Всеукраїнський незалежний медійний простір "Сіверщина"

Партизани спостерігали, як палили Корюківку

mazepinez — Fri, 30 Jun 2023 20:53:10 GMT

Партизани спостерігали, як палили Корюківку
Дві роз’єднаніподії
1—2, 9 березня 1943 року чернігівська Корюківка пережила моторошні години знищення: кілька тисяч   дітей, жінок, стариків без суду і слідствабули методично розстріляні-спалені. Людидо останньої фатальної миті не вірили, що будуть покарані у такий жахливий спосіб зачиїсь дії, вони казали губителям : “Паночки, ми нічого поганого вам не зробили,
це якась помилка...” І падали на землю, як снопи, скошені кулями.    Сьогодні б хотілося порушити усталену традицію розповідіпро трагічну сторінку історії Корюківки.Адже 70-річчя сумної дати – це привід не тільки для вшанування жертв ( яких , до речі, всіх ніхто поіменно і досі не знає!), алей для роздумів. Не секрет,   протягом усіх цих десятиліть у багатьох корюківчан з’явивсявеликий тягар сумнівів про далекіжорстокі дні: чи вони були вже такимифатальними? Чому партизани, за дії яких розплачувалось мирненаселення, були практично поряд і навіть не зробили спроби відлякнутикарателів? Чи можна було уникнути моторошної трагедії?    Отже, й мені хотілося поміркувати над цимпісля поїздки у Корюківку, зустрічі урайцентрі зі свідками спалення міста. Саме вони наділили вирізками з газет, копіями записанихспогадів. Перше, що вразило при вивченні опублікованих матеріалів,
роз’єднаність написаного про дві події, які були дуже поєднані. Начебтовони не були близькі у часі і не стосувалися одне одного! Чому? Автори розуміли,що, поєднавши усе, вони ставлять натерези закономірні конфронтуючі міжсобою цифри: доцільність партизанськоїоперації і кількість тисяч жертв – відплата за неї.  Наліт на райцентр Наказ коменданта КорюківкиГауптмана був однозначним і красномовним: “Попереджаю населення сіл Гути
Студенецької, Перелюба, Тихоновичів і Корюківки, що, коли воно не припинить
зв’язків із партизанами, названі села будуть спалені, а їх мешканці
розстріляні”. Це оголошення-попередження  поліцаї розвісили у всіхнаселених пунктах округи. Що це була не просто погроза, знали усі: адже ще 23
березня 1942 року гітлерівці спалили Єліне і 296 його жителів, крім того, поряд
– село Мостки, а 13 серпня 1942 року – Клюси і 128 його мешканців. Це -- не десь там на півдні Чернігівщини, а заякихось 30 кілометріввід Корюківки! Взагалі ж, до 1 березня 1943 року чорний їдкий дим--сморід від спалених житл, людей недобре наситив повітря Придесення.    У лютому 1943 року велике партизанське з’єднанняОлексія Федорова голодне і втомлене повернулося з Брянщини на Чернігівщину і розташувалося на Кам’янськомухуторі, у корюківських лісах. Були нашвидкуручвикопані землянки. Партизанські продпідрозділи пішли по селах заготовляти картоплю, живність. Треба булодавати неспокій фашистам у тилу. Як обернеться все це для місцевого населення,
нікого не турбувало ( згодом карателі випалили, як і обіцяли, Гуту Студенецьку, Тихоновичі,частину Перелюба.-Авт). Партизани виконували директиви Москви і мали згідно з наказом ЦК КП(б)У та Українського штабу партизанськогоруху “поднимать украинский народ   наборьбу против оккупантов”. Відразу післяїх повернення на Чернігівщину стало відомо, що гітлерівці взяли під арешт   членів сімей партизан у Корюківці. За   партизанськими спогадами, їх мали стратити. Хоча, найвірогідніше,насправді взяли як заручників на випадок активізації партизанського руху. Командир взводу, колишній голова колгоспу уТихоновичах (за 20 кілометрів від Корюківки.—Авт.) Феодосій Ступак, у якогонімці розстріляли дружину, а двох синів – 12-13-річних Мишка та Григорія
схопили і посадили до корюківської катівні, просив у Миколи Попудренка
(О.Федоров у цей час був у Москві.-Авт.) визволити дітей. Батька можна
зрозуміти: сидіти з автоматом упартизанській землянці, коли власні кровинки у будь-який момент виведуть на
розстріл, і нічого не вдіяти...   27 лютого вночі почалась знаменита“корюківська” операція. Один з її учасників, Герой Радянського Союзу Всеволод
Клоков, писав у своїй книзі: “ Захват Корюковки прошел удачно. Не ожидавшиеналета партизан, гитлеровцы вначале не оказали сопротивления. Только возле
самой тюрьмы наступавшие боевые группы были вынуждены вступить в
бой...Проведенные боевые операции надежно обеспечивались нашими минерами. Были
заминированы все подходы на железных и шосейных дорогах. На путях возможного
подхода вражеских подкреплений были расставлены усиленные засады. В этой
операции отличились Павлов и Артозеев. Пока бой шел в райцентре, они с группой
поддержки из четырех человек орудовали на станции Корюковка”. За спогадами партизана-мінера Ф.Кравченка, “мы ( партизани.-Авт.)подорвали на базе двенадцать грузовыхавтомашин, локомобиль, три лесопильных рамы, сожгли всю лесопродукцию –около
тысячи кубометров”. У ході проведення операції з’ясувалося,що у банку зберігалося до 300 тисячрадянських рублів. Вирішили їх забрати.Сейф відкрили, підірвавши боєзаряд. Після його вибуху, як згадував Ф.Кравченко,
“набились в помещение партизаны и начали вытаскивать пачки денег.К моемуужасу, все они были перебиты взрывом. Некоторые толстые связки будто ножом
разрезало пополам. Что же мы будем посылать в Москву на строительство танковой колоны?”Далі партизан чесно оповідає:“Многие партизаны былиогорчены происшедшим. Но когда, уже отступив от Корюковки, мы доложили обо всем
Николаю Никитичу Попудренко, он стал хохотать:--Вот чудаки! Сколько былоденег?--По уверениямкассира,--говорит Рванов,--триста двадцать тысяч.--Что ж,--говоритПопудренко,-- кассиры в таких случаях скорее преуменьшают сумму, чем
