130 років сотникові-бандуристу
5 липня 1894 р. в м. Новій Басані, тепер Бобровицького р-ну Чернігівської обл., народився Панас ЗАВОРИЦЬКИЙ (ЗАВОРНИЦЬКИЙ), сотник Окремої старшинської сотні 2-ї Волинської дивізії Армії УНР, член ЛУН та ОУН, випускник Української господарської академії в Подєбрадах (1927), інженер-технолог, бандурист.
На початку 1920-х написав спогад “Біля перевозу” – про боротьбу повстанців у с. Велика Мечетня, нині Кривоозерського району Миколаївської області (пропонуємо вашій увазі нарис, написаний на основі цього спогаду).
Учасник 2-ї кобзарської капели під керівництвом Василя Ємця.
Загинув 1943 р. в бою на Закарпатті.
Вічна слава!
Кров за кров
“Стій! Хто їде?!” прозвучало як постріл.
Навперейми вийшов парубок із рушницею.
За якусь хвилю з-за клуні вискочило ще кілька озброєних селян.
– Зброю маєте? – запитав середнього зросту чоловік із великою чорною бородою і в кудлатій шапці. – Якщо маєте, то краще віддайте зразу, бо як знайдемо, то не поздоровиться.
– Ні, не маю, – відповів Панас, намагаючись зорієнтуватися, хто ці люди і як розмовляти з ними – як зі своїми чи...
– А що ж ви за чоловік будете? – вдивлялися в нього очі.
Юнак виявився неготовий до такої розмови, хоч і мав би передбачити подібну зустріч та підготувати якусь версію. Тому й відповів безхитрісно.
– Маю справи у Великій Мечетні1.
– Та я й сам знаю, що без діла б не поїхали, – не опускаючи рушниці, повагом, промовив бородань. – Але в яких таких справах ви їдете?
Панас збентежено мовчав.
– От тут учора теж так само двоє їхало у справах, – повчально продовжував вартовий, – а коли зсадили їх із коней...
– Так тож одразу видко було, що комісари, – несподівано втрутився молодий козак, що підійшов слідом, – бо добрих коней мали і зброю не таку, брат, як ми з тобою...
Панас полегшено зітхнув. Це були свої. Заспокоївся і візник, який увесь час знервовано поглядав на Панаса.
Тепер стежка стелилася до отамана.
– Степане, – звернувся бородань до молодшого, – проведи їх до сотника. Та гляди, пам’ятай наказ!
Парубок із рушницею вже вмощувався на возі.
Дорогою Панас намагався розговорити вартового, але відповідь була короткою:
– Скоро приїдемо до школи, там про все і дізнаєтесь.
Біля волості стояло кілька людей із рушницями. Степан кивнув підборіддям у бік волості і, злегка усміхаючись, несподівано похвалився:
– Там, у холодній, сидять комісари... Якось аж чудно – минулого тижня вони в кардігардію людей замикали, а тепер самі там сидять... І додав із сумом: – Ой і побили вони народу... Ну, тепер уже чортового батька вирвуться з рук!
Під’їхали до школи. Жовто-блакитний прапор над рундуком красномовно стверджував, яка влада в селі... Невдовзі Панас Заворицький уже відповідав на питання сотника...
За кілька годин на нараді старшин було вирішено перемістити загін в околиці Гайворона, де й мали оперувати до приходу української армії, яка вже почала похід на Київ.
Надвечір відбувся й суд над полоненими більшовиками. Довго не міркували: катюги мусили отримати по заслузі. Селяни ж, побоюючись, щоб повстанці часом не виявили милосердя, послали старосту довідатися, що ж вирішено.
– Ну, як справа з комісарами? – звернувся він до отамана. – Селяни просять покарати їх на смерть або віддати їм... Бо, не дай Бог, втечуть... Тоді не один із нас позбудеться голови або хазяйства. Досить того, що вони лише в нашому селі посиротили 14 родин, попалили майно й худобу...
– Не хвилюйтеся, від нас не втечуть, – певно відповів сотник. – Вирок буде виконаний уже цієї ночі.
Тут підійшов страшенно схвильований старшина повстанського загону. Він приступив до отамана і гаряче почав просити, щоб той дозволив йому “поговорити” з арештованими.
– Друже, допит переведено... Їхня доля вирішена. Потурбуйтесь про наряд козаків, який виконає вирок. І дивіться, щоб вони не втекли.
– Будьте певні, не втечуть, – старшина аж дрижав від хвилювання. – Я сам буду їх стерегти.
