Головна › Новини › Тут я живу
У пошуках старої Батькiвщини
14-Вер-07 4290 0.0 0
Менi пощастило провести два незабутнi днi з нiмцями, уродженцями
Бахмаччини, якi приїхали пiсля довгих рокiв розлуки з рiдним краєм.
Пiд час спiлкування з ними я зрозумiла, що слова про любов
до Батькiвщини дiйсно наповненi для таких людей надзвичайно глибоким змiстом.
Але спочатку — про їхнi долi.
Розлука тривалiстю 63 роки
У вереснi 1943 року, коли до теренiв Бахмаччини наближались радянськi
вiйська, нiмецька окупацiйна влада видала наказ про евакуацiю до
фатерлянду мешканцiв шести нiмецьких сiл Дмитрiвського району (тепер це
Бахмаччина), чиї предки приїхали на нашi землi у 60-х рр. ХVIII ст. за
закликом iмператрицi Катерини II. Поїхали тодi до Нiмеччини з батьками i
обидва Генрiхи Штумпфи, Iоганнес Раймхен та батьки Вольдемара Штумпфа.
Троє пiдлiткiв так i залишились у Нiмеччинi, а батькiв Вольдемара
радянська пошукова команда повернула назад, до СРСР, з обiцянкою поселити в
рiдних мiсцях, а насправдi в далекому — i холодному Новосибiрську.
I ось тепер, пiсля 63-рiчної розлуки з мiсцями дитинства, вони, забувши
мову корiнного населення, приїхали з Нижньої Саксонiї, м.Целлє, зi своїм
перекладачем Вольдемаром Штумпфом. З ними — плани сiл Кальчинiвка та Бiлi
Вежi (звiдси родом вони або ж батьки, як у Вольдемара) для того, щоб знайти
бодай щось вiд батькiвських осель, хоч би впiзнати те мiсце, де стояла
їхня хата.
Iсторiя виселення з Бахмаччини нiмцiв, її уродженцiв, рейхом та сталiнською
репресивною системою cумна: нiмецькi сiм'ї, що якимось чином залишилися тут
i пiсля закiнчення вiйни, у 1946 роцi були безжально повантаженi в
товарнi вагони i вивезенi далеко на схiд без права повернення назад. Як
згадують нашi старожили, в покинутих нiмецьких хатах ревли недоєнi корови,
переходило замiшане в дiжах тiсто, голосно рохкали в сараях негодованi
свинi, без догляду залишились хати.
А чи збереглось що-небудь вiд нiмецьких хат i якi-небудь речi в них,
одвiчнi супутники життя кожної людини? Для цього я й вирушила до
Бахмаччини iз раптово прибулими гостями, адже, дiзнавшись про бiловезьку
нiмецьку колонiю вiд уродженця с.Вердер (нинi с.Зеленiвка Бахмацького
району), свiтлої пам'ятi Якова Андрiйовича Райта, у 2001 та 2002 роках
об'їздила цей куточок Бахмаччини, познаходила нiмецькi хати в Зеленiвцi,
Кальчинiвцi та Бiлих Вежах-2; вiд нiмецького Городка залишилась лише
мiцна, вимощена ще роботящими нiмцями шосейна дорога, вiд
Рундевiзе — велетенський дуб.
Мандри
Вранцi ми вшiстьох (разом з мiсцевим водiєм Вiктором Харченком) виїхали у
вимрiянi земляками-гостями мiсця. Дорогою вони фотографували лелек, якi
кожного року повертаються в рiднi краї до насиджених гнiзд. Наш шлях
пролягав через впорядковане село Пiски, село Варварiвку з її красивою
церквою, де саме правилось, проїхали i через малонеселену, вимираючу
Осикiвку (колись Юхтове) i нарештi в'їхали в Зеленiвку.
Злiва — нежила нiмецька хата, в якiй, на жаль, розвалено незвичний для нас,
українцiв, за формою та розмiрами (вiд долiвки до стелi) димар у сiнях.
Проїхавши трохи вперед, зайшли ще до одного з нiмецьких будинкiв села,
що збереглись: у ньому вiд пiслявоєнного часу мешкає Анастасiя Сайко.
З дозволу хазяйки оглянули в будинку лавку та куточок для посуду з
простим скромним рiзьбленням, шестеро мiцних, темно-коричневого
кольору, непофарбованих дверей, пiч у кiмнатi i в
сiнях, навпроти печi, такий самий димар (бовдур), як i в першiй хатi, —
все це зроблено руками нiмецьких майстрiв. Крiм того, побачили, що оббитий
дiм зсередини дошками, а зараз, побiленi за нашим українським звичаєм,
вони все одно проступають крiзь крейду.
Пiсля оглядин у гостей пiд час розмови зi згорбленою старенькою хазяйкою
про її теперiшне життя на схилi лiт, коли вже несила й город обробити
самiй (заростає бур'янами, тому що дiти та внуки виїжджають iз
неперспективного села), на очi навернулись непроханi
сльози.
Не так тут було колись, коли земля цiнувалась на вагу золота i оброблявся
кожний її клаптик! А земля ж бо — чорнозем! Добре, що хоч орендованi
фермерськими господарствами лани нинi не лежать пусткою, а засiваються i
дають непоганi врожаї.
Попрощавшись iз гостинною бабусею, ми навiдались у двiр колишньої
нiмецької цегляної школи з вузькуватими як на наш час, але
високими вiкнами. Сторiччя школи урочисто вiдзначалось цього року в
червнi, на її ювiлей з'їхались випускники з рiзних мiсць, приїхали i дiти
колишнього її вчителя Антона Маркштедтера — Софiя та Роза з Нiмеччини.
Нинiшнi ж гостi походили доволi широким шкiльним двором, де школярики з
азартом грають у м'яча на уроках та пiсля них, помилувались яблуками
шкiльного саду, багатого цього року на врожай.
У центрi села, бiля магазину, ще недавно стояла велика нiмецька комора iз
колод, потемнiлих вiд часу, але нинi вже i слiду вiд неї не лишилось. А
мiцна ж вона була!
Ўрунтова дорога iз Зеленiвки повела нас, путiвникiв, до
Кальчинiвки (рiдного села Штумпфiв) та Рундевiзе. А сонце
i палило все сильнiше. Їдучи до Кальчинiвки, де мешкає 5 чоловiк, ми
роззирались на обидва боки. На поле в
одну з цих чудових миттєвостей сiдав орел, а обабiч шляху манила до себе
груша з жовтими, як саме сонце, плодами. Машина зупинилась, i
Вольдемар та Вiктор, дiставшись до неї крiзь високу траву, струсили
трохи груш додолу — невдовзi всi ми причащались цим дивом нашої
землi. Всiм здавалося, що давно не куштували таких смачних груш, та ще
в таку спеку. Так рiдна матiнка-земля щедро частувала наших нiмцiв
своїми плодами: недаремно ж вона полита рясним
потом їхнiх дiдiв-прадiдiв.
Гостей дуже цiкавила Кальчинiвка: в нiй ще стоять двi нiмецькi хати, а
всього будинкiв тут вiсiм. Живуть же люди у
чотирьох з них по одному — двоє. При оглядi однiєї з нiмецьких
хат мешканка села Г.Бобрицова зробила несподiваний подарунок
Вольдемару — цеглину з клеймом колишнього нiмецького заводу. Взяв iз
собою цеглину цього пiдприємства i Генрiх Якобович Штумпф
(ймовiрно, з батькiвської оселi). Цi знахiдки вирiшили забрати на
довгу пам'ять у Нiмеччину як частинку їхнього далекого дитинства.
Саме пiд час нашого приїзду навiдався до Кальчинiвки скутером Микола
Васильченко iз Мартинiвки, який добре знав мешканцiв цього
села в довоєнний час, зокрема Iвана Шитца, високого такого чоловiка,
як вiн згадував (гостi повiдомили, що його вже немає — недавно помер у
Нiмеччинi). За словами М.Васильченка, лiс вдалинi, який тягнувся до
нiмецького Городка, дбайливо i розумно використовувався нiмцями, бо був
безцiнним для них будматерiалом — там росли чорнi дуби; понад лiсом
простягались сiнокiснi угiддя, укосами з яких вони дiлились i з
мартинiвцями. Зустрiч iз цим говiрким та небайдужим чоловiком спонукала
розширити маршрут поїздок на завтра — до сусiднього села, щоб побачити
хату та могилу Андрiя Брауна, недавно померлого там (вiн — родом
iз Кальчинiвки).