преувеличивают.   С этими словами он вызывает начальникауправления связи Анатолия Маслакова и приказывает ему послать в Москву
радиограму:НАСТОЯЩИМ СООБЩАЕМ: ПРИНАЛЕТЕ НА КОРЮКОВКУ ПАРТИЗАНАМ УДАЛОСЬ ВСКРЫТЬ БАНКОВСКИЙ СЕЙФ, ИЗЪЯТЬ ТРИСТА
ДВАДЦАТЬ ТЫСЯЧ СОВЕТСКИХ РУБЛЕЙ. ПРОСИМ ЗАЧИСЛИТЬ ФОНД СТРОИТЕЛЬСТВА ТАНКОВОЙ
КОЛОННЫ « КРАСНЫЙ ПАРТИЗАН»    Маслаков запротестовал:-- Как же так, товарищсекретарь обкома: это ж липа, денег-то нет.--Это вы липовыеэкономисты,--отвечает со смехом Попудренко.—Тоже мне люди с высшим
образованием, инженеры. Того не знаете, что уничтожить бумажные деньги
равносильно тому, что подарить ихгосударству. Пошлем акт об уничтожении, и на его основании Гознак выпустит на указанную сумму ровно такое жеколичество новых купюр. А потом, в соответствии с нашей просьбой,передаст по назначению”.     Ф.Ступак так поспішав визволити дітей, що, намагаючись першим відкрити двері катівні, напоровся на ворожу кулю і був убитий. Загинули привизволенні в’язнів також ДмитроБабурін, Олександр Шорін.     У корюківській операції брали участьпартизанські загони під командуваннямД.Рванова (начальник штабу з’єднання), Ф.Короткова, Г.Артозеєва, Земницького. 2 березня 1943 року М.Попудренкодоповідав ЦК КП(б)У та Українському штабу партизанського руху радіограмою про розгром німецького гарнізону назалізничній станції, знищення 8 однотонних причепів, 160 покришок для
автомобілів, 2 гаражі, механічної майстерні, слюсарні, складу з пальним, складу
з сіном, пакгаузу з картоплею, телефонної станції, ешелону з 18 вагонами, 5 кілометрівзалізничної колії, взяття трофеїв: 2станкових кулемети, 119 гвинтівок, 2500 патронів, зерно, продукти, масло. У
донесенні повідомлялося про визволення97 в’язнів(діти Ступака були відправлені літаком уМоскву.—Авт.).      Відразу зазначу, що остання цифра згодом в інших мемуарах доросла до “кількох сотень”. Але насправді, мабуть, і згадана вище перша була неточною, прикинутою“на око”. У цьому переконався, коливідвідав приміщеня нинішнього районного архіву, де у роки війни якраз ібула в’язниця( до неї у післявоєння прибудували ще другу половинуприміщення). Загалом її розміри 6 х 12 метрів. У такий тіснийпростір втиснути 100 людей дуже важко. Краєзнавець Олексій Сунко, який збирав матеріали, свідчення про дії партизан у Корюківськомурайоні, свого часу був присутній  при зустрічі колишньогопартизанського командира Івана Водоп’яна з визволеним в’язнем Сергієм
Навроцьким. Останній повідомив йому, що їх було небагато – від 37 до 50. Як там не було, партизанивиконали свій обов’язок перед рідними. Вони були звільнені. Навіть ціноюжиття інших партизан-свояків.Полишаючи райцентр, на виїзді з нього учасникиоперації залишили, поставивши раком, двох забитих німців.   Усього ж їх, за спогадами очевидців, вбили7. Валентин Бруй у ті роки був хлопчикомі після стріляни удень “розвідав” результати бою. Він побачив десь до 25-30 трупів забитих мадьяр у гуртожитку цукрового заводу, гуртожитку біля лісгоспу. Поліцаї в основному ночували вдома, а тому майже не зазнали втрат. Частинанімецького гарнізону сховалася у приміщенні цегляної лікарні, і їхпартизани не змогли дістати-вибити.
Залишені на розправу
27 лютого, у суботу, наляканілюди здебільшого сиділи вдома. Багато чоловіків, юнаків повтікали на села. Що
покара у першу чергу впаде на них,як було це у Тополівці (там були розстрілянічоловіки.—Авт.), не сумнівались. Якби некорова, порося, інше господарство, коженби подався куди-небудь світ за очі. Залишати усе це і бути з нічим – на таке не кожна сім’я могла наважитись. Люди не вірили у найгірше. Коженсподівався, що покара обійде їхню домівку: адже ніякої причетності до стрілянини ні родичами, ні свояками, ні потаємнимисправами не мали. Та й Корюківка – не якийсь хутір. Хіба з стількома людьми   можна розправитись?28 лютого вночі з Корюківкипотай виїхали сім’ї поліцейських.       У понеділок 1 березня 1943 року, тобточерез дві доби після нальоту партизан, прибув каральний загін.    Вояки оточили райцентр цепом. Скільки їх було, невідомо.Але чи навряд чи й 500. Бо щоб охопитирайцентр, треба “жива” лінія у 15-20 кілометрів. Якщо на кожному з них стояло по 10-15 чоловік, то загалом виходило до 300 чоловік.Із спогадів корюківчан:-- Я жила на окраїні,--розповілаРаїса Миколаївна Душко,1928 року народження.—Зранку 1 березня я побачила підлісом цеп. Це були німці, бо вони були у чорних мундирах, картузах зі свастикою. Прибіг братМикола і крикнув: “Збирайтесь! Стріляютьлюдей!” Бачимо- горить сусідній будинок. Мати схопила мішок, укинула у нього ніж, хліб. Я без чулок ускочила учоботи і вискочила з хати разом зрідними на город. Чекаємо, що буде. Мати питає: “Діти, хата горить?” –“Ні,мамо,
не горить,”-відповідаємо. “Коля, одкрий корову у хліві,”—наказала мати. Він
побіг, вигнав корову. Бачимо недалечко гурт сусідських людей. Я й кажу: “Мамо, підемо доних?” І ми через городи вийшли наКолгоспну до наляканих корюківчан. До цих пір не можу простити собі, що я тоді таку ідею подала. Підходимо, а тут і два німціз’являються,женуть, погрожуючи автоматами, наш гурт кудись. Доходить:треба тікать!Та
пізно—ще два німці з’являються. Заганяють у дім доКузьменків. Душ нас 20. Заходить німець, очі випучені-налиті кров’ю. Скомандував, щоб лягли усі. Мати не лягла, івін убив її першу. Старенька Кузьменчиха вийшла до нього з іконою і почала його обходити, молячись. Він дививсяна неї , а потім почав стріляти. Я миттюкинулась під ліжко –головою до стінки, ноги-стирчать з-під покривала...Стихла
стрілянина. Пішов німець. І тут обзивається дитинча років 4-5: “Вася, пішли
додому”. Німець почув- зайшов у хату і пристріеив дівчинку. Лежу я тихо.
