Таїна і таємниці «Тихого Дону»

Українець Шолохов написав найвідоміший твір
російської радянської літератури

80 років тому, на початку 1928-го, почалася публікація роману «Тихий Дон», одного з найзнаменитіших, а як на мене — кращого твору російської літератури ХХ століття.

Є підстави поговорити про один з найзагадковіших романів століття. Тим паче, до цього спонукає і дуже сильний український струмінь епопеї. Мова не лише про те, що й сам Шолохов був наполовину українцем: його мати — з України, причому коріння цього роду пов’язане з Чернігівщиною. Йдеться ще й про те, що головний герой роману — донське козацтво — у своїй історії напряму пов’язане з Україною. Нарешті, йдеться ще й про мовну стихію роману. І не лише щодо присутності численних діалектизмів, українізмів, як, скажімо, «зараз», «бреше», а й загалом у сильному українському тискові на цю своєрідну російську донську мову.
Якраз мова роману — це перше, що мене вразило при його першому прочитанні, а було це давненько, коли мені трохи минуло за 20. Найкраще це проілюструє буквально вже перший абзац роману, який мені хочеться навести в оригіналі, в його первозданності. «Мелеховский двор — на самом краю хутора. Воротца со скотиньего база ведут на север, к Дону. Крутой восьмисаженный спуск меж замшелых в прозелени меловых глыб, и вот — берег: перламутровая россыпь ракушек, серая изломанная кайма нацелованной волнами гальки и дальше — перекипающее под ветром вороненой рябью стремя Дона. На восток, за красноталом гуменных плетней, — Гетманский шлях, полынная проседь, истоптанный конскими копытами бурый, живущой придорожник, часовенка на развилке; за ней — задёрнутая текучим маревом степь. С юга — меловая хребтина горы. На запад — улица, пронизывающая площадь, бегущая к займищу».
Яка соковита картина! І ота «націлована» галька по берегу, і той «живущой» (звертаю увагу: наголос — на літері «о») придорожник.
Зізнатися, спершу, від незвички, було навіть непросто читати. Ми ж були привчені до мовної вбогості, сірості і за- штампованості. А тут — такий калейдоскоп мови! Зараз от думаю: може, ще й це — одна з причин невдач з екранізацією роману. Навіть кращій з них,
4-серійній картині Сергія Герасимова, знятій у 50-их, важко було передати цю таїну епопеї. Не кажучи вже про показану недавно слабеньку багатосерійну стрічку, зняту майже два десятиліття тому Сергієм Бондарчуком на кошти західних спонсорів, і відповідно, із західними кіноакторами в головних ролях — донських козаків.
За 80 років існування роману довкола нього нагромадилася сила-силенна таємниць і таїни. Передовсім як можна було в умовах жорсткої радянської цензури взагалі написати й видати роман, основна ідея котрого ніяк не вписувалася в комуністичні догми. А ідея ця полягала в тому, що Жовтневий переворот і наступна громадянська війна були величезною народною трагедією, не просто ламанням вікових підвалин життя, а ударом по основних людських моральних цінностях. Роман-трагедія – ось досить точне визначення епопеї. І справа навіть не лише в описах насилля, жорстокості, до речі, досить стриманих за мірками хоч би нашого дикунського телебачення і чорної літератури. Справа в самій трагічній тональності епопеї, коли брат ішов на брата, а син — на батька. Логічно напрошувався висновок: чи може бути гуманним режим (радянська влада), встановлений таким варварським методом, насиллям, на крові мільйонів.
Не випадковим є і те, що публікація роману розтяглася мало не на два десятиліття і завершилася уже по війні. Відомий факт: Сталін уважно слідкував за написанням роману. Навіть напівжартівливо (хоч які тут жарти з диктатором) докоряв Шолохову, що той, мовляв, ніяк не приведе Григорія Мелехова нарешті в стан червоних, на бік радянської влади. На що Шолохов віднікувався: мовляв, я його, Мелехова, веду, а він ніяк не йде.
Окрім неприкритого гуманістичного протесту проти насилля, роман вражає й іншим, нетиповим для радянської літератури — надзвичайно високим художнім рівнем. Про мовний аспект я вже сказав. Додам, що мало який твір ХХ століття вирізняється такою яскравістю образів героїв, широчінню охоплення народного життя (від рядових козаків до столичної інтелігенції і генералітету), такою майстерною побудовою сюжету. А деякі сцени роману просто вражають. Скажімо, сцена смерті Аксиньї, коли Григорій має хоронити єдину й найбільшу любов свого життя, і, підвівши погляд, бачить на небосхилі ранкове сліпуче «чорне» сонце.
А тепер перейдемо до найбільшої загадки, що десятиліттям оповиває знаменитий роман — його авторства. Не секрет, що сумніви стосовно того, чи дійсно Шолохов написав «Тихий Дон», точилися від самого початку публікації роману. Декого збивав з пантелику уже сам вік письменника: у 1928 році автору (нехай поки що й перших книг роману) було всього 22 роки. Правда, на його рахунку була вже книга цікавих новел часів громадянської війни «Донські оповідання», авторство котрих наче ж не викликало сумніву, і які можна було б вважати ґенезою, початком майбутньої епопеї, принаймні тематично. І все ж колосальність, вражаючі масштаби «Тихого Дону» природно породжували сумніви в авторстві. Дискусії тривають весь час, усі 80 років! Характерно, що найбільше їх підігрівають західні дослідники. Ось деякі основні версії, які висуваються щодо сумнівів авторстві роману.
Версія перша. Автор «Тихого Дону» — донський письменник, козак Федір Крюков. Досить відома постать у літературі початку ХХ століття, автор багатьох творів про козацтво. З 1912 року працював над великим епічним твором про донських козаків. Але в 1920-му помер, і архівів письменника не було знайдено. Шолохову приписували, що він, як мінімум, використав незавершену роботу Крюкова, працюючи над «Тихим Доном», а то й просто присвоїв собі роман покійного письменника, можливо, довівши роботу до завершення. На це прихильники Шолохова наводять свої аргументи. Існують фотокопії рукопису 1-ої і 2-ої книг роману, які, безумовно, належать Шолохову. Це його рука. Правда, тут же йде заперечення, що, мовляв, можна ж просто переписати чужий роман своєю рукою. До того ж історія з цим написаним Шолоховим рукописом теж нагадує детектив. Рукопис після численних пригод осів десь у колишніх друзів письменника, точніше, у його нащадків. Принаймні він не в державних архівах, бібліотеках. Тривають переговори про те, щоб викупити рукопис, але що він собою являє, чи не є підробкою — самі запитання.
Версія друга. Авторство роману приписують менш відомому письменнику Веніаміну Краснушкіну, розстріляному чекістами 1920 року. Автори цієї версії твердять, що перша книга роману, де змальовані події до початку світової війни 1914 року, і написана була в ті ж роки, а Шолохову на той момент було всього 8 років. Тобто знову Шолохова звинувачують у плагіаті.
Версія третя – найбільш несподівана. Не заперечується, що роман писала людина, яку всі знали в суспільстві як Михайла Шолохова. Але насправді він… зовсім не Шолохов. Справжній Шолохов, який, до того ж, мав усього 4 класи освіти, загинув у громадянську війну. Його ім’я присвоїв собі зведений брат Михайла — Олександр Попов, набагато старший за загиблого. Попов був чекістом, освіченою людиною, і саме він написав знаменитий роман. І прожив до самої смерті під іменем свого брата. У Шолохова дійсно був зведений брат. Але як було насправді, сказати важко, бо по сьогодні чимало сторінок біографії Шолохова і його рідних залишаються нез’ясованими.
Слід згадати й про те, що свого часу шведські дослідники провели комп’ютерний аналіз роману «Тихий Дон» і творів, стосовно яких авторство Шолохова не викликало жодного сумніву. Так от цей аналіз підтвердив, що Шолохов дійсно є автором «Тихого Дону». Або людина, яка називала себе цим ім’ям.
Скоріше за все, версії з сумнівами щодо авторства Шолохова спеціально закидаються в суспільство. На цьому хтось непогано заробляє гроші і славу «оригінальних» дослідників. Хоча, з іншого боку, історія знала всякого. І, можливо, колись відкриються таємниці й цього твору. Не випадково вже ось чотири століття точаться подібні дебати стосовно авторства творів Шекспіра. Однак це абсолютно не зменшує масштабів геніальності цих творів. Так само, як історико-літературні дебати не можуть викреслити із суспільного буття геніальний роман «Тихий Дон» — трагічні сторінки народної історії.