|
Іван Мазепа – «будівничий Російської імперії»?
|
|
| mazepinez | Дата: Середа, 05-Жов-11, 13:48 | Повідомлення # 1 |
Група: Редактор
Повідомлень: 35
Нагороди: 3
Статус: Відпочиває
| Іван Мазепа – «будівничий Російської імперії»?
У 2009 році вийшов покажчик Ольги Ковалевської «Мазепіана: матеріали
до бібліографії (1688-2009)», який зафіксував 1784 статті, публікації джерел,
монографії про гетьмана Івана Мазепу та його добу. Зрозуміло, що сьогодні
починати писати щось про відомого керманича Гетьманщини, не враховуючи
напрацювання попередників, значить повторювати старі історіографічні схеми,
міфи. А оскільки сумлінного дослідника у цій справі пошуку істини чекає не кілька
тисяч, а може, навіть десятки тисяч друкованих сторінок про правителя України
1687-1709 років, то стає зрозуміло, як йому буде нелегко розібратися у непростій
та неординарній постаті гетьмана. Адже хоча головні віхи його життя ніби й відомі
усім, все ж багато моментів у біографії українського зверхника нагадують ребус,
який доводиться розгадувати мазепознавцям і досі. Чимало розвідок, присвячених
І. Мазепі, настільки протилежні за трактуваннями подій, висновками, що це лише
заплутує дискусію довкола головних мотивів його дій та планів.
У цьому плані нещодавно видана монографія російського історика Тетяни
Таїрової-Яковлевої «Іван Мазепа і Російська імперія. Історія «зради» ( М.: Видав-
ництво Центрполіраф, 2011. – 525 с.) є, безсумнівно, значимим доробком у
мазепознавстві. Це є серйозна наукова праця вченої, яка дискутує з попередниками
документальними аргументами, фактами. Гострота дискусії на окремих сторінках
монографії навіть сповнена полемічно-публіцистичного запалу у викритті
безглуздих міфологем, які, як не прикро, ще присутні у сучасній російській
історіографії про І. Мазепу. Головним плюсом її дослідження є добротна архівна
джерельна база. Авторка перевіряє навіть опубліковані документи за оригіналами і
знаходить чимало невідповідностей, помилок, допущених публікаторами.
Хоча дослідниця нічого кардинально нового не відкриває у сюжетах про
Коломацьку раду, В. Голіцина, діяльність гетьмана на Правобережжі, адміністра-
тивну реформу 1707 р., події 1708 р., все ж вона додає до них чимало важливих
подробиць, штрихів, які досить красномовно прояснюють ту чи іншу ситуацію. З
цих позицій особливо вдалим є розділ «Реформи 1707 року». Т. Таїрова-Яковлева
фактично описала на основі віднайдених нею джерел хронологію, як влада
Петра І за допомогою утворення Київської губернії, інших адміністративних заходів
«сильно скорочувала повноваження гетьманської адміністрації», робила великий
крок «на шляху знищення автономії» (с. 335).
Так само детально і аргументовано виписані авторкою події 1689 р. у Москві,
господарська діяльність гетьмана , його стосунки з С. Палієм тощо.
Сьогодні досліднику біографії І. Мазепи дуже важко здивувати істориків,
просто читачів якимось новим ракурсом, поворотом у пізнанні гетьмана.
Так, київський історик Михайло Волгін у студії «Мазепа-рятівник Росії»,
наприклад, доводить, що гетьман «зраджував» насправді за домовленістю з
Петром І, але останньому було невигідно ділитися перемогою в Полтаві, і він,
мовляв, «кинув» рятівника Росії. Що ж, така версія, як і інші, має право на
існування. Ми не будемо тут її спростовувати, оскільки у центрі нашого розгляду
– монографія Т. Таїрової-Яковлевої. Авторка висунула теж досить незвичну для
української історіографії тезу: «Іван Мазепа вніс видатний вклад у створення
Російської імперії» (с. 11)!
Оригінально! Звучить навіть привабливо для переосмислення ролі цієї особи
у російському державотворенні.
І ось тут все ж таки хотілося б з авторкою пополемізувати. Адже дещо не
сходиться у цьому плані в біографії І.Мазепи. Як, наприклад, бути з епізодом
утримування-«окупацією» козацьким військом всупереч союзницьким
зобов’язанням Правобережжя України? Гетьман вчепився «мертвою хваткою» у
нього, тому що додавав Російській імперії землі? Чи він все ж таки передусім
прагнув об’єднати землі України? Т. Таїрова-Яковлева стверджує: «В петровському
оточенні з самого початку не планувалося залишати за Росією Правобережжя» (с. 194).
Отже, Мазепа свідомо вступав у конфлікт з імперією! Друге. Якщо І. Мазепа
«будівничий імперії», то чому ж він не заходився вірнопіддано ліквідовувати
автономію, а почав чинити супротив утворенню Київської губернії, царським
реформам 1707 р.? Ці два вищезгадані факти дуже не в’яжуться з головною
концепцією історика з Санкт-Петербурга.
Те, що козаки за наказом Петра І йшли у похід на Азов, Казикермен, в
Прибалтику, ніби й означає, що вони, як і їхній лідер, є «будівничі імперії». Однак
тоді за такою ж схемою до останніх слід дорахувати усіх рядових військовиків,
старшин, гетьманів, які у ХVІІ- ХVІІІ століттях, підкоряючись волі царів, йшли у
військові походи. Усе ж якщо оцінювати згадане по справедливості, то справжні
виконроби імперського будівельного майданчика сиділи у Москві, а все інше для
них було гарматним м’ясом, на підхваті, «гвинтиками», знаряддям у імперських
замірах. Ми знаємо водночас багато листів І.Мазепи, адресованих царю, у яких
він під всілякими приводами намагався переконати останнього у необхідності
позбавити гетьманські підрозділи тяжкої військової повинності.
Який при цьому вклад гетьмана у контексті розбудови імперії «в реформування
російського православ’я» (с. 11)? Авторка сама себе спростовує: «Але прагнення
царя підкорити церкву і просвітництво своїй волі не могло зустріти розуміння у
гетьмана, вихованого на традиційних православних цінностях. Він не міг схвалювати
ті податки, котрими Петро обклав монастирі для потреб війни, Всешутейські
собори, зацікавленість протестантизмом та ін.» ( с. 248).
Дослідниця називає «стійким міфом» «зраду» гетьмана «задовго до подій 1708
року», мовляв, «ніяких доказів цьому нема» (с. 337). За версією історика, «з перших
днів приходу партії Наришкіних до влади, захоплений юнацьким запалом Петра,
котрий прагнув зламати стару Росію і збудувати нову, європейську, Мазепа активно
підключається до цих зусиль» (с. 11).
Тут авторка дотримується традиційної панівної історіографічної схеми, згідно
з якою гетьман вірно два десятиліття служив, а потім «прозрів» у 1707-1708 рр.
За висновком доктора історичних наук, Мазепа з 1689 р. «стає найважливішим
радником Петра» (с.11), «військовим консультантом» (с. 89), «активним помічником
в 90-і роки» ( с. 247). Тим часом є факти, які дещо не вписуються у цю схему. Ми
впевнені, що більшість фахівців з історії доби Петра І не назвуть Мазепу радником
царя у 1689-1696 рр. Юний цар у перші роки правління після регентства Софії
був далекий від політики, а тим паче Гетьманщини. Яку «європейську Росію» він
будував? Його захоплювали вибухові пристрої, потішні полки, будування кораблів,
пияцтво з друзями. Формально гетьман звертався з листами, проханнями до царів,
але фактично усі питання залагоджували від їхнього імені впливові царські
родичі-урядовці або їхні уповноважені. Це була така практика. Наприклад, думний
дяк Омелян Гнатович Українцев у Посольському приказі контролював усі українські
справи і мав право підписуватись замість царів. Водночас в оточенні Петра І було
багато іноземців, і саме вони давали йому уроки військового мистецтва тощо. Тому
«клеїти» якесь радництво за кілька сотень кілометрів – притягувати, як мовиться,
факти за вуха. Вдруге Мазепа зустрівся з царем лише у 1696 р. в Острогозьку, після
взяття Азова. Третя зустріч гетьмана з Петром І відбулася через три роки у Воронежі.
Ясна річ, тоді контакти між зверхником Гетьманщини та царем справді пожвавилися.
Та не треба перебільшувати у цьому зв’язку вплив Мазепи на монарха. Хоча, як
показують документи, гетьман справді був фаховим консультантом провідних
російських урядовців з питань взаємодії з Кримом, Польщею, Молдовою.
Реально між царем та гетьманом з 1689 р. по 1696 р. ніякої «дружби» не було,
а мали місце взаємостосунки партії Наришкіних з Батурином. Нова московська
команда урядовців, прийшовши до влади у результаті перевороту, тримала у
напруженні голіцинського висуванця Мазепу хоча б тим, що примусила його
у грудні 1689 р. звітувати, що він дарував В.Голіцину. Улітку 1690 р. в Україні
відбувся повторний опис майна Івана Самойловича, що означало ревізію дій не
тільки скинутого В. Голіцина, а й І. Мазепи. Тому, незважаючи на вигідні договірні
статті 1689 р. ( тут треба відзначити дослідницю за знайдені оригінали. – Авт.), вони
не гарантували гетьману спокійного життя.
