А чи не доведеться декомунізовувати декомунізацію?

Це риторичне питання виникло після прочитаної публікації Людмили Хвої «Декомунізація по-бобровицьки: жодної історичної назви» на сайті «Сіверщина». Передусім звернув увагу на сердитий «наїзд» авторки на Бобровицьку міську раду та районну газету «Наше життя» за те, що якось не так у райцентрі перейменовують вулицю Червонофлотську, хоча, мовляв, була ж пропозиція назвати її Соборною. Далі йде «вбивчий» аргумент: «Чудово! В честь нашої Соборної України. Патріотично: краще не придумаєш!»

Забігаючи наперед зазначу, що в кінці «розгромної» статті Хвої вказана дата (5 травня ), коли мають відбутися нові громадські слухання стосовно назви вулиці. Але навіщо проводити ті слухання, якщо активістка вже продиктувала, як треба перейменувати вулицю, бо … «краще не придумаєш»?

Ну й щодо змісту «патріотичної» назви. Як написано в історії, Акт Злуки українських земель був проголошений в 1919 році, але, на жаль, був лише проголошений і не більше, ще й потім надовго забутий. Бо вже тоді яскраво виражена була «фірмова» наша приказка: де два українці, там три гетьмани. Вона й через століття не втрачає свого змісту.

Будьмо чесними і в тому, що й кордони України 1991 року окреслили аж ніяк не «патріоти» на зразок Хвої. Та й свято Соборності України започаткували ті, яких тепер декомунізуємо. І якою «патріотичністю» стосовно сьогоднішньої соборності України можна гордитися, коли вкотре «прогорлопанили й промайданили» ту Соборність? З опущеною головою мимримо собі під носа, що значна територія України не підконтрольна нам, зате знаходяться «патріоти», що з високо піднятою головою «свистять», що назва вулиці «Соборна Україна» – «патріотична, краще не придумаєш».

Одначе більше дивує й засмучує інше: у перейменуванні вулиць наслідуємо один в один тих, імена яких тепер декомунізуємо. Колись телекомпанія «Обрій» підготувала й подала в ефір сюжет про те, як «нарешті нога Леніна ступила на землю Бобровиці». Це було тоді, коли звалений пам’ятник Вождю знімали з постаменту, щоб відвезти на ремонт. Його й досі десь «ремонтують», і без ніякого галасу про декомунізацію. Та зміст того телесюжету полягав у іншому – що Ленін ніякими історичними фактами не пов'язаний з Бобровицею, але пам’ятник йому встановили – партія приказала. Чи не перегукуються з цим ідеї «патріотки» Хвої назвати в Бобровиці вулиці іменами Івана Богуна, Пилипа Орлика, Василя Стуса?.. Так, вони історичні постаті, ми не повинні про них забувати. Але ж це, напевно, не означає, що в кожному райцентрі потрібно називати вулиці їхніми іменами, як колись повсюдно називали на честь комуністичних вождів?

Та й чи доцільна зараз додаткова героїзація, скажімо, того ж Пилипа Орлика – автора першої Конституції, - якою ні тоді, ні тепер не скористалися українці? Для нашого суспільства Конституції пишуть, з нашої мовчазної згоди, інші «історичні» Особи … і лише під себе. А простолюду радять гордиться тим, що то українець є автором першої в світі Конституції. «Ура!».

У згаданій вище публікації авторка аж «кипить» від люті, що в нових назвах вулиць відсутні історичні назви. І в чомусь оправдане її невдоволення. Але яку історичну правду сама пропонує? Ту, яка немає прямого відношення до Бобровиці? Тобто, колись більшовики нав’язували нам меншовартість, підсовуючи в обов’язковому порядку своїх героїв, а тепер те ж саме, тільки з іншими іменами, творять «патріотичні демократи»? Хоча на Бобровиччині, безумовно, є й «ближчі» герої, що заслуговують на історичну пам'ять, яку не увіковічнять ні в Києві, ні у Львові.

Не зрозуміло й те, з якою метою авторка гострої публікації кинула й «героїчну» фразу: «Україна ціною життя синів і дочок виборює незалежність у війні з Росією». Бо далі – жодним словом не згадала, що й наших 13 земляків вже загинуло на тій війні. Може, на честь котрогось із них варто б назвати і якусь вулицю? Та де там, «правнучки» більшовиків крокують шляхом прадідів - гордяться тільки «Великими».