Спека пiд час перебування в Кальчинiвцi дошкуляла всiм, тому динi i
кавуни, вирощенi на городi Раїси Фурси, на чудовiй кальчинiвськiй землi,
сподобались кожному своєю соковитiстю та солодкiстю.
А от неочiкуваним сюрпризом для гостей, як i для мене, стала молода яблуня
бiлого наливу, яка виросла з вiдмерлої, посадженої ще нiмецькими
господарями: вона тепер родить великi смачнi, як медом налитi яблука.
Дерево постало передi мною як уособлення невмирущого нiмецького роду, який
таким чином пустив тут своє корiння.
Поряд iз Кальчинiвкою було немале i заможне нiмецьке село Рундевiзе
(Круглолугiвка), вiдоме бахмацькiй окрузi виробами промкомбiнату
(дверцятами i плитками для груб, втулками для возiв i т.iн.) та
електричним млином. Тепер на мiсцi багатолюдного села — височезний дуб та
пам'ятник загиблим тут у 1943 роцi радянським воїнам. Про промкомбiнат
нагадують лише пагорб та металевi шматочки, якi щороку виорюються iз землi.
Г.Г.Штумпф iз запалом розповiв, що його батько (йому зараз 98 рокiв)
працював на ньому ковалем, а навпроти, у млинi, ще й електриком: вiн
проводив електрику та радiо в нiмецьких селах, де вона з'явилася ранiше,
нiж у наших, українських.
Там же, де закiнчувалась Кальчинiвка i починалось с.Рундевiзе, знаходилось
кладовище, яке зараз являє собою лiсок серед поля; через нього протiкав
рiвчачок, до мiстка через який ми й пiдiйшли з Г.Я.Штумпфом: у цьому
святому мiсцi вiн викопав кельмою кiлька пригорщ рiдної землi — посаджена
в нiй квiтка буде прикрашати мiсце його вiчного спочинку.
Так поїздкою в Рундевiзе завершився перший день перебування гостей в
рiдних мiсцях. Попереду був ще один день вiдвiдин наших землякiв своєї
батькiвщини.
День другий
Вiн розпочався поїздкою до Мартинiвки через с.Фастiвцi. Очевидно, так мало
статись, що перший мешканець Мартинiвки, якого зустрiли, коли гостi
фотографували табличку з назвою села, виявився сином шевця Володимира
Прокопенка, який обшивав сiм'ю батька Генрiха Генрiховича, приїжджаючи до
них на тиждень зi своєю швейною машинкою. Це вiдкриття було таким
несподiваним, що чоловiки задушевно обнялись i сфотографувались.
Не забуду, як у Мартинiвцi гостi пiдiйшли до пам'ятника
загиблим пiд час Великої Вiтчизняної вiйни i довго стояли у смутку,
читаючи iмена на обелiску, а потiм промовили: "Як багато солдат не
повернулось додому".
У селi гостi також вiдвiдали двiр три роки тому померлого земляка Андрiя
Брауна, який багато рокiв тому, одружившись з українкою, назавжди
залишився в Українi. У колись багатолюднiй Мартинiвцi (тепер Iчнянського
району) небагато жителiв, люди з теплотою згадують
його як дуже працьовитого селянина. Похований Андрiй Браун на сiльському
кладовищi поряд з вiрною дружиною, i, може десь там, на небесах, вiчнi
ангели спiвають хвалу їхнiй любовi. Вiнцем кохання обох стали двi доньки,
якi живуть в Українi.
Дорогою з Мартинiвки припустив сильний дощ iз рвучким вiтром, та не змогли
земляки з Нiмеччини не вийти з машини i не пiти до рiчки Остер, яку ми
переїхали мiстком неподалiк Фастiвцiв: там на березi стояла пара лелек,
задумливо дивлячись у негоду на водяне плесо та на поля. Спостерiгали за
лелеками та за мiсцевими краєвидами i гостi: в цьому мiсцi батькiвщина
притягувала їх, як магнiт.
