"Бігала, мазала і в піч лазила"

Про книжку "Талалаївський край"

Нещодавно довелося читать книгу київського професора Миколи Тимошика «Село», присвячену історії його рідній Данині Ніжинського району, і писать відгук на неї. Ця фундаментальна праця складається із двох томів, сумарна кількість сторінок яких нараховує понад 900. На це автор потратив 5 років. Це за тих умов, що він надзвичайно творчо продуктивний. Уявляю, якби цей дослідник задумав писать історію свого району. Важко навіть уявить, зі скількох томів вона б складалась. Для тих, хто має можливість ознайомитися з відгуком в Інтернеті, даю посилання: http://www.hvilya.com/news/dvotomne_selo_mikoli_timoshika/2017-02-09-9390

А тут ніби нещодавно було заявлено про підготовку видання і ще й року не пройшло – презентація. До того ж за (хронологічний) рік – дві.
Хто б не видавав книгу, завжди оцінюють роботу тих, хто до неї найбільше причетний: чи то одноосібний автор, чи колективний. Всі несуть відповідальність в однаковій мірі. Тому буквально кілька слів мушу сказать про авторські книги літературно-мистецького об’єднання «Олава».

Першою вона засвітилася книгою Якова Ковальця «Хай твориться вам...». Автор знаний не лише в районі, області, а й в Україні. Лише через особисті причини (відсутність великого бажання) він поки що не є членом Національної спілки письменників України. Для мене особисто це було відкриттям. Означене видання, власне, про самого Я. Ковальця, але різних авторів. Чи має право така книга на існування? Безперечно. Автор не полінувався зібрати матеріали, а знайшлися добродії й видали – не за авторські кошти. Це сьогодні рідкість.
Третьою книгою, а для автора – першою – Михайла Онищенка – поетична. Нарешті відважився.
Кожна з них варта й похвали, й критичного слова, оскільки до якісного продукту й вимоги високі. Якщо в книжці Я. Ковальця все в значній мірі рівне: від передмови до останнього матеріалу (передмову він сам писав, хоча й підписано моїм ім’ям, але цю передмову ви не знайдете в моєму списку публікацій). То в книжці М. Онищенка передмова якраз і є Ахіллесовою п’ятою. Автор її В. Ткачов.

«Село Березівка. З давніх часів до наших днів» – це друга книга «Олави». Читаючи її, досить насторожило вільне, щоб не сказать по іншому, поводження з документами, іменами. Розділи не вичитані, різностильові, є повтори. Прямо-таки байка «Лебідь, щука і рак». Тільки в прозі. Це якщо говорити про книгу в цілому. Автори ж у визначених рамках з матеріалом справився кожен по-своєму. Книга на 21 сторінці почала розсипатися. Для себе зробив пдф-формат, щоб дочитать на планшеті. Складається враження, що для В. Ткачова робить книжки, що деруни жарити на сковорідці – різниці немає. Тяп-ляп, вжик-вжик – і готове.

Приїхавши у відпустку, зустрічаємося з ним. Довгенько ведемо розмову. Пропоную свої послуги, оскільки вийшов на пенсію і маю можливість приділити увагу творчим питанням. А тим більше – місцевому краєзнавству. У відповідь: ні «так», ні – «ні». Тоді думалося, що не все від нього залежало. А зараз упевнений, що таки – все. І слава Богу, що не став членом цього громадського об’єднання.

Читаю на сайті Талалаївської РДА, в газеті «ТХ» про презентацію книжки «Талалаївський край». Очевидно, думаю, нарешті вийшла солідна книжка, бо за яких це часів за видання книжок Талалаївські РДА, районна та селищна ради так розщедрилися грамотами й подарунками?