Подумки кажу: “Господи, якщо ти є на світі, залиш мене живою”. Тут почула, як
із-за сундука вилізла семирічна дівчинка Ніна і теж обізвалась:“Дядечку, врятуйте мене”. А німець ніби чекав, що хтось оживе. Знову зайшов і
пристрелив дівча. Лежу тихо. Чую тихийголос старої Кузьменчихи: “Озовіться, хто живий”. Я тихенько обізвалась. “Де
ти?”- “Під кроваттю”—“Ти ранена?”—“Ні” –“То ти не відчуваєш. Давай будемо
ховаться”. У хаті був погрібець. Явідкрила люк, і ми якось втиснулись у нього. Ледь закрила зверху—ляда була дуже
важка. Сидимо. А на нас кров стікає! Потім відчуваємо дим. “Це ми, дитятко, вже
горимо,”-- сказала 70-річна бабуся. Хочу відкрити люк—а не можу, немаю сили його підняти. Врешті якось головою підвантажила його. Витягла бабусю. Полум’я ужеохопило сінці, двері. Ногою я висадила раму вікна. Якось перетягнула через
вікно зранену бабку. Тільки опинилисьнадворі – хата уся спалахнула, як факел. Бабка потім ще пожила трохи, але від ран померла. Я ж побігла на Піонерську, до копанки. Тут зібралося тежбагато людей, чоловік, мо’, з 100. Я підбігла до них і кричу: “Рятуйтеся! Німцістріляють людей!” Біля них стояв поліцайАфоня і заспокоював усіх: “Ви її не слухайте. Воно нічого непонімає. Це партизанські сім’ї палять”. І йому вірять. Побігла я від нихна Кірова. Бачу –люди тікають у болото. І я за ними. Тут багато людей зібралося. Я плакала, холодна,замерзла,промокла, бо чоботи промокли. До мене підійшла жіночка , обняла і забрала до себе. Стояли у болоті і вночі: спостерігали заграву. Чули,як   у центрі грали на губних гармошках, як співали і п’яно реготали палії. О третій годиніночі німці пустили зелені ракети. Одинчоловік мав годинник, замітив цей час, ісказав, що, мабуть, вони будуть відходити. Я з людьми пішла у Бешковку. У Гаї
усі зупинились і перевели дух:ми живі! Явід ходіння-біганини розтерла ноги, натерла мозолі. Мене залишили у діда Ємця,
так я вижила...-- Я мамі кажу,--згадувавВолодимир Маркович Литвин, 1929 року народження,-- поїдемо у село. Добре пам’ятаю їїслова у відповідь: “Кинь живе, а їдь шукай мертвого?”. Тобто вона не наважилася покинути корову, телятко, всеінше без догляду. Усе ж таки засунулапід піч подушку, склала усе тамнеобхідне. І в погребі приховала мішок з одіжжю. Уранці 1 березня бачимо, як
окраїна горить. Хтось сказав , що то партизанські сім’їпалять. Тоді бачу: нашою вулицею їдемашина, біля неї йде один німець, аінший, з автоматом, заходить до кожного двору. У нашій же хаті зібралися три
сім’ї, сімчоловік. Я, моя мати і п’ятирічний братик, дядько Федір,сусідка Людмила Дрелинг з сином Олександром, мій друг Сергій Мойсеєнко. Коли
гітлерівець зайшов до хати, усі зрозуміли, що це кінець. Усі
зайорзались-сполошились, підняли руки, почали кричати: “Ми нічого не знаємо, ми
– не винні...” Фашист щось грізно заволав і почав поливати нас кулями. Я юркнув
за перегородку між піччю і грубкою. Це і допомогло мені врятуватися. Того дня
нашу вулицю не палили. Я пересидів ніч у погребі, а потім утік у село Лупасово
до тітки. 7 березня повернувся у Корюківку і поховав моїх рідних , сусідів у могильці на згарищі. Під піччю я знайшовобгорілі і зітлілі мамині статки...--Я з мамою, сестричкою Валеюта братиком Володимиром і бабусею Фенею 1 березня, натриводжені пострілами
у Корюківці, зібралися у хаті сусіда-дядька Петра Міненка, що жив навпроти нас,-- свідчила Ганна Тимофіївна Кузуб, 1929 року народження.—Уйого оселі зібралося 14 чоловік, з нихдесятеро дітей. Але ми не встигли розпитати сусіда, як зайшов есесівець у
чорній формі, зі свастикою і черепом на картузі. Щось кричав по-німецьки, наказав усім лягти напідлогу. Потім почав стріляти з автомата в лежачих. Я немов закам’яніла.За якусь мить отямилася і з дев’ятирічною Валею Миненко кинулись під ліжко. Воно було засланековдрою, що низько звисала. Підліжком зберігалась картопля, і вона від наших порухів почала викочуватись. Німецьзакінчив стріляти, підійшов до ліжка, підняв край ковдри і почав стріляти. Я ще побачила його страшні очі,налиті кров’ю. І втратила свідомість. Опритомнівши, я лежала мовчки,аж поки не почало сутеніти. Валя домогла мені вилізти з-під ліжка-схованки. Я побачила моторошнукартину: усі побиті лежали у калюжах крові. Лише мертві Наталочка і Володя сиділи. Вирішили сховатися у Валиному погребі. Якимсь ганчір’ямперев’язали мені рани. Навиліт була прострелена рука,роздріблена кисть, ще дві кулі зачепили спину. Десь перед ранком маленька
Валентина вирішила йти до родичів на Клин-околицю , але я їй розрадила, бо там
ще раніше почали вбивати людей   і палитибудівлі. Вона послухалася мене і побігладо родичів в Охрамійовичі через Високе. Я залишилась у погребі сама, бо через втрату крові йти незмогла, не держали ноги. Ранком чую—хтось шкребеться у двері погреба. Думала,
що це німець. Та це був хлопчик МихайлоДерев’янко, що жив на вулиці Шевченка. Я вжахнулася, побачивши його: він був увесь криваво-чорний, тільки очі блищали. Як з’ясувалось, хлопчик виліз з-підубитих у ресторані, куди загнали кілька сотень людей і розстріляли. Ворожий кулемет стояв наприлавку і стріляв безупину. Михайлотримав на руках сестричку, в яку влучила куля. Він з нею впав, втративши свідомість. Отямився Михайло вночі.Допомогла йому вилізти з-під мервих Ольга Павлівна Горбачевська, яка була тяжко