Т. Таїрова-Яковлева не пов’язує місію 1689 р. ченця Соломона до Варшави
з Мазепою, який у листах до польського короля скаржився на утиски Москви,
просив протекції, захисту і допомоги у боротьбі з царями і запевняв, що татари
будуть на його боці. Справді, це ніби провокація недоброзичливців гетьмана,
польської сторони. Водночас сьогодні, розглянувши усі можливі версії, маємо
досить солідні докази на користь того, що посланець діяв від імені зверхника
Гетьманщини. Роздобуті нами біографічні подробиці ченця показують, що Семен
Іванович Гродський перед постриженням у монахи служив «хлопцем» при гетьману
П.Дорошенку у Чигирині. У той час надвірну гетьманську корогву очолював І.
Мазепа. Тож ці люди були дуже пов’язані. Крім цього, важлива і така деталь.
Соломон став ченцем Донського монастиря у Москві. А архімандритом цього
релігійного закладу був українець Никон, якому, за свідченням В. Кочубея, гетьман
дав читати свою «Думу». Восени 1689 р. Никон був заарештований новою владою,
а потім за чолобитною відпущений в Україну. Завдяки гетьману він невдовзі став
архімандритом Єлецького, а потім настоятелем Новгород-Сіверського монастиря.
Отже, дуже багато збігів засвідчують причетність довіреної особи архімандрита
Никона до таємного завдання І. Мазепи.
Тепер прочитаймо кілька рядків з поетичного маніфесту, який гетьман написав
далеко раніше за 1708 р. і дав прочитати архімандриту Никону:
Ей, Панове Єнерали.
Чому ж єсте так оспалі?
І ви, Панство Полковники,
Без жадної політики,
Озмітеся всі за руки,
Не допустіть горкой муки
Матці своєй болш терпіти!
Нуте врагов, нуте бити!
Самопали набивайте,
Острих шабель добувайте,
А за віру хоч умріте,
І вольностей бороніте!
Нехай вічна будеть слава,
Же през шаблі маєм права!
Цей вірш-документ красномовно засвідчує, чим «радник Петра І», «будівничий
імперії» жив, підписуючи свої послання у Москву принизливим словосполученням
«Вашего Царского Пресветлого Величества верный подданный и наинижайший слуга
Иван Мазепа, гетман». У вищезгаданих поетичних рядках не відчувається симпатій
до царя, Москви. Взагалі, перед нами – прямий і явний заклик до повстання.
І. Мазепа – не дитя Російської імперії. Він народився, виріс, вчився, мужнів,
набував досвіду в інших реаліях. Якщо, наприклад, Президент Л. Кравчук до 1991 р.
був справді свідомим «будівником соціалізму», бо здобував освіту, робив кар’єру
у радянській імперській системі, то І. Мазепа ще у молодому віці брав участь у
визвольних змаганнях, переговорах про кращий статус України. Гетьман Павло
Тетеря весною 1663 року в листі до Яна Казимира пише, що королівський покоєвий
Іван Мазепа, якого відправляють з козацького табору з посланням, «знає чимало
розповідей про злодійства, і до того наслухався плачу і стогону жителів України, що
був вражений жахом: то я покладаю на його більш детальне донесення, що відповідає
його обов’язку як свідка, який бачив все своїми очима і слухав власними вухами».
Як і більшість українців свого часу , Іван Степанович змушений був підкоритися
невтішним обставинам. Тобто жити в умовах бездержавності, обмеження волі,
зверхності чужинців. Водночас він був не бездумним пристосуванцем.
Писар Петрика (П.Сулими. – Авт.) Григорій Волковський утік до Ново-
богородицького і 11 березня 1693 року на допиті в Білгороді давав боярину
Б. Шереметьєву дуже важливе свідчення про те, що старший канцелярист Мазепи,
“прибежав в Казыкерман, казыкерманскому бею объявлял писма и говорил, что де с
теми писмами послал ево от гетмана писарь Василий Кочюбей* в Крым к хану, чтоб
он с ордами шол к малороссийским городам, и совокуплясь с малороссийскими
войски, итить бы им сопча войною на Великороссийские городы”.
Сам допитуваний був свідком зустрічі Петрика з ханом Селім-Гереєм у грудні
1692 року. “И как он Петрушка к тому хану пришол и пришод по их босурманской
обыклости тому хану поклонился, – повідомляв перебіжчик, – и, поклонясь,
положил перед него хана два писма; и те писма тот хан велел прочесть; и те писма
перед тем ханом чтены. И писаны те писма к старому хану от гетмана и Кочубея,
чтоб они татарове Малороссийских городов с народом учинили мир, и собрався шли
к малороссийским городам, и совокупясь с Малороссийским войском, итить бы им
войною на Великороссийские городы, так ж как было преж сего при Хмельницком
(...). И те вышеписанные письма хан отдал ему Петрушке по прежнему; а у того де у
гетманского писма припис гетманской руки, а печать войсковая”.
Селім-Герея Мазепа знав ще з часів Яна Казимира (він возив у 1663 році до його
війська дипломатичну пошту) та гетьманства Петра Дорошенка (був свідком або
навіть брав участь у переговорах про кримську протекцію). Саме від цього хана у
1689 році гетьман отримав пропозицію про співпрацю проти Московії.
Цим документам, на жаль, у монографії не знайшлося місця, оскільки вони б
порушили загальну концепцію праці. Але вищезгадане добре підтверджує ту тезу,
що І.Мазепа, демонструючи свою васальну вірнопідданість Москві, водночас
шукав контактів з Польщею, Кримом для зміни на краще статусу Гетьманщини.
Дивним видається позиція Т. Таїрової-Яковлевої і при коментуванні листів
Г. Головкіна, Д. Апостола до гетьмана у грудні 1708 р. про нібито отриману пропозицію
від І. Мазепи видати шведського короля, аби в результаті цього отримати амністію.
Авторка поважної монографії, прискіплива архівістка чомусь «не помітила»
виявлені нами на чорновому посланні Д. Апостола до І. Мазепи правку Г. Головкіна
і на останній сторінці припис: «Писма, что писаны к Мазепе по измене ево фальшивые
от канцлера». Тобто вони були підготовлені і відправлені в шведський табір із
зрозумілою провокативною метою – підступно посварити Карла ХІІ з гетьманом.
«Те, що Мазепа міг зробити спробу примирення, цілком вписується в картину
його політичних метань 1708 року, – пише авторка. – Це нормально для політика і
дипломата, який шукає кращий вихід»(с. 361). Одне слово, з сучасних позицій ніби
й нічого у цьому страшного нема. Адже нинішні політики дуже часто переходять з
одного табору в інший. І це вже не сприймається як якийсь крайній негатив. Єдине
турбує в ситуації з Мазепою: гетьман «метався» від Петра І до Карла ХІІ і навпаки,
чи він мав на меті все ж таки вищу мету? Якщо допустити, що Т.Таїрова-Яковлева
права в оцінці «дій» гетьмана, то виходить, що для нього головною цінністю було
власне благополуччя, гарний сюзерен, а не буття України, поліпшення її статусу.
Ми вже неодноразово писали окремі студії про цей епізод. Схоже, авторка з
ними не ознайомлена.
Якби миргородський полковник Д. Апостол віз послання І. Мазепи до Петра І з
ідеєю схопити Карла ХІІ, то він би протягом одного-двох днів дістався б Лебедина
(від Батурина десь 150 кілометрів, а від Ромен, Гадяча ще менше. – Авт), де була
російська ставка, перебував цар. Натомість старшина добре “відхиляється від курсу”,
*У матеріалах допиту Никанора (справа Кочубея) є розповідь про те, як дружина
генерального судді на одній з вечірок казала гетьману: “Полно, де, тебе коварничать!
(...) Ты, де, и с нас головы рвешь: будто, де, они с мужем переписывались в Крым”. И к
тем, де, ее словам он, гетман, ей говорил: “Почему, де, вы ведаете, что я о том за вами
ведаю?” И она, де, ему, гетману, говорила: “Писарь ево, гетманский, который у него,
гетмана, писал всякие письма, при смерти своей дал мужу ее Кочубею, письмо своей
руки, каково ныне у нее, что он, гетман, на них затевал, ево, Кочубеевым, именем писал
в Крым”, а к кому и о чем, того именно не выговорила”.
їде дещо в інший бік – до свого маєтку в Сорочинцях, який майже за 100 кілометрів
від Лебедина. Чому? Відповідь знаходимо у допиті лубенського полковника Дмитра
Зеленського, який 14 липня 1709 р. свідчив, що він, отримавши «ведомость о смерти
дочери своей (листопад 1708 р. – Авт.), то просился у Мазепы для погребения оной в
Лубны, в чем ему помагал миргороцкой полковник, по которому прошению отпущен
он з дороги, как шли из Гадича в Ромны». Отже, Д. Апостол їхав допомогти колезі
організовувати похорон його дочки. Увечері з дороги він відлучився у Сорочинці,
де була його рідня. Природне бажання побачити дружину, близьких! На жаль,
Д.Апостол у сутінках проявив безпечність і потрапив у Сорочинцях у пастку: тут
якраз розквартирувався великий російський загін, від якого вже марно було втікати.
Командир останнього князь Г. Волконський писав 21 листопада царю: «Полковник
миргородцкой к нам из Гадич в Сорочинц прибыл на другой день по прибытии моем
и сказывал, что он был при Мозепе по неволе.. (…) Толко я признаваю на словах, что
он, полковник, нам верен ли; и с тем полковником как чинить, о том как твое царское
величество повелит». Невже наближений І.Мазепи, «виконуючи» таке суперважливе
завдання, не поставив би до відома російського полковника про необхідність
забезпечення швидкої зустрічі з Петром І?
Родина Д. Апостола перебувала в Сорочинцях, тому полковник змушений був
далі діяти в інтересах своїх близьких.
