День 63.Майже нормальне життя.

Запросила на сніданок куму Лілю. Вона приїхала велосипедом, незважаючи на дощ, і ми кілька годин спочатку чаювали, а тоді наговоритися не могли і карти розкладали метафоричні, щоб про себе дещо прояснити. Як же я скучила за таким спілкуванням!

Котики місяць їли сухий корм і дуже скучили за мокрим, тож тепер просять їсти кожні дві години).
Після обіду поїхала велосипедом на квартиру. Пораділа, що все ціле і навіть квіти не посохли, тільки хлорофітум похнюпився. Таке рідне відчуття домівки, свого простору... Вода вже є, але без напору. Газу видобути не вдалося. А отже, газова плита, колонка і пральна машина поки що без роботи. Мабуть, треба купити електрочайник, бо окріп з мультиварки із присмаком супу, перевірено).

У холодильнику завелася красива пліснява, найрозвинутіша навіть бороду відростила. Тож було чим зайнятися, поки перечікувала дощ.

Втім, він так і не стих остаточно, та після їзди під "градами" дощ не лякає.

Місто вдень виглядає значно веселіше. І машин більше, і людей, і магазини та фірми подекуди працюють. Наслідки руйнувань з доріг поприбирали. Якби не бетонні пеньки від електричних стовпів, розбиті шибки та зруйновані частково і вигорілі будинки, можна було б подумати, що нічого не було... Радує, що цілого більше, ніж ушкодженого. Майже нормальне місто... Але тепер зі мною навічно залишиться недовіра до північного сусіда і острах: а раптом ми все полагодимо, а вони знову?..

Та краще в житті керуватися не страхами, а мріями.
І не забувати про обнімашки)
На фото - під'їзд сусіднього будинку.

Тетяна КУЗИК