20 років як перестали гинути українські хлопці на війні. «Афган»: погляд через 20 років (причини війни)

В Чернігові пройшли заходи з нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав та 20-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану.
Біля пам'ятного знаку – воїнам-інтернаціоналістам, що біля Мегацентру, керівники міста та області віддали шану своїм землякам, які загинули у бою в далекому Афганістані. Біля знаку пройшов мітинг. Згадати свою молодість, бойових побратимів зібралися ветерани Афганістану, учасники військових дій в інших країнах, їх рідні та близькі їм люди.
Міський голова Олександр Соколов, який очолює обласне відділення Української Спілки ветеранів Афганістану та Микола Стрілець, голова Чернігівської міської організації Української Спілки ветеранів Афганістану поклали квіти до знаку полеглим воїнам-інтернаціоналістам.
У мітингу взяли участь заступник голови облдержадміністрації Володимир Приходько та заступник голови обласної ради Олег Обушний.

Більше ста років Англія вела війну за Афганістан. І лише 1919 року Афганістану вдалося перемогти у цій війні і здобути незалежність. Пізніше лідери двох потужних партій вели боротьбу не за державу, а кожний за свої інтереси (чи не взяли на озброєння сьогоднішні керівники нашої держави афганський метод?), у результаті чого 1978 року керівництво Радянського Союзу звернуло увагу на ситуацію в Афганістані, кордони якого на межі з СРСР досягали більше двох тисяч кілометрів.

Про фактори, які сприяли вторгненню радянських військ до Афганістану розповідає Володимир Половець – завідувач кафедри українознавства політології Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка, доктор історичних наук, професор (у 1984 – 1985 роках – радник Центрального комітету Народно-демократичної партії Афганістану).

1. В Афганістані досить сильно активізувалися маоїстські настрої (з Китаю надходила зброя, поступово почали впроваджуватися китайські методи і гасла, Китай мав за мету підпорядкувати собі Афганістан).
2. Після революції в Ірані посилився фундаментальний ісламізм в країнах Середньої Азії (у тому числі і на територіях тодішніх республік Радянського Союзу) — сім’ї все більше відвідували мечеті, а цим були стурбовані радянські керівники.
3. Американський чинник: американці прагнули витиснути Радянський Союз і зайняти Афганістан як плацдарм для втілення стратегічних цілей своєї країни).
4. Німецький фактор (у ФРН американці встановили свої ракети, на противагу цьому СРСР мав за мету використати територію Афганістану за панування в регіоні).
5. Зв’язок Китаю і США: 1979 роуц китайський лідер Ден Сяопін неочікувано для СРСР провів переговори з керівництвом США – результати цих переговорів не сприяли інтересам Радянського Союзу.

На чолі з Генеральним секретарем ЦК КПРС Л.Брежнєвим долю тисяч молодих людей, яким судилося воювати в Афганістані, вирішували: міністр оборони Д.Устинов, голова КДБ Ю.Андропов, міністр закордонних справ Л.Громико, секретар ЦК Б.Пономарьов.
Перші напрямки військового вторгнення радянських військ: Кабул, Герат, Баграм.

Можливості «афганців» досить часто використовували задля своїх інтересів різні політичні сили, особливо в період виборчих перегонів. Під час останніх виборів організацію Сергія Червонописького (УСВА – Українська спілка ветеранів Афганістану) підім’яли під себе соціалісти. Соціалісти перед Сергієм Червонопиським не в боргу. Його вони вже порівнюють з мужнім Акелою — позитивним героєм Р.Кіплінга з «Книги джунглів».

Самому ж Червонопиському, здається, така аналогія подобається, бо й сам з гордістю згадує про випадок, коли з найвищої трибуни колишнього Радянського Союзу у присутності самого Генерального секретаря ЦК КПРС М.Горбачова сильно накинувся на академіка Андрія Сахарова за критику керівництва СРСР щодо введення радянських військ до Афганістану. Але чи треба було мати мужність, критикуючи опального тоді Сахарова? До речі, сам Андрій Сахаров ніколи в своєму житті не висловлювався про радянського солдата або офіцера – «афганців». Він прекрасно розумів, хто у тодішній авантюрі був винен — аж ніяк не солдат чи «рядовий» офіцер, які не за своєю волею увійшли до тієї мусульманської країни.

Та й патріотизм за змістом керівників афганської організації якийсь дивний виходить. Вважаю, що без порозуміння «афганців» із захисниками своєї Вітчизни – оунівцями рух українського суспільства до справжньої незалежності і зміцнілої державності неможливий. Та й треба не забувати: партій багато, а Україна у нас одна.

По-різному оцінюють «афганців» сучасники. Я запитав свого колегу, який має відмінну від більшості думку. «Я вважаю, — відповів він, — тих, хто воював в Афганістані, окупантами. Вони не воювали за свою країну, а проти інтересів іншого народу».

