День 99.Акварельний.
Зранку боліла невиспана голова. Потім зникло світло - якраз коли я збиралася запікати чашки. На радість, скоро з'явилося. Запекла їх, віддала - і пішла на відкриття персональної виставки моєї подруги, художниці-акварелістки Наталки Онанко, у ПластАрт. Людей прийшло багато, навіть мать моя велосипедом приїхала, хоч і не знала взагалі, де той художній музей).
Виставка вийшла пречудова: великі яскраві картини з квітами повернули нас у весну, яку ми майже не помітили. Людей прийшло багато: всі скучили за такими заходами ще з часів ковіду, а після пережитої блокади люди тим більше тягнуться один до одного і до прекрасного. Спілкувалися, обнімалися, довго не хотіли розходитись.
Виставка висітиме ще два тижні, тож раджу відвідати.
Увечері на групі психологічної підтримки зачепили прикольну тему: багато псевдодуховних людей на росії виправдовують війну в Україні тим, що в Європі геї і дітей змалечку у своє гейство тягнуть. Я теж недавно слухала одну таку психологиню, і от наче багато розумного людина говорить, але коли виліз цей аргумент... Прифігіла. Не назву себе сильно толерантною людиною, але після обстрілів і бомбардувань стало взагалі все одно, хто, де, як і з ким кохається. Скидати на голови дітей бомби та силоміць вивозити їх на свою територію - от де справжнє збочення.
Найбільше, що зараз турбує, - невизначеність. Поспілкувалися з другом на тему - що далі буде і як? Припустимо, ми прогнали орків за кордони України. Що далі? Заспокояться вони і розійдуться по домівках - чи попруть через деякий час навалою знову? І що конкретно я можу зробити, щоб підсилити себе, армію, країну, окрім збереження психічного здоров'я? Я взагалі як своє життя далі уявляю?
Увечері була гроза. Сиділа на балконі, дихала дощем, милувалася блискавками - і анітрохи не боялася. Прогрес.
Вночі наснився сон. Приїхала я в гості до Люди Свєтенок у Киїнку. Вона щось саджає, я поливаю, традиційно випрошую в неї якусь городину. Потім посіли у шезлонги, і тут я бачу, що у сусіда хата починає горіти. А його, видно, вдома немає. Людо, кажу, в сусіда хата горить. А вона сидить собі далі, мовчить, не реагує. Ладно, думаю, значить так треба. А вогонь усе більший, уже вся хата палає, а хата чималенька, і вогонь на паркан перекидається. Людо, кажу, так скоро і твій паркан загориться. Тут вона біжить за шлангом, мені якісь болсанки з водою вручає. Гасимо паркан, приїжджає сусід, бігає навколо хати, метушиться. Людо, кажу, а ти хоча б пожежників викликала? Ні, каже. - А чого? Якби одразу приїхали і загасили, то врятували б, хіба що одну стіну втратив. - Та, був би він людиною нормальною, то викликала б, а він - гімно, а не сусід.
Мораль зрозуміла.
Схоже, бути людиною - це найважче і найлегше, що може бути.
Обіймаю!
Тетяна КУЗИК
Виставка вийшла пречудова: великі яскраві картини з квітами повернули нас у весну, яку ми майже не помітили. Людей прийшло багато: всі скучили за такими заходами ще з часів ковіду, а після пережитої блокади люди тим більше тягнуться один до одного і до прекрасного. Спілкувалися, обнімалися, довго не хотіли розходитись.
Виставка висітиме ще два тижні, тож раджу відвідати.
Увечері на групі психологічної підтримки зачепили прикольну тему: багато псевдодуховних людей на росії виправдовують війну в Україні тим, що в Європі геї і дітей змалечку у своє гейство тягнуть. Я теж недавно слухала одну таку психологиню, і от наче багато розумного людина говорить, але коли виліз цей аргумент... Прифігіла. Не назву себе сильно толерантною людиною, але після обстрілів і бомбардувань стало взагалі все одно, хто, де, як і з ким кохається. Скидати на голови дітей бомби та силоміць вивозити їх на свою територію - от де справжнє збочення.
Найбільше, що зараз турбує, - невизначеність. Поспілкувалися з другом на тему - що далі буде і як? Припустимо, ми прогнали орків за кордони України. Що далі? Заспокояться вони і розійдуться по домівках - чи попруть через деякий час навалою знову? І що конкретно я можу зробити, щоб підсилити себе, армію, країну, окрім збереження психічного здоров'я? Я взагалі як своє життя далі уявляю?
Увечері була гроза. Сиділа на балконі, дихала дощем, милувалася блискавками - і анітрохи не боялася. Прогрес.
Вночі наснився сон. Приїхала я в гості до Люди Свєтенок у Киїнку. Вона щось саджає, я поливаю, традиційно випрошую в неї якусь городину. Потім посіли у шезлонги, і тут я бачу, що у сусіда хата починає горіти. А його, видно, вдома немає. Людо, кажу, в сусіда хата горить. А вона сидить собі далі, мовчить, не реагує. Ладно, думаю, значить так треба. А вогонь усе більший, уже вся хата палає, а хата чималенька, і вогонь на паркан перекидається. Людо, кажу, так скоро і твій паркан загориться. Тут вона біжить за шлангом, мені якісь болсанки з водою вручає. Гасимо паркан, приїжджає сусід, бігає навколо хати, метушиться. Людо, кажу, а ти хоча б пожежників викликала? Ні, каже. - А чого? Якби одразу приїхали і загасили, то врятували б, хіба що одну стіну втратив. - Та, був би він людиною нормальною, то викликала б, а він - гімно, а не сусід.
Мораль зрозуміла.
Схоже, бути людиною - це найважче і найлегше, що може бути.
Обіймаю!
Тетяна КУЗИК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |