Головна › Новини › 
ПЛУГ ДЛЯ РОБIНЗОНА
16-Сер-07 1702 1.0 0
Прочитавши заголовок, дехто з читачiв може подумати, що йдеться про намiр автора продовжити вiдомий роман Данiеля Дефо. Однак любителям фантастики доведеться розчаруватися. Йдеться не про застосування вiдомого хлiборобського знаряддя моряком на безлюдному островi, а про життя-буття нашого спiввiтчизника у населеному пунктi, де мешкає кiлька осiб. I назва того села Плуг. Воно адмiнiстративно належить до Озерянської сiльради Бобровицького району.
Перед вiдрядженням автор кореспонденцiї зателефонував озерянському сiльському головi Галинi Руденко, яка повiдомила, що в Плузi зосталося четверо корiнних мешканцiв, а саме:
82-рiчна Ганна Цикал, 79-рiчна Пелагiя Костенко та двоє чоловiкiв, яким за п’ятдесят. До того ж Пелагiя Костенко мешкає у Плузi тiльки влiтку, отож зимують у вiддаленому вiд Озерян на пiвдесятка кiлометрiв тiльки троє. З ними й вирiшили поспiлкуватися.
Однак життя часто вносить корективи у, здавалося б, абсолютно реальнi плани. Пелагiя Костенко затрималася в Озерянах, Микола Перчета буквально днями купив хату в тих же Озерянах i залишив Плуг, а Ганну Цикал озерянцi порадили не турбувати через домашнi проблеми. Може, й добре, що нашi села поки що не втратили одного з атрибутiв патрiархальщини, коли сотнi людей живуть майже однiєю родиною, в якiй усi про всiх знають майже все. Так нашим спiврозмовником виявився 53-рiчний Михайло Томко — фактично єдиний, у кого можна було взяти iнтерв’ю. Чим не Робiнзон?
Однак Михайло самiтником себе не почуває. Уже хоча б тому, що п’ятикiлометрова вiдстань до Озерян, яку регулярно долає влiтку велосипедом, а взимку пiшки, йому — дрiбниця з дрiбниць.
— Я оце недавно з Києва велосипедом приїхав. У брата гостював... Власне, i в Прилуки не раз їздив, у села свого району...
Невисокий худорлявий чоловiк враження тренованого атлета не справляє, але ж головне, як вiн сам себе почуває. Якщо кiлькадесят кiлометрiв може подолати на веломашинi, значить, йому й самотнiсть не вельми страшна, хоча вiдсутнiсть спiлкування до житейських плюсiв навряд чи можна вiднести.
— Ну, це з якого боку подивитися, — коментує ситуацiю сам Михайло. — Прийшли якось двi гостi до мене. Не знаю, хто вони i що вони. Але одна чорнявка вiдразу запропонувала купити в неї светр, а iнша почала нишпорити по хатi очима.
— Геть звiдси! — може, й не дуже делiкатно попросив. — Я собi светр куплю, якщо треба буде, i в магазинi.
— Десь працюєте?
— Аякже. У нас кiлька господарiв орендують земельнi паї в людей. Їм допомога потрiбна. А я i тракторист, i комбайнер. А треба — можу й iншу роботу виконувати. Оце кiлька днiв пiдряд сторожував на тракторному станi. Запропонував хазяїн грошi за роботу — вiдмовився. Менi, кажу, давайте краще зерном. Тримаю двоє свиней, качок, гусей, курей. Треба годувати.
Далi Михайло розповiв i про тi проблеми, якi неминуче виникають у процесi господарювання. Та ще в невеликому селi, яке майже повнiстю покинули люди. Природа, як вiдомо, не терпить порожнечi. I заповнює ту порожнечу не лише буйна рослиннiсть, а й рiзна звiрина.
— Збираюся розширювати вольєр для птицi. А заодно обставлю його шифером, заглибивши листи в ґрунт, щоб лисиця не змогла пiдритися. А то курей тягає, — говорить Михайло. — Але я не тiльки пасивно захищаюся. Вислiдкував, де нора рудої злодiйки, i викурив її звiдти. Вовкiв, слава Богу, у нас немає...
Власне, вовкiв i не повинно бути в Плузi, адже село не в лiсi — у степу. Однак на сьогоднi Плуг, якби потрапив у нього, скажiмо, з неба, — вiд лiсових нетрiв не вiдрiзниш. У буквальному розумiннi слова. На вiдстанi кiлькох десяткiв метрiв вiд обiйстя Михайла стоїть висока груша, рясно всiяна плодами. Колись там жили сусiди, якi й виростили дерево. Тепер їх немає. Пiдходи до грушi заросли молодняком дерев, помiж яких найбiльше американського клена, що росте, як бур’ян, — швидко i густо. Та й бур’янiв рiзних вистачає. Щоб дiстатися до дерева, треба за допомогою бензопилки прохiд зробити. Минулого року Михайло так i вчинив. Їхали до Воронькiв люди, то чотири мiшки груш назбирали. Зрозумiти тих, у кого власного саду немає, можна. А Михайло цьогорiч уже вiдро вишневого варення зварив — на цiлу зиму вистачить чай пити. Абрикосiв, на жаль, не буде. А цвiли рясно...
Певною мiрою Плугу повезло. I допомогли... сади. Точнiше, намiр насадити їх у тих же Вороньках у вiсiмдесятих роках минулого столiття. Розпочата справа з вирощування i переробляння фруктiв i ягiд обiцяла бути прибутковою. Тодi повз Плуг i асфальтiвка до Воронькiв пролягла. Дещо розбита вже, але загрузнути пiд час осiннього чи весняного бездорiжжя не дозволяє. А воронькiвськi сади, так i не розквiтнувши на повну силу, закинутi людьми почали всихати. Як i Плуг. Як i десятки малих сiл на Чернiгiвщинi, сотнi — по Українi...
