... А мрію про козацьку люльку на столі!
На кілька місяців я випав з інформаційного простору, що не дивно. Після 24 лютого ми всі, кожен по-своєму, вийшли із зони комфорту. Спішу всіх запевнити, що я не поїхав закордон, не зняв затишний будиночок у горах Закарпаття і навіть не вирушив до своєї улюбленої Одеси. З перших днів я зробив те, що мав зробити в такій ситуації дорослий, свідомий чоловік та громадянин своєї країни. Я поїхав до свого рідного Чернігова, підійшов до місцевого військкомату, отримав форму, зброю, відмінних товаришів по службі і вирушив воювати.
Не міг зробити інакше, бо я з Чернігова – того самого міста, яке зустріло окупантів одним із перших….
Тоді, у перші дні лютого, мені здавалося, що війна – це біль, розруха, смерть, злидні, сльози, гіркота та всі поневіряння, які тільки можуть бути. І це є так. Може, колись, після нашої перемоги, я напишу про побачене цілу книгу, щось на кшталт мемуарів-спогадів, які пишуться на березі моря з Просекко на столі і справжньою козацькою люлькою з махоркою (так-так, такі ось фронтові мрії). Але зараз не про це. Тоді, у перші дні війни, я побачив і другий бік медалі.
Я побачив велику і горду націю, яка за кілька днів об'єдналася та стала єдиним цілим. Я бачив величезні черги з добровольців у військкомат – із зовсім молодих хлопців, учорашніх школярів та дорослих чоловіків. Бачив сльози щастя матерів, яким вдалося вивезти своїх дітей. Бачив, як зустрічають після окупації наших, як віддають останнє, як зовсім різні та незнайомі люди простягали руку допомоги ближньому. Вже тоді, у перші дні війни мій відчай і певний страх (а без нього на війні ніяк) змінилися повною впевненістю у нашій перемозі та гордістю за те, що я українець.
Чи змінився я за понад 100 днів на війні? Безперечно. Став цінувати речі, які раніше були звичними – на кшталт чашки кави зранку чи теплих шкарпеток. Став уважнішим до близьких, і до себе – з'явилося розуміння, що життя дуже тендітна річ, і будь-якої миті його може обірвати чергова ракета. Звернув увагу на те, як я люблю все-таки свою країну, своє рідне місто, і в яких місцях я ще не встиг побувати – мені, виявляється, ще надолужувати ще й надолужувати мандрівками та пізнанням України. Я зрозумів, що один у полі не воїн і дуже важливу роль відіграють ті, хто поруч, прямо тут, на передовій. А ще я став трохи забобонним і знаю, що таке «солдатська удача». Я став більш прискіпливим - викинутий повз урну папірець або недопалок незмінно нагадує мені, що це наша земля, і ми воюємо за кожен її сантиметр, тому краще не смітити. А ще я зрозумів, що не можу не писати
Якщо чесно, то я радію таким змінам у собі і з кожним днем у мені все більше міцніє віра в нашу перемогу та гордість за свою націю. Все обов'язково буде лише Україна. Гордий, що причетний до інституції, яка творить історію. Пишаюсь, що я в ЗСУ. Впевнений, що все своє життя буду гордий за цей вчинок.
Юрій АТАНОВ
Не міг зробити інакше, бо я з Чернігова – того самого міста, яке зустріло окупантів одним із перших….
Тоді, у перші дні лютого, мені здавалося, що війна – це біль, розруха, смерть, злидні, сльози, гіркота та всі поневіряння, які тільки можуть бути. І це є так. Може, колись, після нашої перемоги, я напишу про побачене цілу книгу, щось на кшталт мемуарів-спогадів, які пишуться на березі моря з Просекко на столі і справжньою козацькою люлькою з махоркою (так-так, такі ось фронтові мрії). Але зараз не про це. Тоді, у перші дні війни, я побачив і другий бік медалі.
Я побачив велику і горду націю, яка за кілька днів об'єдналася та стала єдиним цілим. Я бачив величезні черги з добровольців у військкомат – із зовсім молодих хлопців, учорашніх школярів та дорослих чоловіків. Бачив сльози щастя матерів, яким вдалося вивезти своїх дітей. Бачив, як зустрічають після окупації наших, як віддають останнє, як зовсім різні та незнайомі люди простягали руку допомоги ближньому. Вже тоді, у перші дні війни мій відчай і певний страх (а без нього на війні ніяк) змінилися повною впевненістю у нашій перемозі та гордістю за те, що я українець.
Чи змінився я за понад 100 днів на війні? Безперечно. Став цінувати речі, які раніше були звичними – на кшталт чашки кави зранку чи теплих шкарпеток. Став уважнішим до близьких, і до себе – з'явилося розуміння, що життя дуже тендітна річ, і будь-якої миті його може обірвати чергова ракета. Звернув увагу на те, як я люблю все-таки свою країну, своє рідне місто, і в яких місцях я ще не встиг побувати – мені, виявляється, ще надолужувати ще й надолужувати мандрівками та пізнанням України. Я зрозумів, що один у полі не воїн і дуже важливу роль відіграють ті, хто поруч, прямо тут, на передовій. А ще я став трохи забобонним і знаю, що таке «солдатська удача». Я став більш прискіпливим - викинутий повз урну папірець або недопалок незмінно нагадує мені, що це наша земля, і ми воюємо за кожен її сантиметр, тому краще не смітити. А ще я зрозумів, що не можу не писати
Якщо чесно, то я радію таким змінам у собі і з кожним днем у мені все більше міцніє віра в нашу перемогу та гордість за свою націю. Все обов'язково буде лише Україна. Гордий, що причетний до інституції, яка творить історію. Пишаюсь, що я в ЗСУ. Впевнений, що все своє життя буду гордий за цей вчинок.
Юрій АТАНОВ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |