День 78. Надія

День бідний на події, але багатий на роздуми. Вранці повернулася електричкою до Ніжина, ще маю тут справи. Дорогою прочитала про розбомблений Новгород-Сіверський. Лють і біль.
Подумалося: а що, як тепер так буде завжди? Ми будемо жити у перманентній війні ще роки і десятиліття? І "нормального" безпечного життя вже не буде? Може, війна - це і є новий стандарт життя, і не треба намагатися якось її перечекати, а жити зараз?
Тож узялася читати якийсь жіночий роман. Захотілося чогось звичного і заспокійливого: легку книгу, похід у кафе (краще з кимось, звісно), пікнік. От тільки подруги мої зараз хто де((.
Увечері була сильна гроза і вітер. І я вже не смикалась від гучних звуків. А от коли моторошно завили сирени, а за ними собаки - про всяк випадок сховалася у ванну кімнату.
На групі підтримки у лихоліття (вона так і називається) малювали мандали ресурсу. У мене вийшла смуга світанку, стиснута темними землею і небом. Ведуча запропонувала повернути її вертикально - і вийшло, наче світанок зазирає у шпарину між шторами. Захотілося намалювати ще одну, вже з більш розсунутими і світлими завісами. Згадалися осінні ранки у Соколівці, коли сонце сходило над садом із георгінами.
Коли обговорювали малюнки - усвідомила, що багато песимістичних сценаріїв, які були у моїй голові на початку війни, не справдилися. Ми живі, домівки цілі, голоду не було, ядерної війни теж. Арестович у вечірньому ефірі розповів, що у перші дні був майже впевнений: Київ захоплять. Але Київ стоїть. ЗСУ круті!
У мене з'явилася надія. Так, життя ускладнилося, але воно залишається життям. Новий рівень у великій грі. Для чогось нам потрібен цей досвід. Це "для чого" має багато спільного - і в кожного своє.
Діліться, чому вас навчила війна і як живете зараз.
Обіймаю!

Тетяна Кузик