День російського балету
Такого свята ви в календарі, звісно, не знайдете, бо це моя вигадка, проте цілком міг би бути окремо від Всесвітнього, який відмічається 2 листопада. Ну, це в якості передмови:)
… З четвертого курсу в нас почалися заняття на військовій кафедрі, на них ми мусили ходити в чорній залізничній формі, що нас дуже дратувало, особливо, коли яка-небуть тітка в трамваї № 5 починала вголос дивуватися:
– Откуда ето столько петеушніков набралося?
Отож одного листопадового четверга, готуючись зранку до військової кафедри, я прасував собі ту форму, що через низьку якість дешевої тканини вимагала постійної, навіть надмірної до себе уваги, і слухав радіо, з якого вже більше години линула мелодія „Лебединого озера” – балету Петра Чайковського. Коли ж пропіпікало одинадцяту годину, почалися новини і диктор скорботним до неможливості голосом повідомив, що „сєгодня, в восємь тридцать утра скоропостіжно скончался… Лєонід Ілліч Брєжнєв…”
П-ф-ф-ф… Оце тобі. З одного боку всі чекали його смерті, бо вже й дивитись на ту людину-руїну не хотілося, відчували, що весь світ з нас сміється, а з іншого – впала звістка, як перший сніг на голову. І що тепер буде? Тобто – хто?
Радянське суспільство подало тоді перші ознаки життя: ніби в сплячої до того часу людини раптом повіки ворухнулись: почалися перші обговорення та припущення. Хто хоч трохи уявляв собі склад Політбюро ЦК КПРС, починав подумки тасувати ту колоду. Оскільки вже підмерзало і пивні павільйони в Москві позачинялися на зиму, дискусії велись на кухнях та в інших зачинених приміщеннях винятково перевіреним складом осіб – в’ялі, безбарвні, беземоційні: наче і не генсека нового мали обрати на Сьомому небі, а далай-ламу якогось. Єдине, що запам’ятав, так це тихі розмови про чутки, що наступником стане Романов – перший секретар Ленінградського обкому партії – мовляв прізвище в нього царське, то чом би й ні. Але тут таки додавали, що сам Романов вів себе аж надто нахабно: коли віддавав дочку заміж, то на весіллі гості їли з царського посуду, взятого в Ермітажі – через прізвище чи як? – тому проти його кандидатури категорично виступав шеф КДБ Андропов.
Оголосили триденну жалобу за померлим любителем міцних чоловічих поцілунків, скрізь по Москві чулись траурні мелодії, скрізь з’явились опущені прапори з чорними стрічками; розмовляв по телефону з батьками, так вони сказали, що в Коропі навіть жителям поставили вимогу робити й вивішувати скорботні прапори – скаржились обережно, що чорну стрічку знайти неважко, а кумача на прапор взяти ніде: червона та тканина одразу ж дефіцитом стала. По телевізору один балет, революційні або патріотичні фільми, в театрах те ж саме, концерти скасували – Москва по вінця насичувалась траурною музикою та нестерпним чеканням – кого?!
Коли тобі за двадцять лише чи будеш ти сумувати за тим чужим дядьком, що ледь язиком з трибуни ворочав, хай би ким він не був? В інституті було багацько чорного кольору, якось навіть потихшало, проте й вселенської скорботи я не помітив, хоча перший день під впливом декого зі "старших товаришів" зродились колективні побоювання, що без кормчого може й війна початися - капіталісти ж бо не дрімають!
Нарешті наступного дня оголосили прізвище нового генсека: Андропов. Кадебіст, і це насторожувало всіх: чого від нього чекати? Та вже те одне добре було, що стало кому кнопку у валізі натиснути в разі чого. Тому попустило всіх: човен наш є кому кермувати.
