Селище Козел. Як живеш, колишній райцентр?

Михайло-Коцюбинськ «переїздить». Селище знаходиться від Чернігова нині всього за 8 кілометрів. Ще недавно було більше 10. Секрет простий: це сталося після розширення меж обласного центру. Хоча офіційно відстань не змінилася, адже вона за давніми канонами вимірюється «від пошти до пошти». Від міського головпоштамту до селищного відділення зв’язку — 18 кілометрів.

Секретар селищної ради Ніна Володимирівна Ворох: «Скоро до нас ходитимуть від Чернігівського «Хімволокна» тролейбуси».
Колишній райцентр і дійсно не є якоюсь глибинкою. Життя тут вирує. Деякі заклади мають статус районних: лікарня, бібліотека. Та й район колишній був немаленьким: уся західна частина нинішнього величезного Чернігівського району. Лише райцентр стояв не посередині його, а біля міста. А все, що на захід, — то його територія, аж до Дніпра: такі села, як Пакуль, Ведильці, Андріївка, Ковпита, Дніпровське та інші.
Михайло-Коцюбинський район існував ще до війни, з 20-их років. Називався, звісно, Козельським, за тодішньою старовинною назвою містечка — Козел. Козельчани її по-доброму згадують і досі. Та й такі назви доволі поширені в давньослов’янській географії. Неподалік Козелець. З історії нам усім знайоме мужнє місто Козельськ, яке відмовилося підкоритися татарам. А на Михайло-Коцюбинськ містечко перейменували 1935 року. Район же ліквідований був на початку 60-их.
У селищі міського типу зараз майже 3 тисячі мешканців і 1234 сім’ї. Підприємств і приватних підприємців зареєстровано понад півсотню. Причому це не лише популярна нині торгівля «купи — продай», а й сфера виробництва. Діють райсількомунгосп, райагролісгосп, налагоджено виробництво продукції з металу, дерева, таких виробів, як черепиця, меблі, ковдри. Є газова дільниця, дві аптеки і ветаптека, ощадкаса і відділення одного з банків, автостанція, страхова компанія, пошта і телеком.
З інших соціальних закладів – районний будинок культури, дві бібліотеки, школа мистецтв, гімназія більш як на 400 учнів. Народжуваність навіть зростає: нині в дитячому навчальному комбінаті (дитсадку) вже 60 діток. Діють 15 приватних магазинів і 4 приватні кафе. На центральній площі в певні дні вирує базар.
Звичайно, є у селища і свої проблеми. Особливо з ремонтом доріг, побутової техніки.
Козельчани, як багато хто й досі себе називає, пишаються своєю історією. Офіційно перша документальна згадка про місто датована 1669 роком. Але на цих землях вже були поселення часів Київської Русі. Просто багато з них були поруйновані татаро-монгольським нашестям і на кілька століть практично зникли. Але потім відроджувалися на тому ж місці чи поряд. Отак і тут: є історичні дані про існування поселення на місці містечка Козел ще у Х11 столітті.
Історія міста зібрана в місцевому історико-краєзнавчому музеї, що має звання народного. Ще у 70-ті роки його почав створювати вчитель Степан Павлович Маркелов. Нині музеєм завідує вчитель історії місцевої гімназії Володимир Васильович Горбач.
Серед багатьох земляків, розповіді про яких є в музеї, чи не найзнаменитіший – відомий український поет Василь Еллан-Блакитний (справжнє прізвище Елланський). Він у цьому містечку народився 1894 року і мешкав до 15 років.
Узагалі ж у музеї багато цікавого. Є колекція красивого старовинного одягу. Він належав жительці містечка Єлизаветі Михайлівні Переварко, 1882 року народження. Передала ці речі музею одна з її дочок. А про саму Єлизавету розказали ось що. Була вона така гарна дівка, що від женихів не було відбою, Але ж і з гонором: відмовила аж 20 женихам! Усватав лише 21-ий, бравий парубок Хома. З ним Єлизавета народила кількох дітей. На жаль, чоловік загинув на фронті.