Саме зі свого маєтку він надіслав І. Скоропадському листа, в якому попросив
новообраного гетьмана, аби той поклопотався перед Петром І за його помилування –
“дабы его царское величество не мел на мене, верного подданого своего, якого гневу
и не похотел карати”. У листі немає жодного натяку на якесь таємне завдання. Для
чого Д. Апостолу просити у І. Скоропадського посередницької послуги, якщо він
був посланий з таємною місією? До Петра І миргородський полковник вирушає з
Сорочинців лише 28 листопада, тобто через 8 днів після відходу від І. Мазепи. Є ще
й інші аргументи, але ми обмежимося лише вищезгаданими, оскільки повну версію
нашої студії подаємо у книзі «Повстання мазепинців: міфи та реалії» (Чернігів, 2009).
Доктор історичних наук Т. Чухліб у своїй великій рецензії на монографію не
сумнівається у висновках російського історика:
«Професор Т. Таїрова-Яковлєва переконана, що існуючі документи й матеріали
дають змогу стверджувати, що напередодні Полтавської битви гетьман робив спроби
(місія Д. Апостола, козака А. Борисенка) повернутися під царську протекцію.
Підтримуємо таку точку зору, адже історики вже неодноразово звертали увагу на
те, що виступ І. Мазепи проти свого патрона був типологічно надзвичайно подібним
до повстань залежних правителів проти своїх володарів наприкінці ХVII — початку
ХVIII століть: лівонської знаті на чолі з Йоганном Ренгольдом фон Паткулем проти
Шведської Корони у 1697 році, угорсько-трансільванського князя Ференца ІІ
Ракоці проти австрійських Габсбургів у 1703—1711 роках, молдавського господаря
Д. Кантемира проти Османської імперії у 1708 році тощо. Очевидно, цей ряд можна
продовжити за рахунок вивчення ситуації в інших країнах Центральної, Північної,
Східної та Південно-Східної Європи. На нашу думку, український правитель
у 1708—1709 роках свідомо чи підсвідомо хотів повторити вчинок курфюрста
Бранденбурга і герцога Пруссії Фрідриха Вільгельма (1640—1688 рр.), який заклав
основи для утворення незалежного Королівства Прусського за допомогою гнучкої
зовнішньої політики, що у світовій історіографії отримала назву Fuchspolitik. Адже
німецький володар неодноразово відмовлявся від складеної присяги на користь
іншого монарха та вдало лавірував поміж Польщею, Швецією, Австрією, а також
Францією та Голландією»( Мазепа продовжує завойовувати Росію// День. – №62-
63. – 8 квітня 2011 р.).
З рецензентом можна погодитися, що у долі гетьмана і вищезгаданих діячів було
чимало спільного у прагненні звільнитися від обтяжливої залежності. Однак васал
турецького султана Д. Кантемир, який перейшов на бік Петра І, не намагався взяти
царя у полон під час Прутського походу1711 р., коли російська армія потрапила в
оточення турків. Перебіжчик до росіян Паткуль був живим колесований шведами
у 1707 р., а потім четвертований. Та й у біографіях Ференца II Ракоці, Фрідриха
Вільгельма важко знайти дію, коли вони заради успіху власної справи намагалися
видати свого покровителя іншому, вигіднішому володареві.
У цьому зв’язку виникають логічні запитання. Мазепа завдяки такій ганебній
дії-акції вирішив повернутися у ярмо? Для нього було дорожче власне благополуччя,
ніж ковток свободи? То, виходить, праві ті історики, які вважали і вважають, що
І. Мазепа «не був представником ніякої національної ідеї»? На яку царську милість
міг розраховувати відступник? Що його Петро І залишить гетьманом? Що цар
дозволить йому і далі управляти Гетьманщиною, ніби нічого не сталося? Невже
Мазепа був таким наївним, відірваним від життя, що міг усупереч здоровому глузду
повірити у прощення Петра І, який і за менші провини карав смертю наближених,
стрільців? Хіба він не знав про долю того ж Паткуля, який ще раніше не раз
звертався до Карла ХІІ за пом’якшенням вироку?
Відповідати ствердно на поставлені запитання – це значить мислити по-
сучасному? Чи просто не розуміти І. Мазепу як людину, політичного діяча?
Фактично визнання фальсифікату Г. Головкіна 1708 р. усупереч фактам, джерелам
як реальної спроби гетьмана знову переметнутися на бік сильного сюзерена
зводить фігуру правителя Української автономії до вузьких рамок амбіційного
примітиву, діяча невисокого рівня, заклопотаного лише своїм буттям.
Т. Таїрова-Яковлева вважає, що «ідеалізованим борцем за вольність» (с. 371)
Мазепа виглядає лише в очах прихильників української національної ідеї. «Хочеться
вірити, – зазначає вона, – що настав час відмовиться від цих пошарпаних і банальних
штампів» (с. 370). Одне слово, в інтерпретації дослідниці Мазепа постає таким собі
справедливо ображеним на царя, О. Меншикова просвіченим володарем, котрого
обставини змусили піти на союз з Карлом ХІІ для збереження свого володарювання,
але він невдовзі зрозумів, що скоїв помилку і намагався її виправити, та вже не зміг.
Якби це було насправді так, то старшина на Бендерській комісії 1709 р. не писала
б про «гетьмана Мазепи прагнення, щоб руський нарід скинув московське ярмо
й був вільний». Маємо й низку інших свідчень, документів, які говорять про те,
що гетьман вирішив «проти ворогів москалів за добро отчизни в обороні законів і
свобод повстати». Ці джерела автор монографії знає. Його знамениту «Думу» теж.
Та не бере до уваги у своїх висновках.
«Здавалося б, і дивовижне багатство, і княжий титул, і величезна влада, – пише
вона, – все це у нього, 70-річного хворого і одинокого старця, було. Але хто знає, коли
переступається межа, втрачаються можливість і бажання зупинитися у людини, яка
потрапила на вершину. Або, може бути ним справді керувало бажання врятувати
свою вітчизну, захистити «дружин і дітей». Довести будь-що однозначно ніколи не
вдасться» (с. 355). Ось такий образ подає нам санкт-петербурзька архівістка. Так,
за її версією, це вже не «ізменник» (що дуже радує український загал!), але разом
з тим і не «український патріот». Одне слово, він вартий поважної монографії як
діяч, котрий «вніс видатний вклад у створення Російської імперії».
Позитиви наукової праці «Іван Мазепа і Російська імперія. Історія «зради»
(використання значного масиву архівного матеріалу) водночас затьмарюються
деякими авторськими узагальненнями, абсолютно не підтвердженими джерелами.
Так, Т. Таїрова-Яковлева стверджує, що в Україні «в останній період гетьманства…
Мазепу просто ненавиділи» (с.9). Можливо, це було і так. Але чим цю тезу
підтвердити? За версією доктора історичних наук, у 1708 р. на Гетьманщині
почалися «селянські повстання» (с.121). Усі відомості про них історик почерпнула
з листів гетьмана до царедворців. Насправді І. Мазепа у такий спосіб хитрував,
намагався повернути додому свої полки, які за наказами Петра І та його
наближених були виведені з України. Наближався вирішальний момент відступу
від царя, а тому гетьман згущував фарби щодо описів дій кримінальних елементів
– «бунтівників». Для стримування останніх і мали б повернути козаків у регіони
їхнього базування. Авторка монографії навіть за згаданою кореспонденцією
І. Мазепи не побачила у цих бунтах «жодного політичного підґрунтя» (с.313). Які ж
можуть бути «селянські повстання», коли повідомлялося про гультяїв та п’яничок,
грабіжників, що активізувалися через відсутність козацького війська? Так само
історик пише про «повстання Петрика» (с. 117). У ньому брали участь селяни,
козаки, міщани? Ні! То яке це повстання? Це скоріше були невдалі антимосковські
походи закликаних Петриком ординців та невеликого загону запорожців.
Незважаючи на ці зауваги, нова книга дає привід для роздумів та дискусії,
уточнення багатьох історичних сюжетів. Особливо цінним є поява монографії
в Російській Федерації для глибшого розуміння історії України доби гетьмана
І. Мазепи. Радує, що Т. Таїрова-Яковлева, висвітлюючи господарську, військову,
культурницьку діяльність гетьмана, знаходить у ній в основному позитив. І це,
ясна річ, дуже контрастує з тією звичною концепцією «злодея», від якої й досі
важко відступитися багатьом історикам, політикам. Привертає увагу і відверта
симпатія автора монографії до об’єкта дослідження. Вона подає його як здібного і
талановитого політика, господарника, діяча культури. Такий погляд на гетьмана із
Санкт-Петербурга, безумовно, викликає повагу.
Сергій ПАВЛЕНКО
(«Сіверянський літопис», №3, 2011 р.)
|
| |
| |
| Stanislav | Дата: Четвер, 06-Жов-11, 09:19 | Повідомлення # 2 |
|
Група: Видалені
| Жоднмй україньський ВИБОРНИЙ гетьман, від найперших до Мазепи не був і не міг бути захисником інтересів імперії. Навіть останні виборні гетьмани, як Хмельницький, Сірко, Виговський, Мазепа - були захисниками інтересів України і козацтва, це чорним по білому в усіх документах.
Швеція, доречі, найперший український союзник за всю історію від вікінгів, коли їх кров стала частиною нашої еліти і до сьогодні, що очевидно в питаннях євроінтеграції України.
