Помаранчово-сині блукання

Але зараз така розмова на часі.

Президент

Картаючи несвідомий народ за “сором сьогоднішнього вибору”, Ющенко, схоже, навряд чи готовий був взяти на себе бодай один відсоток вини за те, як дійшло до такого вибору. Але щодо Ющенка, варто проаналізували хоча б те, чому він так і не зміг консолідувати національно-демократичні сили, чому такою була кадрова політика президента? Інакше замість зваженого аналізу отримаємо істеричний.

Скажімо, “аналіз” президентства Ющенка від комуністів. Їхній лідер Симоненко вихопився із заявою про притягнення до відповідальності тепер уже просто “громадянина Ющенка”. В низці звинувачень — заяложений закид у “фашизмі”. Це свідчить, що ще одною помилкою Ющенка є те, що він видав Указ про ініціювання Міжнародного суду над комуністичним режимом лише в останні тижні своєї каденції, а не років 4—5 тому. Того суду, про який у нас пробалакали вже років з 20, і національно-демократичні сили, і тепер ось влада. Дивуватися нема чому: у нас ще не було обрано жодного президента, який би не був членом КПРС.

Втім, політика треба оцінювати не по тому, що він недоробив, а по тому, що зробив. Можна дорікати Ющенку, що за його правління було знесено мало символів комуністичного режиму. Але скільки їх було знесено до цього? Адже було грізне розпорядження ще першого президента Кравчука на початку 90-х про демонтаж цих ідолів. Зокрема, згідно мало бути знесено понад 70 таких пам’ятників на Чернігівщині. І що? А нічого.

Тому аналіз правління Ющенка повинен бути конкретним. Наприклад, у тій же гуманітарній сфері. При Ющенку було відкрито Мистецький Арсенал і відроджено Батурин. При Ющенку було закрито останні книгарні на Хрещатику. При Ющенку було визнано геноцидом Голодомор. При Ющенку продовжувався безлад з пам`ятками історії та архітектури: яскравий приклад — наша головна святиня Києво-Печерська Лавра. А тепер би треба безлике “при” Ющенку замінити на більш конкретні “через”, ”завдяки”, “всупереч”. І розглядати все це в контексті діяльності демократичних сил, що стояли поруч з Президентом, і на яких величезна вина за те, що сталося. До них і перейдімо.

Демократи

Теза “Українські демократи об’єднуються за 10 хвилин до розстрілу” потребує суттєвого уточнення. Наші демократи об’єднуються за 10 хвилин після розстрілу. Настав момент, про який ішлося в одній єзуїтській тезі виборчої кампанії: мовляв, треба, щоб переміг Янукович, тоді демократичні сили будуть розтоптані, а відтак швидше відродяться й об’єднаються. І ось вони розтоптані. Але невже об`єднаються лише на смітнику історії ?

Тут доведеться сказати трохи про Українську народну партію, як найбільш структуровану й помітну з отих сил. Бо інші не варті й кількох слів. Апогеєм краху національно-демократичних сил став якраз результат балотування на виборах голови цієї партії Юрія Костенка. Результат у 0,2 відсотка, тобто в 10 разів менший отриманого ним же на виборах 10 років тому, — все це вже поза аналізом. Принаймні, політичним. А коли нарешті після першого туру верхівка УНП ледве розродилася резолюцією стосовно позиції партії по виборах, суть її була така : які несвідомі у нас виборці. А те, що для “несвідомих” виборців всі національно-демократичні партії давно вже “на підтанцьовках” у інших політичних сил, це нічого? Але якщо дійсно не хочеться бути на підтанцьовках, вихід один —об`єднання національно-демократичних сил.

Поле чудес

Тепле місце порожнім не буває. Потреба об`єднання абсолютно нагальна ще й тому, що витоптане демократичне поле тут же засівається підозрілим зіллям. Назву лише три проекти.

