Альмєтьєвськ
В мене вже котрий день якесь «По волне моей памяти», бо ЗСУ вчора вразили Альметьєвськ в Татарстані. Тобто після спогадів про Воткінськ тепер зранку згадую про Альметьєвськ.
Альметьєвськ вісімдесятих був містом, звідки пішла вся «культура» підліткових банд. Спочатку там, потім – в ближніх містах та містечках, потім – в Казані, потім – в багатьох містах СРСР. Альметьєвськ був величезною сумішшю Борщаговки та Троєщини в найгірших можливих проявах обох. Місто побудували посередині поля в сімдесяті разом з нафтопереробною промисловістю навкруги і в результаті там не було нічого, окрім бетонних багатоповерхівок-панелек.
Навіть дерев, які на сучасному фото внизу, також ще не було – це були нормальні пізньорадянські бетонні джунглі. Таких джунглів було набудовано багато де, проте в інших містах, як правило, була хоч якась історія. Навіть в Набережних Челнах, які були ще більшим зразком бетонних джунглів (там навіть адрес в звичайному розумінні не було, у вісімдесяті люди писали додому листи приблизно так: «ТатАССР, город Набережные Челны, дом 17-69», де 17 – це був номер квартала, а 69 – це номер дома в цьому кварталі), та й там була історія. Фактичною частиною Челнів було місто Єлабуга, де на себе наклала руки Марина Цвєтаєва. В Альметьєвську ж не було взагалі нічого, окрім бетонних панелек. Але було дуже багато молоді та підлітків, які приїхали з батьками видобувати нафту.
В результаті місцеві почали писати історію самі. Історія Альметьєвська в 1984 році виглядала приблизно як «1984» та «Океанія завжди воювала з Остазією». Франція то була союзником Японії, то була її ворогом. Восход майже завжди воював з Чілі, а вони обидва також воювали з Гестапо. Кожен квартал мав свою назву. Якщо походження назви «Восток» знали всі, бо так називався кінотеатр посередині того кварталу, то чому Гестапо (а саме цей квартал на фото) називалося саме Гестапо, не знав ніхто. Всі воювали з усіма, Гоббс без проблем написав би «Левіафан-2» в Альметьєвську вісімдесятих.
В нас було багато тих, кого призвали з Альметьєвська, і для мене дивним було бачити те, як вони визначалися чи вони можуть один одному руку подати, чи це буде западло. Після абсолютно мирного Києва це було не просто дивним, а трохи навіть дикуватим, коли люди перш за все встановлювали чи Спартак зараз дружить з Техасом, чи воює. І дивно було чути, що воюють реально до смерті, до забивання людей натовпом, і що прогулянка в сусідній двір – це більш складна операція, ніж висадка на Луну, бо з Луни поверталися, а з сусіднього двору не завжди.
Цікаво, що в Україні практично не було такого явища. В книзі «Слово пацана» (яка на відміну від серіала є скоріше культурологічним дослідженням, бо сюжета в ній немає, а є опис реальних подій у вісімдесятих роках) була спроба дослідити чи було щось подібне до татарських молодіжних банд в інших регіонах СРСР. Про Україну там було тільки про банди бегунів в Кривому Розі. Якщо читати серію «Ліхіє дев`яностиє» про різні українські міста (Дніпро, Суми, Ужгород та Франік), то там дуже добре видно, як в нас все дуже швидко пішло в економічну площину, тобто метою, так би мовити, неформальних об`єднань громадян були гроші, а не бажання проявити свою маскулінність без якоїсь іншої цілі, ніж просто проявити маскулінність.
В нас вісімдесяті-дев`яності, навіть у Донецьку, не були настільки беззмістовно жорстокими. Тобто жорстокими ці роки безумовно були, проте ця жорстокість мала хоч якусь мету, а не просто була жорстокістю заради жорстокості, як це було в Альметьєвську.
А книжки "Ліхіє дев`яностиє" всім дуже раджу.
Сергій БУДКІН
Альметьєвськ вісімдесятих був містом, звідки пішла вся «культура» підліткових банд. Спочатку там, потім – в ближніх містах та містечках, потім – в Казані, потім – в багатьох містах СРСР. Альметьєвськ був величезною сумішшю Борщаговки та Троєщини в найгірших можливих проявах обох. Місто побудували посередині поля в сімдесяті разом з нафтопереробною промисловістю навкруги і в результаті там не було нічого, окрім бетонних багатоповерхівок-панелек.
Навіть дерев, які на сучасному фото внизу, також ще не було – це були нормальні пізньорадянські бетонні джунглі. Таких джунглів було набудовано багато де, проте в інших містах, як правило, була хоч якась історія. Навіть в Набережних Челнах, які були ще більшим зразком бетонних джунглів (там навіть адрес в звичайному розумінні не було, у вісімдесяті люди писали додому листи приблизно так: «ТатАССР, город Набережные Челны, дом 17-69», де 17 – це був номер квартала, а 69 – це номер дома в цьому кварталі), та й там була історія. Фактичною частиною Челнів було місто Єлабуга, де на себе наклала руки Марина Цвєтаєва. В Альметьєвську ж не було взагалі нічого, окрім бетонних панелек. Але було дуже багато молоді та підлітків, які приїхали з батьками видобувати нафту.
В результаті місцеві почали писати історію самі. Історія Альметьєвська в 1984 році виглядала приблизно як «1984» та «Океанія завжди воювала з Остазією». Франція то була союзником Японії, то була її ворогом. Восход майже завжди воював з Чілі, а вони обидва також воювали з Гестапо. Кожен квартал мав свою назву. Якщо походження назви «Восток» знали всі, бо так називався кінотеатр посередині того кварталу, то чому Гестапо (а саме цей квартал на фото) називалося саме Гестапо, не знав ніхто. Всі воювали з усіма, Гоббс без проблем написав би «Левіафан-2» в Альметьєвську вісімдесятих.
В нас було багато тих, кого призвали з Альметьєвська, і для мене дивним було бачити те, як вони визначалися чи вони можуть один одному руку подати, чи це буде западло. Після абсолютно мирного Києва це було не просто дивним, а трохи навіть дикуватим, коли люди перш за все встановлювали чи Спартак зараз дружить з Техасом, чи воює. І дивно було чути, що воюють реально до смерті, до забивання людей натовпом, і що прогулянка в сусідній двір – це більш складна операція, ніж висадка на Луну, бо з Луни поверталися, а з сусіднього двору не завжди.
Цікаво, що в Україні практично не було такого явища. В книзі «Слово пацана» (яка на відміну від серіала є скоріше культурологічним дослідженням, бо сюжета в ній немає, а є опис реальних подій у вісімдесятих роках) була спроба дослідити чи було щось подібне до татарських молодіжних банд в інших регіонах СРСР. Про Україну там було тільки про банди бегунів в Кривому Розі. Якщо читати серію «Ліхіє дев`яностиє» про різні українські міста (Дніпро, Суми, Ужгород та Франік), то там дуже добре видно, як в нас все дуже швидко пішло в економічну площину, тобто метою, так би мовити, неформальних об`єднань громадян були гроші, а не бажання проявити свою маскулінність без якоїсь іншої цілі, ніж просто проявити маскулінність.
В нас вісімдесяті-дев`яності, навіть у Донецьку, не були настільки беззмістовно жорстокими. Тобто жорстокими ці роки безумовно були, проте ця жорстокість мала хоч якусь мету, а не просто була жорстокістю заради жорстокості, як це було в Альметьєвську.
А книжки "Ліхіє дев`яностиє" всім дуже раджу.
Сергій БУДКІН
| Читайте також |
| Коментарі (0) |