Бузинова пищалка

Із одкровень Федорця.

«Сиділи ми якось після вечірні із нашим священиком під церковною липою, вели тиху задушевну бесіду про діла земні й небесні. Отець Серафим несподівано й питає: «А от, Федорцю, якби вам судилося в час урочний стати перед Господом. Щоб ви подали Йому для виправдання своєї присутності на цім світі?» Я не довго думав, бо раніше думав про се довго. І кажу: «Я поклав би перед Ним пищалку». – «Що?» – здивувався панотець. «Ну, сопілку з бузини…

Колись у дітвацтві я зі своїм вуйком випасав корови на дальніх вигонах. А він був добрий гравець на всіх інструментах, ходив по весіллях з гудаками-музиками. Хлопчик Василько, син косаря, сидів під деревом і зачаровано слухав. Я підійшов до нього і простягнув ліскові горіхи. Але той не сягнув за ними. Тоді я увидів, що на його очах більма. «Якк милота! – мовив він захоплено. – Ти чув, як файно грали?» – «Се я», – збрехав я. «І ти сам годен зладити таку пищалку?» – «Айно», – збрехав я. «А мені міг би зладити? Я віддав би тобі свого зайця. Він дома у клітці». – «Легко, – втретє збрехав я». Доти я ніколи не майстрував сопілок, але видів, як се робив вуйко. Ретельно вибирав гілку бузини в палець товщиною, обрізав, заглушував верхній отвір наполовину корком, протинав щілину, в яку струмінь повітря мав потрапити у цівку, різьбив губник, довго висікав квадратний голосник, який і зроджує голосову нуту, пробивав шилом денце, свердлів дірки, які потім затискаються пальцями для висоти звучання…

Я довго тоді марудився з тим, шість цівок понищив, доки зладував сяку-таку пищалку з шістьма, не десятьма дірками. Досить сліпакові, який нич у грі не тямить… Наступного дня приніс її на косовицю. Хлопчик сидів під тим же деревом у затінку. Мою дудку він прийняв, як дар Божий, і нараз устами найшов вірний кінець. І заграв. Господи, я завмер і косарі теж стали, і здалося, що навіть пташки стихли. Така се була тонка, чиста і красна нута… Коли я чинив пищалку, то не вірив своїм очам, що з того щось вийде, а тепер не вірив вухам, що се пуста бузина точить таку благодать… А хлопчина одірвав її нарешті від губів і радісно каже: «Ходімо зі мною додому, забереш зайця». Я замотав головою: «Залиш його собі», – і втік, аби той не увидів, що в мене засльозилися очі. Забув, що він сліпий… Але се ще не кінець.

Років через вісім ми з вуйком були на храмовому празнику в тому селі. За столом співанки, фіглі, розмови. І от якась нанашка й хвалиться: «А чи ви чули, солодкі, що наш Василько у Празі грає в оркестрі незрячих музикантів. А скоро буде з концертом у Німеччині», – і простягає витинанку з журналу. Дивлюся – та це ж той стрижений хлопчик із-під дерева. Лише вже з буйною чуприною і при чорній краватці…»

Отець Серафим, слухаючи, пом’як лицем. Розмислив якусь хвилю і каже: «Примітна історія. Але в мене до вас, Федорцю, ще й інший запит: «А якби вам було доручено від цілого нашого народу стати на звіт перед Вседержителем. Як гадаєте, чи маємо ми піднести йому щось таке осібне, виїмкове, сокровенне, не схоже на скарби і надбання інших народів?» – «Маємо, отче, не сумнівайтеся. Я би заспівав Господу нашу колядку, нашу пісню, а відтак розказав би йому нашу казку. І гадаю, що Він би радий був послухати не одну…»

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ. Із рукопису "Федорцьо, приятель сердечний".