А ще, сіверяни мають таку розкішну європейську історію епохи середньовічча і відродження. Нам мають заздрити, хоча б в цьому!
|
| |
| |
| Борис | Дата: Четвер, 06-Жов-11, 20:06 | Повідомлення # 3 |
Група: Редактор
Повідомлень: 48
Нагороди: 2
Статус: Відпочиває
| І через сто років історики Росії, звичайно що не вийдуть за традиційні трафарети подання тих епізодів історії, які пов'язані з Україною!? Навіть найпродвинутішим і "найдемократизованим" вченим, журналістам, аматорам просто буде не в силу започатковувати рух з об'єктивного дослідження так званих "спірних питань". Адже українській і російський напрямки з вивчення історії від давніх часів і до 1991 року не просто різняться, а щоденно все далі і далі розходяться у різні боки, як "у морі кораблі".
І здається, що найпринциповішим для нас має стати не переймання позицією російських дослідників у вивченні української історії, а турбота про те, щоб активніше укріплювалися у вітчизняній історичній науці світоглядні принципи проукраїнського трактування різних сторінок історії. Щоб від шкільних уроків і студентських аудиторій остаточно витравилися совєцькі скиглення і великодержавна ідеологічна брехня у новій обкладинці, зрежисована у Кремлі!?
Що там казати, й до сьогодні у історичній академічній науці господарюють "авторитети" 60-х-80-х років", які продовжують гнати історичну єресь у великій археології (згадайте відому постать очільника одного з академічних інститутів, сповідуючого "триєдиний слов'янський початок нашої історії)!? Та й Козацька доба, за яку і Ви так піклуєтеся, пане Сергію!
Ось як, до речі, наш Новгород-Сіверський. Що не свято, так і чуєш з високих подіумів про "неймовірний внесок в історію міста великої розпусниці 18 століття Катерини ІІ чи того ж не менш одіозного Петра І. А де історія центрів двох сотень - Новгорода-Сіверського та містечка Шептаки в українському форматі? Про таке мовчать. А оця нав"язлива традиція обов'язковості присутності на тих же святах владних чиновників з Росєї? Чи не набридає така принизлива меншовартість з поділом власної історії, або її брехливо викривлене трактування на угоду "братові" угро-фінського кореня!?
Як на мене, то нехай вони там як хочуть, так і трактують, досліджують і вивчають, у тому числі нашу історію. Ми їх не примусимо до іншого, бо то вже - у свідомості.
Інша справа - наскільки довго у нашій хаті триватимуть шабаші горе-істориків, найчастіше вскормишів партноменклатури!? Мені, наприклад, дивно, що ми українці маємо доводити справедливість звитяжного чину І.Мазепи, І.Виговського, С.Бандери, Р.Шухевича, інших вітчизняних достойників, а натомість з "розумінням" сприймати відкрито ганебні картини історії "спільної", далекої від правди та ще й явно антиукраїнської!
|
| |
| |
| Stanislav | Дата: П'ятниця, 07-Жов-11, 02:25 | Повідомлення # 4 |
|
Група: Видалені
| Quote Мені, наприклад, дивно, що ми українці маємо доводити справедливість звитяжного чину І.Мазепи, І.Виговського, С.Бандери, Р.Шухевича, інших вітчизняних достойників |
| |
| |
| Шкурко | Дата: Понеділок, 24-Жов-11, 08:46 | Повідомлення # 5 |
Група: Редактор
Повідомлень: 188
Нагороди: 4
Статус: Відпочиває
| Варто б зосереджувати увагу не тільки на І. Мазепі, а й на його молодому оточенні. Передусім Пилипові Орлику. На мій погляд це оточення значною мірою подвигло Гетьмана на виступ проти Москви.
А так взагалі , імпонує зважений, науковий підхід, а не ідеалізація, на яку ми часом грішимо.
Ще одне важливе: а які паралелі можна провести з днем сьогоднішнім? Щодня відбуваються зазіхання на нашу незалежність, на мікрорівні, а "братія мовчить, витріщивши очі". Хотілося у таких дослідженнях побачити місток у день сьогоднішній.
|
| |
| |
| Горяєв | Дата: Понеділок, 12-Бер-12, 23:05 | Повідомлення # 6 |
|
Група: Читач
Повідомлень: 29
Нагороди: 0
Статус: Відпочиває
| Сергію Олеговичу!
Чи не могли б Ви прокоментувати на яких умовах Іван Степанович перейшов на бік шведів?
М.Костомаров про умови переходу дещо писав.
|
| |
| |
| mazepinez | Дата: Вівторок, 13-Бер-12, 20:03 | Повідомлення # 7 |
|
Група: Редактор
Повідомлень: 35
Нагороди: 3
Статус: Відпочиває
| Сергій ПАВЛЕНКО
Союзницькі переговори, угоди І.Мазепи 1708–1709 рр. та його плани щодо майбутнього статусу України
Дослідження причин, головної мети виступу мазепинців у реаліях 1708 р. є актуальним на сьогодні, оскільки в науковій літературі й досі зустрічаємо чимало дискусійних положень щодо тодішніх союзницьких перемовин, укладених угод. З одного боку, маємо сучасну авторитетну російську інтерпретацію союзу мазепинців та шведів: «Про незалежну Україну і «договір рівних» між Карлом ХІІ, Станіславом І і Мазепою не могло бути і мови» (В.Артамонов) . З другого боку, є точка зору відомого українського історика Н.Яковенко: « На початку 1708 р. тристороння угода, про яку писав король Станіслав Лещинський, була погоджена. Її точний зміст залишається неясним до сьогодні, бо оригінал не зберігся, а переговори було оточено найсуворішою секретністю» .
Зауважимо, що цієї важливої проблеми торкалися усі історики, які так чи інакше описували хід Північної війни, розвиток повстання мазепинців ( М.Устрялов , С.Соловйов , Є.Тарле , М.Грушевський , Д.Дорошенко , Б.Крупницький , О.Субтельний та інші). Незважаючи на великий масив авторитетних суджень, аргументів, у вітчизняній історіографії поки що немає одностайності у трактуванні положень шведсько-українського союзу. Тому головною метою нашої студії якраз і є визначення його складових, оприлюднення достовірних джерел, які дають можливість зрозуміти стратегічні напрямки діяльності І.Мазепи та його довірників.
На руїнах Батурина, знищеного і спаленого російськими вояками 2 листопада 1708 року, було начебто знайдено договір І.Мазепи з польським королем. Він не може не викликати подиву:
“І. Мазепа обіцяє з точністю виконати всі вищезгадані зобов'язання, тобто віддати королю шведському область Сіверську з усіма фортецями та іншим.
ІІ. Обіцяє бути готовим до виступу з усім військом малоросійських козаків за першим покликом короля, в те місце, куди його величності благопотрібно буде призначити.
ІІІ. Обіцяє докласти можливих старань, щоб залучити в той же союз козаків білогородських та донських, також і Аюку-хана калмицького.
ІV. Передати полякам всю Україну й область Сіверську, також провінції Київську, Чернігівську і Смоленську, які всі совокупно повинні повернутися у володіння Польщі. У заміну цього, король польський обіцяє підняти Мазепу в княжу гідність і віддати йому у володіння воєводство Вітебське та Полоцьке, на тих самих умовах, на яких герцог курляндський володіє своїм герцогством” .
На віру сприйняв цю угоду М.Костомаров. А відомий радянський дослідник подій 1708 року В.Шутой, посилаючись на цей важливий документ, зазначив, що у ньому “передбачені інтереси Швеції, Польщі та особисто Мазепи, але аж ніяк не мались на увазі ні “самостійність”, ні “незалежність” України й українського народу” . Треба віддати належне Петру І, його оточенню: вони так плідно потрудилися у фальсифікації документів, розповсюдженні пліток, неймовірних нісенітниць про Мазепу, що й видатні історики-мазепознавці О.Оглоблин, Т.Мацьків , М.Андрусяк не засумнівалися в достовірності згаданої угоди. Вони навіть її виправдовують як тактичний маневр гетьмана. Так, у відомій праці “Гетьман Іван Мазепа та його доба” О.Оглоблин, коментуючи положення про дарування Вітебського та Полоцького воєводств Мазепі у разі перемоги Польщі і Швеції, зазначає: “Така умова була цілком у дусі того часу, та й сам Мазепа був зовсім не байдужий до всяких життєвих благ і зовнішніх гонорів (...) Дуже цікаво, що ці володіння намічалися на білоруському терені, ще й пограничному з Росією (може, й поєднання українсько-білоруських земель – стара українська державна традиція княжої доби й часів Хмельниччини – мав на увазі Гетьман, складаючи цю угоду)” .
Водночас у так званому договорі І.Мазепи та С.Лещинського є деталь, яка суперечить історичному контексту. Так, у пункті ІV угоди зазначається, що «король польський обіцяє підняти Мазепу в княжу гідність». Насправді гетьман став князем 1 вересня 1707 р . І.Мазепа просив напередодні цісаря Йосифа І надати йому «Високе достоїнство князя Священної Римської Імперії і по сьому дозволити виготовити відповідний Імператорський диплом» . Повідомлення про князівську регалію надійшло у Батурин , мабуть, на початку або в середині 1708 р. Через це у доносі В.Кочубея записано: «Року 1706 говорил гетман мн, Василыю, в Минску, на един малого часу, когда люде инныи не были, же обещала и упевнила его княгиня Долская, мати Вышневецких, учинити его князем Чернговским и Войску Запорожскому справити волъности желаемыи у короля Станислава» . Тобто генеральний суддя ще не знав про те, що гетьман став князем. Це ж положення його доносу стало фігурувати після переходу І.Мазепи на бік Карла ХІІ як факт укладеної угоди у російських маніфестах, зверненнях до українського народу.
Не секрет, що О.Оглоблину та іншим вченим завадило критично оцінити згаданий договір те, що він був детально переказаний у надрукованому щоденнику учасника походу 1708 року Г. Адлєрфельда, який загинув під Полтавою. Нейтральний і незацікавлений у фальсифікації мемуарист з шведського боку – солідний аргумент для усієї антимазепинської історіографії.