Невдовзi ми дiстались села Бiлi Вежi-1 (сусiднє нiмецьке
сел Бiлi Вежi-2). Саме тут живе донинi дочка Маргарити Сартiсон Марiя
(її батько — українець Пилип Гальченко). Не забула вона нiмецьких слiв,
яких навчала ще її мати. Живуть у цьому селi й iншi нащадки вiд змiшаних
шлюбiв українцiв та нiмцiв. Мiж собою через конфесiйнi розбiжностi
лютерани та католики до революцiї не ладили, а з православними
українцями i шлюби брали. А менi так хочеться хоч зараз їх примирити,
коли вони вже далеко вiд цiєї землi, де народились, бо немає мiцнiших
зв'язкiв, нiж зв'язок з рiдною землею та її людьми.
Всiм приїжджим дуже хотiлось швидше на власнi очi побачити Городок i Бiлi
Вежi-2, а сонце все бiльше скочувалось до горизонту. Невдовзi кiнець
дороги-асфальтiвки привiв нас до останнього пункту в цих мiсцях —
хутора Вишнiвського, Городка та Бiлих Веж-2.
На жаль, вже нi в кого в українському хуторi розпитати про теперiшнє Бiлих
Веж — всi звiдси виїхали ближче до мiсць компактного проживання
людей. Тому ми пiшли до Бiлих Веж шляхом, яким я ходила у 2002 роцi,
до того ж побачили прим'яту колесами транспорту дорiжку.
Та невдовзi вона зникла. Тут серед трав вище людського зросту бiгають
лише вовки та лисицi. Мокра кропива безжалiсно
обпiкала менi ноги, але я, спотикаючись об невеликi пагорбки, йшла
попереду всiх високими мокрими травами, якi ховали вiд нас
покинутi людськi оселi.
Я була тут 5 рокiв тому. Але як все невпiзнанно змiнилось: перетворилось на
справжнi джунглi! Аж раптом нашi земляки побачили злiва першу хатину, яка,
як виявилось, належала колись дядьку Iоганнеса Раймхена, а навпроти неї
через дорогу стояла колись кiрха (церква). Вiн впiзнав оселю безпомилково,
знайшов навiть покинутi останнiми її мешканцями протези свояка. Так це чи
нi, але така впевненiсть звучала в словах цiєї немолодої, але на диво
пiдтягнутої людини, що я повiрила.
Наступна хата з металевим дахом, що видавалася здалеку казковою
i стояла недосяжна: дерева та кущi — не меншi, нiж у джунглях, а
дорогу потрiбно прорубувати тiльки сокирою. Менi стало соромно, що
втягнула вже лiтнього вiку людей в таку авантюру. Та вони, хоч їм i було
важкувато, все одно не повернули назад.
Невдовзi ми машиною прибули до Кальчинiвки, де нас чекали Раїса та
Григорiй Фурса, i посмiхались пережитим пригодам. А позаду залишилось
село-марево, надзвичайно зелене, з височезними деревами, iз жовтими
жоржинами на покинутих дворищах, неначе вiдбулось якесь вселенське лихо,
бо зникли люди. А насправдi це наслiдок безгосподарностi наших полiтикiв,
якi кинули село напризволяще. Люди, недавнi мешканцi цього райського
куточка, десь там, в iнших мiсцях живучи, теж, як i нiмцi, нiколи його не
забудуть. Адже дуже гарно тут!
Чи знайшли нашi гостi пiд час поїздки по мiсцях дитинства те,
що шукали? Мабуть так, хоч i залишився жаль, що все невпiзнанно
змiнилось, i, як не прикро, на гiрше. Однак сенс людського життя в тому, що
завжди треба сподiватись на краще. Може, настануть такi часи, коли скрiзь
на цих землях вiдродяться села, знову в них залунає дитячий
безтурботний смiх. Як хочеться, щоб наша рiдна Україна була щаслива
i багата такими працьовитими людьми, якими були в цих мiсцях нiмцi.
Тетяна СТРИКУН, директор Бахмацького районного iсторичного музею.



Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок



Коментарі (0)
avatar