Помаранчева, яку поважає навіть Кучма
Валентина Черник: «У будь–якій справі я хочу спочатку подивитися людині в очі»
От чим насправді багата Україна, – так це жінками.
І поки там різні фахівці й «фахівці» сперечаються про те, що врятує світ – «мистецтво врятує світ», «краса врятує світ», «любов врятує світ» чи «трудящі руки з добрим серцем врятують світ», – скажу чітко й однозначно: жінка врятує! І якщо не світ, то Україну – точно!
Бо жінка несе в собі все: красу, мистецтво давати лад кожній справі, любов і трудящі руки з добрим серцем. Однією з таких прекрасних жінок є голова Новгород–Сіверської державної Адміністрації Валентина Миколаївна Черник, з якою ми ведемо цю розмову.
– Валентино Миколаївно, Ви єдина жінка серед двадцяти двох голів районних адміністрацій на Чернігівщині. Чи відчуваєте дискомфорт або конкуренцію в такому оточенні?
– Бувають різні ситуації, але загалом я не відчуваю жодних незручностей, навіть тоді, коли доводиться переконувати надто самовпевнених і непоступливих чоловіків.
Тут головне – все розглянути чесно, логічно, без емоцій, по правді. А проти правди – які можуть бути заперечення? Тим більше, що треба вміти бачити наслідки кожного твого кроку…
– …тобто яку кістку доміно треба штовхнути, щоб зрушити весь ланцюг?
– «Принцип доміно» тут не зовсім підходить. Знаєте, як воно – одне чіпляється за друге, а часом і п’яте за перше; проблеми мають різні причини і їх не завжди можна уявити навіть як такий собі ланцюг…
– І все таки, як вважаєте, за яку перспективну ланку цього ланцюга проблем слід взятися, щоб витягнути на європейський рівень весь ланцюг, себто район?
– Без сумніву, найперспективнішою ланкою в нашому Новгород–Сіверському районі вважаю будівництво і введення в експлуатацію найсучаснішого і екологічно чистого цементного заводу. Його проект вже розробляється, завод ми зареєструємо на території Придесення Команської сільської ради. Але не все так просто…
– Так, розмови про будівництво цього заводу ведуться з 70–х років, коли й мені особисто прийшлося «пробивати» його будівництво. Тоді над нами ще панувала Москва і гальмування цього проекту було зрозумілим… Але який сенс ставити перешкоди на шляху його реалізації зараз?
– Ви знаєте, отих «фахівців», що вміють гальмувати, вистачає й нині. Ще ніхто толком не бачив робочих креслень, а вже екологи (чи «екологи») від «зелених» пишуть листи–протести. Причому, поводять себе як аноніми. Ось написав один від імені якоїсь організації – ані я його в обличчя не знаю, ані він мене не бачив… А я у будь–якій справі хочу подивитися людині в очі. А коли цей чоловік – ким би він не був – на День святого Миколая навіть пакуночком цукерок не привітав дітей у нашому районі, а вже пише на нас скарги до екологічних служб з висновком, що «будувати завод недоцільно», то мабуть у нього не дуже добрі наміри.
Ми тут давно проаналізували і врахували все, а тому не маємо жодних сумнівів: буде завод – тоді рівень нашого життя тут буде на порядок вище. І не лише в нашому районі.
Скажу більше: це наша найбільш серйозна – навіть стратегічна – мета.
– Ви кажете: ми. Отже хоча б те є добрим, що маєте поряд себе однодумців, які Вас підтримують у цій стратегії…
– Різне буває. Вчора так „навоювалася”, що й додому йти боялася, бо поверталася з роботи вже після 22–ої години. Думаю: все може бути – й на тому скінчиться вся моя стратегія…
– Валентино Миколаївно, ми з Вами однодумці. І про те, як я завжди ставлюся до вирішення проблем Чернігівщини, Ви добре знаєте. Але ось ще хочу подарувати Вам мою книжку «Мій головний привілей», де я висловив моє ставлення до різних кольорів…
– До речі, щодо кольорів. Якось до району звернулися письмово з Партії зелених, виділити ділянку під офіс. Я їм запропонувала варіанти вибору. Але їм би хотілось „де чисті джерела й недоторкана природа”.
Є такі людці, які хочуть все купувати й звикли, що їх всі бояться. А я не боюся, мені нема чого втрачати. Корупціонерів і хабарників я бачу здалека…
– Для них це велика проблема, що Ви нічого не боїтеся і Вас не можна купити… За це Вас шанують свої, підтримують і… поза очі називають Наполеоном…
– «Свої» також бувають різні… Мою доповідь на останній сесії райради я готувала сама. Виступила. Бачу: всі мовчать. Не розберу – в чому справа? Потім виходить на сцену один розумник і починає з претензій та коментарів, що в доповіді немає того, немає сього, немає аналітики…
Неначе ми тут великі вчені, сидимо в Академії наук і знічев’я дискутуємо навколо якоїсь гіпотези глобальної… Я тоді ледве стрималася… Адже ситуація конкретна: відповідальний працівник абсолютно безвідповідально арештував рахунки школи–інтернату напередодні першого вересня. Якби я про це не знала, то зірвався б початок навчального процесу… Зрештою, питання владнали.
