Депутат Корж пояснює чому уряд не дав грошей на школу в Городні

Криза є кризою і часом розвивається з несподіваними поворотами. А тому Уряд не «виділив» обіцяних раніше грошей для реконструкції будинку навчального закладу в районному центрі Городня.

Проте трактування наслідків цього факту в статті «Якщо влада сидить склавши руки…» (газета «Новини Городнянщини» № 71-72 від 5 вересня 2009 р.), на жаль, є не епізодично помилковим, а загальноприйнятою схемою пояснень за принципом «з ніг на голову». Бо справа не в персоналіях, а в нині існуючій в Україні типово хибній, совєцькій системі так званого «самоврядування».

Тому й я, як і автор згаданої статті, не називатиму прізвищ дійових осіб, крім свого власного.

За відправну точку для публікації, її автор, депутат райради, взяв важливу для міста подію: замість майже двох мільйонів гривень на капітальний ремонт школи №2 (що було передбачено розпорядженням Кабміну № 544-р від 13.05.09), нове розпорядження № 933-р викреслило цю школу зі списку об’єктів, що фінансуються зі Стабілізаційного фонду.

Як підсумок, обурились не лише вчителі, учні та їх батьки, які пам’ятають, як на урочистостях з нагоди останнього дзвоника, «один з народних депутатів України зірвав бурхливі оплески помахуючи папірцем з підписами офіційних осіб, котрі гарантували вирішення проблеми». В наведеному фрагменті зі статті «Якщо влада сидить склавши руки…» згадується про мене. Бо це саме я «помахував папірцем з підписами офіційних осіб».

Факт «невиділення» коштів з держбюджету депутат райради доповнює такими цікавими міркуваннями: «Для 62 депутатів Городнянської районної Ради виконання своїх повноважень ускладнюється тим, що депутатство для них, по суті, є громадською діяльністю. Більшість не має для виконання своїх повноважень ні транспорту, ні фінансів, ні помічників. Але є керівна верхівка району, в тому числі й голова районної Ради (…). Саме йому у першу чергу належить стукати у всі доступні двері, мчати у столицю, у парламент (…), щогодинно нагадувати про біди…» І далі, акцентуючи увагу читачів на обов’язках голови Городнянської райради, автор резюмує:

«Врешті, омріяне крісло посадовця – це не лише приємні хвилини на урочистостях. Це ще й важкий тягар відповідальності (…) за кожну конкретну справу і предметну діяльність. Або бездіяльність».

Оце така вона типова і масова, якщо не сказати виключно пануюча на всіх рівнях українського суспільства точка зору щодо нинішньої системи організації життя в державі. На вершині – цар (гарант, головнокомандувач всім і вся: від горщиків і вуликів до управління фінансовими потоками й кадрових призначень на вищі посади), нижче – бояри (секретаріатні клерки, його «квотні» міністри і депутати парламенту та ним призначені головні адміністратори областей, що їх на російсько-імперський манер і не без чиновницького підлабузництва називають губернаторами). Ще нижче – всі ми, котрі повинні «стукати у всі доступні двері, мчати у столицю, у парламент (…), щогодинно нагадувати про біди…». Бо нам призначено завжди бути «у біді» (і це вважається нормальним!), тоді як їм – боярам – у грошах.

Ця тоталітарна схема, створена ще за часів формування Московського царства і розвинута в російській імперії у чотирнадцять ступенів чиновницьких повноважень (від писаря до статського радника в ієрархії привілеїв), а потім впродовж більшовицько-комуністичного панування доведена до найвищої досконалості за допомогою НКВД і ГУЛАГу, залишилась незмінною по суті.

А суть проста: нині у ХХІ столітті громадяни незалежної і демократичної України (навіть якщо вони «звичайні» депутати районної Ради, а не скоробагатьки, що нахапали майна і мільйони грошей), не лише не мають реальних можливостей і прав, щоб і собі самостійно дати раду та ще й державі допомогти, а навіть переконані в тому, що й не повинні мати таких можливостей.

Вони переконанні, що громадяни в Україні повинні поділятися на категорії якості: на тих, які мають бути лише прохачами і повинні чекати дозволів, «виділення» згори та в крайньому разі «стукати у всі двері», й на тих, хто має повноваження визначати й «виділяти» кому, що, скільки й навіщо, а особливо – за що.

А щоб цю систему зберегти незмінною, «боярська» верхівка час од часу підкидає дров у вогонь ялової полеміки про самоврядування, яка протікає як хронічна хвороба, розкручуючи марні дискусії без чітких і очевидних зрушень у напрямку перетворення нинішнього «самоврядування» на раціональну, плідну, корисну для людей і держави предметну діяльність.

