Тарас Дудко: «Довженко благав поховати себе на схилах Дніпра»...

З Тарасом Миколайовичем Дудком мене познайомили заочно торік у Мурманську, назвавши його одним з небагатьох справжніх українських патріотів Росії. Моя професійна цікавість зросла й тому, що ця відома в Москві людина має чернігівське «коріння». І більше того: є небожем Олександра Довженка. Зустріч з Тарасом Дудком відбулося 6 квітня, під час мого нещодавнього відвідання Москви. Спілкувалися в його робочому кабінеті в Інституті реабілітації неподалік славнозвісного Старого Арбата.

— Я народився у Києві, але мої батьки – із Сосниці. Після закінчення інституту в Києві потрапив на роботу до Москви. Думав, що трохи попрацюю тут та й повернуся в Україну. Але Москва засмоктала…
Добре знаючи становище українських громад у Росії, Тарас Миколайович не виказує оптимізму щодо їхнього майбутнього:

— Все це несправжнє – деклароване, але нездійсненне. Для російської влади і для переважної більшості росіян Україна – це невід’ємна частина «їхньої» території, яка обов’язково «повинна» повернутися до Росії. Час не змінив імперської політики цієї країни, і найближчим часом навряд чи у цьому питанні буде хоч якийсь проблиск. Росіяни звикли до міфів про власну велич. Але Росія – це колос на глиняних ногах, який і тримається поки що завдяки цим міфам. Україні слід скоріше тікати від такого «сусіда» до Європи. Ющенко, на жаль, не зміг цього зробити. А щодо Януковича, так на нього мабуть, і розраховувати не треба…

У розмові з Тарасом Дудком не міг я обійти й питання про можливість (чи неможливість) перепоховання в Україні праху Олександра Довженка.

— Довженко у своїх щоденникових записах не раз благав поховати його на схилах рідного Дніпра в Києві, та він і досі скніє в болотистій землі Новодівичого цвинтаря, немов довічно перебуває у північній в’язниці. Це питання порушував Віктор Ющенко, і Володимир Путін щось йому навіть пообіцяв. Але далі всі спроби зрушити справу ні до чого не призвели – Путін давав обіцянки, заздалегідь знаючи, що вони не будуть виконані. За нинішньої влади в Росії і Україні перепоховати прах Олександра Довженка буде практично неможливо. Як за свого життя він був із зв’язаними руками, так і після смерті не дають йому волі. Що там казати, коли нещодавно навіть з будівлі Українського культурного центру в Москві зірвали український прапор, і зробила це людина з українським прізвищем. Та й у Чернігові я українофобів зустрічав, що аж слиною захлинаються від ненависті до країни, в якій живуть...

Живучи багато років у Росії і водночас залишаючись свідомим українцем, Тарас Дудко, звичайно, не є русофобом. Але на російське сьогодення і майбутнє дивиться реалістично.

— Скоріш за все, сучасне покоління росіян, а може, й кілька поколінь, будуть змушені знову десятиріччями видиратися на новий шлях демократичних свобод і економічного достатку, проллється кров багатьох людей. Зараз у Росії немає потужного демократичного руху, здатного докорінно змінити ситуацію, закінчити розпочату війну на окупацію, розділ регіонів, економічні і політичні диверсії. При цьому необхідно враховувати, що на шиї російських народів вирощується нова каста державних чиновників і політологів, які провокують росіян спочатку на недовіру, неприязнь, регіональну боротьбу, а згодом і на революцію з режимом зла і загальної, всеохоплюючої брехні. Все це вже було за часів радянської імперії та так і не зруйновано в період перебудови, а знову у швидкому темпі набуває нового негативного коловороту. Цей провальний рух, враховуючи всесвітнє значення здобутої незалежності прибалтійських і південно-східних країн разом з Україною, очолює путінсько-медвєдєвська команда, яка прагне до реваншу. З цією метою проводиться політика створювання штучних конфліктів з Грузією, Україною і прибалтійськими країнами. Повертаються тяжкі часи для тих держав, котрі звільнились від тиранії Радянського Союзу і намагаються бути справді незалежними. Необхідно бути готовими і вміти захищатись від відвертих провокацій та економічного і політичного тиску російського «гебістського» режиму.

Перш ніж попрощатися з Тарасом Миколайовичем, я подарував йому власну книгу «Автостопом на край світу». А від нього отримав кілька примірників довженківського літературно-художнього альманаху «Провісник».

...По всьому світові українців розсіяно, як маку по Землі. Хтось так і залишається маком, але є серед українців закордону справжні люди, патріоти. Якби більше було таких українців, як Тарас Миколайович Дудко, Україна давно б стала однією з найшанованіших держав світу...

Олександр ВОЛОЩУК,
Москва — Чернігів