“Свідчення його не підлягає сумніву, – підкреслював у своїй статті В.Дядиченко, – він був придворним істориком Карла ХІІ, мав доступ до матеріалів державної канцелярії і був обізнаний з усіма справами” .
Дослідники, на жаль, не звернули увагу на таку деталь: у реляції “анонімного майора” , вміщеній публікатором як додаток до щоденника Адлєрфельда, після переказу змісту договору Мазепи з Карлом ХІІ і С. Лещинським додано й застереження: “Ніхто не знав про згадані договори, крім обох королів, Мазепи, графа Піппера, одного польського сенатора та вигнаного з батьківщини болгарського архієпископа” . Звідкіля ж дізнався про них “анонімний майор”, якщо це було такою таємницею?
Джерело його інформації не вважалося секретним для всієї Гетьманщини 1708 року.
У монографії “Мазепа” М.Костомаров сам на нього посилається, зазначаючи, що царські маніфести та універсали І.Скоропадського, протистоячи зверненням Карла ХІІ до українців, “краще подіяли на дух народу, особливо упевнивши народ, що в справах, знайдених у Мазепи в палаці після взяття Батурина, знайшовся договір колишнього гетьмана з Станіславом, за яким гетьман віддавав Україну Польщі” . Саме з цих джерел шведські учасники походу , які потрапили у полон, дізналися про те, чому Мазепа перейшов на бік Карла ХІІ.
Фактична ж версія про знайдений нібито у Батурині договір спростовується депешами, маніфестами Петра І і його оточення, написаними ще до 2 листопада 1708 р. – чорної дати України.
Так, О.Меншиков, побувавши біля гетьманської столиці, дізнавшись про перехід І.Мазепи за Десну, 26 жовтня першим інформував царя про справжні наміри і мотивації вчинку гетьмана: “...Понеже когда он сие учинил, то не для одной своей особы, но и всей ради Украины” . Але щоб народ не пішов за своїм керманичем, найближчий довірений радив Петру І “при таком злом случае надлежит весма здешний простой народ утвердить всякими обнадеживаниями чрез публичные универсалы, выписав все ево, гетманские, к сему народу озлобления и тягости, и чтоб на ево ни на какие прелести не склонялись” . Це відразу і було зроблено. Вже 28 жовтня в “Указі до всіх жителів Малої Росії” Петро І заявляє: “Известно нам, великому государю, учинилось, что гетман Мазепа, забыв страх Божий и свое крестное к нам, великому государю, целование, изменил и переехал к неприятелю нашему, королю шведскому, по договору с ним и Лещинским, от шведа выбранным на королевство Полское, дабы со общаго согласия с ними Малороссийскую землю поработить попрежнему под владение полское и церкви Божии и святыя монастыри отдать во унию” . Ось так на другий день після отриманої депеші про виступ Мазепи (вона надійшла царю 27 жовтня) московський самодержець швидко дізнався про секретні документи, підписані Карлом ХІІ, Лещинським і Мазепою.
1 листопада в указі всьому Війську Запорозькому він знову повторює свій брехливий вимисел-наклеп: гетьман “переехав к королю шведскому в таком намерении проклятом, дабы Малороссийский край отдать в порабощение еретикам шведам и под иго поляков, о чем, как мы, великий государь, известились, учинен у него с королем шведским и от него выбранным на королевство Полское Лещинским договор” .
Отже, вигадавши договір, для більшої певності цар і Меншиков вирішили ще й знайти у Батурині йому підтвердження, що й успішно було зроблено. Хоча насправді нічого подібного там на той час не існувало. Лише вигадана угода могла містити такі, по суті, абсурдно-кабальні умови, за якими гетьман отримував значно менші права, вигоди для себе, ніж мав.
Карл ХІІ у листопадовому, грудневому (1708 р.) маніфестах до українського народу спростовує цю петрівську нісенітницю щодо договору про передачу України Польщі .
Натомість у наступному маніфесті Петра І від 21 січня 1709 року повторюється пропагандистський звинувачувальний наклеп: “А и сверх сего нам от верных особ известно, что оный (Мазепа. – Авт.), желая себя под Польськую область поддать, получил уже от Лещинского за то себе гонор воеводства в Польше и титул княжения Северскаго” .
З листа-сповіді П.Орлика до свого вчителя, місцеблюстителя патріаршого престолу С.Яворського дізнаємося, що справді С. Лещинський у вересні 1707 року агітував Мазепу, “чтоб намеренное дело начинал, пока войска шведские зближатся к границам украинским” і в 12 пунктах свого трактату обіцяв народу всілякі блага та вольності. Однак гетьман-реаліст дав йому заперечну відповідь, “что указу его не может исполнить и жадного дела не смеет начинать” з шести причин. Одна з них – “Речь Посполитая есть еще раздвоенная и с собою несогласная” . Він доброзичливо радив йому перш, ніж таке пропонувати, об'єднати Польщу. Генеральному писарю гетьман пояснив причину таємних переговорів з ворожою стороною наближенням загрози війни і відмовою царя дати перед початком бойових дій для захисту України 10 тисяч військ: “И тое меня принудило посылать того ксендза тринитара, капеляна княгини Долской... до Саксонии, чтоб там, видя якую колвек мою к себе инклинацию, по неприятельску с нами не поступали, и огнем и мечем бедной Украины не зносили” . У разі перемоги шведів Гетьманщина без будь-яких прав відійшла б до Польщі. І це непокоїло гетьмана. Наближення розв'язки у Північній війні штовхало його на пошук альтернативи.
Влітку 1708 року війська короля С. Лещинського зазнали тяжких поразок. Його армія була знесилена і затиснута на півночі Польщі. Зносини ж з ним “через княгиню Дольську” , як показує аналіз фактів, Мазепа підтримував не для того, щоб, як зазначає Т.Мацьків, на більш вигідних умовах для України “прийняти польський протекторат” . І, звичайно, ні в якому разі не для отримання примарних воєводств. Через короля Польщі він хотів вийти на сильного союзника. “Мазепа підтримував зв'язки з Лещинським, не жалував йому компліментів, але не проявляв охоти входити в союз з Польщею, що була безсила і розбита, – за посередництвом Лещинського він мав намір зв'язатися з самим Карлом” , – так аналізує-підсумовує згадані взаємовідносини історик І.Холмський.
Саме в сильному шведському війську, правителі Швеції гетьман вбачав гарантію забезпечення миру в Україні у разі поразки Росії і реалізацію потаємної своєї мрії – звільнення українського народу від московського ярма та утворення вільної, незалежної держави.
“Пред Всевідущим Богом протестуюся и на том присягаю, что я не для приватной моей ползы, не для вышших гоноров, не для болшаго обогащения, а ни для инных яковых нибудь прихотей, – так викладає гетьман свої наміри П.Орлику у 1707 році, – но для Вас всіх, под властию и реиментом моим зостаючих, для жон и дітей ваших, для общаго добра матки моей отчизны бідной Украины, всего войска Запорожскаго и народу Малороссійскаго, и для подвышшеня и разширеня прав и вольностей войсковых” .
У вересні 1707 року Мазепа зустрічається у Печерському монастирі з ректором Вінницького колегіуму Зеленським, який перед українським генералітетом казав, що не треба боятися шведів, які готуються йти не в Україну, а на Москву .
Шведський офіційний біограф Карла ХІІ Г.Нордберг у своїх нотатках за жовтень 1707 рік повідомляв про посланця від гетьмана до короля С.Лещинського з союзницькими намірами, “якщо він дістане підтримку й поміч від шведського короля. Шість чи сім тисяч москвинів, які знаходяться в околиці його постою, він легко зліквідує і тим способом покладе поміст для шведів” . Тобто ми бачимо, що “намеренное дело” гетьман готовий почати, але за вказівкою не польського короля, а Карла ХІІ. Оскільки Зеленський у січні 1708 року прибув до Батурина з відповіддю від Лещинського, то стає зрозумілим, про що він вів розмови з І.Мазепою у вересні і чиє завдання виконував. Посланця бачив у Варшаві турецький посол, якому С.Лещинський радісно похвалився, що гетьман буде допомагати йому, коли Порта пришле на поміч полякам орду . Однак польський король, вербуючи союзників і настроюючи Карла ХІІ в своїх інтересах пошвидше йти в похід на Москву, дещо перебільшував свою місію з допомогою шведів відновити велику Річ Посполиту.
10 жовтня 1707 року при зачинених дверях у Києві І.Мазепа з полковниками, як передає у своєму доносі В.Кочубей свідчення полтавського писаря, читали “Пакта Комиссии Гадяцкое” , тобто вивчали договір про федеративний союз з Польщею 1658 р.
Насувалася війна, і, зрозуміло, українські керманичі вивчали всілякі варіанти подальшого розвитку подій. Та вони не поспішали визначатися. Сам І.Мазепа говорив П.Орлику, що вирішальний крок не зробить доти, “пока не увижу, с какою потенциею Станислав к границам украинским прийдет и якие будут войск шведских в государстве московском прогресса” .
Зеленський, що привіз на другий день після Різдва 1707 року в Батурин універсал Станіслава Лещинського, “в яком он мужество и храбрость и отвага Войска Запорожского похвалял, расширением и примножением прав и вольностей обнадеживал и отческим сердцем под свою протекцию целый народ пригорнуть обещал” , поїхав у Вінницю без письмової відповіді, певно, з усною відмовою щодо умов “протекции”. Бо С.Лещинський намагався ще раз переконати Мазепу перейти на бік шведського короля і повернутися під владу Речі Посполитої через посланця Тарла, який 9 червня 1708 р. надіслав йому свого листа. Але гетьман 23 липня дав автору пропозиції відповідь, у якій вдруге скептично оцінив запропоноване, бо, мовляв, польський король сам почувається як невільник при шведському дворі .