До речі, першу назву вулиці в селі Осовець на честь не ідеологічних ідолів, а місцевого знаменитого земляка Якова Рощепія, добився в 60-х роках минулого століття нині покійний учитель історії Михайло Дідик. Це була своєрідна сенсація на весь Бобровицький район, якщо не на область. Ім’я цього винахідника-самородка увіковічено в музеях Тули і Санкт-Петербургу, записано у зарубіжних історичних виданнях. В 1950 році київський журналіст Іван Волошин розповів, як спочатку царські, а потім і радянські бездарі крали у Рощепія винаходи автоматичної зброї і зернового самохідного комбайна. Після статті у республіканській газеті, а потім і в московській періодиці, нашому самородку навіть персональну пенсію призначили – єдиному в районі. Потім знову забули про славного земляка, згадали вже в незалежній Україні, щоб знову… забути. Бо й досі немає в Бобровиці навіть провулочка імені Рощепія. Хоча він не тільки визнаний у світі винахідник, а й справжній патріот: не поїхав за кордон, куди його переманювали ще за царизму; не перебрався у Тулу, де його чекали на заводі зброї; потім залишив київський «Арсенал», щоб у Бобровиці на базі колишньої МТС конструювати самохідний бурякозбиральний комбайн, іншими винаходами полегшувати ручну селянську працю земляків.

А скільки загинуло наших земляків від рук сталінських катів за те, що не хотіли миритися з тим режимом! Наведу лише два «докази» з розстрільної справи уродженця Щаснівка, унтер-офіцера царської армії, в 30-ті працівника Майнівського технікуму Григорія Костюка. Ті, хто свідчив НКВД, слово в слово згадали, а слідчий записав колись сказане «ворогом народу:
«Хіба в колгоспі можна жити, коли колгоспники працюють вдень і вночі, а держава все забирає, колгоспники голодують», «Жаль, что не поддержали тех, что боролись за самостоятельную Украину, если бы Украина была сама себе, самостоятельным государством, то крестьяне жили бы лучше».

З борців за самостійну Україну Григорій Костюк мав на увазі повстанську армію Демида Ромашки, уродженця села Ярославки, що під Бобровицею. Зв'язок з цим борцем проти більшовизму приписали й Григорію Костюку та ще дев’ятьом його односельцям – всіх розстріляли.

Чому й досі спить історична правда про наших героїчних земляків? Серед розстріляних отих десятьох щаснівчан були батьки чотирьох-п’яти дітей, але вони не мирилися тихо з більшовизмом. На них доносили тодішні «патріоти», нащадки яких довго сиділи із засунутими язиками в одне смердюче місце, і аж тепер «прозріли», осміліли, стали відкрито демонструвати «патріотизм», затінюючи своїм дебілізмом справжніх історичних патріотів.

І кілька слів про уже згаданого Демида Ромашку. Навіть слідчі чекісти писали про нього як про … «політичного бандита». Він у 1918-19 роках керував чималим повстанським військом, яке певний час діяло на великій, звільненій від будьоновців, території Київщини і Чернігівщини. Штаб базувався, бувало, і в Щаснівці та Майнівці, захищаючи місцеву сільськогосподарську школу від башкирських головорізів армії Будьонного. Десятьох, найбільш лютих, ромашківці розстріляв під Озерянами. А самого Демида в 1919 році вбив підступно рідний кум, що був агентом ЧК. Він ще й «чорну» поему про свій «подвиг» написав. Ця інформація є в нарешті відкритих архівах, з’явилися й перші публікації про Ромашку та окремих його соратників у боротьбі за незалежну Україну. Та ці ближні герої, які ворожими були для більшовиків, виявляється, не модні для сьогоднішніх «патріотів». То якої історичної назви бракує в назвах вулиць населених пунктів Бобровицького району? І коли станемо наслідувати досвід партії «Свобода» в героїзації по всій Україні Бендери, Шухевича та інших їхніх кумирів? Звісно, ці імена широко відомі, але й наші Ромашко, Рощепій, Костюк та багато інших земляків заслуговують на історичну пам'ять. І тільки ми, їхні земляки, зможемо її увіковічнити. Бо свободовець Тягнибок зайнятий своїми героями…

І кілька слів стосовно пропозиції Хвої перейменувати вулицю Артема на вулицю Медиків. Безумовно, представники цієї професії своїм трудом і талантом заробили добру пам’ять. Та чи не боїться «патріотка», що жителі Бобровиці стануть пов’язувати цю назву здебільшого з медиками і медициною радянського періоду? Тоді що – доведеться декоменізувати декомунізовану назву?

Видно, не тільки росіянам, а багатьом українцям письменник Грибоєдов справедливо указав на … «Горе від розуму».

Григорій ВОЙТОК