Виявилося, що у цього чоловіка один з тих, хто сидів у холодній, власноручно розстріляв усю родину: батька, матір, жінку і двох малолітніх дітей. Тому й отаман не дозволив йому допитувати арештованих. Не був старшина присутній і під час ухвалення вироку.
Пізно ввечері на величезному подвір’ї Великомечетнянської економії було гамірно. Тіснилися готові до вимаршу підводи. Під навісом нетерпеливилися посідлані коні. Аде дехто ще порався біля своїх друзів: напував їх, оглядав сідла. Сотник напучував козаків, які мали змінити варту довкола села:
– Глядіть же, хлопці, – казав він, – пильнуйте, бо тепер ніч… Самі розумієте. За околиці села нікого не випускать. Ті, кого мінятимете, нехай їдуть прямо до перевозу й там нас чекають. Скажете, щоб пором тримали на цьому боці. Ні в якому разі на той бік не подавать. Якщо кого затримаєте, приведете прямо до перевозу. Поодиноких вибухів не лякайтесь, а коли почуєте один залп – це буде гасло, по котрому здіймайтесь із постів і прямуйте до перевозу. Глядіть не витрачайте марно набоїв... Ну, з Богом!
І вартові вирушили.
За півгодини пролунала команда ладнатися в дорогу й іншим. Настрій був бадьорий – про це свідчили жарти і сміх. Отаман давав останні настанови командирові кінного відділу, якому доручив виконати екзекуцію.
– Вартові вже повідомлені, й про видачу заарештованих балачок не буде. Зустрінемось коло волості... Вирок виконаєте, як переправимося через Буг.
За брамою економії відразу починався ліс. Виїхали з піснею.
Ой там на горі Січ іде,
Гей, малиновий стяг несе...
Співали неголосно. Здавалося, що й вози намагались не гуркотіти. Неначе крадькома, світив місяць. Та все ж ліс розбудили. А тут ще – різкий постріл. За мить прокотився дзвінкий відгук.
Пісня урвалася. Кожний намагався вслухатися в ніч, але скрип возів і тупіт коней не давав цього зробити.
Проїхали лісок. За ним лежали хатки Великої Мечетні. Ось і волость. Біля ґанку в колі вершників стояв віз. Біля нього біліли дві постаті. Комісари... Що думають вони? Ясно що...
Виїхали в поле.
– Куди ж це нас везуть? – тривожно запитав один з арештованих.
– А тобі хіба не все їдно?
Інший вершник докинув з усміхом, що був видний навіть у темряві:
– До Авраама на пиво, він давно вже вас виглядає.
Засуджений хотів ще щось сказати, та старшина припинив балачку.
Під’їхали до перевозу...
Спершу переправлялись кіннотники. Козаки на підводах мусили чекати.
Врешті й Панас Заворицький опинився на тому березі. Він сидів на возі, загорнувшись у кобеняк. Йому страшенно не хотілось бути присутнім на розстрілі. Не хотів він і чути розмов засудженого зі старшиною. Але дітися було нікуди...
Один комісар продовжував мовчати, інший весь час говорив, говорив, говорив... У його голосі бриніли сльози. Він просив не вбивати його.
– А мій батько, а моя мати, а моя жінка, – донісся тремтячий голос старшини, – вони те-е-ж тебе просили. І ти їх не помилував... А дітки – плакали, молили тебе, – ти ж їх не помилував... Чим же вони були винні?! Чому ти відняв у них життя?!
Що було казати комісарові?
– А тепер плачеш, просиш. Пустить тебе, щоб завтра знов упився безневинною кров’ю? Ні, падлюко...
Та комісар хотів жити. І він впав на коліна...
Раптом почулися крики:
– Стріляй, стріляй!
Уздовж берега посипалися стріли. Заіржали стривожено коні.
Один із комісарів, якраз той, що намагався вимолити собі життя, тікав берегом, як заєць. Тікав у напрямку лісу.
– На коней! Догнати!
У ту ж мить полетіли вершники. Вигуки й удари копит почали стихати. На хвилину все затихло. І раптом – три вибухи з револьвера.
– Хоч цей тепер уже не втече, – донеслося від порому.
Панас натягнув на голову кобеняк – щоб не чути і не бачити...
У цей час у лісі, куди так прагнув утікач, двічі вибухнули рушниці.