Шведська армія восени 1708 року не мала ніякого конкретного договору з мазепинцями, навіть обміну інформацією про погодження дій. Хоча Карл ХІІ і знав через Лещинського про наміри І.Мазепи порвати з Москвою , все ж проявив пасивність у встановленні з ним прямого контакту , що змусило обережного гетьмана, особливо у зв'язку з доносом В.Кочубея, просочуванням інформації з оточення польського короля, взагалі припинити всілякі потаємні спроби з'ясувати плани передбачуваних союзників, вести з ними переговори. У вересні 1708 року у листі до Карла ХІІ Лещинський навіть бере до уваги можливість виступу гетьмана з козацьким військом проти них .
Не випадково, дізнавшись про те, що Карл ХІІ повернув в Україну, Мазепа запально вигукнув у колі своїх наближених: “Диявол его сюда несет! Все мои интересса превратит, и войска великороссийские за собою внутрь Украины впровадит на последнюю оной руину и нашу погибель!” . Вимушеним таке рішення було і для Карла ХІІ, який планував йти прямо на Москву . Через випалені російською армією території шведське військо опинилося у безвиході – почався голод. 11 вересня 1708 року біля села Старищі Карл ХІІ, який зазвичай не радився з найближчим оточенням, здивував підлеглих запитанням: куди йти?
“Король одного разу увійшов в мою палатку і сказав, щоб я порадив йому, яким би чином посунути далі армію, – написав у своїх спогадах генерал-квартирмейстер А.Гілленкрок. – Я відповів: “Не знаючи плану вашої величності і накресленої вами дороги, я не можу повідомити і своєї думки”. Король відповів, що у нього немає жодного плану” .
За порадою А.Гілленкрока військо повернуло у Сіверський край. Маємо ще одне важливе свідчення про відсутність договору, так гучно “розрекламованого” Петром І. Головний королівський міністр граф К.Піппер, який потрапив у полон після Полтави, у своїх записках розповідає, як його допитував сам цар. “...Запитав мене Й.Ц.В., чи не Мазепа дав причину для того, щоб ми завернули наш марш і пішли дорогою на Україну, – читаємо у його спогадах. – Я запевнив, що ми з ним не мали ніякої, ані найменшої переписки до того часу, як ми прийшли так далеко в Україну, що Й.К.В. стояв йому майже над карком... і він піддався Й.К.В. Цар: “То ви хіба через поляків дістали від нього реквізицію, щоб іти на Україну”. Я: “Ні, се ще менше: Мазепа був нам цілком незнаний до тої хвилі, коли він при названій місцевості прислав нам свойого посла і через нього предложив Й.К.В., що хоче піддатися Й.К.В.” .
Секретар похідної канцелярії Карла ХІІ Йозеф Цедергельм у листі до брата від 10 листопада 1708 року детально оповідає про перехід “полководця Івана Мазепи” на бік шведів, появу перед цим його посланця І. Бистрицького “просити... протекції” і що у зв'язку з цим, ще перед зустріччю з гетьманом, “виставлено було пропозицію виробити такі умови, щоб обидва (народи) могли знайти в них свою вигоду” . У цьому зв'язку твердження про те, що на початку 1708 року було укладено таємний договір між гетьманом і противниками Москви, не відповідає дійсності.
Коли шведи повернули в Україну, полковники миргородський, прилуцький і лубенський, генеральний обозний Ломиковський, як свідчить П.Орлик, нетерпляче звернулись до Мазепи з проханням, щоб “немедленно до короля шведского посылал с прошением о протекцию и старался с ним злучится при границах, чтоб не допустить войск великороссийских в Украину” .
Гетьман на підтвердження того, що він ще раніше думав про них і долю України, показав їм майже дев'ятимісячної давності універсал С.Лещинського. Зрозуміло, він не був договірним документом, як його намагаються подати В.Дядиченко, В.Шутой та інші історики. Різка мова гетьмана у тій ситуації (“Я по милости Божой маю розум един, ниже вы все”) , гнів вказують на одне: він вагався, бо серцем відчував, як несприятливо складаються обставини для України і чим може закінчитися раптовий, непідготовлений перехід до Карла ХІІ з малим військом, розкиданим по різних теренах ( зазначимо, що з 11 городових полків за межами Гетьманщини, в розташуванні російської армії було 8). А тому прагнув збавити азарт полковників, які на ці обставини не зважали і вимагали рішучих дій.
Звинувачення його у цьому зв'язку в політичному авантюризмі, “керуванні власними мотивами” , як це робить шведський історик А. Єнсен у дослідженні “Мазепа” (1909 р.), цілком безпідставні. Тверезо мислячий політик Мазепа бачив, що поворот шведського війська в Україну несе таку ж руїну, як перед тим і в Білорусії. Задля перемоги російське військо випалювало нещадно села, залишаючи ворогам пустелю.
Для історії залишилось чимало жорстоких наказів Петра І. Так, 5 вересня 1708 р. він у своїй депеші К.Боуру вимагав: “Первое, что все (как уже и прежде указ вам дан) перед неприятелем жег, не щадя отнюдь ничего, (а именно знатных мест)” . Цього дня подібну вказівку отримав Б.Шереметьєв: “Изволь отписать к Аларту, чтоб когда станет отступать, то б все строения везде жег, город и деревни, и для того б в городе дал знать наперед жителям, чтоб убрались, также в своей дивизии чинить изволь” .
Палії Білорусії один за одним доповідали про свої “подвиги”. Так, Ф.Бартенєв 10 вересня інформував царя: “А от Могилева по дороге деревни и местечка Дрыбин и Горы все попалили” . Згадуваний Р.Боур не без похвальби зазначав: “Где обретание мое было, то все выжег” . Це була тактика випаленої землі. Швед Нейман, який потрапив 17 вересня 1708 р. у полон, свідчив, що в шведській армії почався голод, бо їх війська “шли по местам горелым” . Радянські історики ці злодіяння оцінили-оформили як “народну війну” . Згадуваний уже В.Дядиченко у праці “Полтавська битва” зазначав: “На шляху просування по території Білорусії шведська армія скрізь зустрічала спустошені села. Населення, ненавидячи загарбників, не хотіло (?) залишити ворогові не тільки харчів, а навіть будівель” .
Петро І подібним же варварським чином почав діяти і на Гетьманщині. Ще 9 серпня 1708 р. він надіслав указ Миколі Інфлянту: “Ежели же неприятель пойдет на Украину, тогда иттить у оного передом и везде провиант и фураж, такоже хлеб стоячий и в гумнах или в житницах по деревням (кроме только городов), Полской и свой жечь не жалея и строения перед оным и по бокам, также портить, леса зарубать и на больших переправах держать по возможности. Все мельници також жечь, а жителей всех висилать в леса с пожитками и скотом в леса... А ежели где поупрямитца вытить в леса, то и деревни жечь. (...) Також те деревни, из которых повезут, жечь же” .
Першими запалали села Стародубщини. Як повідомляв 12 жовтня 1708 року Ф.Бартенєв, “деревни и мельници кругом неприятеля все палили” . Побачивши це, козаки з українських полків, відряджених Мазепою для спільних дій з російською армією, почали масово дезертирувати. Вони принесли у села та містечка панічні настрої: адже той вогонь, який вже закурів на Стародубщині, чекав і їхні домівки.
Це поклало край Мазепиним ваганням. Гетьман вирішив стати не на оборону Петра І, а свого краю, і в першу чергу від безжальної московської тиранії – тактики випаленої землі. Його несподіваний перехід на бік Карла ХІІ змінив перевірену у Білорусії тактику Петра І. Цар відразу відмовився від випалювання сіл, містечок і став загравати з населенням, шукати в ньому опору.
Секретар похідної канцелярії Карла ХІІ Й.Цедергельм у листі на батьківщину зворушливо оповів про те, як один козак, зустрівши шведів, дуже зрадів, що військо Карла ХІІ, як йому пояснили, не дозволить палити Петру І в його країні і сам висловився, що шведам треба йти на москалів та не жаліти ні їхніх маєтків, ні їхніх хат .
Учасник походу Д. Крман, хоч і не був свідком переходу І.Мазепи на бік Карла ХІІ, все ж переказав у своєму щоденнику дуже важливі деталі, які довідався від поінформованих козацьких старшин, про причини появи у шведському таборі мазепинців: « Скликавши між тим приблизно тридцять надійніших полковників ( йдеться про старшин. – Авт.), він (гетьман. – Авт.) у них запитав: що треба робити і до кого хочуть вони приєднатися? Цар, мовляв, усі їхні вольності порушив: наслав до козацьких фортець московське військо, кожного року вимагає більшу кількість коней, відмовляється давати козакам обіцяну плату, відторгнув перед трьома роками три полки, які були до Козакії приєднані з Воротинського воєводства. Навпаки — від шведського короля, що перебуває вельми далеко, їхнім вольностям нічого не загрожує. Можна навіть думати про їхнє поширення. Король Карло ретельно дотримує своє королівське слово, їх не хотітиме залишити, оскільки приймуть його зверхність. Він дотепер постійно перемагає, а він — Мазепа — є вже на порозі смерті, але хоче всі свої сили і всю свою кров пожертвувати на спасіння своєї Козакії. Після цього всі з великою відповідальністю приєднались до волі свого воєводи і, склавши присягу мовчання, відійшли» .