поранена. У нашій схованці ми просиділи п’ятьднів. 5 березня приїхав Омелян Міненко і став голосити за спаленою сім’єю. Тоді ми озвалися, розказали йому, що дочка Валя врятувалася. Я впросила дядька,щоб він забрав мене. У Лебідді мене поранену ніхто не згоджувався прийняти. Змилувався староста села ПилипСтецько. Через кілька днів наскочили партизани в село, забирають старосту, хочуть розстрілятияк зрадника, а я кричу: “Не забирайте, він врятував мене, я з Корюківки! Він вам будедопомагати!” Так він мені врятувавжиття, а я йому... Десь через два місяція пішла у Сахутівку до своєї тітки. Таммене лікував лікар з Корюківки ПавлоСушинський, бо гноїлись рани. У в’язаній хустині, що була на меніпри розстрілі, він налічив 33 дірки від куль у 4-5 рядів. Як вони усі не
пронизали мене, дивувався...    Було й таке:Олександра Бездольна залишила напередодні у знайомих у Корюківці меншу дочку Ольгу, а сама пішла провідати старшу Тамару, яка маладитинку, у село Чепелів. Побачивши з нього за 14 кілометрівзаграву, вернулася поночі додомушукати свою залишену дитину. Вона якосьпробралася на ще неспалений куток і її розум мало не потьмарився від
постріляних з паспортами у рукахзнайомих сусідів. Ходила, мов привид, нічого не відчуваючи, не розуміючи.Зрештою згорьована жінка забрела навузьколійку, де її побачив німецький солдат. Він... накинув на неї білий халат і зі словами “Матка, матка, век,век, бах,бах” перевів її через колії інаправив до лісу. Через кілька днів Олександра Якимівна знайшла свою дочку
серед живих.    Діна Корнієвська разом з сестрою Іриною, мамою чудом врятувалися уцентрі Корюківки! Фашисти просто не здогадалися перевіряти тут закутки, оскільки були зайняті розстрілом людей у ресторані, повулицях...     За час моторошної розправи   палії спалили у Корюківці 1390 будинків. В офіційнійдокументації фігурує цифра 7000 знищених корюківчан. Після визволення від фашистів спеціальна комісія встановила прізвища, імена 1490 загиблих. Що це –маніпуляція цифрами? Чи роботанашвидкоруч комісії, яка не змогла опитати численних свідків трагедії?Чи й те, й інше разом?
Де були партизани?
Відповідь на питання, де були партизани,чому вони не кинулись на допомогуКорюківці, хоч стояли у Тихоновичах і ближче, шукав не тільки я. Міркувалось: навіть дві роти месників могли налякати паліїв ізмусити їх хоча б зайняти оборону, а непланомірним нищенням кутків, вулиць райцентру. Коли за 20-30 кілометрів було видно заграву від спалення корюківчан уїхніх помешканнях, месники сиділи, немовце їх не стосувалося.    -- Я зустрічався з колишнімпартизаном,--пригадував краєзнавець ОлексійСунко,-- він після війни керував однимпідприємством у райцентрі. Ось я йому сказав: люди кажуть, хіба не можна було
засаду зробити, покарати карателів? Вінмені зізнався, що справді партизани булинедалеко. “Не було ніякої команди. Ми тільки спостерігали...”   Нині озвучена версія, що вони, мовляв,напередодні отримали наказ вирушати у рейд, а тому берегли сили для нього....      У ніч з 4 на 5 березня командир з’єднання, секретар підпільного обкому КП(б)У ОлексійФедоров прилетів на літаку з Москви у з’єднання,в якому “собралось тогда около трех тысяч человек”. Відразу післяприземлення він попросив доповісти про останні головні події. За його
мемуарами, перше, про що йому розповіли,-- появу у їхньому розташуванні
партизанського загону Лисенка, якого вважали ще рік тому зрадником. Після двох сторінок про це -- кілька красномовних речень. “Рассказалитоварищи и о наиболее значительныхбоевых операциях, проведенных в наше отсутствие,--далі оповідав двічі Герой
Радянського Союзу.—Самым интересным и удачным был налет на Корюковский
гарнизон. Не забыли наши партизаны этот городок”.     Отакої! Жодного слова про трагедію –ніби її не було і все це не стосувалося партизан!    Натомість через кілька годин О.Федороввручив ордени від імені Верховної Ради СРСР.   У щоденнику Миколи Попудренка є такі рядки:“ Приняли по радио передовую “Правды” об очередныхзадачах партизан. Предлагается не размениваться на мелочи, не делать того, что
прямо не влияет на фронт”. У цихсловах немає ніякої крамоли, але вонипоказові: партизанське з’єднанняабсолютно не звертало уваги на те, що у районі їхньої дислокації фашисти нещадно випалюють   за одного вбитого німця (!), за інші їхні дії цілі села! Рейментарівка,Самотуги,Тополівка, Лосівка...Хоча були у партизан місяці, як зізнавався сам собі М.Попудренко на одинці зісвоїм щоденником, коли, “мне кажется, что если бы нам не нужно было есть, то
мы не тронули бы и полиции”.    Фашистська окупаційна влада, виконуючидирективи Гітлера, адресувала спалені села, тисячі замордованих невиннихлюдей партизанам: мовляв, огляніться, цеж не наші , а ваші співвітчизники; вони б жили, якби ви не вели опору...    Зрозуміло, звинувачувати партизанські загони у тому, що вони не послухались і не здалися, вели боротьбу проти гітлерівців – безглуздо і непорядно. Бо,попри все, підірвані ешелони, дезорганізація у тилу – це істотна допомогарегулярним арміям у знищенні ворога, наближенні Перемоги. Однак незаперечним
і є той факт, що придеснянські партизани, керовані тодішньою партійною верхівкою (сім’їякої перебували у радянському тилу!),знаючи про суворі німецькі накази, практично нічого не зробили для   зменшення жертв серед населення. Вдумаймося: гітлерівці спалили, повісили, розстріляли, закатували у 1941-1943 роках 127778 мирних жителівЧернігівщини. Хай з них 10000 брали участь у підпіллі, у боротьбі. А інші?
