Головна › Новини › ПОДІЇ
Вiдомому українському поетовi Олексi Ющенку виповнилося 90 рокiв.
13-Сер-07 2851 0.0 0
З роси i води, дорогий ювiляре!
Олекса Ющенко — не лише автор напрочуд лiричних поетичних книг, у кожній з яких знаходилося мiсце для вражень, навiяних Придесенням, а й дуже цiкавих мемуарiв, що склали кiлька вагомих томiв. Спогади про Євгена Гуцала, якi ми публiкуємо, — один з численних прикладiв мемуаристики патрiарха української лiтератури.
У Нiжинi я навчався в славному педагогiчному iнститутi ще до вiйни, а потiм частенько навiдувався сюди, працюючи в Чернiговi, а згодом уже з Києва. Ось i в другiй половинi вересня 1958-го ми з Павлом Усенком завiтали до бiлого будинку, що нiби лебедем випливав нам назустрiч з пишнозеленого парку. Як завжди, радiсно збудженi студенти тепло вiтали гостей, запросили до клубу, де ми довгенько читали вiршi, вiдповiдали на запитання.
Саме тодi й пiднiс менi букет квiтiв один зі студентiв, нiяковiючи, попрохав мою київську адресу. То був Євген Гуцало... Про ту зустрiч вiн надрукував розширену iнформацiю пiд назвою «Поети в гостях у студентiв» у чернiгiвськiй газетi «Деснянська правда» (24 вересня 1958 р.), надiслав менi вирiзку. Так зав’язалося наше листування...
Якось я отримав од Євгена цiлий зошит поезiй, одiбрав з надiсланого шiсть вiршiв, написав до них передмову й запропонував «Лiтературнiй Українi» (тодi ще «Лiтературнiй газетi»). У номерi вiд 13 сiчня 1959 р. добiрку було опублiковано, щоправда, без двох мiнiатюр. А шкода, вони менi так сподобалися тодi...
Пiсля закiнчення Нiжинського педiнституту Євгена Гуцала покликали газетярськi стежки: спочатку — на рiднiй Вiнниччинi, потiм — Донбас, Нестерiв Львiвської областi, Чернiгiв... Листи йшли, як ранiше, довiрливi, щирi. В них молодий автор дiлився своїми спостереженнями з життя, не крився з проблемами, якi виникали на його шляху, палко дякував за пiдтримку: «Дуже вдячний Вам, що надрукували мої вiршi, i за тi щирi слова, якi Ви сказали про мене... Деякi з тих вiршiв, що були в «Лiтературнiй газетi», навiть передавало радiо київське, а недавно якась дiвчина-десятикласниця прислала менi лист, де признається, що вiршi мої їй сподобалися, i вона хоче знати, як це менi вдалося так написати».
Згадану радiопередачу — аж тепер признаюся — також пiдготував я.
На моє прохання Євген тодi надiслав автобiографiю, окремi рядки якої написано з добрим гумором: «Звiдки люблю поезiю — сам не знаю. Орини Родiонiвни в мене не було. У матерi слух був немузичний, пiсень вона менi не спiвала, хоч, правда, казки розповiдала, як i кожна мати». Або: «Народився в селi Старий Животiв, але пам’ятаю його слабенько, бо жили там мало. Одного разу теля мене, малого, закотило рогами до самої рiчки. Пам’ятаю i рiчку: заросла лепехою та лататтям, по берегах — верби, як i скрiзь. I по старiй фотографiї, що колись була у нас: батько лаштує на високому кленi антену. З того клену зiрвався i подер штани. (Цього, звичайно, на фото немає)».
А ось лист уже пiсля закiнчення iнституту з Донецька: «Покинув я Вiнницю у квiтнi, бо поманив мене вугiльний край. Багато тут хорошого, але найгiрше, НАЙСТРАШНIШЕ — НIДЕ ЖОДНОГО СЛОВА УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ НЕ ПОЧУЄТЕ. А коли забалакаєш нею, то дивляться, як на «чудо». Я вiдчуваю, що весь СКЛАД МОГО ХУДОЖНЬОГО МИСЛЕННЯ ПОСТУПОВО РОЗВАЛЮЄТЬСЯ, i писати нiчого не можу. Розумiєте, вiдчуваю, як гину. Є можливiсть працювати в обласнiй молодiжнiй газетi «Комсомолець Донбасу». Вони мене вже посилали на пiвмiсячне вiдрядження в Жданов. Але я дуже не хотiв би в них бути, бо виходять же руською мовою. Якби я знав, що тут таке становище — нiколи б не їхав». I далi — цiкавi думки, спостереження з життя. Гадаю, якби опублiкувати всi тi листи, можна було б зрозумiти стан юної душi, його прагнення, це додало б живих рис до образу молодої людини того часу. Довiра до старшого (за вiком — майже батька), вiдвертiсть, вдячнiсть — усе це викликало особливе почуття до адресата, хотiлося допомогти юнаковi знайти свою дорогу в життi. Та й, що грiха таїти, я був глибоко зворушений, коли Євгенова вдячнiсть до мене вилилась у вiрш «Нiжин», надрукований спочатку в нiжинськiй районцi, а потiм i в Чернiговi, в «Деснянськiй правдi», де є, зокрема, й такi рядки:
I Ющенко юний щасливi пiснi
У свiт випускав голубами.