За кілька хвилин вершники повернулися. Один із них доповів отаманові:
– Аж у лісі догнали... Мало-мало не втік. Добре, що не догадався плигнути в річку, тоді доганяй вітра в полі.
Уже майже розвиднілось, коли загін нарешті переправився через Буг...
Роман КОВАЛЬ
На початку 1920-х написав спогад “Біля перевозу” – про боротьбу повстанців у с. Велика Мечетня, нині Кривоозерського району Миколаївської області (пропонуємо вашій увазі нарис, написаний на основі цього спогаду).
Учасник 2-ї кобзарської капели під керівництвом Василя Ємця.
Загинув 1943 р. в бою на Закарпатті.
Вічна слава!
Кров за кров
“Стій! Хто їде?!” прозвучало як постріл.
Навперейми вийшов парубок із рушницею.
За якусь хвилю з-за клуні вискочило ще кілька озброєних селян.
– Зброю маєте? – запитав середнього зросту чоловік із великою чорною бородою і в кудлатій шапці. – Якщо маєте, то краще віддайте зразу, бо як знайдемо, то не поздоровиться.
– Ні, не маю, – відповів Панас, намагаючись зорієнтуватися, хто ці люди і як розмовляти з ними – як зі своїми чи...
– А що ж ви за чоловік будете? – вдивлялися в нього очі.
Юнак виявився неготовий до такої розмови, хоч і мав би передбачити подібну зустріч та підготувати якусь версію. Тому й відповів безхитрісно.
– Маю справи у Великій Мечетні1.
– Та я й сам знаю, що без діла б не поїхали, – не опускаючи рушниці, повагом, промовив бородань. – Але в яких таких справах ви їдете?
Панас збентежено мовчав.
– От тут учора теж так само двоє їхало у справах, – повчально продовжував вартовий, – а коли зсадили їх із коней...
– Так тож одразу видко було, що комісари, – несподівано втрутився молодий козак, що підійшов слідом, – бо добрих коней мали і зброю не таку, брат, як ми з тобою...
Панас полегшено зітхнув. Це були свої. Заспокоївся і візник, який увесь час знервовано поглядав на Панаса.
Тепер стежка стелилася до отамана.
– Степане, – звернувся бородань до молодшого, – проведи їх до сотника. Та гляди, пам’ятай наказ!
Парубок із рушницею вже вмощувався на возі.
Дорогою Панас намагався розговорити вартового, але відповідь була короткою:
– Скоро приїдемо до школи, там про все і дізнаєтесь.
Біля волості стояло кілька людей із рушницями. Степан кивнув підборіддям у бік волості і, злегка усміхаючись, несподівано похвалився:
– Там, у холодній, сидять комісари... Якось аж чудно – минулого тижня вони в кардігардію людей замикали, а тепер самі там сидять... І додав із сумом: – Ой і побили вони народу... Ну, тепер уже чортового батька вирвуться з рук!
Під’їхали до школи. Жовто-блакитний прапор над рундуком красномовно стверджував, яка влада в селі... Невдовзі Панас Заворицький уже відповідав на питання сотника...
За кілька годин на нараді старшин було вирішено перемістити загін в околиці Гайворона, де й мали оперувати до приходу української армії, яка вже почала похід на Київ.
Надвечір відбувся й суд над полоненими більшовиками. Довго не міркували: катюги мусили отримати по заслузі. Селяни ж, побоюючись, щоб повстанці часом не виявили милосердя, послали старосту довідатися, що ж вирішено.
– Ну, як справа з комісарами? – звернувся він до отамана. – Селяни просять покарати їх на смерть або віддати їм... Бо, не дай Бог, втечуть... Тоді не один із нас позбудеться голови або хазяйства. Досить того, що вони лише в нашому селі посиротили 14 родин, попалили майно й худобу...
– Не хвилюйтеся, від нас не втечуть, – певно відповів сотник. – Вирок буде виконаний уже цієї ночі.
Тут підійшов страшенно схвильований старшина повстанського загону. Він приступив до отамана і гаряче почав просити, щоб той дозволив йому “поговорити” з арештованими.
– Друже, допит переведено... Їхня доля вирішена. Потурбуйтесь про наряд козаків, який виконає вирок. І дивіться, щоб вони не втекли.
– Будьте певні, не втечуть, – старшина аж дрижав від хвилювання. – Я сам буду їх стерегти.
Виявилося, що у цього чоловіка один з тих, хто сидів у холодній, власноручно розстріляв усю родину: батька, матір, жінку і двох малолітніх дітей. Тому й отаман не дозволив йому допитувати арештованих. Не був старшина присутній і під час ухвалення вироку.