Ще раз прошу звернути увагу на цю концепцію самоприниження, якої узвичаєно дотримуються не лише пересічні громадяни, а й їхні обранці в органах влади. Бо навіть депутати місцевих Рад, які здавалося б мають бути найбільше «в темі» й зацікавленими передусім в усуненні перешкод на шляху розвитку держави через створення умов для самореалізації всіх дієздатних громадян, вважають, що першочерговим для них є наявність службового автомобіля, солідних фінансових ресурсів і кола помічників. Звичайно, за рахунок держави. Мовляв, інакше повноцінне виконання повноважень обранця народу є неможливим.

Тоді постає логічне запитання: чи не є ця концепція самоприниження виправданням корупції, як обов’язкової умови набуття свого автомобіля, фінансів і помічників у нинішніх умовах? Дев’ятнадцятий рік громадяни України концентрують свою увагу, очікування й сподівання на депутатах, апелюють до них і звертаються у різних потребах, але виявляється, що ані «рядові» громадяни, ані самі депутати досі не уявляють мети своєї діяльності.

Рядові громадяни чекають від депутата «допомоги» (передовсім, фінансової), а депутати (ті, що не дуже мають грошей на «допомогу», вважають себе неповноцінними. Отже, міф про депутата-багатія формують і підтримують з обох сторін. Про те, де взяв гроші, питання не виникає. Вкрав! Очевидне і сумне явище: хто «виділить» більшу «допомогу» (грошима, устаткуванням для місцевої лікарні, подарує телевізор або й автомобіль тощо), того слухатимуть «рядові» громадяни із більшою увагою і вдячно приймуть на свої вуха будь-яку локшину, яку їм навісить цей «добродій».

Але хіба для цього, для цих подачок з невідомих (відомих!) джерел ми обираємо представників народу в органи державної влади? Хіба отаке «затикання дірок» вирішує наші проблеми? Хіба отака традиція корупційно-благодійного «виділення» на місцеві потреби може й надалі залишатися принципом функціонування держави і сприятиме її подальшому розвитку?

Давно є очевидним, що концентрація влади «на горі» (зокрема й фінансових можливостей та повноважень їх використання) – це результат обмеження прав громадян «внизу» (за місцем їх проживання, місцем праці й реалізації їх інтересів). Саме це породжує концепцію самоприниження, закріплену в свідомості суспільства й хибній організації його життя.

Такий порядок речей не виправдовується жодною науковою теорією, натомість прямо суперечить як мінімум двом з восьми законів існування і розвитку систем: третьому – закону узгодження ритміки частин системи та сьомому – закону переходу на мікрорівень.

Зокрема згідно із сьомим законом, розвиток виконавчих органів систем відбувається спочатку на макро-, а потім на мікрорівні. А це означає, що держава, яка не дозволить і не організує (а головне: не дасть людям знизу організувати) ефективної діяльності на мікрорівні життя громадян, а буде залишати вирішення нагальних питань на макрорівні (зокрема на рівні державних органів та інституцій), така держава не має перспектив позитивного розвитку.

Подивіться на досвід Польщі. Там позитивне вирішення 90 % проблем громадян не доходить навіть до рівня воєводства (області). Тому що 60 % проблем вирішується на рівні колоній і ґмін (хуторів і сільрад), а ще 30% – на рівні повітів (райрад). Місцеві бюджети, за рахунок яких також фінансуються школи, формуються на місцях і на місцях відбувається їх наповнення.

Громадяни Польщі почувають себе насправді незалежними і вільними у можливостях підприємницької ініціативи та інших форм самореалізації. Бо майже всі питання свого щоденного життя поляки вирішують в ґмінах. Звичайно, що про жодні хабарі у відносинах між громадянами і владою на будь-якому рівні там немає і не може бути мови.

Свідомі громадяни України потребують не «виділяння» їм риби з боярської пихи, а вимагають дати їм вудку. Та й вудку вони зроблять самі й наловлять «риби» скільки захочуть. Якщо, звичайно, їм буде забезпечено можливість самостійно дати собі раду.

Власне усвідомлюючи таку потребу, у моїй депутатській команді було сформульовано і розвинуто ідею «Дати вудку!» в конкретну схему самодостатнього самоврядування на рівні кожного села. Нині, ця ідея отримала новий поштовх до втілення, коли нещодавно утворена з ініціативи БЮТ та Уряду Всеукраїнська асоціація сільських та селищних рад поставила собі на меті «ефективне здійснення сільськими (селищними) радами своїх повноважень, узгодження дій щодо захисту прав та інтересів територіальних громад, сприяння місцевому і регіональному розвитку».

Бо без справжнього, правдивого, демократично місцевого самоврядування про будь-який розвиток залишається тільки мріяти.

Віталій КОРЖ,
народний депутат України
(фракція БЮТ)