До речi, цiкава, хоч i не стовiдсотково правдоподiбна версiя походження назви Плуг. Рокiв сорок тому в Бобровицькому районi мiсцевi краєзнавцi твердили, що село було названо на честь створеної в Харковi 1922 року всеукраїнської однойменної органiзацiї селянських письменникiв. А ще була органiзацiя так званих пролетарських письменникiв України «Гарт». На її честь теж село в Бобровицькому районi поiменоване. Це вже не в Озерянськiй, а в Щаснiвськiй сiльрадi. Гартовi повезло бiльше, нiж Плуговi: там мешкають i зараз десятки сiмей.
Не можу стверджувати напевне, що в двадцятi — тридцятi роки минулого столiття мали означенi села якесь вiдношення до лiтератури. Але в шiстдесятих роках жив у Плузi Андрiй Коновал. Писав дотепнi вiршованi гуморески, якi охоче публiкувала районна газета, а дещо — обласна навiть. Так що був селянський письменник. А ще тодi робив першi кроки в творчому зростаннi Микола Московка — вiдомий на Чернiгiвщинi поет i просвiтянин, що зараз мешкає в Iчнi. Вiн пам’ятає своїх перших учителiв — Петра Микитовича та Тетяну Левкiвну Тулиголовцiв. Вони щодня ходили з Гарта, де мешкали, до Плуга, де вчили дiтей у початкових класах. Була тодi ще початкова школа у Плузi. Її Микола Московка закiнчував. Далi вчився в Озерянах. Пiсля школи опанував професiю медика. Тепер у Плуг, який iз села з доброю сотнею дворiв перетворився, вважай, на безлюдний острiв, приїздить поминати батькiв, що спочивають на сiльському цвинтарi. Вiдiйде ще одне поколiння — i доля цвинтаря стане такою ж сумною, як села загалом. Могили також умирають. Якщо їх не доглядати...
Пiд час нашої розмови з Михайлом Томком, яку ми вели бiля його хати в холодку, що його щедро дарували високi гiллястi дерева, на вулицi з’явилася жiнка, що тягла на саморобному вiзку тридцятилiтровий молочний бiдон. То їхала по воду ще одна мешканка Плуга Людмила Голуб. Але вона тут не постiйна. Киянка, що приїздить до купленої кiлька рокiв тому хати вiдпочити вiд напружених столичних ритмiв.
— Є в нас кiлька дачникiв, — каже Михайло i починає рахувати. Чотири чи п’ять нараховує. До розмови долучається секретар Озерянської сiльради Галина Коновал: «Не чотири чи п’ять, а дванадцять хат куплено в Плузi. У нас же звiтнiсть є».
— Я не про звiтнiсть, а про людей, якi тут живуть, — заперечує Михайло.
Оскiльки Людмила Голуб їхала по воду, цiкавлюся, чи смачна вона в плужанському колодязi, хоча чув, що таки смачна. Але краще раз побачити (точнiше — попробувати), нiж кiлька разiв почути. Холодна, прозора, без найменшого натяку на стороннi запахи — до кiнця розмови попробував ще раз. Надворi ж i в тiнi — за тридцять градусiв вище нуля...
Хоча кiлькакiлометрова вiдстань для Михайла — не перешкода для спiлкування з навколишнiм свiтом, усе-таки цiкавлюся його щоденним дозвiллям. Те, що вiн їздить до брата в Київ, що брат приїздить перiодично до нього, що Михайло не лише в Озеряни, але i в село Максим сусiднього Козелецького району часом навiдується, не може повнiстю замiнити постiйний контакт зi свiтом. А може, то ми так думати звикли тiльки? Нi, Михайло теж iз цим згоден. Має телевiзор. Вiддає перевагу спортивним програмам. Серiалiв не дивиться.
— А перебої з електрикою бувають? — питаю тому, що навiть в обласному центрi вони часом трапляються. Так там же цiлодобово чергують ремонтнi бригади.
— А я й електрик, — вiдповiдає. — Якщо, звичайно, не надто серйозне пошкодження. Але з’єднати обiрванi дроти — ремонтникiв не викликаю. Вимкнув живлення на трансформаторi, залiз на стовп i... Чекати електрикiв пiсля бурi, звичайно, можна, але чи згодиться на таке холодильник?
Михайло Томко — передплатник однiєї з чернiгiвських обласних газет. Переглянувши кiлька чисел «Сiверщини», оцiнив повноту друкованої у нiй телепрограми i пообiцяв передплатити нашу газету. Слово честi, я не агiтував, а тiльки показав товар лицем...
На прощання записую номер мобiльного телефону свого нового знайомого iз одного з найменших сiл областi, що носить таку приземлену назву Плуг. Що ж, цивiлiзацiя не дає нам уповнi усамiтнитися навiть тодi, коли цього дуже хочеться. Хоча телефон можна вимкнути — було б бажання.
Вiд’їжджаючи вiд Михайлової хати, бiля якої господар залишається зi своїм чотириногим другом Рексом — вельми смирним i довiрливим псом, пригадую сказанi плужанським Робiнзоном слова: «Менi хоч би й даром хату в Озерянах давали — не пiшов би». Вони супроводжують мене не лише пiд час їзди по вулицi, яку швидше можна назвати зеленим гротом, а й усю дорогу до Чернiгова. Їх я не забуду, мабуть, нiколи. Так само, як i впевненiсть у тому, що, допоки у Плузi залишатиметься хоча б один закоханий у нього чоловiк, не стане найменше село сиротою.
Олександр ОЛIЙНИК.
Бобровицкий район.
Фото автора.





Коментарі (0)
avatar