А ось iще лист — уже з Чернiгова вiд 10 сiчня 1960 р.: «З 1 сiчня цього року в Чернiговi пiсля тривалої перерви знову почала виходити молодiжна газета. (Автор, мабуть, помилився в датуваннi свого листа. Молодiжна газета вiдновила вихiд з 1 сiчня 1961 р. — ред.) Свого часу Ви працювали в «Молодому комунарi», були знайомi з цiкавими молодими поетами, про яких Ви згадували щирим словом в альманасi «Десна» i «Днi поезiї». Чи не могли б Ви, Олексо Яковичу, прислати до нашої редакцiї матерiали про загиблих поетiв-полiщукiв? Будемо глибоко вдячнi. Можливо, у Вас є твори про Тараса Григоровича Шевченка: з радiстю їх надрукуємо. Чекаємо вiдповiдi.
Лiтпрацiвник Є.Гуцало».
Особливо приємно було отримувати листи з Чернiгова, адже там ще до вiйни я працював завiдуючим вiддiлом лiтератури та мистецтва, а також бiльше року — керiвником лiтературного об’єднання областi, коли Олекса Десняк виїхав до Львова. Євген Гуцало повiдомляв, що вийшов альманах «Десна»: «Там Ваша стаття «Живi, красивi, молодi» — про Артеменка, Бурлаку i Рудя».
Якось Євген завiтав до мене — здається, з Чернiгова прибув. Мене вразив його розпачливий тон, якась розгубленiсть. Виявилося, вiн був пригнiчений пiсля замiтки в тiй же «Лiтературцi», що вперше надрукувала його вiршi. У реплiцi «Небезпечна схожiсть» (25 грудня 1959 р.) звинувачували Євгена у плагiатi: його вiрш «Снiг» нагадав критиковi твiр Миколи Гiрника, надрукований ранiше, теж про снiг: дiвчина кинула снiгом на хлопця, а снiг обпiк йому лице... Я заспокоював Євгена, як мiг: мовляв, вiрш на таку ж тему написав ще французький поет Клеман Маро чотириста рокiв тому — «Про Анну, яка кинула на мене снiгом». Отже, тема може бути спiльною в багатьох авторiв, i навiть розв’язання її подiбне. «Але ж читач може подумати, що я скористався вiршем Гiрника...», — сумно мовив Євген.
Все ж я його розважив, навiвши ще кiлька прикладiв, а потiм у розмовi з критиком П.Моргаєнком розповiв про тривогу автора. I той у своїй вiдповiдi Наталi Забiлi (дещо з iншого приводу) доречно згадував i пригоду з вiршем Гуцала — Гiрника, та ще й навiв вiрш Клемана Маро, чим захистив Євгена вiд даремного обвинувачення. Ту газету вiд 15 сiчня 1960 р. я подарував Євгеновi, i на його вустах з’явилася полегшена посмiшка...
Стрiмким було сходження Є.Гуцала на лiтературний Парнас: 1962 року виходить збiрка прози «Люди серед людей», через два роки — «Яблука з осiннього саду», а далi одна за одною: «Скупана в любистку», «Хустина шовку зеленого»... Щороку — у 1968, 1969, 1970, 1971 — по книжцi... Та вже хай сам читач прогляне довiдку про видання його книг.
Довгенько не видавав збiрок поезiї, а писав же! Та ось 1981-го побачила свiт збiрка «Письмо землi», 1983 — «Час i простiр», 1984 — «Живемо на зорi»... Творчiсть Є.Гуцала високо поцiнована: вiн лауреат Державної премiї iменi Тараса Шевченка, iм.Юрiя Яновського.