Вони відповідали своїм життям найчастіше за малоефективні і малозначимі акціїтипу вбивства гітлерівця у населеномупункті, вивішення листівки “для підняття духу”... У Корюківці мені дехто казав,
що це робилося навмисне, за секретним завданням – мовляв, режиму Сталіна хотілося показати, що він зі своєю колективізацією, репресіями – цеквіточки у порівнянні з кривавим режимом Гітлера. Отож спаленісела були дуже на руку радянській владі? Тому   вонаретельно фіксувала усі оті злодіяння, і їй було вигідно показати їх ширші
масштаби? Я не думаю, що це було так насправді. Хоча, пишучи тридцять років тому про спалені Піски Бобровицького району, дивувався безрозсудству і безвідповідальності партизан,які вбили під селом німця і навіть не спробували його сховати... Як на мене, “не було наказу”рятувати Корюківку, спостерігання партизан за винищенням корюківчан – це  тогочасна практика абсолютноїбайдужості до життя тих, хто не бравучасть у боротьбі. Фактично населення приносилося у жертву головній меті - перемозі за будь-яку ціну над ворогом. Про цетеж, мабуть, слід сьогодні говорити без приховувань. Сталінський режим, як і
гітлерівський, не цінував людське життя.Воно для нього було дріб’язковим, нікчемним, «гвинтиком» у виконанні стратегічних планів, завдань.   Люди, які потрапили під окупацію,взагалі вважалися другосортними. Ми знаємо, як тисячі ненавчених   чернігівськиххлопців кинули на ворожі кулемети як штрафників при форсуванні Дніпра,
визволенні Гомельської області. На жаль, сьогодні треба, мабуть, визнати таку прикру закономірність: партійні ватажкимесницьких загонів орієнтували своїхлюдей воювати за Батьківщину, заСталіна, радянську владу, але... не за місцеве населення. На словах, можливо,
це і проголошувалося. Та, наскільки менівідомо, історія не зафіксувала наЧернігівщині жодного випадку, коли б партизанський загін перешкодивкаральним загонам здійснювати свої жорстокі акції. Така прикра реальність.Сенсаційним було повідомлення 27 лютого цьогороку на конференції, присвячененій 70-имроковинам Корюківськоїтрагедії, історика Олександра Штоквиша про те, що в Україні на обліку НКВС весною 1942 р. стояло 702партизанські загони, в яких налічувалося 24710 осіб. До цього недуже афішувалося, що рух народних месників практично був повністю
контрольований чекістами. Це пояснює, чому восени 1941 р. у лісах на півночіЧернігівщини розстрілювали радянських солдат-оточенців як дезертирів. Таксамо нещадно карались жителі сіл, яких місцеві комуністи звинувачували у симпатіях до нової влади, якісь «не такі» вислови. Партизанська номенклатураотримувала звання, ордени за підірвані рядовими партизанами ешелони, знищених німців (сам М.Попудренко обурювався у щоденнику непомірному завищенню-фальшивуванню цихданих!-Авт.) З неї, на жаль, ніхто не питав, скільки безпомічних дітей, жінок, стариків вони захистили від винищення. Усе списувалось на жорстокість фашистів.Але ж , знаючи про неї, чи не можна булоб діяти обачніше, як справжні захисники простих чернігівців? Для кого кувалась Перемога? Для Сталіна, для звітів чидля живих, а не мертвих людей? Можливо,я цими запитаннями дещо все загострюю. Можливо. Та так хотілося б повернутися у
той чорний понеділок і чимось допомогтиприреченим...

Іван Мазепа – «будівничий Російської імперії»?

mazepinez — Fri, 03 Jan 2020 15:15:13 GMT

Іван Мазепа – «будівничий Російської імперії»?

У 2009 році вийшов покажчик Ольги Ковалевської «Мазепіана: матеріали
до бібліографії (1688-2009)», який зафіксував 1784 статті, публікації джерел,
монографії про гетьмана Івана Мазепу та його добу. Зрозуміло, що сьогодні
починати писати щось про відомого керманича Гетьманщини, не враховуючи
напрацювання попередників, значить повторювати старі історіографічні схеми,
міфи. А оскільки сумлінного дослідника у цій справі пошуку істини чекає не кілька
тисяч, а може, навіть десятки тисяч друкованих сторінок про правителя України
1687-1709 років, то стає зрозуміло, як йому буде нелегко розібратися у непростій
та неординарній постаті гетьмана. Адже хоча головні віхи його життя ніби й відомі
усім, все ж багато моментів у біографії українського зверхника нагадують ребус,
який доводиться розгадувати мазепознавцям і досі. Чимало розвідок, присвячених
І. Мазепі, настільки протилежні за трактуваннями подій, висновками, що це лише
заплутує дискусію довкола головних мотивів його дій та планів.
У цьому плані нещодавно видана монографія російського історика Тетяни
Таїрової-Яковлевої «Іван Мазепа і Російська імперія. Історія «зради» ( М.: Видав-
ництво Центрполіраф, 2011. – 525 с.) є, безсумнівно, значимим доробком у
мазепознавстві. Це є серйозна наукова праця вченої, яка дискутує з попередниками
документальними аргументами, фактами. Гострота дискусії на окремих сторінках
монографії навіть сповнена полемічно-публіцистичного запалу у викритті
безглуздих міфологем, які, як не прикро, ще присутні у сучасній російській
історіографії про І. Мазепу. Головним плюсом її дослідження є добротна архівна
джерельна база. Авторка перевіряє навіть опубліковані документи за оригіналами і
знаходить чимало невідповідностей, помилок, допущених публікаторами.