Союзницький договір між Україною і Швецією був укладений дещо пізніше в Гірках на Новгород-Сіверщині. Оригінали його не збереглися. До нас дійшли лише копії договірних статей 1710-1711 рр. , а також рукопис П.Орлика “Вивід прав України”, знайдений істориком Ільком Борщаком і опублікований у 1925 році у Львові. У ньому також вміщено текст угоди між Україною і Карлом ХІІ:
“1. Й.К.В. зобов'язується обороняти Україну і прилучені до країни козаків землі й негайно вислати туди задля цього помічні війська, коли вимагатиме того потреба і коли помочі цієї проситимуть князь і Стани. Війська ці, вступаючи в країну, будуть під командою шведських генералів, але під час операцій на Україні Й.В. довірить керування ними князеві та його наступникам і це триватиме доти, доки Україна потребуватиме того війська, котрому Й.К.В. видаватиме платню, а козаки постачатимуть хліб і харчі.
2. Все, що завоюється з бувшої території Московщини, належатиме на підставі воєнного права тому, хто цим заволодіє, але все те, що – як виявиться, належало колись українському народові, передається й задержиться при українськім князівстві.
3. Князь і Стани України, згідно з правом, яким досі користувалися, будуть заховані і вдержані на всім просторі князівства і частин, прилучених до нього.
4. Іван Мазепа, законний князь України, жодним способом не може бути нарушений у володінні цим князівством; по його смерти, яка – треба сподіватися – не наступить ще довго, Стани України заховають всі вольності згідно з своїми правами та стародавніми законами.
5. Нічого не зміниться в тому, що досі зазначено, щодо герба й титулу князя України. Й.К.В. не могтиме ніколи присвоїти цей титул і герб.
6. Для більшого забезпечення як цього договору, так і самої України, князь і Стани передадуть Й.К.В. на весь час, поки тягтиметься ця війна, а з нею й небезпека, деякі з своїх городів, а саме: Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч” .
За всіма ознаками, це є справжній документ, який був вироблений 29-30 жовтня 1708 р. в Гірках, а не в Бахмачі, як стверджує В.Шевчук58. 30 жовтня І.Мазепа писав у листі І.Скоропадському, що у Гірках Карл ХІІ “нас утвердив і упевняв своїм ніколи не змінним королівським словом і даною на письмі асекурацією” . В угоді, зокрема, зазначалося: “Для більшого забезпечення як цього договору, так і самої України, князь і Стани передадуть Й.К.В. на весь час, поки тягтиметься ця війна, а з нею й небезпека, деякі з своїх городів, а саме Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч” . Мазепа 30 жовтня послав І.Скоропадському наказ здати шведам Стародуб, винищити московський гарнізон ( цей лист, на жаль, був перехоплений росіянами. – Авт.). Новгород-Сіверський вже був захоплений ворогами, а відтак сотенне містечко не згадується в угоді. Батурин ще був не спалений – тому це цілком відповідало реаліям кінця жовтня. Крім цього, у договорі гетьман називається «Іван Мазепа, законний князь України», що підтверджувало новий статус керманича Гетьманщини. Зазначимо при цьому, що Петро І, вдаючись у маніфестах до наклепів щодо «измнника», разом з тим добре знав його наміри. Про це красномовно свідчить, зокрема, «Щоденник військових дій російської армії під Полтавою»(1709 р.) :
«Июня 26. (…)
По прибытии к дивизии Галартовой, повелел ( Петро І. – Авт.) призвать полковников от полков и изволил говорить: «Король Карл и самозванец Лещинской привлекли к воле своей вора изменника второго иуду гетмана Мазепу, которые клятвами обязались между собою отторгнуть от России народы малороссийские и учинить княжество особое под властию его вора и изменника Мазепы, в котором ему быть великим князем и иметь у себя во владении казаков Донских и Запорожских и Волынь и все роды казацкие, которые на сей стороне Волги».
Подібного плану є підтвердження полковника Гната Галагана. У 1745 році з ним бачився Олександр Рігельман, автор “Літописної оповіді про Малу Росію та її народ і козаків узагалі”. Історик записав його спогад про події 1708 р. Г.Галаган оповів про причини переходу Мазепи на бік шведів, мовляв, « он предался уже королю с тем, чтоб отбыть нам от России и быть под мазепиным управлением, от всех монархов вольным…» .
Відголосок згаданого договору зустрічаємо у російських джерелах, опублікованих Д.Бутурліним в 1821 році: “Гетьман Мазепа зобов'язується прийняти його величність короля шведського в Сіверську область, у якій він є головним начальником, і передати йому Стародуб, Новгород-Сіверський, Мглин, Брянськ та інші всі фортеці сіверські” .
Р.Млиновецький вважає, що у 1708 році “старшина була безперечно не втаємничена в те, як стояла справа”, а тому згадана “угода стала пізніше відомою” Орликові. Насправді це не так.
Ще під час Бендерської комісії у 1709 році наближені гетьмана у листі до Карла ХІІ писали: “Знаємо бо добре, що прийняти опіку св. королівського маєстату зневолило ясновельм. гетьмана Мазепу прагнення, щоб руський нарід скинув московське ярмо й був вільний” . Саме незалежність України як головна умова – така основа військового союзу мазепинців та шведів.
Про це йдеться і в маніфесті Карла ХІІ до українського народу від 16 грудня: «Мы прото разсуждаючи: едно нещастливой стан народу малороссійскаго, якого крови царь до безбожной войны сей употреблял, другое прошеніе вышереченаго гетмана будучи ублаганы, постановилисмо не токмо все насильство од иных воздержати, который спокойн против нас и войск наших будут поступовати леч гетмана, Войско Запорожское и народ малороссійскій в оборону нашу приняти, яко тж публичным сим Универсалом же принялисмо оглашаем, з тым намреніем яко его и их от неправого и непріязного московского панованія, при помощи Божой, боронити хочем и поты охраняти и защищати общаем, пока утсненный народ, низгвершій, отвергшій ярмо московское до давных своих не пріидет вольностей» .
У присязі гетьмана, цитованій на Бендерській комісії, говориться про те, що він мав за свій “обов'язок із своєї синівської любови до цієї отчизни, матки нашої, і з повинності свого гетьманського уряду проти ворогів москалів за добро отчизни в обороні законів і свобід повстати, усіма способами й засобами боронитися та з'єднаними силами св. королівського маєстату Швеції й Запорозького Війська, не щадячи свого маєтку, здоров'я, життя й останньої краплі крові, воювати з москалями так довго, доки не визволиться наша малоросійська отчизна й запорозьке військо від деспотичного московського ярма й наші закони та свободи з побільшенням не повернуться до давнього стану” .
Разом з тим старшини розпитували у Бендерах Карла ХІІ не про умови договору. У зверненні до шведського короля вони писали, що “досьогодні невідомі нам скриті думки й таємні наміри того самого нашого гетьмана: на яких основах почав він здвигати цю велику будівлю, в якому устрою хотів поставити нашу батьківщину, звільнивши її від московської неволі й тиранства, та якими законами задумував скріпити ненарушеність запорозького війська? Тому Запорозьке Військо звертається з проханням до св. королівського маєстату виявити йому наміри згаданого нашого гетьмана щодо нього, якщо він виявив їх св. королівському маєстатові й щодо них запевнив його королівський маєстат” .
Як бачимо, тут йдеться насамперед лише про можливі плани Мазепи щодо устрою незалежної, звільненої України. Під час невдалої війни розмов про це, очевидно, у його найближчому оточенні ще не було. Тоді вирішувалось найпекучіше: здобуття свободи. На жаль, Мазепа не дожив до того дня, коли його однодумці склали першу Конституцію України, документ, за яким мав жити український народ у незалежній країні.
Отже, наведені вище джерела, факти дають підставу зробити висновок про те, що мазепинці на чолі зі своїм керманичем прагнули з допомогою шведів здобути волю Гетьманщині. Протекторат Швеції мав лише оборонне значення у період військових дій з Росією. Українська верхівка у 1708-1709 рр. з-поміж різних варіантів шляхів подолання московської залежності вибрала той, який не змінював володаря автономії, а давав можливість розвитку, творення власної держави.
|
| |
| |
| Горяєв | Дата: Неділя, 18-Бер-12, 01:52 | Повідомлення # 8 |
|
Група: Читач
Повідомлень: 29
Нагороди: 0
Статус: Відпочиває
| Дуже вдячний Вам, пане Сергію, за грунтовну відповідь.
Я поки на стадії усвідомлення тої маси інформації, котру Ви викинули на форум,але вже піся першого прочитання порадувався тому, що Ви далеко відійшли від навмисне спрощеної московської(петровської) версії тих подій, на яку повелися не лише опоненти, а й палкі прихильники Івана Степановича.
Для розуміння суті тих подій було б корисним, якби Ви не залишили поза увагою ту, сьогодні актуальну обставину, що ми тоді втратили не лише можливість подолати залежність від Росії, а й можливість стати членом європейської спільноти.Додано (18-Бер-12, 01:52)
---------------------------------------------
Шановний Сергію Олеговичу!
Ніяких сумнівів чи запитань не викликають Ваші висновки і твердження про те, що в останні роки гетьманства Іван Степанович не був будівничим Російської імперії.
А що відбувалося в перші роки його гетьманства, за які заслуги він отримав від московських царів найвищі нагороди, високий статус, неміряні землі, 100 тис. кріпаків на Гетьманщині та 20 тис. кріпаків в Росії, яким чином завоював безмежну довіру до себе
ПетраI? Адже до Самойловича він прибув після короткочасного перебування на Січі фактично ніким і без всяких статків. Деякі автори стверджують, що на Гетьманщині Іван Степанович став найбільшим виробником горілки і мав дозвіл від Петра на безмитне постачання її до Росії.