І от беру до рук книгу «Талалаївський край». Перше враження – в сільській місцевості зійде за перший сорт. Відкриваю другу сторінку і – що це за вандалізм над геральдикою! Хто дозволив глумитися над нею? Це не просто повний несмак, це насмішка над гербом Талалаївщини, знущання з нього!
Стосовно Гімну Талалаївки, то це далеко не найкращий текст цього автора – М. Онищенка. Немає в ньому тієї пісенності, милозвучності, які можна зустріти в його поезіях у книжці. Здається, в Ю. Дзюбана є кращий варіант. «Талалаївська земля» називається, якщо не помиляюся.

Що книга про Березівку, що про «Талалаївський край» не відповідає предмету громадського об’єднання «Олава». Якщо вже сказали: «літературно-мистецьке», значить мали б бути справді літературно-мистецькі нариси про кожне село району, про організації, про знакових людей цього краю, про видатні події, що відбувались колись і недавно. Це перше, що засвідчує халтурність, непрофесійність об’єднання, – неспроможність його дотриматися відповідного жанру, стилю. Але в «Талалаївському краї» – це повна каша: на титульній сторінці читаємо, що це «художньо-публіцистичне видання», а вже на наступній сторінці – в анотації – «літературно-публіцистичне». Хоча «Олава» – це «літературно-мистецьке об’єднання». Так визначіться врешті-решт – ХТО ви чи ЩО ви! Для «Олави», швидше всього, це одне й те ж. Хоча насправді – далеко ні.
Взагалі, анотація – це окрема розмова. І, очевидно, треба її зараз проговорить, тому що вона є обличчям усієї книжки.
Про першу – жанрову розбіжність ми уже сказали. Наступна, хоча й дрібна, але промовиста – «смт» (селище міського типу) пишеться без крапок після кожної букви. Це на зорі совєтів так писали У.С.Р.Р. (Українська соціалістична радянська республіка).

Далі цікаве формулювання: «Книга розкриває історичне минуле і сучасне життя с.м.т. Талалаївки, Талалаївського району та його населених пунктів». Деякі довідки про село так і лишилися в минулому: на рівні інформації до історії міст і сіл ще минулого століття. Про сучасне життя – ні слова. А про чимало сіл ні про минуле, ні про сучасне. Також незрозуміле формування «Талалаївського району та його населених пунктів». Виходить що район – це одне, а його населені пункти – інше.
Для читачів газети вкажемо населені пункти району, історичні довідки яких є, і яких відсутні. Є про: Березівку, Болотницю, Грабщину, Грицівку, Довгалівку, Красний Колядин, Корінецьке, Липове, Понори, Поповичку, Рябухи, Стару Талалаївку (Сильченкове), Слобідку, Українське, Харкове, Чернецьке, Юрківці. Відсутні про: Березовицю, Глибоке, Глинське, Діброву, Жолобок, Займище, Зелений Гай, Колядин, Лавіркове, Левівщину, Макаренкове, Мигурів, Мирне, Нову, Новопетровське, Новоселівку, Обухове, Основу, Петькове, Рубанів, Скороходове, Співакове, Степ, Степанівське, Степове, Червоний Плугатар, Шевченка.
18 населених пунктів є, а 27 – відсутні. Немає значення чи стоїть воно на балансі району чи не стоїть.

Отже, нашабашили 18 довідок, стільки й дали. 27 немає – підготувать чи оглянутися навколо себе «Олаві» не під силу. Система тут також як така відсутня: чи сільрадівське село, чи ні – немає значення. Так скажіть, олавці, в чому ж полягає суть вашої значної роботи «по збиранню та опрацюванню архівних матеріалів, а також вивченню сьогодення Талалаївського району»?