Йосип Мітеров, полковник запасу, учасник бойових дій 1983 — 1985 років : «Це вже потім багато хто з жителів Афганістану до наших воїнів буде ставитися неоднозначно. А спочатку більшість дружньо до нас ставилась. Ми, ветерани тієї війни, знаємо, що виконували свій обов’язок на землі сусідньої із СРСР країни з честю і гідністю».
Міський голова Чернігова Олександр Соколов, керівник обласного відділення Української Спілки ветеранів Афганістану:
«Ставлення до «афганців» неодноразово змінювалося. Однак для тих, хто пройшов війну, це було випробування на силу духу і мужність, волю, справжню чоловічу дружбу. Наш святий обов'язок – берегти пам'ять про загиблих, застерегти суспільство від непродуманих кроків, що можуть коштувати життя, молодості, здоров'я, втрачених надій та сподівань».

Микола Стрілець, голова Чернігівської міської організації Української Спілки ветеранів Афганістану: «Ця війна виявилася перевіркою духу людського на міцність і мужність, професіоналізм і фізичну загартованість».

Микола Волков, заступник начальника політвідділу 40-ої армії, генерал-майор, учасник бойових дій в 1985 – 1986 роках :«Солдати та офіцери, воюючи в Афганістані, проявляли мужність і відвагу… Але я категорично проти, аби війну в Афганістані називали спецоперацією, бо це слово обмежується за дією і часом, а то були широкомасштабні і довготривалі військові дії».

Від себе додам: це зараз легко говорити про правильність у розстановці акцентів. А тоді учасники тих буремних подій вважали себе патріотами великої держави, були впевнені у своїй правоті і ніяк не зараховували себе до когорти завойовників чи окупантів. І ніхто не може нам дорікати в боягузтві та зрадництві. Для більшості військових радянського контингенту інтернаціоналізм, дух товариства і взаємодопомоги, мужність – риси, які карбувались щодня в горах Кандагара, Баграма, Кабула… Кожний виконував свою солдатську справу, як і належить, не скиглячи, в дусі виконання громадянського обов’язку… Саме тому воїнів-інтернаціоналістів аж ніяк не можна називати окупантами. Вони – справжні воїни і водночас заручники свого часу. Упевнений: ті хлопці, якщо б зараз нависла небезпека над Україною, з честю б стали на її захист. Без сумніву!
Зараз знаходяться деякі особи, які воїнів-«афганців» у чому тільки не обвинувачують… Як на мене, отакі «особистості» - провокатори і підбурюють самих же «афганців» до протилежних дій. А чи треба це робити? Напевно, що ні. Побудувати Україну можна тільки у злагоді. Прикриваючись націоналістичним «світоглядом», окремі особи, течії відмежовують іншу думку від усього українського (ніби тільки вони мають право любити свою країну, а решта, за їх задумом, не повинна мати свою думку і позицію).

…Сьогодні, саме у день виходу радянських військ із Афганістану, зателефонував один з колишніх моїх керівників полковник міліції Микола Іванович Духно. Коли я працював під його керівництвом, він найбільше з усіх керівників був принциповим щодо службової діяльності, і, як тоді мені здавалося, максимально причіплювався до кожної «галочки»… Але саме він сьогодні, знаходячись далеко від Чернігова, знайшов можливість зателефонувати і замовив пісню, в якій є такі слова:
«Пусть простят нам затраченный срок
За пробитые пулями души,
Это будет наглядный урок:
Для себя быть нельзя равнодушным.
Если сами просили тогда,
Смело шли и на смерть не смотрели,
Время вышло, уходим, пора –
Оставлять все как есть не хотели…»

А ті, хто там не був, і навіть поняття не мають про ту афганську війну, полюбляють на цій священній для кожного «афганця» темі спекулювати, розсусолювати про «треба» і «не треба». А чи мають вони на це право?
Іноді приходять збентежені думки: зібрати тих, з ким був поруч, взяти в руки автомат і знову піти у бій, але вже зброю направити не проти душманів, а проти тих суддів, що судячи несправедливо в угоду «поважним» особам, забирають у людини останнє (нещодавній випадок, коли депутат Чернігівської обласної ради від БЮТ Юрій Шень, аби заволодіти невеличкою земельною ділянкою, забирає убогу хатинку у 93-річної бабусі, а судді, незважаючи на те, що бабуся просить суддів Апеляційного суду повернути заграбоване депутатом, відкидають її апеляцію і задовольняють вимоги депутата); бюрократів, які отримують гроші на інвалідні коляски, а ті гроші «десь» розсіюються; проти різних демагогів-«інтелігентів», які не служили там, але фантазують і вигадують різні нісенітниці…

Сергій КОРДИК

Про «дивну» дискусію, яка виникла після однієї публікації , можна прочитати тут (на «Сіверщині» та «Високому валу»):
http://siver.com.ua/news/2009-02-14-1543
http://vip.val.ua/ua/s_solomakha/415/