Бійка в Кіптях

Зі спогадів Олександра Лук’яненка, брата видатного земляка – Героя України Левка Лук’яненка (за рукописом)

…4 січня 1989 року на моє ім’я прийшов лист з прокуратури СРСР від замісника начальника відділу по нагляду за слідством в органах КДБ В.І. Щербаня з відповіддю на мій лист до Горбачова М.С. У своєму листі я писав, що на 43-ій сесії ООН у Нью- Йорку у своєму виступі Михайло Сергійович проголосив, що в Радянському Союзі нема жодної людини, яка відбуває строк покарання за політичними мотивами.

Найдієвішим способом впливати на державне керівництво була передача інформації за кордон, де вона розповсюджувалася по всьому світу. Але ми не відкидали можливості писати листи, заяви та скарги до різних установ.

Була надрукована стаття Василя Чепурного в газеті «Комсомольський гарт» під назвою «Галас Україні не допоможе» про Левка Лук’яненка. Поки ця стаття дійшла до друкарського станка, з неї було багато чого вихолощено. Надрукували те, що було типовим на той час. І все ж дещо в ній лишилося. Цю статтю можна вважати першою, в якій не було прямого засудження Левка Лук’яненка і його націоналістичної діяльності. В статті можна було відчути діловий підхід до такого поняття як «націоналізм», уже як не до збудника міжнаціональної ворожнечі, а як до вищої стадії патріотизму.

З приходом 1989 і 1990 років стало можливим прямо агітувати населення і патріоти взялися шалено за проведення різних заходів. Більше активності було в західних областях – щоб трохи підрівняти нас в плані патріотизму львів’яни спланували спільно зі східняками агітаційну акцію.

Львів’яни домовилися з чернігівським Рухом – узгодили дату і ось одного дня керівництво чернігівського Руху поїхало зустрічати львівські та київські агітаційні автобуси на кордон Київської та Чернігівської областей. То було 20 вересня 1990 року. Для цієї поїздки надав свою власну машину «Москвич» Коваль Михайло.

В цей день пан Михайло зі своєю дружиною Галиною під’їхали під Рух. З Руху вийшли і сіли в машину голова Володимир Ступак і члени ради Панченко Іван та Куровська Лариса. Дорога в розмовах промайнула швидко. На майданчику вже було кілька машин, пасажири яких також чекали гостей, але з іншою метою…В лісосмузі ми помітили кілька міліцейських машин.

До кордону областей під’їжджали з обох боків машини, в одній з них – Майба Анатолій зі своїми знайомими. Пізніше приїхали машини з управлінських структур Чернігова, серед них пізнали заступника голови обласної ради Косих і секретаря міськкому компартії Скокова.

Ось нарешті приїхали і три автобуси, з яких стали виходити люди. Назустріч їм рушили керівники Руху і урочисто піднесли хліб- сіль. Але відразу після цього підійшли представники правлінських структур і зачитали постанову обласної ради про недопущення на чернігівську землю автобусів зі Львова.

Керівники з автобусів та керівники Руху не довго радилися, бо уже через кілька хвилин вирішили, що постанова антидемократична, занадто упереджена і протизаконна, тому на неї не варто реагувати. Після цього була дана команда сідати в автобуси. Скоро автобуси рушили, а за ними ціла колона машин.

Ось і Кіпті. Ще здаля було видно, що на міліцейському посту багатолюдно і зрозуміло, що на колону автобусів чекають. Автобуси зупинили, водіям дали команду з’їхати з траси і стати один за одним упритул. Тоді до першого автобуса під’їхав вантажний автомобіль ГАЗ – 66 і до останнього теж. Таким чином автобуси замкнули з обох боків.

Почалася боротьба за звільнення, зе те, щоб дозволили їхати до Чернігова зі Львова (насправді там більшість були киянами з хору «Гомін» славетного Леопольда Ященка – ред..) подвижників зближення, цих віддалених географічно і політично, частин України.
Переговори почали вести із секретарем міськкому партії Скоковим, який був призначений організатором опору львівським автобусам у Кіптях від партійної комуністичної номенклатури. Він же, повернувшись із зустрічі на кордоні двох областей, вже встиг поверх свого елегантного костюму вдягти засмальцьовану куфайку. В кухвайки також вдяглися всі, хто там був від правлінських структур.

До міліцейського посту збиралося все більше людей, вони стояли гуртами і гучно сперечалися - на противагу людям з автобусів була місцева номенклатура. Селяни ж стояли обабіч дороги і не втручалися у суперечку, вони тільки спостерігали за тим, що відбувалося. А напруга все наростала. Незабаром почали монтувати на проїжджій частині барикади, щоб не допустити проїзду автобусів.

Серед гурту височіла постать депутата Верховної Ради Олександра Гудими, його гучний голос доводив натовпу, що правота завжди була на боці демократії і так воно мусить бути, а диктатуру геть! Що слова мусять мати найвищу цінність – тому давайте будемо думати!

Незабаром хтось з номенклатурників спровокував бійку, ударивши когось в груди і той поточився, а, підхопившись, вліпив на здачу. Так і почалася бійка на підготовленому грунті. Дісталося і Гудимі.

Наші люди, переконавшись, що автобуси до Чернігова не пропустять, а день уже повертає на вечір, вирішили зробити поступку і дали згоду повернутися на Київ. Після цього дорогу автобусам звільнили і вони, розвернувшись, поїхали у зворотньому напрямку.

По дорозі до автобусів приєдналися дві міліцейські машини: одна попереду, друга позаду, обидві з мигалками наче під конвоєм вели автобуси. Так доїхали до Броварів, а в місті міліція кудись зникла. Коли ж а автобусах помітили, що міліції вже нема – негайно розвернулися і поїхали до Чернігова. На місце призначення цього разу прибули без пригод. В Чернігові ми їх зустріли опівночі. Наступного дня агітбригади артистів дали в місті кілька концертів.

Опубліковано в газеті "Сіверщина" за 18 серпня 2016 року. Передплата на "Сіверщину" приймається по всій Україні. Передплатний індекс 33580