Потім були похорони на Червоній площі, ходив на них і я. Делегацію Кіровського району Москви засунули чомусь в останню, шосту колону, яка спинилась під ГУМом, на протилежнім від Мавзолею краї площі. Снігу ще не було, але морозно, сиро та вітряно – померзли всі на кістку, бо чекали похоронну процесію з артилерійським лафетом години півтори, потім виступи були, потім уже саме поховання. Ми нічого з того не бачили, тільки чули якийсь дивний гуркіт, коли труну в могилу опускали і вже пізніше поповзли по Москві чутки, що солдати Внутрішніх військ, опускаючи труну, щось там наплутали й вона начебто впала в могилу, а оскільки там було повно мікрофонів, то вся площа те чула. Правда, тепер є можливість переглянути документальну стрічку, яка це спростовує – труну опустили без ексцесів.
Але так уже велося в есересері, що чутки й плітки підміняли там правду, а правда схожа була на брехню й поголоски: не добереш де вимисел, а де істина.
Хоча нинішня ерефія той есересер по частині брехні десять разів обійшла: тоді влада брехала, тепер же за поребриком справжнє царство брехні: брешуть згори вниз і знизу вгору, по діагоналі й горизонталі та навіть і самим собі: дійсно фізіологічний феномен - брехню вдихають і брехню ж видихають.
Вважається, що датою розпаду СРСР є 26 грудня 1991 року. А як на мене то початком цього процесу має значитись дата смерті Л. Брежнєва - 10 листопада 1982 року. З того все й почалося. Тож ювілей нині, хоч і непомічений. А завтрашній день на ерефії сміливо можуть проголошувати Днем російського балету - якраз чотири десятиліття назад "Лебедине озеро" П. Чайковского стало відомим усім росіянам хітом класичної музики, за яким радянський люд безпомилково визначав, що в країні скоро гратимуть жмур.
Ну, а я про інше. Давайте згадаємо, обговоримо та свого додамо до тих пліток, чуток і святої правди, що супроводжували початок руйнації радянської імперії від смерті Брежнєва до смерті Черненка. Може хтось скаже, що це не гідна справа, та есересер сам у тому винен, створивши атмосферу таємничості там, де її бути не повинно - керівник держави як-не-як.
Отож помер генсек у віці 76 років. Чим хворів? Називають лейкемію, подагру, емфізему та навіть рак щелепи. Але по його смерті мені, під обіцянку мовчати, Ігор Амуєв з Андижану розповідав, що навесні того ж року Брежнєв був у Ташкенті й там на якомусь підприємстві на нього упало щось важке та дуже травмувало. А не так давно я десь читав, що то була металева балка, що зламало генсеку ключицю, кілька ребер і щось іще. Можливо, це чергова брехня росіян, а може й ні - недарма ж Амуйчик колись казав мені подібне.
Так чи ні, але причиною смерті називали тромб. Помер на дачі, уві сні. Казали, що першим з Політбюро до тіла примчав Андропов - за портфеликом, про який сам Брежнєв не раз казав, що там у нього на всіх є компромат.
Потім почалась коротка ера Андропова.
Слід сказати, що між МВС та КДБ точилась справжня війна. Ще десь років за два до смерті Брежнєва московські менти причепились вночі до якогось громадянина і так відлупцювали, що той помер. А виявився він офіцером КДБ. Андропов міністра внутрішніх справ Щолокова зжер би, коли б той не був давнім другом і фронтовим товаришем Брежнєва. Тож почалась підкилимна війна. І рівно за два місяці до смерті генсека Щолоков таки переконав свого друга дати санкцію на арешт Андропова нібито через планування держперевороту. До речі, всі троє цих бонз жили в одному будинку. Операція була добре спланованою, проте один підполковник МВС не витримав і повідомив Андропова про майбутній арешт. КДБ перекрив дорогу ментам і всіх арештував, була навіть перестрілка.
Діло затерли, але коли Брежнєв помер (а, між іншим, на момент смерті біля нього були офіцери 9-го Управління КДБ і це теж інтрига) і Андропов зумів посісти його місце, Щолокова вже 17 грудня звільнили з посади й відкрили кримінальну справу. А заодно і генерала Чурбанова - зятя Брежнєва, першого зама Щолокова. Пізніше Щолоков застрелився, Чурбанова посадили, дочка Брежнєва спилася - куди тій "Санта-Барбарі"!