Старожили пам’ятають багато цікавого. Переказують дивовижні місцеві легенди, засновані на фактах. Одне з урочищ має назву Клєгиня. Говорять, назва походить від дещо зміненого слова «княгиня». А легенда така. Одна молода княгиня їхала в кареті з церкви, де щойно обвінчалася. На вузькому містку через річку зустрілася інша карета, що везла іншу молоду княжну на вінчання. Карети зіштовхнулися і впали в річку. Обидві дівчини загинули.
Ще одна історія стосується річки Вереп. Зниклої річки, хоча свого часу вона була навіть судноплавною. У цій річці втопився молодий син знатної пані. Та прокляла воду, в якій потонув син. І ось річка поступово зникла. У наш час її спробували відновити. Але з колишньої річки, русло якої й зараз проходить по селищу, вдалося зробити лише ставок. Та за останні роки в ньому потонуло аж сім чоловік, у тому числі молоді, дужі, добрі плавці. Люди подейкують: прокляття пані на чорну воду діє й досі.
Дуже цікавою і бурхливою є історія церков містечка. Воно здавна було приписане до чернігівських монастирів, тому релігійне життя тут вирувало. Обидві церкви міста згадуються в документах ще 1739 року. Вціліла лише одна церква — Покровська. Про неї мені розповіла Парасковія Петрівна Левченко. Їй вже 87-ий рік, але пам’яті позаздрять і молоді. Парасковії Петрівні було лише 7 років 1929-го, коли більшовики закривали й руйнували Покровську церкву. Її батько працював сторожем у міліції і розповідав, як сюди звозили з церков награбоване добро, в тому числі ікони, які просто палили. Одну велику ікону Богоматері батько потай випросив додому. Жінка берегла її все життя. Віддала в Покровську церкву вже на початку 90-х, коли ту було знову відкрито.
Жінка розповіла мені, як репресували, заслали на Північ її діда, котрий не побажав іти в колгосп, як забрали у нього все чисто, «навіть ворота і хвіртку зняли». З тих часів колективізації і голодомору Парасковія Петрівна пригадує сатиричні вірші, які складали самі селяни. Один з них зачитала по пам’яті , на своїй цікавій поліській говірці:
«Ходить Лєнін па саду, Сталін па балоту.
Лєнін грабив куркульуав, а Сталін — бєдноту.
У каго знайдє два куліе, записує в куркуліе».
Ще сумнішою була доля Петропавлівської церкви, що вражала своїми розмірами й архітектурою, хоч була побудована з дерева. Після закриття церкви в довоєнні роки комуністи перетворили її не лише у зерносклад, а на якийсь час навіть у стайню.
Наприкінці 60-их років ХХ століття один затятий комуніст-атеїст, голова колгоспу, дав команду зруйнувати храм. Знайшлися і охочі виконавці, комсомольці-активісти, котрі ламали й скидали церковні хрести, куполи. Частину величезного храму дійсно було взято на контору. (Я побував і біля неї: давно закрита, величезний порожній будинок просто доруйновується). Решту напівзруйнованої церкви потроху розтягли люди.
Ініціатор погрому тяжко захворів. Йому відрізали ногу, руку. Помер у муках, перед смертю сказавши, що це йому за гріх — знищення храму. Одного з тих, хто трощив церкву, пізніше зарубала сокирою дружина. У сім’ї іншого майже всі загинули дочасно. Ще в одного народилася дитина без руки. Такий перелік дійсно вражає, якщо не згадувати про містику.
Нині на місці Петропавлівської церкви пустка. Голий пагорб: саме на найвищій точці містечка, як і належить, був споруджений храм. Натомість пагорб поритий ямами. Виявляється, тут риють «чорні археологи», а точніше сказати, мародери. Шукають скарби. Але ж грабувати такі місця — святотатство. Та, власне, й злочин, на який не реагують ні влада, ні міліція.
А уроки історії дехто ігнорує. А не варто б.

Петро АНТОНЕНКО