... Зосереджений, ввiчливий, доброзичливий. I — вразливий. Уже 1983 року, маючи великi лiтературнi здобутки, численнi схвальнi рецензiї, лiтературознавчi статтi з високою оцiнкою творчостi, Є.Гуцало був глибоко вражений лiтературним фейлетоном викладача з того ж Нiжинського педiнституту iменi Гоголя. Йшлося про велику кiлькiсть назв квiтiв, рослин, якi повиписував зi збiрок «Письмо землi» та «Час i простiр» автор фейлетону i кепкував: «Поезiя Є.Гуцала, на нашу думку, виграла б, якби автору вдалося вплести в художню тканину поряд з українськими назвами рослин i релiктiв алфавiтний список латинських назв i їх синонiмiв, а також подати таблицi iз зображенням рослин i коротких описiв видiв» i т.iн. I на закiнчення додавав: «... чому б на основi двох збiрок не присвоїти вченого ступеня Є.Гуцалу за рифмування флори i фауни». Вiдповiдь авторовi цього недолугого фейлетону дав Вiталiй Коваль. Той нiжинець записував: «Як бути з поезiєю?» Отож В.Коваль, закiнчуючи реплiку «Як бути з поезiєю?», пише: «А як же бути з критикою?.. Критикувати можна i Гуцала, i навiть античного Лукрецiя Кара. З усiєю вимогливiстю, розумiнням, аналiзом i — тактом. Та зовсiм не обов’язково — «з бухгалтерiєю» i з «ученими ступенями».
Євген Гуцало добре розумiв i специфiку дитячого мислення, написав низку книжок для дiтей рiзного вiку: «Олень Август», «Пролетiли конi», «У лелечому селi», «Зелене листячко з вирiю»... Остання з них — «Без дороги ходить дощ». Хто написав хоч одну книжечку для дiтей, визначає, що це — чи не найважча лiтературна праця. Як знайти отого ключика, який би вiдкрив душу малюка, як почати з ним розмову, аби знайти контакт з тим невiдомим йому першим читачем? Євген Гуцало звiдав таке почуття своєрiдної тривоги, пишучи i цю збiрочку вiршiв.
Багата й розмаїта палiтра прозаїка i поета Євгена Гуцала. Але як тут не згадати i останнi його, обґрунтованi науково, статтi-дослiдження, роздуми про коренi росiйської експансiонiстської полiтики. Вони публiкувалися в «Лiтературнiй Українi» в останнi мiсяцi його життя. Окремою книжкою побачили свiт 1996 року пiд назвою «Ментальнiсть орди» (видавничий центр «Просвiта»). Остання, недописана, стаття опублiкована в криворiзькому «Кур’єрi Кривбасу», зазначено й дату: 21 — 24.VI.95 р.
Колись мiй батько казав: коли йдеш кудись — не оглядайся, iди собi вперед шляхом, який послала доля. Тепер, коли вже стали повiльними мої кроки, я йду собi, але... оглядаюсь. Перегортаю листи — теж оглядаюсь. Читаю: «Прошу вас прочитати мої вiршi...» Читаю дарчi написи: «хрещеному батьковi...»
Ясна рiч, i без моєї маленької допомоги знайшов би вiн «першодрукаря», з’явилося б його iм’я на небосхилi нашої лiтератури, де вiн промайнув яскравим метеором i катастрофiчно швидко згас...
З Євгеном двiчi навiдувалися ми й до нашої альма-матер нiжинської, яка нас порiднила. Згадую отi поїздки зi щемом, як свята душi...
Олекса ЮЩЕНКО.

Нас порiднила нiжинська альма-матер
Упродовж десятилiть Олекса Ющенко регулярно вiдвiдує Чернiгiвщину, яку щиро любить. Додамо, що любов ця взаємна, адже Олексу Яковича пам’ятають мiста i села Придесення, де вiн вчився у Нiжинi, працював у Чернiговi, а натхнення черпав i в Сосницi, i в Сокиринцях, i в Борзнi, i...
На свiтлинi, зробленiй 18 лютого 1997 року, зафiксовано урочистий момент, коли Олекса Ющенко тiльки-но зняв покривало iз меморiальної дошки, встановленої на примiщеннi старого корпусу Нiжинського педiнституту iменi Миколи Гоголя на честь Юрiя Збанацького. Того ж дня там же було вiдкрито i меморiальну дошку Євгеновi Гуцалу.

Фото Олександра ОЛIЙНИКА.





Коментарі (0)
avatar