Існує ще одна поголоска, що дружина Щолокова нібито на сходовому майданчику біля квартири стріляла з чоловікового пістолета у ворога-сусіда, куля нібито зачепила Андропову нирку, а він хворів на ниркову недостатність чи пієлонефрит, в результаті чого таки згодом і помер, покерувавши лише 15 місяців.
Був я і на другому похороні - все те ж саме...
Одні стверджували, що Андропов своїм наступником бачив Горбачова, інші - що Романова. В результаті патової ситуації, що виникла через рівні сили обох претендентів, Політбюро взяло тайм-аут і обрало К. Черненка - ледь живого, зате нейтрального.
Москва, що до смерті Брежнєва спала і про внутрішню політику розмов не вела, при Андропові ожила і чутки, плітки, брехня та поголоски шурхотіли поміж людей, мов осіннє листя під ногами. Тим більше, що почались арешти в Узбекистані ("хлопковоє дєло"), в Міністерстві торгівлі та серед директорів великих магазинів - того ж Соколова, директора одіозного гастронома "Єлісєєвский" розстріляли, бо знайшли вдома мільйон(!) - народ од таких цифер просто божеволів і смакував уже без остраху, бо й Андропов лежав не стільки живий, скільки мертвий. Що вже казати про Черненкову добу! Я вже закінчував інститут, в "народі" просиналась любов до пересудів та обмивання вождівських кісточок, всі чекали смерті третього і почав відкрито гуляти жарт про улюблене заняття кремлівських дідів - катання на лафетах.
Ще ніхто того не розумів, але двигун державної машини почав викидати чорний дим - ознаку, що мастило партійного консенсусу вже відпрацьоване і через пошкоджену прокладку ізоляції державної таємниці потрапило до горючої суміші народної зневаги та втрати довіри.
Деякі російські джерела стверджують тепер, що це Андропов дав указівку ряду вчених розробити заходи по модернізації країни - те, що Горбачов пізніше назвав перебудовою. І що якби до влади прийшов Романов, якому не пощастило бути в Москві на час смерті Черненка, то "моглі би бить совсєм другіє решенія", як сказав колись пріснопам'ятний Андрій Громико.
Але сталося, як сталося, як мусило статися, бо ходу історії не дано спинити нікому.
Володимир ВОРОНА
… З четвертого курсу в нас почалися заняття на військовій кафедрі, на них ми мусили ходити в чорній залізничній формі, що нас дуже дратувало, особливо, коли яка-небуть тітка в трамваї № 5 починала вголос дивуватися:
– Откуда ето столько петеушніков набралося?
Отож одного листопадового четверга, готуючись зранку до військової кафедри, я прасував собі ту форму, що через низьку якість дешевої тканини вимагала постійної, навіть надмірної до себе уваги, і слухав радіо, з якого вже більше години линула мелодія „Лебединого озера” – балету Петра Чайковського. Коли ж пропіпікало одинадцяту годину, почалися новини і диктор скорботним до неможливості голосом повідомив, що „сєгодня, в восємь тридцать утра скоропостіжно скончался… Лєонід Ілліч Брєжнєв…”
П-ф-ф-ф… Оце тобі. З одного боку всі чекали його смерті, бо вже й дивитись на ту людину-руїну не хотілося, відчували, що весь світ з нас сміється, а з іншого – впала звістка, як перший сніг на голову. І що тепер буде? Тобто – хто?
Радянське суспільство подало тоді перші ознаки життя: ніби в сплячої до того часу людини раптом повіки ворухнулись: почалися перші обговорення та припущення. Хто хоч трохи уявляв собі склад Політбюро ЦК КПРС, починав подумки тасувати ту колоду. Оскільки вже підмерзало і пивні павільйони в Москві позачинялися на зиму, дискусії велись на кухнях та в інших зачинених приміщеннях винятково перевіреним складом осіб – в’ялі, безбарвні, беземоційні: наче і не генсека нового мали обрати на Сьомому небі, а далай-ламу якогось. Єдине, що запам’ятав, так це тихі розмови про чутки, що наступником стане Романов – перший секретар Ленінградського обкому партії – мовляв прізвище в нього царське, то чом би й ні. Але тут таки додавали, що сам Романов вів себе аж надто нахабно: коли віддавав дочку заміж, то на весіллі гості їли з царського посуду, взятого в Ермітажі – через прізвище чи як? – тому проти його кандидатури категорично виступав шеф КДБ Андропов.