Хоча дослідниця нічого кардинально нового не відкриває у сюжетах про
Коломацьку раду, В. Голіцина, діяльність гетьмана на Правобережжі, адміністра-
тивну реформу 1707 р., події 1708 р., все ж вона додає до них чимало важливих
подробиць, штрихів, які досить красномовно прояснюють ту чи іншу ситуацію. З
цих позицій особливо вдалим є розділ «Реформи 1707 року». Т. Таїрова-Яковлева
фактично описала на основі віднайдених нею джерел хронологію, як влада
Петра І за допомогою утворення Київської губернії, інших адміністративних заходів
«сильно скорочувала повноваження гетьманської адміністрації», робила великий
крок «на шляху знищення автономії» (с. 335).
Так само детально і аргументовано виписані авторкою події 1689 р. у Москві,
господарська діяльність гетьмана , його стосунки з С. Палієм тощо.
Сьогодні досліднику біографії І. Мазепи дуже важко здивувати істориків,
просто читачів якимось новим ракурсом, поворотом у пізнанні гетьмана.
Так, київський історик Михайло Волгін у студії «Мазепа-рятівник Росії»,
наприклад, доводить, що гетьман «зраджував» насправді за домовленістю з
Петром І, але останньому було невигідно ділитися перемогою в Полтаві, і він,
мовляв, «кинув» рятівника Росії. Що ж, така версія, як і інші, має право на
існування. Ми не будемо тут її спростовувати, оскільки у центрі нашого розгляду
– монографія Т. Таїрової-Яковлевої. Авторка висунула теж досить незвичну для
української історіографії тезу: «Іван Мазепа вніс видатний вклад у створення
Російської імперії» (с. 11)!
Оригінально! Звучить навіть привабливо для переосмислення ролі цієї особи
у російському державотворенні.
І ось тут все ж таки хотілося б з авторкою пополемізувати. Адже дещо не
сходиться у цьому плані в біографії І.Мазепи. Як, наприклад, бути з епізодом
утримування-«окупацією» козацьким військом всупереч союзницьким
зобов’язанням Правобережжя України? Гетьман вчепився «мертвою хваткою» у
нього, тому що додавав Російській імперії землі? Чи він все ж таки передусім
прагнув об’єднати землі України? Т. Таїрова-Яковлева стверджує: «В петровському
оточенні з самого початку не планувалося залишати за Росією Правобережжя» (с. 194).
Отже, Мазепа свідомо вступав у конфлікт з імперією! Друге. Якщо І. Мазепа
«будівничий імперії», то чому ж він не заходився вірнопіддано ліквідовувати
автономію, а почав чинити супротив утворенню Київської губернії, царським
реформам 1707 р.? Ці два вищезгадані факти дуже не в’яжуться з головною
концепцією історика з Санкт-Петербурга.
Те, що козаки за наказом Петра І йшли у похід на Азов, Казикермен, в
Прибалтику, ніби й означає, що вони, як і їхній лідер, є «будівничі імперії». Однак
тоді за такою ж схемою до останніх слід дорахувати усіх рядових військовиків,
старшин, гетьманів, які у ХVІІ- ХVІІІ століттях, підкоряючись волі царів, йшли у
військові походи. Усе ж якщо оцінювати згадане по справедливості, то справжні
виконроби імперського будівельного майданчика сиділи у Москві, а все інше для
них було гарматним м’ясом, на підхваті, «гвинтиками», знаряддям у імперських
замірах. Ми знаємо водночас багато листів І.Мазепи, адресованих царю, у яких
він під всілякими приводами намагався переконати останнього у необхідності
позбавити гетьманські підрозділи тяжкої військової повинності.
Який при цьому вклад гетьмана у контексті розбудови імперії «в реформування
російського православ’я» (с. 11)? Авторка сама себе спростовує: «Але прагнення
царя підкорити церкву і просвітництво своїй волі не могло зустріти розуміння у
гетьмана, вихованого на традиційних православних цінностях. Він не міг схвалювати
ті податки, котрими Петро обклав монастирі для потреб війни, Всешутейські
собори, зацікавленість протестантизмом та ін.» ( с. 248).
Дослідниця називає «стійким міфом» «зраду» гетьмана «задовго до подій 1708
року», мовляв, «ніяких доказів цьому нема» (с. 337). За версією історика, «з перших
днів приходу партії Наришкіних до влади, захоплений юнацьким запалом Петра,
котрий прагнув зламати стару Росію і збудувати нову, європейську, Мазепа активно
підключається до цих зусиль» (с. 11).
Тут авторка дотримується традиційної панівної історіографічної схеми, згідно
з якою гетьман вірно два десятиліття служив, а потім «прозрів» у 1707-1708 рр.
За висновком доктора історичних наук, Мазепа з 1689 р. «стає найважливішим
радником Петра» (с.11), «військовим консультантом» (с. 89), «активним помічником
в 90-і роки» ( с. 247). Тим часом є факти, які дещо не вписуються у цю схему. Ми
впевнені, що більшість фахівців з історії доби Петра І не назвуть Мазепу радником
царя у 1689-1696 рр. Юний цар у перші роки правління після регентства Софії
був далекий від політики, а тим паче Гетьманщини. Яку «європейську Росію» він
будував? Його захоплювали вибухові пристрої, потішні полки, будування кораблів,
пияцтво з друзями. Формально гетьман звертався з листами, проханнями до царів,
але фактично усі питання залагоджували від їхнього імені впливові царські
родичі-урядовці або їхні уповноважені. Це була така практика. Наприклад, думний
дяк Омелян Гнатович Українцев у Посольському приказі контролював усі українські
справи і мав право підписуватись замість царів. Водночас в оточенні Петра І було
багато іноземців, і саме вони давали йому уроки військового мистецтва тощо. Тому
«клеїти» якесь радництво за кілька сотень кілометрів – притягувати, як мовиться,
факти за вуха. Вдруге Мазепа зустрівся з царем лише у 1696 р. в Острогозьку, після
взяття Азова. Третя зустріч гетьмана з Петром І відбулася через три роки у Воронежі.