В такому обсязі довідок історія району не мала б права виходити окремим виданням ні за якими моральними, професійними, етичними, поліграфічними та іншими нормами, не кажучи також і про системність цих матеріалів-довідок. Але це не для «Олави». Для неї ніяких норм, правил не існує. Скажіть, які можуть бути правила для самодіяльного гуртка краєзнавців рівня якогось там класу молодшої чи середньої школи (не вище 9-го класу)? Ніякі. От «Олава» – краєзнавчий гурток початкових і в кращому разі середніх класів. Не більше й не вище. Та оскільки гуртківці все виконують на ентузіазмі, то олавці – за гроші, і немалі гроші.
Для мене ще одне досить важливо. Якщо довідки 27 населених пунктів відсутні, значить їх уже в районі немає. Побіжні згадки не беруться до уваги. «Олава» замість Талалаївської районної ради взяла на себе відповідальність наперед винести рішення про наявність і відсутність сіл у районі. Цікаво, чи відреагує на це районна влада і як саме?

Далі про видатних людей, «які своєю творчістю і натхненною працею звеличують свій рідний край». Суть цієї творчої і натхненної праці видатних земляків фактично не розкрито. Назвати прізвище – цього ще мало. Хоча зустрічаються й інформації про декого з них. От, скажімо, знаємо, що був якийсь пан Демченко, який залишив після себе будинок, в якому була початкова Червоноплугатарська школа. І що ще? Якісь, можливо, дрібниці. От що значить лише прізвище як зараз, так і в майбутньому, якого фактично немає. Можна було б це зауваження й пропустить, бо й моє прізвище серед таких є, але, на жаль, я далеко не самотній. До речі, я ніколи не був членом спілки письменників.
Ще одне в анотації: «Про все це Ви дізнаєтесь, ознайомившись зі змістом книги».

Ознайомлюємося.
Зміст:
«Талалаївка, Талалаївський район (автори – В. Ткачов, С. Нужненко, М. Онищенко, Л. Джежуля, О. Касьяненко, Ю. Кононіченко).
Історія сіл Талалаївщини (автори – Н. Панасенко, О. Гавриш, Н. Нужненко, Т. Пезова, А. Бащенко, О. Скиба, В. Суворов, О. Чукіна, М. Мироненко, М. Ярмош, Г. Варчак, Т. Бичок, Т. Проценко, О. Пригара, Н. Дрозденко, Н. Варченко, Г. Лещенко. Фото – В. Топчій. Використано фотоархів Г.П. Сидоренка)».
Оце й усе.

А де ж власне зміст, де заголовки, що зустрічаються по тексту, де назви сіл? Адже ж в кінці книжки є вільних аж дві сторінки?
Можемо припустити, що це абсолютно свідомий хід «Олави», щоб одразу не кидалися в очі назви пропущених населених пунктів. Можливо, є десь пояснення, що такі-то населені пункти входять в історію таких-то сіл? Отже, й тут халтура.

А тепер, нарешті на завершення про анотацію. Про яку «значну роботу по збиранню та опрацюванню архівних матеріалів, а також» вивченню сьогодення Талалаївського району провів авторський колектив можна говорити?

Велике бажання читати книжку «Талалаївський край» ПРОПАЛО.

Хтось скаже, що це надмірно, надто жорстоко з мого боку. А я запитаю – чи всім подобаються бомжі? Подобаються чи не подобаються, але переважно – тим же бомжам. Так от ця книжка – бомж: там шматок, там два, там недоїдок, там недогризок – і 310 сторінок під однією обкладинкою, з них всього-на-всього текстів фактично 200. Для району – це практично ніщо. І тут же хочу попросити вибачення за «шматки», «недоїдки», «недогризки» у безпосередніх авторів своїх довідок. Про це – нижче. У книжки, як і в людини, все має бути приємним, красивим і правильним, відповідать стилям, статям. Все має бути продумано, в рамках і межах. А тут же – сім мішків вовни і всі не повні.

Звичайно, великого розуму не треба, щоб зібрати сільрадівсько-бібліотечні довідки про історію села. А давайте запитаємося, як вони писалися? Саме писалися. Тому що більшість із них не є фактом дослідження. Хто з бібліотекарів чи вчителів сидів в архівах-бібліотеках тижнями-місяцями? Хто з них обкладався хоча б десятками книжок, яких немає ні в сільських, ні в районній бібліотеці, в тих же архівах і вишукував інформацію про своє село, аналізував? У скількох сільських бібліотеках є підшивки років за десять-двадцять рідної «Трибуни», щоб хоча б з неї щось видобуть? Питання риторичне. Але одразу скажу, що ні до бібліотекарів, ні до вчителів, ні до інших авторів довідок про історію сіл у мене немає жодних докорів і претензій. Тому що вони зробили все, що могли зробить у своїх сільських, бібліотечних умовах, будучи обтяженими домашнім господарством, роботою. Вони зробили, як могли, бо вимагали згори: чи з плагіатами, чи – без. Це не мало ніякого значення. Хтось для себе, більшість – для галочки.
Але, вийшовши за межі села, ці довідки перестають бути просто довідками сільського чи селищного масштабу. Вони, швидше всього, є первинним матеріалом, який за будь-яких обставин повинен бути розширеним, доповненим, структурованим, підігнаним до певного формату, який задумувався автором чи колективом авторів. Інколи навіть взагалі «перелопачується» за новою структурою, щоб познімать сумнівно запозичені тексти, доповнити максимально іншою інформацією. Але це не для «Олави». Її це не стосується. В неї своє бачення, яке не вкладається ні в які рамки, окрім примітивізму.

За які б жанри, стилі не ховалися автори, пишучи про людей, населені пукти, події, все одно треба вказувати цифри, дати, величезну кількість дат, назв. Ось, наприклад, «Вони працювали головами Талалаївської селищної ради (в хронологічному порядку)». А де роки їхнього працювання? Хоча б дали частину, тих, хто ще живий. Немає ніяких ні дат роботи, ні дат народження, ні коротких біографій.

А де, умовно кажучи, «Вони керували Талалаївським районом (в хронологічному порядку)»? Знову немає ні тих, хто керував, ні будь-яких дат.
Навіть працівник редакції «ТХ», співавтор книжки, не зміг відстоять окремого заголовку в книжці про свою газету. Хіба не ганьба?
Про Талалаївську вечірню середню школу робітничої молоді, де Ткачов Володимир Митрофанович (саме так написано в книжці) був директором, і за десять її років існування лише півсторінки інформації. Який формалізм і неповага до колективу школи, до «багатьох» її учнів та випускників? Але інформація про цю школу подається під заголовком, чого немає про Талалаївську ЗОШ. Це як? Про вечірню, бо нею керував В. Ткачов, є, а про загальноосвітню, якій більше ста років, немає? Уміщена лише одна світлина. Чому? Випадково? Думаю, що ні. Значить на цьому фото є той чи та, кого «Олава» вважає за потрібне внести в історію. Тільки не директор школи. Що вже говорити про інше.
І так майже під кожним заголовком і без заголовка – пеньки й пеньки. А скільки заголовків пропущено?! Та не тільки заголовки.
Взагалі, що в книжці про Березівку, що про район – В. Ткачов не соромиться згадати ім’я своє, своїх родичів при найменшій нагоді. Доходить до того, що фіксуються навіть дрібні факти, як от із листом про будівництво школи. Складається враження, що основне завдання цього громадського об’єднання В. Ткачов бачить лише у відображенні свого родоводу. А все інше – між іншим.

Не можна втриматися й про світлини. Напрошується висновок, що вони поділяються на дві категорії. Перша – випадкові. Друга – потрібні люди, потрібні об’єкти аж до прилавків магазинів. Система світлин спорадична. Фото людей з одного села можна побачить на різних сторінках чи місцях сторінки. Трапляються фактичні помилки в підписах: замість прізвища, скажімо, Гопка, подано Гойка. Медики засідали двічі на консиліумі і т.д. і т.п. Якщо є матеріал про діяльність народного депутата України В.М. Давиденка в Талалаївському районі, то до якої категорії віднести відсутність його фото? Відсутнє фото й колективу «Олави», зате фото В. Ткачова є. Нескромно, зовсім нескромно.
Книжка видається тисячним накладом. Як для району – це багато. Звичайно, «Олава» сподівається на продаж книжок. І вже продає – по 100 грн. за книжку. За таку – ціна непомірно велика. Частина таки буде продана. Ні відсутність культури видання, ні низька культура підготовки тексту, ні інші вади книжки не зупинить читачів. Але, мені здається, розчарувань у них буде багато і не один пошкодує, що придбав. Наберідься сміливості – поверніть її В. Ткачову, а він хай верне заплачені кошти. Але «Олава» матеріально хоче двічі заробити: перший – на благодійних внесках, другий – на продажі. Для неї – це знову ж таки подвійна самоціль. Перший – факт видання. Якість не береться до уваги. Другий – матеріально-фінансовий. І ні про яку професійну, людську честь і совість тут не йдеться. Такої зухвалості і примітивізму історія книговидання не знає.
Дане видання категорично не може бути предметом вивчення місцевої історії Талалаїщини, оскільки не є комплексним, надзвичайно інформаційно бідним виданням. І морально злочинно його рекомендувати навіть читать учням шкіл району. Це видання має бути забороненим, вилученим і знищеним як розсадник творчої непорядності, примітивізму, некомпетентності, та навіть і цинізму.

Хочеться звернутися до всіх колишніх і майбутніх спонсорів видань «Олави». Люди добрі, не заплямовуйте своє добре, патріотичне і щедре ім’я поруч із олавською назвою. Проведіть аудит діяльності, так званої, громадської організації. Чи справді вона така вже й громадська? Адже ця книжка знову не тримається купи: розсипається. Такий блок має бути прошитий нитками. А це кошти. Скільки було зібрано, скільки й куди витрачено? Досить «творить» таку халтуру і платить за неї гроші!
Немає сумніву в тому, що якась частина обивателів району буде задоволена цим виданням. Уже той факт, що які не які довідки, а таки зведені під одну палітурку, вже є позитив. І болотничани прочитають про рябушан чи навпаки і т.д. і т.п. І це заперечити не можна. Так само, що й інформації деякі є, але вони, на жаль, не рятують і не можуть врятувати в цілому книжку.

Видавши цю каліку, цей недоносок, автори зробили моральний, історико-культурологічний злочин. Вони не підготували якісний продукт. Вони не підготували продукт повністю. Але закрили цю позицію, можливо, й назавжди. Підбили підсумок існуванню району. Але підсумок хаотичний, неглибокий, далеко фрагментарний. Підсумок без аналізу великого комплексу соціальних проблем і навіть напрямів у різні часи існування сіл і селища, району в цілому. Підсумок більше поверхово статистико-бухгалтерський, а ніж із людським обличчям. Для «Олави» багато подій навіть періодів у житті району ніби й не існували. І ці речі можуть канути в лету. Але чи потрібні вони для «Олави»? Адже, бачимо, що результат поки що 50 на 50. А амбіції вимагають кількості, валу, який потрібний для задоволення їх. Перші кроки вже зроблено, є офіційна підтримка. Потрібні наступні. Тому оті огризки історій селища і сіл на руку не району, а тим більше – не селам, а винятково «Олаві» чи комусь одному конкретно. Мозаїка вже твориться. Найголовніше – ширма. Фрагменти викладено. До тих огризків будуть докладатися інші й інші. Нічого ґрунтовного. Лише популізм. Підпирає вік. І чомусь думається, що вище сказане зачепить керівника «Олави» лише по відношенню до автора цих рядків, а не по суті справи. Традиції остапобендерівських «Ріг і копит» живучі. «Олава» оголосила духовним цінностям облаву.

Іван ЗАБІЯКА,
історик, журналіст.