Оголосили триденну жалобу за померлим любителем міцних чоловічих поцілунків, скрізь по Москві чулись траурні мелодії, скрізь з’явились опущені прапори з чорними стрічками; розмовляв по телефону з батьками, так вони сказали, що в Коропі навіть жителям поставили вимогу робити й вивішувати скорботні прапори – скаржились обережно, що чорну стрічку знайти неважко, а кумача на прапор взяти ніде: червона та тканина одразу ж дефіцитом стала. По телевізору один балет, революційні або патріотичні фільми, в театрах те ж саме, концерти скасували – Москва по вінця насичувалась траурною музикою та нестерпним чеканням – кого?!
Коли тобі за двадцять лише чи будеш ти сумувати за тим чужим дядьком, що ледь язиком з трибуни ворочав, хай би ким він не був? В інституті було багацько чорного кольору, якось навіть потихшало, проте й вселенської скорботи я не помітив, хоча перший день під впливом декого зі "старших товаришів" зродились колективні побоювання, що без кормчого може й війна початися - капіталісти ж бо не дрімають!
Нарешті наступного дня оголосили прізвище нового генсека: Андропов. Кадебіст, і це насторожувало всіх: чого від нього чекати? Та вже те одне добре було, що стало кому кнопку у валізі натиснути в разі чого. Тому попустило всіх: човен наш є кому кермувати.
Потім були похорони на Червоній площі, ходив на них і я. Делегацію Кіровського району Москви засунули чомусь в останню, шосту колону, яка спинилась під ГУМом, на протилежнім від Мавзолею краї площі. Снігу ще не було, але морозно, сиро та вітряно – померзли всі на кістку, бо чекали похоронну процесію з артилерійським лафетом години півтори, потім виступи були, потім уже саме поховання. Ми нічого з того не бачили, тільки чули якийсь дивний гуркіт, коли труну в могилу опускали і вже пізніше поповзли по Москві чутки, що солдати Внутрішніх військ, опускаючи труну, щось там наплутали й вона начебто впала в могилу, а оскільки там було повно мікрофонів, то вся площа те чула. Правда, тепер є можливість переглянути документальну стрічку, яка це спростовує – труну опустили без ексцесів.
Але так уже велося в есересері, що чутки й плітки підміняли там правду, а правда схожа була на брехню й поголоски: не добереш де вимисел, а де істина.
Хоча нинішня ерефія той есересер по частині брехні десять разів обійшла: тоді влада брехала, тепер же за поребриком справжнє царство брехні: брешуть згори вниз і знизу вгору, по діагоналі й горизонталі та навіть і самим собі: дійсно фізіологічний феномен - брехню вдихають і брехню ж видихають.
Вважається, що датою розпаду СРСР є 26 грудня 1991 року. А як на мене то початком цього процесу має значитись дата смерті Л. Брежнєва - 10 листопада 1982 року. З того все й почалося. Тож ювілей нині, хоч і непомічений. А завтрашній день на ерефії сміливо можуть проголошувати Днем російського балету - якраз чотири десятиліття назад "Лебедине озеро" П. Чайковского стало відомим усім росіянам хітом класичної музики, за яким радянський люд безпомилково визначав, що в країні скоро гратимуть жмур.
Ну, а я про інше. Давайте згадаємо, обговоримо та свого додамо до тих пліток, чуток і святої правди, що супроводжували початок руйнації радянської імперії від смерті Брежнєва до смерті Черненка. Може хтось скаже, що це не гідна справа, та есересер сам у тому винен, створивши атмосферу таємничості там, де її бути не повинно - керівник держави як-не-як.
Отож помер генсек у віці 76 років. Чим хворів? Називають лейкемію, подагру, емфізему та навіть рак щелепи. Але по його смерті мені, під обіцянку мовчати, Ігор Амуєв з Андижану розповідав, що навесні того ж року Брежнєв був у Ташкенті й там на якомусь підприємстві на нього упало щось важке та дуже травмувало. А не так давно я десь читав, що то була металева балка, що зламало генсеку ключицю, кілька ребер і щось іще. Можливо, це чергова брехня росіян, а може й ні - недарма ж Амуйчик колись казав мені подібне.
