Білл Ґейтс не проти української мови

"В ХІХ-ХХ ст. різні політичні системи вороже ставилися до ідеї української державності. Вони не схвалювали, а іноді й відкрито карали за формальне викладання української на середньому і вищому рівнях освітньої системи, таким чином урізаючи вживання української мови в багатьох міських і промислових центрах. Незважаючи на це, українська мова залишається рідною мовою більшості з 52-мільйонного населення України. Її розуміють навіть у сильно русифікованих регіонах на Сході і Півдні України. З подальшим укріпленням української незалежності і демократії, очікується, що українська стане активною мовою всіх її мешканців. Таким чином, вперше за тисячолітню історію України, фактична мова народу, а не мова правлячих еліт, буде мовою політичного і культурного життя."

Цей текст датується 1992 роком, а міститься він у передмові до підручника української мови, який призначений для американських волонтерів "Корпусу Миру", що їдуть в Україну.

Через сімнадцять років цей текст дійсно виглядає саме як документ, що документує райдужні, оптимістичні перспективи для держави і її мови, яка от нарешті, не маючи ніяких перешкод, зацвіте і розквітне. Це виглядало логічним продовженням історії навіть для іноземців, що вже казати про народ, понад 90 відсотків якого проголосували за власну незалежність. Але щось пішло не так, і нас вже давно не 52 мільйони, а вже мова тим більше так і не стала активною для всіх мешканців України. Та й волонтери "Корпусу Миру", я підозрюю, послуговуються здебільшого російською у нас.

Чому? Я впевнений, що десь на полицях академій наук і міністерств пиляться фундаментальні дослідження на цю тему, але якщо коротко охарактеризувати причину занепаду у просуванні української мови, то вона проста: саме нічого не робиться. І грець з ними, адміністраціями кравчуків чи кучм, їм було не до того. Та що там казати, навіть Ющенко не зовсім вдало це "робе", а Тимошенко, яка ледь вимовляє "кааліция", взагалі від мовних проблем далека (парадокс, але українська Януковича виглядає більш літературною, ніж двох попередніх діячів; принаймні, поки читає – але ладно, зараз ми не про це). Нам, україномовним українцям, треба зізнатися собі, що коли ми хочемо, щоб наші діти і онуки розмовляли цією мовою, мали можливість отримувати освіту українською, а потім знайти гарну роботу в будь-якому куточку своєї країни знаючи свою рідну мову перш за все – треба щось робити нам самим.

Саме від нас, не від державних програм, залежить найбільше. Наприклад, ви купили дитині комп'ютер зі встановленим ліцензійним програмним забезпеченням. Якою воно мовою? Іноземною? – зайшли в Інтернет на хвилинку, висловили своє невдоволення на сторінці коментарів і побажань виробника. Навіть пару тисяч таких звернень змусить задуматися виробника, а нас же мільйони. Скільки років "Майкрософт" навіть і не думав розкошелитися на переклад своїх продуктів для величезного українського ринку, в той час як його продукти були перекладені для Чехії, Угорщини, Польщі... Вони ж не проти, але поки всіх влаштовує, навіщо зайві затрати? Наскільки я знаю, ситуація змінилася лише після того, як Міністерство освіти та інші держустанови, що мали великі контракти з "Майкрософтом", поставили наявність української локалізації за умову співпраці.

Але скільки є інших випадків, де наявність української мови залежить насамперед від споживача. Наприклад, купили телевізор, а там інструкція буде мовою якогось кількатисячного гордого етносу, але не мовою багатомільйонної нації. Або сайти крупних компаній, навіть українських. Podrobnosti.ua, "головні новини країни", як вони себе називають, не мають української версії. Що казати про іноземні компанії. Наприклад, "Гьюлетт Паккард", що має своє виробництво під Києвом, викидає мене на російський сайт, коли я набираю hp.ua. Чуваки, я у вас купив ноут за тисячу баксів, принтер і сканер ще на п'ятсот. Можна виділити пару сотень баксів на зарплату людині, яка буде підтримувати українську версію вашого українського сайту? Це треба озвучувати, бо "клятих капіталістів" менш за все діймає наша національна гідність. Інше діло, коли вони будуть знати, що наступним моїм ноутом буде "Соні", які мають українську сторінку. "Ґугл" і "Готмейл" це вже зрозуміли, тому намагаються поважати своїх користувачів з різних країн і, відповідно, надають послуги українською в тому числі.

Чому я про комп'ютери? Бо саме за ними діти і молодь проводять більшість дозвілля. І, образно кажучи, якщо ти в шкільні роки завчиш "Корзіна" і "Свойства", то казати "Кошик" і "Властивості" вже не будеш. Але є й інші сфери, на які ми можемо впливати. Приведу свіжий приклад.

Останні два роки я проживаю в Сан-Франциско. Одного разу мені довелося піти до лікаря, і мені запропонували перекладача. Я знаю англійську, але в реєстратурі сказали, що можливо там буде якась медична термінологія. Ну добре, думаю, заодно дам заробити якому колишньому співвітчизнику.

Приходжу на прийом. В кабінет заходить тітка радянського фізіотипу (= постійно невдоволений вираз обличчя) і починає з фрази: "Ну, гдє здєсь рускіє пациєнти?" – "Українські..." – "Нє імєєт значєнія" – "Для мене має". Звичайно, української вона не знала, обійшлися з лікарем без неї. При виході я уточнив, що перекладач не знала моєї мови, тому я відмовився від її послуг. В лікарні вибачилися і пообіцяли когось іншого на наступний раз.

На наступний раз мене зустріла більш приємна бабця, колишня киянка, але – от халепа – "по-украінскі я нє очєнь". До побачення. Ні, я взагалі добрий, але я перепрошую. Скоріше за все, в своєму резюме ці двоє перекладачів зазначили дві робочі мови – російську і українську, тримаючи собі в умі, що рідко-хто з українців не знає російської, тому потреби у вивченні і знанні української не має. А я хочу, щоб коли я кажу, що я з України і моя рідна мова українська, то мене не асоціювали з Росією і їх мвою. Всього-навсього.

Я так і написав адміністрації лікарні. Хочеться надіятися, що до них на роботу таки потрапить хтось з наших, хоч той же волонтер "Корпусу миру", який здуру в 1992 вивчив мову. Принаймні, наступного разу, коли вони мені прислали повідомлення про послуги перекладача, серед кільканадцяти мов була не лише вірменська, але навіть українська! І чомусь думається, що я не сам такий. На Новий рік житловий комплекс, у якому я мешкаю, надіслав мені листівку. Привітання було різними мовами, і що особливо приємно – українською теж.

Мораль така: світ відкритий до нас, наша мова може бути популярна і затребувана, вчити її може бути престижно і перспективно. Але для початку поважати себе і свою мову потрібно почати нам самим.

Автор: Роман Ташліцький, Рівне – Сан-Франциско.
Джерело: http://narodna.pravda.com.ua/culture/49a1bfa9e76ba/