Ясна річ, тоді контакти між зверхником Гетьманщини та царем справді пожвавилися.
Та не треба перебільшувати у цьому зв’язку вплив Мазепи на монарха. Хоча, як
показують документи, гетьман справді був фаховим консультантом провідних
російських урядовців з питань взаємодії з Кримом, Польщею, Молдовою.
Реально між царем та гетьманом з 1689 р. по 1696 р. ніякої «дружби» не було,
а мали місце взаємостосунки партії Наришкіних з Батурином. Нова московська
команда урядовців, прийшовши до влади у результаті перевороту, тримала у
напруженні голіцинського висуванця Мазепу хоча б тим, що примусила його
у грудні 1689 р. звітувати, що він дарував В.Голіцину. Улітку 1690 р. в Україні
відбувся повторний опис майна Івана Самойловича, що означало ревізію дій не
тільки скинутого В. Голіцина, а й І. Мазепи. Тому, незважаючи на вигідні договірні
статті 1689 р. ( тут треба відзначити дослідницю за знайдені оригінали. – Авт.), вони
не гарантували гетьману спокійного життя.
Т. Таїрова-Яковлева не пов’язує місію 1689 р. ченця Соломона до Варшави
з Мазепою, який у листах до польського короля скаржився на утиски Москви,
просив протекції, захисту і допомоги у боротьбі з царями і запевняв, що татари
будуть на його боці. Справді, це ніби провокація недоброзичливців гетьмана,
польської сторони. Водночас сьогодні, розглянувши усі можливі версії, маємо
досить солідні докази на користь того, що посланець діяв від імені зверхника
Гетьманщини. Роздобуті нами біографічні подробиці ченця показують, що Семен
Іванович Гродський перед постриженням у монахи служив «хлопцем» при гетьману
П.Дорошенку у Чигирині. У той час надвірну гетьманську корогву очолював І.
Мазепа. Тож ці люди були дуже пов’язані. Крім цього, важлива і така деталь.
Соломон став ченцем Донського монастиря у Москві. А архімандритом цього
релігійного закладу був українець Никон, якому, за свідченням В. Кочубея, гетьман
дав читати свою «Думу». Восени 1689 р. Никон був заарештований новою владою,
а потім за чолобитною відпущений в Україну. Завдяки гетьману він невдовзі став
архімандритом Єлецького, а потім настоятелем Новгород-Сіверського монастиря.
Отже, дуже багато збігів засвідчують причетність довіреної особи архімандрита
Никона до таємного завдання І. Мазепи.
Тепер прочитаймо кілька рядків з поетичного маніфесту, який гетьман написав
далеко раніше за 1708 р. і дав прочитати архімандриту Никону:
Ей, Панове Єнерали.
Чому ж єсте так оспалі?
І ви, Панство Полковники,
Без жадної політики,
Озмітеся всі за руки,
Не допустіть горкой муки
Матці своєй болш терпіти!
Нуте врагов, нуте бити!
Самопали набивайте,
Острих шабель добувайте,
А за віру хоч умріте,
І вольностей бороніте!
Нехай вічна будеть слава,
Же през шаблі маєм права!
Цей вірш-документ красномовно засвідчує, чим «радник Петра І», «будівничий
імперії» жив, підписуючи свої послання у Москву принизливим словосполученням
«Вашего Царского Пресветлого Величества верный подданный и наинижайший слуга
Иван Мазепа, гетман». У вищезгаданих поетичних рядках не відчувається симпатій
до царя, Москви. Взагалі, перед нами – прямий і явний заклик до повстання.
І. Мазепа – не дитя Російської імперії. Він народився, виріс, вчився, мужнів,
набував досвіду в інших реаліях. Якщо, наприклад, Президент Л. Кравчук до 1991 р.
був справді свідомим «будівником соціалізму», бо здобував освіту, робив кар’єру
у радянській імперській системі, то І. Мазепа ще у молодому віці брав участь у
визвольних змаганнях, переговорах про кращий статус України. Гетьман Павло
Тетеря весною 1663 року в листі до Яна Казимира пише, що королівський покоєвий
Іван Мазепа, якого відправляють з козацького табору з посланням, «знає чимало
розповідей про злодійства, і до того наслухався плачу і стогону жителів України, що
був вражений жахом: то я покладаю на його більш детальне донесення, що відповідає
його обов’язку як свідка, який бачив все своїми очима і слухав власними вухами».
Як і більшість українців свого часу , Іван Степанович змушений був підкоритися
невтішним обставинам. Тобто жити в умовах бездержавності, обмеження волі,
зверхності чужинців. Водночас він був не бездумним пристосуванцем.
Писар Петрика (П.Сулими. – Авт.) Григорій Волковський утік до Ново-
богородицького і 11 березня 1693 року на допиті в Білгороді давав боярину
Б. Шереметьєву дуже важливе свідчення про те, що старший канцелярист Мазепи,
“прибежав в Казыкерман, казыкерманскому бею объявлял писма и говорил, что де с
теми писмами послал ево от гетмана писарь Василий Кочюбей* в Крым к хану, чтоб
он с ордами шол к малороссийским городам, и совокуплясь с малороссийскими
войски, итить бы им сопча войною на Великороссийские городы”.
Сам допитуваний був свідком зустрічі Петрика з ханом Селім-Гереєм у грудні
1692 року. “И как он Петрушка к тому хану пришол и пришод по их босурманской
обыклости тому хану поклонился, – повідомляв перебіжчик, – и, поклонясь,
положил перед него хана два писма; и те писма тот хан велел прочесть; и те писма
перед тем ханом чтены. И писаны те писма к старому хану от гетмана и Кочубея,
чтоб они татарове Малороссийских городов с народом учинили мир, и собрався шли
к малороссийским городам, и совокупясь с Малороссийским войском, итить бы им
войною на Великороссийские городы, так ж как было преж сего при Хмельницком
(...). И те вышеписанные письма хан отдал ему Петрушке по прежнему; а у того де у
гетманского писма припис гетманской руки, а печать войсковая”.