По вулицях, на щойно звільнених від виборів біл-бордах, вигулькнули величезні панно такої собі “Справедливої України”.

Другий проект. По регіонах поїхав емісаром небезвідомий Ігор Беркут. Це вже навіть партія, з назвою “Велика Україна”. Чоловік дає прес-конференцію, пропагує ідеї , серед яких і велика “українська імперія”, ы натомість спокійно ставиться до деяких проросійських заяв нового президента.

Проект третій. По регіонах вже створюється такий собі громадський рух “СіЧ”. Означає це “Совість і честь”. За камуфляжем патріотичних фраз — створення об`єднання, в основному, з колишніх працівників силових структур. Звісно, їм не хочеться, щоб це було гуртування самих лише відставників, тому ловлять душі й інтелектуалів, зокрема, митців. Започалося це і на Чернігівщині. Але диву даєшся , хто є організатором цієї “СіЧі” в обласному центрі. Ним виявився колишній перший секретар обкому Компартії, ще отої радянської, який після краху Союзу і компартії благополучно відсидів у чиновних кабінетах майже 20 років. І ось, виявляється, знову став затребуваний для гуртування патріотичних сил.

Їх “гуртуватимуть”, якщо ми мовчатимемо. Потреба в об`єднанні пронизує суспільну атмосферу. Тисячі розумних, ділових, патріотично налаштованих людей прагнуть зараз такого єднання, шукають, де і як докласти енергії, аби виправити те, чим завершилися для нас ці 5 років. Пробують згуртуватися і патріотичні представники бізнесу, середнього класу. Причому, це не отой заяложений в останні 20 років патріотизм “прапоромахів”, це патріотизм людей діла, які хочуть і можуть щось робити для держави, але при всіх президентах і прем’єрах бачать лише податковий терор і цькування від чиновників.

Наскільки непросто гуртувати навіть патріотів, засвідчило недавнє ініційоване просвітянами зібрання в Чернігові.. Майже всі представники недобитих так званих національно-демократичних партій або не прийшли, або заявили на зборах, що знову підуть “своїм шляхом” — йшлося про місцеві вибори. Схоже, горбатого й могила не виправить…

Що далі?

Передусім, усвідомити, що сталося. Можна укластися у пів-фрази : президентом став Янукович.. Хтось скаже: ненабагато краще, аби вибори виграли Тимошенко чи Ющенко. Що зайве засвідчить потребу творення нової політичної еліти. Але поки йтиме цей процес, зостається оцінювати нову владу по конкретних справи. І не очікувати, коли у нових правителів “совість заговорить”, бо вона у них говорить, коли цього вимагає народ. То ж по ділах судити: в економіці, соціальній сфері, гуманітарній.

А щоб не йти від сорому до ганьби, час хоча б подивитися на самих себе. І щось робити.

Консолідація чи узурпація?

Після того, як були написані попередні замітки, відбулися бурхливі події. Що ж сталося в Україні — довгоочікувана консолідація влади, як твердять її представники, чи її узурпація, як заявила нова опозиція?

Переможці президентських виборів — регіонали провели різке переформатування центральної влади: розпуск старої коаліції, відставку уряду, формування нових інституцій влади.

9 березня парламент ухвалив закон про зміни до свого регламенту стосовно способу формування коаліції. Введено абсолютно неконституційну норму. За Конституцією правлячу коаліцію формують депутатські фракції, які сумарно мають більшість мандатів парламенту, тобто мінімум 226. За новою нормою коаліцію формують також фракції (мінімум, дві), плюс інші бажаючі депутати з позакоаліційних фракцій. Мотивація очевидна, адже у колишньої опозиції, а це Регіони і компартія, плюс Блок Литвина, який з коаліції знову переметнувся до регіоналів, сумарно всього 219 мандатів. Тому-то й потребувалося доповнення коаліції “тушками” окремих депутатів.