Пізно ввечері на величезному подвір’ї Великомечетнянської економії було гамірно. Тіснилися готові до вимаршу підводи. Під навісом нетерпеливилися посідлані коні. Аде дехто ще порався біля своїх друзів: напував їх, оглядав сідла. Сотник напучував козаків, які мали змінити варту довкола села:
– Глядіть же, хлопці, – казав він, – пильнуйте, бо тепер ніч… Самі розумієте. За околиці села нікого не випускать. Ті, кого мінятимете, нехай їдуть прямо до перевозу й там нас чекають. Скажете, щоб пором тримали на цьому боці. Ні в якому разі на той бік не подавать. Якщо кого затримаєте, приведете прямо до перевозу. Поодиноких вибухів не лякайтесь, а коли почуєте один залп – це буде гасло, по котрому здіймайтесь із постів і прямуйте до перевозу. Глядіть не витрачайте марно набоїв... Ну, з Богом!
І вартові вирушили.
За півгодини пролунала команда ладнатися в дорогу й іншим. Настрій був бадьорий – про це свідчили жарти і сміх. Отаман давав останні настанови командирові кінного відділу, якому доручив виконати екзекуцію.
– Вартові вже повідомлені, й про видачу заарештованих балачок не буде. Зустрінемось коло волості... Вирок виконаєте, як переправимося через Буг.
За брамою економії відразу починався ліс. Виїхали з піснею.
Ой там на горі Січ іде,
Гей, малиновий стяг несе...
Співали неголосно. Здавалося, що й вози намагались не гуркотіти. Неначе крадькома, світив місяць. Та все ж ліс розбудили. А тут ще – різкий постріл. За мить прокотився дзвінкий відгук.
Пісня урвалася. Кожний намагався вслухатися в ніч, але скрип возів і тупіт коней не давав цього зробити.
Проїхали лісок. За ним лежали хатки Великої Мечетні. Ось і волость. Біля ґанку в колі вершників стояв віз. Біля нього біліли дві постаті. Комісари... Що думають вони? Ясно що...
Виїхали в поле.
– Куди ж це нас везуть? – тривожно запитав один з арештованих.
– А тобі хіба не все їдно?
Інший вершник докинув з усміхом, що був видний навіть у темряві:
– До Авраама на пиво, він давно вже вас виглядає.
Засуджений хотів ще щось сказати, та старшина припинив балачку.
Під’їхали до перевозу...
Спершу переправлялись кіннотники. Козаки на підводах мусили чекати.
Врешті й Панас Заворицький опинився на тому березі. Він сидів на возі, загорнувшись у кобеняк. Йому страшенно не хотілось бути присутнім на розстрілі. Не хотів він і чути розмов засудженого зі старшиною. Але дітися було нікуди...
Один комісар продовжував мовчати, інший весь час говорив, говорив, говорив... У його голосі бриніли сльози. Він просив не вбивати його.
– А мій батько, а моя мати, а моя жінка, – донісся тремтячий голос старшини, – вони те-е-ж тебе просили. І ти їх не помилував... А дітки – плакали, молили тебе, – ти ж їх не помилував... Чим же вони були винні?! Чому ти відняв у них життя?!
Що було казати комісарові?
– А тепер плачеш, просиш. Пустить тебе, щоб завтра знов упився безневинною кров’ю? Ні, падлюко...
Та комісар хотів жити. І він впав на коліна...
Раптом почулися крики:
– Стріляй, стріляй!
Уздовж берега посипалися стріли. Заіржали стривожено коні.
Один із комісарів, якраз той, що намагався вимолити собі життя, тікав берегом, як заєць. Тікав у напрямку лісу.
– На коней! Догнати!
У ту ж мить полетіли вершники. Вигуки й удари копит почали стихати. На хвилину все затихло. І раптом – три вибухи з револьвера.
– Хоч цей тепер уже не втече, – донеслося від порому.
Панас натягнув на голову кобеняк – щоб не чути і не бачити...
У цей час у лісі, куди так прагнув утікач, двічі вибухнули рушниці.
За кілька хвилин вершники повернулися. Один із них доповів отаманові:
– Аж у лісі догнали... Мало-мало не втік. Добре, що не догадався плигнути в річку, тоді доганяй вітра в полі.
Уже майже розвиднілось, коли загін нарешті переправився через Буг...
Роман КОВАЛЬ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |