Як живуть православні єпископи

«Нема ладу на землі, і нема на небі», – писав Тарас Шевченко. Мав він на увазі земних представників небесного Царства Божого – архієреїв, священнослужителів. Нічого не змінилося відтоді, нема ладу і в Церкві Христовій.
Складно було писати подібну статтю і страшно водночас: кому ж тоді вірити в цьому житті, як не єпископам? Але правда все-таки потрібна.
Почнемо свою розповідь з владики Амвросія, єпископа Чернігівського і Новгород-Сіверського Української православної церкви Московського патріархату. Його резиденція знаходиться в Троїцькому монастирі Чернігова. Після того, як півроку тому роз¬ділили Чернігів¬ську єпархію на Чернігівсько–Новгород-Сіверську та Ніжинсько-Батуринську, поменшало тут відвідувачів.
Є таке поняття в церковному житті – «єпархіальні внески», це ті кошти, які щомісяця жертвують священики на роботу єпархіального управління, забезпечення життя владики, вищих органів (у даному випадку — митрополита Володимира в Києві та Патріарха Алєксія в Москві). Поінформовані джерела розповідають, що сума єпархіальних внесків у Чернігівсько – Новгород-Сіверській єпархії коливається із сільських парафій від 250 до 550 гривень, у місті сума може доходити і до 2000 гривень. Чому так багато? Бо Москва сльозам не вірить.
Люди, що їдуть по трасі Чернігів – Новгород-Сіверський, на виїзді з Чернігова звертають увагу на «хатинку», що досі вирізняється у провінційному Чернігові своєю пишністю. Це «хатинка» покійного владики Антонія, після смерті котрого 2003 року будинок перейшов до його пле¬мінника, а той «хатинку» нещодавно продав.
Подібна ситуація — і в Ніжині, де нещодавно було призначено єпископа Іринея для новоствореної Ніжинсько-Батуринської єпархії. Єпископ з Києва — благочинний Києво-Печерської лаври, тож і замашки в нього «неніжинські, непровінційні». Не сподобалося йому, як облаштувало резиденцію місцеве священство, тож усе поздирав і став переобладнувати по-своєму, кажуть, що для цього почав він брати єпархіальні внески вже в доларах. До речі, Чернігівську єпархію роз¬ділили так, що найбільш багаті приходи відійшли владиці Іринею, а бідна північ залишилася за владикою Амвросієм (правда, в нього є Чернігів).
Тепер звернемо увагу на життя інших владик, тих, що не ви¬знані владикою Амвросієм та владикою Іринеєм і є, на їхню думку, «розкольниками» і взагалі якимись підозрілими су¬б’єктами. Це перш за все єпископ Черні¬гівський і Ніжинський Української православної церкви Київського патріархату Севастіан. Єпархіальне приміщення УПЦ КП знаходиться в центрі міста – це відремонтований приватний будинок. Не вистачає в ньому місця не те що на духовне училище, яке діє, а й навіть для єпископа. Кімнатка, де владика приймає відвідувачів і живе, — мала (метрів 20).
Колись держава підтримувала тільки Московський патріархат, орієнтувалися ж бо на Росію, а свій Київський забули. Коли приїздили офіційні делегації з Києва, з-за кордону, везли їх у Троїцький монастир – до владики Антонія. Відповідно надавалися йому й різні преференції, передавалися церкви, надавалися кошти на ремонт, будувалися нові храми.
Так сталося, що Київський патріархат на Чернігівщині храмів має мало, приміщень нормальних — ще менше (служать у переобладнаних магазинах, хатах).
Але то нічого, як казав о. Роман Кіник, священик П’ятницької церкви Чернігова: «Нам кажуть, що ми церква неблагодатна, але ми неблагодатні для Москви, зате ми маємо благодать Божу. Христос народився у вівтарі. Московський патріархат за підтримки держави, бізнесу понабудовував храмів, оздобив їх, але їм і відповідати треба більше перед Богом. Нас же ніщо не відволікає від молитви, ми молимося у холоді, непристосованих приміщеннях. І закликаємо у проповідях до миру, злагоди, любові, спасіння».
Ще «цікавіше» становище — в єпископа Гомельського і Чернігів¬ського Руської Істинно-Православної церкви (катакомбної) Гермогена (на фото), він взагалі молиться на квартирі. Мало в нього вірних.
На закінчення хотілося б розповісти одну історію, яку почув від єпископа Тобольського і Єнісейського Руської Істинно- Православной церкви Варуха.
На початку 20 ст. у Сибіру жив один священик. Жив він не по чину, життя мирське любив, мав законних дітей від матушки, мав і незаконних. І от при¬йшли більшовики. Звертаються сини до свого батька-священика: «Все, батьку, пора зав’язувати зі службою, будеш заробляти гроші якось інакше, бо прийшла така влада, яка вбиває всіх, хто молиться».
«Е, ні, дітки мої, — відповів батюшка, — настав час, коли, навпаки, треба молитися».
Від того дня він ледь не ночував у храмі, все молився і молився, зовсім змінився. Через де¬який час розстріляли священика комуністи. Сьогодні до могили священика ходять за допомогою люди і отримують її.