Червона нитка забобону

Я виріс в совку в спільнотах, де «Сталін» казали пошепки і с прідиханієм, згадувати євреїв було «постидним занятієм», як за столом балакати за вєнєрічєскіє захворювання, слова «секс» взагалі не було. Зате матюкались в Бога - аж гай гудів.

Потім часи змінились, совок втратив сакральність, євреї виявились просто людьми, з‘явились балачки про секс, всі стали набожні шокапець, а деякі, навіть, почали писати Б…г.

Замість «Рози любят воду, пацани - свабоду, рози гібнут у вазонах, пацани - на зонах» у вжиток прийшло «нє суді і нєсудім будєш». Боженьку стало «нізя гнєвіть», «а мьортвих - тока харошеє», «ми живьом раді наших дєтєй»…

Бог замінив совєцкім людям Сталіна. Він був также строг і справєдлів.

Не скажу, що це не тиснуло і не впливало, не викривлювало час і простір. Та розум обчищав ту щкаралупу. Повільно, але - впевнено.

Пройшов час, і у нас стало нєпрілічним казати щось пагане про котів, критично ставитись до меншин і раціонально обговорювати проблеми інвалідів.

Не просто обговорювати проблеми, а й слово «інваліди» стало не можна вживати.

А сказати, що серед інвалідів кількість хороших людей і покидьків така ж, як серед неінвалідів, і так само, як серед чоловіків, жінок, чорних, білих, веселкових… ну це так само небезпечно, як «судіш - на сєбя наклікаєш».

І я собі думаю: коли воно оце пройде, і ми припинимо поводитись як ідіоти?
Схоже - ніколи, бо, здається, амулєтікі і прімєточкі, і ніточкі на запястьє - вічні.

Олександр СОСНИЦЬКИЙ