Отакий вам «Наполеон»! І така практична «аналітика» кожного дня. А життя моє після таких випробувань не стає довшим. Так що такі вони бувають «свої», котрі за себе бояться більше, ніж за справу, яку їм довірено…
– Я оце Вас слухаю, Валентино Миколаївно, і отримую справжнє задоволення. Якби ж то у нас було більше таких особистостей, як Ви!
– Ой, що Вам сказати! Оце днями в суботу хотіла трохи відпочити – куди там! Сталася трагедія – одразу шість трупів, уявляєте?! Дві людини втопилися, троє приїжджих росіян загинуло в автокатастрофі із-за перевищення швидкості і одна наклала на себе руки…
То я мала такий день до глибокої ночі, що вже заснула лише перед ранком в неділю. А вже невдовзі прокинулася, обнімаю подушку й думаю: треба вставати, але якби ще хоча б дві–три години поспати!
– Можна позаздрити тій подушці…
– Ні, знаєте, справді – стомлююсь, дуже стомлююсь… Збирання врожаю в районі далося важко. Довелося підштовхувати керівників і актив на місцях.
Колись проводились селекторні наради, а тепер апаратури немає, то я оце, знаєте, що їм роблю, – щоб застати всіх керівників господарств на місцях – о шостій ранку телефоную кожному на стаціонарний телефон, а не мобільний.
А особистий прийом голів товариств веду од вісімнадцятої вечора аж до ранку, за встановленим графіком. Їздять, – а що робити? І тепер нема претензій, що мене не можна застати в кабінеті… Отаким чином і вбрали… Врожай на наших землях – самі розумієте які, бо дуже низька бальність родючості, а тут ще посуха… Врешті вже практично закінчили сіяти озимину, а думаючи на перспективу, посіяли їх майже в два рази більше, ніж у попередньому році…
Але дуже важко. Оці тендери – це просто жах – це взагалі щось найбезглуздіше. І хто таке придумав?!
– Система тендерів – у наших умовах – це один із прямих каналів корупції. Там обертаються десятки й сотні мільйонів гривень «откату»…
– Ой, не кажіть! Оце як мусимо їхати до Києва, де зосереджені тендерні установи – і сміх, і гріх, бо й насправді, я ж нічого не боюся. Вже що буде, то й буде – ріжу їм прямо в очі, як воно є… Бо гіршої кари, ніж оці тендери, для нас вже ніхто не придумає…
– Слухати Вас, Валентино Миколаївно, справді дуже цікаво і корисно. Кожне слово – як наше, як від нас – по справедливості. Вмієте добре сказати, вмієте й добре зробити…
– Красиво говорити навчилися всі, а от робити… Дуже важко пробиватися крізь стіну людської хитрості й облуди. У нашому бідному районі є дуже багаті люди, їх одиниці, але це занадто…
– Чи пані Засуху в цій групі враховуєте?
– Про неї нічого не скажу, бо ми надто різні люди. А от Леоніда Даниловича я поважаю, як екс–президента. Були в нього і негативи, і всяке інше… Але ось нещодавно він приїхав, зустріли ми його на його малій батьківщині цілком рівно й спокійно, без помпи.
Він мені нічого не зробив – ні хорошого, ні поганого. Так що у нас цілковита незалежність і рівні відносини. Єдине, що ми з ним разом зробили – це добудували сучасний басейн у селі Чайкине, в школі, вже після його президентства.
А тепер він мені говорить: «Ти – помаранчева. Але за те, що добиваєшся не для себе, а для людей, – за це тебе поважаю.» А я йому відповідаю: «Якщо тоді, як були президентом, мене не помічали, то хоч тепер знатимете, що я помаранчева!» Зараз він ні в що не втручається, тримає нейтралітет.
– А чи Ваші розмови з ним також настільки нейтральні?
– Коли оце нещодавно приїздив, я запитала: «Леоніде Даниловичу, що це за партію створили – Партію Кучми? Бо я хоч і сільська людина, але ж розумію, що без Вашої згоди створити таку нісенітницю й маячню неможливо.» А він мені: «Ні, це не моя партія!»
– Цікаво, що Ви винесли з цих поїздок? Розкажіть про якийсь епізод.
– Дуже вдячна Віктору Пинзенику. Розумний чоловік. Поважаю таких. Пам’ятаю, коли мене щойно призначили на посаду голови району, поїхала до Києва – гроші просити. Усі ж кажуть: «Гроші – у Києві». Поїхала я і отримала для себе відповідь.
Бо коли зайшла до приймальної Віктора Михайловича, а у нього на дверях – оголошення: «Грошей немає і не буде.» Я спочатку остовпіла й навіть обурилася. Постояла, подумала, а тоді зрозуміла. Перестала їздити, почала працювати. Гарна наука...
На всьому треба вчитися. От я й вчуся. І дуже вдячна Віктору Пинзенику за науку.
– Я також вдячний Вам, Валентино Миколаївно, за цікаву розмову.
Питання ставив і нотував відповіді
Віталій КОРЖ,
народний депутат України
IV і V скликань
(фракція БЮТ)
| Коментарі (0) |