Художник про художника: Івахненко про Усова

Йдучи на зустріч із художником Олександром Івановичем Івахненком, чесно кажучи, не знала про нього нічого, крім імені. Тож розмова почалася деякою моєю невпевненістю та легкістю й тактов¬ністю з боку пана Олександра.
По дорозі на виставку Едуарда Усова вводила його в курс діяльності "Просвіти", бо перетворити несподівано тепле неформальне спілкування на офіційне інтерв’ю просто не видавалося можливим. Уродженець Манжосівки, нині за¬- служений художник України й лауреат Шевченківської премії, щиро цікавився прилуцьким життям-буттям.
Звісно ж, не вперше він бачить роботи Едуарда Усова, звичайно ж, не вперше чує про цього художника. До картин придивлявся уважно й мовчки. Тому я та Ігор Павлюченко (котрий, власне, має якнайпрямішу причетність до організації виставки разом із художником Анатолієм Риженком) з нетерпінням узялися випитувати у пана Олександра думку про твори, представлені у виставковій залі МБК.
Лишень шістдесят три роботи вмістив той зал, хоча художник залишив по собі більше двох тисяч творів, покинувши у 1978 році, в неповних сорок, світ живих. Едік, так називали його друзі, за своє коротке життя встиг стати членом Спілки художників, показати свої роботи на виставках республіканських, всесоюзних та міжнародних.
Тож розпитую пана Івахненка про його враження від представлених картин. Питаю не як простого гостя, а як митця, знаного не тільки у нас, а й далеко за кордоном, членкора Академії мистецтв України, котрий і сам має чудовий доробок мистецьких творів, що їх побачила Флоренція і Вільнюс, Братислава (зокрема, Бієнале ілюстрації Братислава (БІБ) і Софія, Нью-Джерсі й Токіо — і це ще неповний перелік…
— Скажіть декілька слів про цього художника, техніку виконання, до якої школи його можна віднести?
— Це великий майстер, і шкода, що так передчасно пішов із життя. Едуард Усов виконував роботи якимось хитромудрим способом, відомим лише йому, застосовуючи, як тепер кажуть, авторські техніки, які дозволяли збагатити його праці як мистецько-образно, так і змістовно. Шкода, що всі його технічні наробки пішли разом з ним.
— Художники кажуть, що картину "Іванівська церква" Едік малював фарбою з тюбиків, — долучається до розмови Ігор Павлюченко.
— Це відомий спосіб. Справа в тому, наскільки майстерно це можна застосувати. Так, видавлюючи фарбу з туби, ви, крім малюнка, створююте ще й рельєф на площині. Після висихання фарби (йдеться про олійний живопис у даному випадку) автор застосовує техніку лесирування, що надзвичайно збагачує зображення.
Олександр Іванович, оглянувши весь зал, у запалі розмови декілька разів повертався – то в один бік, то в другий, до вподобаних картин.
— Усова можна назвати класичним живописцем радянського періоду?
— Це імпресіоністичний живопис. І очевидні молдовські віяння. Він часом не у Богдеско вчився? Бо відчувається школа Богдеско або ж її вплив, і взагалі дуже глибоке відчуття національної культури Молдови.
Направду, живучи в Молдові, Усов мав добрі, дружні стосунки з Іллею Богдеско, художником, графічні цикли котрого стали класикою мистецтва книжкової ілюстрації.
— А котру Ви б виділили серед представлених тут картин Едуарда Прокоповича?
— Щодо техніки можу сказати, що пейзажі в Усова виконані надзвичайно сильно. Як і натюрморти. Портрети виглядають дещо інакше. Щоправда, мені дуже сподобався портрет дівчини, виконаний надзвичайно віртуозно.
Твори мистецтва мають дивну властивість: з кожним наступним поглядом на ту саму роботу відкриваєш для себе щось нове. Церква вдалині раптом видається зображенням раю, що десь там у чорних грозових хмарах майорить. А пагорби живописного пейзажу несподівано сповзають гнучкими зміями до молдовських воріт.
Далі ми говорили про оформлення книг, ілюстрації та особливу техніку станкового живопису, якою володіє пан Івахненко. Сипались жарти про те, як буде угорською "цілую ручки", і звідки він ту угорську трохи знає. Говорили про доньку, яка – "Господь милував", за словами батька — не показала особливих художніх здібностей, але,"що ще гірше", стала японісткою і навчає тепер японської мови студентів Національного університету ім. Тараса Шевченка.
Наша розмова перемістилась до книгарні, перетворилася у вечір чаювання і очікування маршрутки. Ми говорили про виставки, про всілякого роду мистецькі салони й галереї та багато про що інше...