Променад прилуцькими вулицями із львів’янкою

Її звуть Орися Григоренко. Вона – як старшокласниця, при цьому вже має двійко маленьких синочків: Мирославу 4 рочки, Світозару — трішки більше року. Разом з чоловіком мешкає в Прилуках повних 4 роки. Працювала сценаристом та ді-джеєм на радіо «Планета», потім — у рекламній агенції «Аір-Гермес». Закінчила у Львові педагогічний коледж. Що ще вона робила у місті Лева? Займалася рекламою, грала в аматорському театрі-студії сатири «Під мостом», ви¬вчала англійську мову, писала вірші, відідувала мистецький центр «Дзиґа», спілкувалася з друзями та шукала сенс життя… Нещодавно обрана головою Прилуцької міської «Просвіти».
Вона влетіла в самий центр прилуцького бомонду феєрверком. Дехто каже — занадто юна, багато ідей і мало досвіду, до того ж — не місцева… Що ж, юність ніколи не була недоліком, а досвід — справа наживна… Комусь, можливо, важко сприйняти, що вона з того покоління молодих, які на «ти» з комп’ютером і полюбляють жити в Інтернеті, з тих, що з осторогою ставляться до на¬дбань минулого і майже не ви¬знають ніяких авторитетів. Своє життя покоління «next» хоче писати з чистого аркуша, роблячи свої помилки і створюючи своїх кумирів. Усі вони легкі на підйом: декілька речей в рюкзак, і — в путь, бо всі дороги належать їм…
Багатьом подобається саме те, що в її крові, як-то кажуть, 150% «українства» та її щире бажання працювати на «просвітянській» ниві, втілювати в життя цікаві культурологічні проекти, організовувати незвичайні перфоманси, зустрічі, вечори… Особисто мені подобається в ній те, що вона добре знає, чого хоче від життя та людей, вона розумна і креативна, харизматична, сучасна, амбіційна…
Чи знайшла Орися себе в нашому провінційному (хоч на мене, провінція — поняття географічне, а не духовне, і, до речі, всі найкращі люди народилися і виросли в провінції) місті, чи не здаємося ми їй занадто банальними, сіренькими? Чи зможе вона колись полюбити і зрозуміти наше місто так, як ми? А може, вже полюбила і зрозуміла?
— Львів для багатьох — найпримарніше місто на світі, він зітканий із запаху кави, шляхетних розмов, інтелігентних людей…
— У цьому місті багато можна знайти інтелігентності… Старе сіре місто… Воно для тих, хто звикся з його постійними дощами, навчився жити з прогулянковою парасолькою, хто зрозумів його джазовість. Усіх своїх гостей полюбляю водити вузенькими сірими вуличками. Вони в захопленні від його невідреставрованої старовини. Одного разу я чула в напівзруйнованій кам’яниці, як хтось усередині грав джаз… Львів — місто, в якому ти штовхнеш когось ненароком, а перед тобою ще й вибачаться. Зараз місто заселене новими українцями, що понаїхали з навколишніх сіл, які не реставрують центр, а захаращують його яскравими фарбами, металопластиковими вікнами. Це насправді дуже страшний вигляд має, хочеться плакати.
— Орисю, Ваше перше враження від Прилук: від чого засмутилися, зраділи?
— Я приїхала з міста, в якому 48 діючих професійних і аматорських театрів, 16 виставкових залів… Побачила інше місто і розгубилася — куди йти? Навколо звучить один шансон, навколо кримінал, нікого не знаю…
Пробувала перекласти свій львівський досвід роботи в рекламі на Прилуки — нічого не вийшло. Так, Львів — місто кав’ярень і цукерень, і всі ділові зустрічі, укладання бізнесових угод проходять у кав’ярнях, на «закавлених» столах, під час поїдання штруделя, попивання кави… Там такий стиль ведення справ і спілкування — ділового і особистого. Коли я запросила потенційного рекламодавця до кав’ярні, він прийшов, почувався спантеличеним, а потім за¬просив мене… в сауну.
