Афіша вихідного дня. Д'Авіньйон завітала до Прилук

Заходжу до Краєзнавчого музею, залишаю речі в роздягальні і йду до виставкового залу. Ще по дорозі чую, як звідти лине ніжна симфонічна музика. Переступивши поріг, бачу маленький оркестр та декількох людей, які розглядають фотографії на стінах. Вітаюсь і сама приєднуюсь до них, затримуючи свій погляд на чудових роботах Тані Д'Авіньйон… Ці роботи викликають у мене захват, наповнюють життєдайною силою.
– А які Вам роботи найбільше подобаються? – запитую у Євгена Постульги, прилуцького поета.
– Знаєш, я віддаю перевагу фотографіям, що зображують природу. Ось ця, наприклад, – показує на фото заходу сонця, – або оця… Адже природа – це красиво, це життя…
– А мені подобаються фото людей. – Відповідаю Євгену Васильовичу. – Подивіться на їхні обличчя, в їхні очі… Неважливо, які почуття у них зараз на серці, але вони живуть і живуть на повні груди.
Поступово зала заповнюється людьми, зокрема газетниками та телевізійниками. Навколо раз у раз блимають фотоспалахи, що ще більше нагадує про те, що відкривається виставка талановитої фотохудожниці…
Таня Михайлишин Д’Авіньйон народилася в Україні у місті Львові, але ще маленькою дівчинкою покинула Батьківщину. Під час Другої світової війни родина Тані виїхала до Германії, а згодом до США. У Штатах Таня вийшла заміж. Там і народилося двоє Таниних дітей Марко і Лариса. Весь професійний досвід Тані складається з роботи вільним художником. Вона працювала у видавництвах наукових та шкільних книжок, американських газетах та журналах. Згодом Таня стає постійним фотографом Українського Наукового Інституту при Гарвардському Університеті. Саме завдяки їй з’явилися великі публікації про Україну: 1987 рік – про Чорнобиль, 1992 – про Україну як незалежну державу, 1994 – про Крим.
…До зали заходить володарка чудових робіт, що красуються на стінах. Її супроводжують Анатолій Риженко, художник, та заступник прилуцького міського голови у гуманітарній сфері Лілія Нікітченко. Таня одягнена у чорні брюки та чорну кофтину, на якій сріблястим кольором вигаптовано узор української вишиванки. Її обличчя випромінює світло і тепло. Відразу думаєш, що це українка. Про те, що вона американка навіть і думати не виходить.
Спочатку з вітальним словом, висловивши своє захоплення роботами Тані Д’Авіньйон та подарувавши їй букет троянд, виступила Лілія Нікітченко. А потім і сама фотохудожниця взяла слово, подякувавши за запрошення до Прилук. Таня розповіла про себе і свою творчість. У її розповіді також лунали слова, у яких Таня говорила, що вона Українка, незважаючи на те, що живе у Америці. Всі зачаровано слухають українські слова з американським акцентом. Знову виблискують фотоспалахи. Тоді виступає Анатолій Риженко, який і запросив Таню Д’Авіньйон до Прилук. Він розказав історію знайомства, що відбулося у американському місті Бостон. Там прилуцький художник зустрівся з американкою українського походження. Таня тоді подарувала Анатолію Риженку альбом з фото, зробленими у різних куточках України. Гортаючи його, пан Анатолій побачив чотири фото з надписом «Прилуки. Чернігівська область».Як стало відомо, Таня вже була у Прилуках раніше. Того разу це був 1991 рік. Таня відвідувала Прилуки разом із знімальною групою, яка працювала над фільмом «Голодомор-33».
З вітальним словом до Тані та всієї аудиторії виступив і директор одного з партнерів виставки ТОВ «Дім Миколи» Ігор Павлюченко. Також фотохудожницю на прилуцькій землі привітали тріо «Оберіг» та місцева майстриня-вишивальниця Катерина Каращук, яка подарувала Тані декілька своїх найкращих робіт: «Ви зображуєте Україну на фотографіях, а я хотіла б подарувати вам роботи, на яких я її вишила.»
По закінченні офіційної частини Таню оточили журналісти та просто люди, яких зацікавили Танині роботи або ж вона сама як особистість. І полинули запитання на адресу фотохудожниці:
– Пані Таню, скажіть, яких українських традицій Ви дотримуєтесь, живучи у Бостоні?
– Я дуже люблю Україну та її традиції і намагаюсь зберігати їх, проживаючи у Штатах. Наприклад, на Святвечір я завжди готую 12 страв, як це раніше робила моя мама. Кожного року є бажаючі провести свято разом з нашою сім’єю (це приблизно шістнадцять чоловік), і я нікому не відмовляю.
– А Ваші діти знають Українську мову?
– Так, вони знають і люблять українську. До того часу, коли моїй дочці виповнилося чотири роки я розмовляла з нею лише українською. Чоловік у мене американець і розмовляє англійською, тому я говорила, що це його проблеми, як він буде спілкуватися з Ларисою.
– Всі дружно посміхнулися.
– Вони теж захоплюються фотографією?
– Ні, я заборонила дітям займатися цією роботою, адже я знаю, скільки фотографія займає часу, дорого для спілкування з сім’єю. І тому фотограф у сім’ї тільки я.
– Скажіть, чи доводилось Вам зустрічалося з людьми, яких Ви фотографували, потому і дізнаватись, як змінилася їх доля з того моменту, що був закарбований на знімку.
– Дуже-дуже рідко. Я знаю, що вдалось дізнатися координати дівчинки, що зображена на фото зробленому у Прилуках 1991 року. Може, мені вдасться поспілкуватися з нею. І от вона мені розкаже про свою долю, що з нею сталося за 17 років.
– Коли Ви їхали до Прилук, то мали певні сподівання щодо того, що Ви тут побачите, то, скажіть, чи виправдав результат очікуване?
– Я скажу, що навіть більше. Я мало пам’ятаю Прилуки часу своїх перших його відвідин. Але зараз мені дуже подобається це місто. Тут дуже привітні люди. Видно, що місто розбудовується.
– А яким одним реченням Ви могли б охарактеризувати сучасні Прилуки?
– Я навіть не знаю. – На хвилину заглиблюється у роздуми. Хтось підказує: «Клас!». – Мабуть, я скажу лише одне слово – прогрес!

Лариса Лавренчук , «ПРИЛУКИ-ФОРТЕЦЯ»