Микола ШУБА: «Біля коней зігрівається душа»

Дивна річ — людська пам’ять. Вибіркова, зберігає чомусь те, що їй хочеться. За роки й десятиліття я вже забув багато чого і, нехай вибачать, багато кого, навіть імена та прізвища. Але от пам’ятаю, як звали коня у колгоспній бригаді, з яким я, підліток, пропрацював свій перший у житті робочий день (у суспільстві, бо домашня робота — саме собою). Того гарного великого коня звали Чалий. І зараз я міг би перейти мало не на поезію, пісні, і все на одну неосяжну тему — про тисячолітнє співіснування людини і коня. Трудове, бойове, ліричне. Потонути і у власних сільських спогадах, і у світовій класичній літературі. Але зробимо простіше. Зустріньмося з людиною, яка розповість про це краще й цікавіше од мене. Бо є що сказати. Адже за кілька тижнів у нього своєрідний ювілей: 20 років з конем — у господарстві, на обійсті, в родині.
Микола Дмитрович Шуба — викладач Куликівського аграрного ліцею. Свого часу — директор районного будинку культури. З музикою, культурою пов’язаний і всі останні два десятиліття роботи в ліцеї. Адже має вищу гуманітарну освіту якраз у царині культури — закінчив дуже популярний нині Київський університет культури. До речі, в студентські роки якийсь час мешкав у гуртожитку в одній кімнаті з Михайлом Поплавським, нинішнім ректором вузу. Родом із села Анисів Чернігівського району, де й зараз мешкає його мати і куди він їздить за 30 кілометрів, окрім відвідин електричкою, ще й кілька разів на рік — кінним ходом.
— Миколо Дмитровичу, а як усе починалося?
— Ще з дитинства була у мене ця мрія. Звичайно, тоді недосяжна. Але весь час, протягом усього подальшого життя я намагався бути до коней найближче. Їздив десь з шести років. Коли вчився в училищі культури, а пізніше — в інституті культури, влітку в селі весь час прагнув потрапити на таку роботу, яка була пов’язана з кіньми. Хтось з хлопців просився на комбайн чи ще кудись до техніки, а я — тільки до коней.
Коли приїхав жити в Куликівку, став працювати тут директором районного будинку культури, і ми організовували, окрім інших свят, досить цікаві багатолюдні проводи зими. Це початок 80-их. І ось я запропонував активно використовувати на цих святах коней. І не тільки запряжені в сани «трійки». Ми також робили театралізовані дійства з вершниками-козаками, а мені особисто випадало грати роль гетьмана. Навіть сідло придбав для цих дійств.
— Пам’ятаю ці свята. Але ж коні ті були колгоспні?
— Звичайно. Я навіть тоді й не мріяв, що зможу придбати коня. Доводилося робити ось як: клав сідло в коляску свого мотоцикла і їхав до коней, де колгоспні конюхи давали мені можливість погарцювати в сідлі. Або й самі просили об’їздити якогось коня. І весь час слідкував за кінною справою по світах. Отож якось дізнався з телевізора, що в Білорусі дозволили людям мати власного коня. І лише в листопаді 1987 року вичитав, що і у нас в Україні дозволили тримати коня. Почав я з «психологічної підготовки» своєї сім’ї до цієї незвичної справи — конярства. Нарешті — наважилися. Я навіть підібрав у колгоспі кобилку, об’їздив її. Але тут — нові перепони.
— Які? Бюрократичні?
— Аякже. Купити коня на той час — це було все одно, що зараз приватизувати «Криворіжсталь». Потрібне було рішення правління колгоспу, потім — рішення виконкому і так далі… До речі, є у мене всі ці документи й зараз. Купив-таки я цю конячку, поставив у наш сарайчик 2 на 3 метри. Зробив на мотоциклетних колесах першу бричку, потім — воза, а далі — пішло… Кобилка виявилася жеребною. Народила лоша, яке я назвав Голландцем. Але коневі потрібен простір. Та й сіно кудись треба складати, реманент. От і взяв оцю земельну ділянку, де ми бесідуємо. Все тут облаштував.
Це обійстя — на одній з околиць Куликівки, віддалік від багатоповерхівки в центрі, де мешкає родина Шуби. Тут він навіть почав споруджувати житловий будинок. А всі господарські споруди — в повному порядку. Хліви, стайня для коней, вози, брички, весь сільгоспінвентар, збруя, корм. Ціла «фазенда», як її називає і сам господар.
— Миколо Дмитровичу, що робите конем у вашому господарстві, якими знаряддями й реманентом?
— Якщо коротко — роблю все, реманент і знаряддя у мене є всі. Ще в перші роки починав збирати, стягувати, починаючи з якихось нікому не потрібних деформованих плугів. Багато чого роблю своїми руками, починаючи від віжок, хомута, й до воза чи брички. Знаєте, я не просто орю свою земельну ділянку виключно кіньми, а й дуже люблю цю процедуру — орати. Садити картоплю під коня, обробляти, копати — все роблю. Є косарка, грабарка для сіна.
— Зараз у Вас одна кобила Стрілка. А взагалі по скільки було одночасно і скільки перебуло?