Так чи ні, але причиною смерті називали тромб. Помер на дачі, уві сні. Казали, що першим з Політбюро до тіла примчав Андропов - за портфеликом, про який сам Брежнєв не раз казав, що там у нього на всіх є компромат.
Потім почалась коротка ера Андропова.
Слід сказати, що між МВС та КДБ точилась справжня війна. Ще десь років за два до смерті Брежнєва московські менти причепились вночі до якогось громадянина і так відлупцювали, що той помер. А виявився він офіцером КДБ. Андропов міністра внутрішніх справ Щолокова зжер би, коли б той не був давнім другом і фронтовим товаришем Брежнєва. Тож почалась підкилимна війна. І рівно за два місяці до смерті генсека Щолоков таки переконав свого друга дати санкцію на арешт Андропова нібито через планування держперевороту. До речі, всі троє цих бонз жили в одному будинку. Операція була добре спланованою, проте один підполковник МВС не витримав і повідомив Андропова про майбутній арешт. КДБ перекрив дорогу ментам і всіх арештував, була навіть перестрілка.
Діло затерли, але коли Брежнєв помер (а, між іншим, на момент смерті біля нього були офіцери 9-го Управління КДБ і це теж інтрига) і Андропов зумів посісти його місце, Щолокова вже 17 грудня звільнили з посади й відкрили кримінальну справу. А заодно і генерала Чурбанова - зятя Брежнєва, першого зама Щолокова. Пізніше Щолоков застрелився, Чурбанова посадили, дочка Брежнєва спилася - куди тій "Санта-Барбарі"!
Існує ще одна поголоска, що дружина Щолокова нібито на сходовому майданчику біля квартири стріляла з чоловікового пістолета у ворога-сусіда, куля нібито зачепила Андропову нирку, а він хворів на ниркову недостатність чи пієлонефрит, в результаті чого таки згодом і помер, покерувавши лише 15 місяців.
Був я і на другому похороні - все те ж саме...
Одні стверджували, що Андропов своїм наступником бачив Горбачова, інші - що Романова. В результаті патової ситуації, що виникла через рівні сили обох претендентів, Політбюро взяло тайм-аут і обрало К. Черненка - ледь живого, зате нейтрального.
Москва, що до смерті Брежнєва спала і про внутрішню політику розмов не вела, при Андропові ожила і чутки, плітки, брехня та поголоски шурхотіли поміж людей, мов осіннє листя під ногами. Тим більше, що почались арешти в Узбекистані ("хлопковоє дєло"), в Міністерстві торгівлі та серед директорів великих магазинів - того ж Соколова, директора одіозного гастронома "Єлісєєвский" розстріляли, бо знайшли вдома мільйон(!) - народ од таких цифер просто божеволів і смакував уже без остраху, бо й Андропов лежав не стільки живий, скільки мертвий. Що вже казати про Черненкову добу! Я вже закінчував інститут, в "народі" просиналась любов до пересудів та обмивання вождівських кісточок, всі чекали смерті третього і почав відкрито гуляти жарт про улюблене заняття кремлівських дідів - катання на лафетах.
Ще ніхто того не розумів, але двигун державної машини почав викидати чорний дим - ознаку, що мастило партійного консенсусу вже відпрацьоване і через пошкоджену прокладку ізоляції державної таємниці потрапило до горючої суміші народної зневаги та втрати довіри.
Деякі російські джерела стверджують тепер, що це Андропов дав указівку ряду вчених розробити заходи по модернізації країни - те, що Горбачов пізніше назвав перебудовою. І що якби до влади прийшов Романов, якому не пощастило бути в Москві на час смерті Черненка, то "моглі би бить совсєм другіє решенія", як сказав колись пріснопам'ятний Андрій Громико.
Але сталося, як сталося, як мусило статися, бо ходу історії не дано спинити нікому.
Володимир ВОРОНА
| Читайте також |
| Коментарі (0) |