І про церковні справи. Як відомо, гетьман Сагайдачний в канонічний спосіб, з благословіння Патріарха Єрусалимського створив православну київську митрополію. Починаючи з Петра Могили, тодішні київські митрополити мали статус екзархів(намісників) Патріарха Константинопольського на наших землях, в т.ч. і на Гетьманщині. При Мазепі на київську митрополію ставлять митрополита з Москви, а київську митрополію виводять з-під омофору Константинополя і вводять до складу РПЦ навіть без тої ефемерної автономії, котру вона має сьогодні. Після цього поглинання київської церкви ПетроI реформує РПЦ в державну структуру під керівництвом Урядового Синоду, без Патріарз і без самоврядування, і на Гетьманщині починає діяти московська державна церковна влада.
Паралельно з цим ПетроI перетворює три козацькі полки в гренадерський і гусарскі, козацьку старшину - в дворян-офіцерів російської армії, ставить на Гетьманщину російських воєвод та цивільну державну адміністрацію, встановлює тотальний контроль за діями гетьманського уряду, обмежує права гетьмана у вирішенні внутрішніх справ.
Гетьманщина втрачає автономію, а Іван Степанович всі ці дії Петра терпить, мало того, утримує коштом Гетьманщини і російські полки і російські адміністрації. Для російського державного органу - Урядового Синоду будує на Гетьманщині власним коштом аж 43 церкви та храми, а Київську лавру перебудовує у фортецю для захисту з Заходу. Україна ще не дійшла до того, щоб утримувати власним коштом російський флот в Криму.
Як всі ці обставини Ви можете прокоментувати? Буду вдячний Вам за достовірну та незаангажовану інформацію.
|
| |
| |
| mazepinez | Дата: Четвер, 05-Квіт-12, 09:18 | Повідомлення # 9 |
|
Група: Редактор
Повідомлень: 35
Нагороди: 3
Статус: Відпочиває
| Пане Горяєв!
Видно, що Ви читали якусь стару літературу про "кріпаків" і т.п. Краще прочитайте мої книги, які є на сайті "Сіверянського літопису"( http://www.siver-litopis.cn.ua/rab_av.htm ) . Це важко, бо дуже багато сторінок. Але тоді Ви не будете повторювати російські та радянські міфи про славного гетьмана
|
| |
| |
| Горяєв | Дата: Четвер, 05-Квіт-12, 22:09 | Повідомлення # 10 |
|
Група: Читач
Повідомлень: 29
Нагороди: 0
Статус: Відпочиває
| Пане Сергію!
Дякую за відповідь, прочитаю, читати історичну літеретуру мені не важко, скоріше навпаки, особливо ту, що грунтується на першоджерелах. А "начитався" я не радянських істориків, а Костомарова та Яворницького, для мене ці історики найавторитетніші.
Історичних діячів я ціню не за їхні мрії чи плани, а за те, що вони зробили. Для мене найвидатнішим гетьманом України є Сагайдачний, а не Мазепа і, навіть, не Хмельницький.
З повагою до Вашої точки зору, Анатолій.
|
| |
| |
| mazepinez | Дата: П'ятниця, 06-Квіт-12, 21:47 | Повідомлення # 11 |
|
Група: Редактор
Повідомлень: 35
Нагороди: 3
Статус: Відпочиває
| Пане Анатолію!
Микола Костомаров - видатний історик, але його монографії - не абсолютні істини. В оцінці І.Мазепи він зробив хибні висновки, оскільки на віру сприйняв деякі документи-фальшивки. На той момент, коли він писав свою монографію, ще не були видані тисячі документів про добу І.Мазепи. Тому про деякі моменти із життя гетьмана історик просто не знав. Про це пишу не тільки я. Спочатку Тетяна Таїрова-Яковлева теж, як і ви, вважала його працю про І.Мазепу найбільш зваженішою. Але коли окунулася у час правління гетьмана, то вже у своїй монорафії досить критично поставилася до багатьох положень Костомарова - і зробила чимало йому справедливих закидів.
Щодо Сагайдачного. Прочитайте один, здається, перший розділ з моєїкниги "Восстание мазепинцов" про нього.
|
| |
| |
| mazepinez | Дата: П'ятниця, 06-Квіт-12, 22:08 | Повідомлення # 12 |
|
Група: Редактор
Повідомлень: 35
Нагороди: 3
Статус: Відпочиває
| Пане Анатолію!
Там десь у книзі "Іван Мазепа" знайдіть розділ про те, як гетьман господарював. От ви повторюєте міф про" 100 тис. кріпаків на Гетьманщині". А ле ж кріпацтво у наших краях уведене Катериною ІІ ... Тобто за Мазепи не було кріпаків. Де ж взялися кріпаки Мазепи? Ну, читайте! Особливо для вас буде цікаво те, як російські кріпаки
тікали, аби поселитися у мазепинських селах. Чому? Бо він був, як пишуть деякі історики, жорстокий кріпосник?
|
| |
| |
| Горяєв | Дата: Середа, 11-Квіт-12, 09:17 | Повідомлення # 13 |
|
Група: Читач
Повідомлень: 29
Нагороди: 0
Статус: Відпочиває
| Вітаю Вас , пане Сергію!
"Восстание мазепинцев" не знайшов і почав читати "Івана Мазепу". На мою думку Ваші намагання змінити версію причини відставки Мазепи 1663 року з любовно-пригодницької на іншу марні. Хто повірить, пане Сергію, в те, що молодий, добре освічений, обдарований талантами, перспективний та амбітний шляхтич, довірена особа самого короля, фактично його порученець з особливих справ, добровільно змінив свій високий придворний статус на презирливий козацький?
А в те, що така людина в 24 роки, коли кров молодецька б'є фонтаном, добровільно пішла у відставку щоб на два роки стати доглядальником свого немічного батька, - можуть повірити хіба що сентиментальні бабусі. Я - не вірю!
Розкажу Вам ось про що. Мене після навчання в КПІ, певно тому, що добре вчився, запроторили аж на Урал, де мені довелося 33 роки клепати ядерний щит великої тоді держави. Починав майстром уранового цеху, а закінчив директором заводу. Відомо, що Курчатов був науковим керівником атомного проекту СРСР, а організатором, керівником та адміністратором був Берія. І порядки в нашій галузі були беріївські. Нас, атомщиків, матеріалістів до мізків кісток насильно заставляли виконувати всі десять Божих заповідей, в тому числі і про прелюбодійство. Лаврентій вважав, що людина, котра завела на стороні жінку, - не працівник і його треба гнати в шию, бо він вже не про роботу думає, а про неї треба було думати цілодобово, бо йшла гонка ядерних озброєнь, а про жінку - де, коли, що і т.д. Та й у випадку нещасливої любові на атомному підприємстві можна грюкнути дверима так, що пів світу здригнеться. І гнали по статті КЗоТ за недовіру. По цій же статті звільняли крадіїв, випивох, брехунів, крутіїв. Лаврентій міг з трибуни сказати: "Ця людина не дороблена при народженні та ще й бреше". І це була сама нищівна оцінка працівника. Так що з важкої руки Лаврентія моральним кодексом радянських атомщиків були десять Божих заповідей. А може ще до Лаврентія і Ян Казимір дотримувався такої ж думки про прелюбодійство?
Зважаючи на прихильність Івана Степановича до слабкої статі аж до самої старості, чи не можна подумати, що при прийнятті 1707 року доленосних рішень, він думав більше про Мотрю, ніж про Україну?
Про створення ядерного щита СРСР і про те, що його творили українці, я написав спогади, грунтуючись на власному досвіді, знаннях та рішеннях державного комітету оборони СРСР. Якщо Вам цікаво, можу показати.
Анатолій.
Додано (11-Квіт-12, 09:17)
---------------------------------------------
Шановний Сергію Олеговичу!
Не приймайте, будь-ласка, моє балагурство близько до серця. Я представник точних наук, тому сриймаю та читаю гуманітарну історію як розважальну пригодницьку літературу.
Безпартійний та незаангажований, історію України читаю без брому.
Все, що відбулося - не змінити, а уроки історії нікого і нічому не навчають.
З повагою, Анатолій.
|
| |
| |
| Шкурко | Дата: Четвер, 12-Квіт-12, 17:53 | Повідомлення # 14 |
|
Група: Редактор
Повідомлень: 188
Нагороди: 4
Статус: Відпочиває
| Все-таки ще раз пропоную звернути увагу на молоде оточення Мазепи. То була епоха молодих, амбітних діячів у Швеції, Польщі, Росії, Україні. Цікаво, який вік був у зверхників татар і турків? Питання до Сергія Олеговича.
|
| |
| |
| mazepinez | Дата: Четвер, 12-Квіт-12, 19:27 | Повідомлення # 15 |
|
Група: Редактор
Повідомлень: 35
Нагороди: 3
Статус: Відпочиває
| Пане Анатолію!
Сподіваюся, попри свій скепсис, Ви освоїли кілька розділів з моєї книги. І якщо про кохання можна давати різні версії (ніхто там Мазепі із свічкою не підсвічував!), то про кріпаків, думаю, Ви вже писати не будете.
Раджу вже Вам ще завантажити на тому ж сайті книгу "Мазепа як будівничий укр. культури". Там детально описано, як гетьман впливав на церковні діла.
Щодо Ваших спогадів. Цікаво було б з ними ознайомитися. Моя електронна адреса є у "Фейсбуці". Тому насилайте. Подивлюся.
|
| |
| |