— Скільки перебуло, важко й згадати. Бо я весь час експериментую, люблю заводити нових коней. А одночасно було й по четверо, разом з лошатами. Чимало коней купуючи, я чимало й продавав. І досі мої коні є в селах району.
— Як розвивалося конярство в особистому секторі за ці роки?
— Після повної заборони, а потім — дозволу люди спочатку масово накинулися на цю справу. Був час, що в нашій Куликівці коней тримали набагато більше ста сімей, мало не кожна десята садиба. Потім пішло на значне зменшення, зараз тримають трохи більше як півсотні. Чому так? Знаєте, багато людей не уявляли, наскільки це серйозна справа. Може, думали одразу заробити на цьому великі гроші. Насправді ж, щоб було економічно вигідно, треба мати всі власні знаряддя — плуги, борони, культиватори і все інше. Якщо будеш наймати, орендувати у когось — це не діло. А знаряддя — це знову ж гроші, терпіння, вміння. Орати кіньми взагалі розучилися.
Коней в обійстях меншає ще й тому, що їх заводили в основному люди старшого віку. Вони старіють, вже не в силах тримати коня.
— А що молодь? Віддаляється від коней?
— На жаль. Дуже мало таких, що цікавляться, тим більше хотіли б тримати. Хоча знаю двох молодих хлопців, які просто закохані в цю справу, все просять батьків, щоб купили коня.
— У конярській справі ціле мистецтво й наука — це збруя.
— На превеликий жаль, і тут багато що втрачається. Я майже все роблю сам не лише тому, що це мені цікаво, подобається, а ще й тому, що багато чого купованого мене не влаштовує. Починаючи з віжок і кінчаючи возом. Побачив якось в одного з господарів новомодний хомут для коня. А коли роздивилися — він з дерматину, а не зі шкіри, набивка всередині не натуральна, а якась синтетика. Мало довкола хімії, так навіть сюди ліплять. Віжки, сідло, сіделко, гужі як зроблять, так на них гидко дивитися.
— Скажіть, а в коней же, як і в людей, завжди є власні імена?
— Звичайно. Якось так склалося, що у мене більшість коней мали імена на літеру «Г». Про Голландця я згадував. Ще був кінь Гнідий, ще — Гетьман. Але найцікавіше було з Гривнею. Вона у мене з’явилася на три з половиною роки раніше, ніж загалом в Україні. У лютому 1993-го народилося лоша. І я, знаючи українську історію, не просто назвав його Гривнею, а передбачив, що через три роки у нас буде така своя українська валюта. Тобто помилився всього на кілька місяців.
І ще я звернув увагу, як на мене кінь діє. Пригадую, працював в училищі, нині — ліцеї. Коня у мене ще не було. Напрацюєшся, всілякі нервові стреси, проблеми. Так ото вийду надвір, неподалік колгоспна кошара з кіньми. Підійду, постою біля коней і відчуваю якийсь спокій, приплив позитивної енергії. І зараз це відчуваю. Для мене багато значить не лише доглядати за конем, а навіть дивитися на нього. До речі, кінь фізично зміцнює людину. У Польщі є школа верхової їзди, де лікують, виправляють хребет людини. Треба лише правильно сидіти в сідлі.
— Давайте ще трохи про ліричне. Кінний спорт, туризм, краєзнавство.
— Тут — непочатий край. Хоч я готовий всіляко долучатися, допомогти. Адже Чернігівщина — благодатний край для туризму, в тому числі кінного.
— І Куликівщина теж. У придеснянських селах району — Хибалівці, Кладьківці, Салтиковій Дівиці — підприємства й організації Ніжина, Прилук, Чернігова будують усе більше туристичних баз, кемпінгів, оздоровчих таборів. Чом би не розвивати там кінний туризм?
— Я готовий допомогти. Так само, як і для створення кінно-спортивної школи, кінного гуртка. Врешті, при нашому знаменитому туристичному клубі «Вогнище» діяла кінна секція, ми провели ряд походів, в яких я був і керівником. Це треба продовжувати. Але хто візьметься підтримати, в тому числі фінансово, цю добру справу?
— Ну, це вже запитання до нашої влади, до наших інвесторів. І все ж Ви намагаєтеся щось робити?
— Намагаємось. Ось на весну заплановано дуже цікавий кінний похід від села Виблі нашого району до знаменитої гетьманської столиці Батурина. Саме у Виблях багато років активно діє сотня Українського козацтва на чолі з сотником, сільським головою Анатолієм Ревком.
От ми, виблівські і куликівські козаки, й проведемо такий похід. Звичайно, це серйозна справа, треба добре підготуватися. Але я готовий у сідло. І чим можу, допоможу хлопцям-козакам.
Допомогти Микола Дмитрович може суттєво. У нього — енциклопедичні знання про конярство і загалом історію коня у віках і тисячоліттях. Маса спеціальної літератури, включно з солідною енциклопедією конярства. А щодо його пропозицій з розвитку туризму, загалом конярства, то, сподіваємося, їх почують.

Петро АНТОНЕНКО.
Фото автора.