Чоловік «відкрив» Прилуки раніше, ніж я. Приїхавши сюди працювати, він почав розпитувати про якісь родзинки міста, йому починали розповідати про бари та ресторани, нічні клуби… Він сам відшукав козацьку скарбничку, собори, церкви, музей… Здивувало обслуговування, забагато хамства повсюди, приходиш до крамниці — з тобою жахливо розмовляють, буцімто не хочуть продати тобі товар… Ми довгий час спілкувалися своєю западенською діаспорою, трималися разом, їздили відпочивати до Києва, дивуючись, що є городяни, які жодного разу не були в Києві! Потім я пішла до церкви Різдва Пресвятої Богородиці, де настоятелем є о.Віталій Юрочко, познайомилася там з багатьма цікавими особистостями. Пішла до бібліотеки… І зрозуміла, яка велика відстань між звичайними, повсякденними людьми, які ходять по вулицях, і людьми творчими, що цікавляться, живуть мистецтвом… Але ж останні існують якось відокремлено один від одного, живуть якимись окремими купками…
— А ось тепер Ви вже втамували свій духовний голод, бо Прилуки насправді є талановитим містом з талановитими людьми?
— Якоюсь мірою так. Тепер я в курсі всіх цікавих культурних подій, інформую своїх львівських земляків, котрі мешкають у Прилуках, про те, що де й коли буде проходити — якась виставка, вистава, ярмарок, запрошую їх на засідання «Просвіти». Я дуже втішена літературним кафе «За двома зайцями», його книгарнею. Із задоволенням побувала у художньому салоні Анатолія Риженка, відвідала майстер-клас з розпису скла, разом з іншими готувала вечір пам’яті Усова… Книга «Це серйозно» стала для мене великим відкриттям, я везу її до Львова і дарую своїм племінникам.
— Знаю, як прикро вразила Вас необізнаність молодих у сучасній українській літературі, що такі імена, як Андрухович, Жадан, Федюк, Матіос, Пиркало, Роздобудько для багатьох нічого не говорять. Яким чином планує «Просвіта» виховувати інтерес «до свого» та вдумливе прочитування українських авторів?
— Той, хто читає добру ро¬сійськомовну літературу, я повторюю, добру, — будь ласка. Аби ж це була б справжня цікавість і відстеження всього значущого, нового… Плануємо цілу серію зустрічей з відомими київськими, львівськими письменниками і поетами, які потрібно буде організувати при гарній рекламі.
— Орисю, розкажіть, будь ласка, про щоденні і про глобальні просвітянські плани.
— По-перше, ми й надалі будемо гуртуватися, об’єднуватися. Хочу, щоб товариство складалося з людей старшого покоління та обов’язково молоді. Хочеться, щоб наш осередок був у кожній школі міста, щоб тягнулися до «Просвіти», довіряли їй. Щоб дітки, які бояться показати свої вірші вчителю чи завучу, несли їх до нас. У планах — реставрація храму, повернення архіву. Є у мене мрія — створити в місті мистецький центр «Полісся». До Прилук недалеко і від Києва, і від Чернігова я думаю, молоді митці, яким важко пробитися в столиці, із задоволенням приїдуть до нас. У центрі буде постійний виставковий зал, а його експозиція змінюватиметься. Через Прилуки міг би проходити державний туристичний маршрут — і в місті, і в районі багато цікавих історичних місць, пов’язаних з відомими особистостями і подіями. У травні планую провести Перший всеукраїнський фестиваль «Поетична весна», в журі якого хочу запросити Покальчука, Жадана, Роздобудько. І 15 молодих поетів з усіх куточків країни, які пишуть сміливо, епатажно, без усіляких обмежень. Перший фестиваль буде проходити під патронатом не влади, а «Просвіти», і це дасть можливість зробити його більш неформальним, розкутим, без міцних чиновницьких стримувальних рамок… На порядку денному — видавництво книг прилуцьких митців. Кожного останнього четверга ми, члени «Просвіти», збираємось у «помаранчевому» залі арт-кафе «За двома зайцями» о 16 годині. Запрошую всіх, кому є що сказати.
— Ким Ви, Орисю, бачите себе в нашому місті — культурним перетворювачем та реформатором, завойовницею цієї цнотливої, непробудженої провінційної землі, носієм нового культурологічного світогляду?
— Скоріше — координатором. У Прилуках є культурні острови, я буду тим містком, що їх з’єднає. Я не хочу підняти вище до культури маси, а хочу зробити культуру престижнішою, щоб маси самі до неї потягнулися. «Просвіта» повинна запрацювати по-справжньому. Буде активна діяльність, люди підуть в об’єднання, воно за¬гримить повсюди.