Вже наступного дня, 10 березня. Президент Янукович, як гарант Конституції, підписує цей антиконституційний закон. І в четвер 11-го березня наступив фінал. Було підписано коаліційну угоду і оголошено про створення нової правлячої коаліції. Її склад — 235 депутатів. Це три фракції — Партія регіонів, Блок Литвина, компартія (спільно ті ж 219 мандатів), плюс по 8 депутатів від БЮТ і НУ-НС. Далі президент за поданням коаліції вносить в парламент на призначення прем’єром кандидатуру Миколи Азарова, і Верховна Рада призначає його прем’єром. міністром. “За” — 242 голоси, тобто, крім коаліції, ще кілька голосів від опозиції та четверо так званих позафракційних. Майже стільки голосів набрало і голосування по міністрах Уряду.

Отже, відтепер влада, владна коаліція — це Партія регіонів, Блок Литвина, комуністи, а опозиція — БЮТ і НУ-НС.

Фракція Блоку Юлії Тимошенко тоді ж, в четвер, зробила офіційну заяву про перехід в опозицію. За тим же новим законом про регламент в парламенті має бути лише одна опозиція, логічно — з більшої опозиційної фракції або об’єднана. І під керівництво опозиції відходить ряд парламентських комітетів, в тому числі такі важливі, як бюджетний, регламентний, свободи слова.

Того ж дня оголосила про перехід в опозицію і фракція “Наша Україна—Народна Самооборона”. Це була одна з політичних інтриг ситуації. Бо до останнього йшли перемовини регіоналів з цією фракцією про входження її в коаліцію Фракція НУ-НС довго торгувалася, лунало немало голосів про потребу “консолідації“, тобто за союз з регіоналами, були вимоги призначити прем`єра від НУ-НС, того ж Ющенка чи Яценюка. На що було отримано від регіоналів категоричне “Ні!” і взагалі заяву: вся торги— після вступу фракції до коаліції. І навіть після цього ультиматуму фракції знайшлося 25 депутатів, які проголосували за входження до коаліції. Цікаво, чи були серед них депутати від УНП: за Азарова деякі з них другого дня голосували.

Врешті, завершилося нічим, бо для рішення фракції треба не 25 голосів, а її

більшість — 37. Фракція перейшла в опозицію. Її голова Мартиненко тут же заявив, що не треба їх тягти, в об’єднану опозицію, підминати під неї — це натяк на БЮТ і на можливість формування НУ-НСом якоїсь “паралельної” опозиції. А регіонали явно робитимуть все, для подрібнення опозиції, Як і для поповнення коаліцію новими “тушками”.

Так що ж за всім цим — консолідація чи узурпація? З одного боку —звичайно ж, узурпація влади. Бо важко говорити про різні її гілки, про взаємний контроль. Про те, що парламент, який обрав весь народ, має бути противагою узурпації влади президентською структурою. А яка тут противага, коли узурпується сам парламент? Не кажучи вже про рівень конституційності того, що сталося. До речі, фракція БЮТ вже оскаржила в судах, Конституційному і адміністративному, спосіб утворення нової коаліції, а відтак призначення нею Уряду.. І якщо раптом суди визнають це неконституційним, тоді матимемо нелегітимну владу (коаліцію і Уряд). Відтак це може призвести до розпуску парламенту і дострокових виборів.

Все це так. Але…для усталених демократій, де цілком звична ситуація — правий парламент і лівий президент чи навпаки. Але це не про нас. Бо чи можна уявити варіант — президент Янукович і Уряд Юлії Тимошенко, коли ми останні 5 років бачили війну навіть двох лідерів Майдану. Тому стомлене політичними перипетіями українське суспільство вже майже готове сприйняти все, що сталося, як давно бажану “консолідацію влади”. Навіть, якщо це “не дуже” законно. Бо все це, мовляв, задля наведення порядку, виходу з кризи, порятунку економіки. Тобто, давно відома теза : “Мета виправдовує засоби”. З давно й добре відомими її наслідками…

Петро АНТОНЕНКО.