Головна › Новини › КУЛЬТУРА
Анатолію Покришню - 70! З роси і води!
18-Лют-19 286 0.0 0
Уміння писати есе не є таємничим талантом, який даний тільки обраним. Але есе Анатолія Покришня зіткані з кардинально різних емоцій, які охоплюють автора: він то неймовірно щасливий і насолоджується передчуттям унікального дива, то замріяно милується красою рідної землі, то засмучений роздумами про минуле, то схвильований настирним приступом кохання.

Для передачі особистого сприйняття подій, почуттів він використовує асоціації, проводить паралелі, добирає аналогії. В його есе присутні непередбачувані висновки і несподівані повороти. Особа автора, його думки, відчуття, ставлення до світу – на першому плані. У нього своя яскраво виражена позиція, індивідуальний стиль.

Відчуття і почуття – ось головні герої есе – розповідей про те, що робить наше життя об'ємним. Автор ніби говорить: «Я живу так. А ви?», – змушуючи читача замислитися над власним життям. І ось ми вже разом із ним відчуваємо запах дощу, смак яблук, тепло рук, муки кохання. Його почуття стають нашими почуттями: радості, натхнення, надії, розпачу, тривоги, віри…
Знаю автора особисто, тому можу з упевненістю стверджувати, що у його ліричного героя є щось від нього самого. Автобіографічні нотки додають їм справжності та невимушеності.

Леонід ГОРЛАЧ (Коваленко) — український поет.
Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

Публікуємо два есе ювіляра Анатолія Покришня.

Я люблю життя, як люблять його соколи, що вільно зависають на крилах, тримаючись у прозорій повітряній течії; як люблять його дуби, що крислато розкидають гілля і чекають, коли живильними соками землі нап’ються, міцніючи, жолуді; як люблять його джерела, чисті і чесні своєю крижаною справжністю.
Я люблю кожну свою справу, яку завжди виконував і виконую професійно, майстерно, відповідально. Я ніби смакую все, що роблю, приправляю настроєм, бажанням отримати успіх. І завжди його отримую!
Я люблю людей, але з поміж усіх особливо ціную закоханих у свою землю, світлих розумом, справедливих у судженнях, вірних у дружбі. Нехай більше буде таких на моєму життєвому шляху, а сам шлях, сподіваюся, буде довгим, щасливим, насиченим.

29.01. 2019 року м.Чернігів

Україна в огні

Народе співучий! Пісні лунають солов’їні. Залиті теплим промінням твої простори. Купають ночі в чистих озерах променисті зорі. Народе прадавній, прекрасний і сильний, з натрудженими руками. Ти мирно і в достатку жив на Богом даній землі серед земної краси, під синіми небесами, під золотим сонцем.
Багато чого було в твоєму житті. Твоя історія зіткана зі світла і темряви, з радості й болю. Злітають птахами сірими невеселі журливі думи про минулі злі часи: зламані грозою тополі, гірку недолю, люті голодомори, жахливі війни….
Але ти все зумів здолати і пережити! Не став на коліна, хоча тебе ув’язнювали, катували, душу виймали. Тільки ковильною сивиною, як поля засніжені, вкрилися скроні твої неньки України.
Але, як чорне вороння,знову прилетіли невтішні часи: буремні вітри виють, стогне, вгинається земля поругана, плаче гірко і тяжко. Кров степами донецькими, полями-балками луганськими тече-червоніє. Роси вранішні вмиваються полиновими сльозами. Ненаситні моголи-кровопивці, засліплені брехнею, жнивують ниву криваву! Очі застилає їдучим димом…Орда! Орда!..Згубою долаєш ти, народе, христопродавців. На весь світ голосить Україна. Гинуть її діти! Діди-ветерани проводжають в останню путь безвусих онуків. Уквітчані могили чорніють. У скорботі синьо-жовті стяги.
Та нескорений славний козацький дух! Помолімося, народе, за нашу землю святій Покрові, і нас ніхто не зможе перемогти!
Україно, рідна мати, бережи своїх синів – родове коріння яворів і кленів. Чуєш, як виводять пісню солов’ї?! То ж твої діти, твої сіячі, що стали воїнами. Бережи їх долю, щоб не впали на чорній межі, а вертали з далеких важких доріг і на радощах ставали на коліна, цілуючи сльозою поріг батьківської хати.
16 серпня 2014 року

Анатолій ПОКРИШЕНЬ



Теги:есеї, українська література, Анатолій Покришень


Читайте також



Коментарі (0)
avatar