Селім-Герея Мазепа знав ще з часів Яна Казимира (він возив у 1663 році до його
війська дипломатичну пошту) та гетьманства Петра Дорошенка (був свідком або
навіть брав участь у переговорах про кримську протекцію). Саме від цього хана у
1689 році гетьман отримав пропозицію про співпрацю проти Московії.
Цим документам, на жаль, у монографії не знайшлося місця, оскільки вони б
порушили загальну концепцію праці. Але вищезгадане добре підтверджує ту тезу,
що І.Мазепа, демонструючи свою васальну вірнопідданість Москві, водночас
шукав контактів з Польщею, Кримом для зміни на краще статусу Гетьманщини.
Дивним видається позиція Т. Таїрової-Яковлевої і при коментуванні листів
Г. Головкіна, Д. Апостола до гетьмана у грудні 1708 р. про нібито отриману пропозицію
від І. Мазепи видати шведського короля, аби в результаті цього отримати амністію.
Авторка поважної монографії, прискіплива архівістка чомусь «не помітила»
виявлені нами на чорновому посланні Д. Апостола до І. Мазепи правку Г. Головкіна
і на останній сторінці припис: «Писма, что писаны к Мазепе по измене ево фальшивые
от канцлера». Тобто вони були підготовлені і відправлені в шведський табір із
зрозумілою провокативною метою – підступно посварити Карла ХІІ з гетьманом.
«Те, що Мазепа міг зробити спробу примирення, цілком вписується в картину
його політичних метань 1708 року, – пише авторка. – Це нормально для політика і
дипломата, який шукає кращий вихід»(с. 361). Одне слово, з сучасних позицій ніби
й нічого у цьому страшного нема. Адже нинішні політики дуже часто переходять з
одного табору в інший. І це вже не сприймається як якийсь крайній негатив. Єдине
турбує в ситуації з Мазепою: гетьман «метався» від Петра І до Карла ХІІ і навпаки,
чи він мав на меті все ж таки вищу мету? Якщо допустити, що Т.Таїрова-Яковлева
права в оцінці «дій» гетьмана, то виходить, що для нього головною цінністю було
власне благополуччя, гарний сюзерен, а не буття України, поліпшення її статусу.
Ми вже неодноразово писали окремі студії про цей епізод. Схоже, авторка з
ними не ознайомлена.
Якби миргородський полковник Д. Апостол віз послання І. Мазепи до Петра І з
ідеєю схопити Карла ХІІ, то він би протягом одного-двох днів дістався б Лебедина
(від Батурина десь 150 кілометрів, а від Ромен, Гадяча ще менше. – Авт), де була
російська ставка, перебував цар. Натомість старшина добре “відхиляється від курсу”,
*У матеріалах допиту Никанора (справа Кочубея) є розповідь про те, як дружина
генерального судді на одній з вечірок казала гетьману: “Полно, де, тебе коварничать!
(...) Ты, де, и с нас головы рвешь: будто, де, они с мужем переписывались в Крым”. И к
тем, де, ее словам он, гетман, ей говорил: “Почему, де, вы ведаете, что я о том за вами
ведаю?” И она, де, ему, гетману, говорила: “Писарь ево, гетманский, который у него,
гетмана, писал всякие письма, при смерти своей дал мужу ее Кочубею, письмо своей
руки, каково ныне у нее, что он, гетман, на них затевал, ево, Кочубеевым, именем писал
в Крым”, а к кому и о чем, того именно не выговорила”.
їде дещо в інший бік – до свого маєтку в Сорочинцях, який майже за 100 кілометрів
від Лебедина. Чому? Відповідь знаходимо у допиті лубенського полковника Дмитра
Зеленського, який 14 липня 1709 р. свідчив, що він, отримавши «ведомость о смерти
дочери своей (листопад 1708 р. – Авт.), то просился у Мазепы для погребения оной в
Лубны, в чем ему помагал миргороцкой полковник, по которому прошению отпущен
он з дороги, как шли из Гадича в Ромны». Отже, Д. Апостол їхав допомогти колезі
організовувати похорон його дочки. Увечері з дороги він відлучився у Сорочинці,
де була його рідня. Природне бажання побачити дружину, близьких! На жаль,
Д.Апостол у сутінках проявив безпечність і потрапив у Сорочинцях у пастку: тут
якраз розквартирувався великий російський загін, від якого вже марно було втікати.
Командир останнього князь Г. Волконський писав 21 листопада царю: «Полковник
миргородцкой к нам из Гадич в Сорочинц прибыл на другой день по прибытии моем
и сказывал, что он был при Мозепе по неволе.. (…) Толко я признаваю на словах, что
он, полковник, нам верен ли; и с тем полковником как чинить, о том как твое царское
величество повелит». Невже наближений І.Мазепи, «виконуючи» таке суперважливе
завдання, не поставив би до відома російського полковника про необхідність
забезпечення швидкої зустрічі з Петром І?
Родина Д. Апостола перебувала в Сорочинцях, тому полковник змушений був
далі діяти в інтересах своїх близьких.
Саме зі свого маєтку він надіслав І. Скоропадському листа, в якому попросив
новообраного гетьмана, аби той поклопотався перед Петром І за його помилування –
“дабы его царское величество не мел на мене, верного подданого своего, якого гневу
и не похотел карати”. У листі немає жодного натяку на якесь таємне завдання. Для
чого Д. Апостолу просити у І. Скоропадського посередницької послуги, якщо він
був посланий з таємною місією? До Петра І миргородський полковник вирушає з
Сорочинців лише 28 листопада, тобто через 8 днів після відходу від І. Мазепи. Є ще
й інші аргументи, але ми обмежимося лише вищезгаданими, оскільки повну версію
нашої студії подаємо у книзі «Повстання мазепинців: міфи та реалії» (Чернігів, 2009).
Доктор історичних наук Т. Чухліб у своїй великій рецензії на монографію не
сумнівається у висновках російського історика:
«Професор Т. Таїрова-Яковлєва переконана, що існуючі документи й матеріали
дають змогу стверджувати, що напередодні Полтавської битви гетьман робив спроби
(місія Д. Апостола, козака А. Борисенка) повернутися під царську протекцію.
Підтримуємо таку точку зору, адже історики вже неодноразово звертали увагу на
те, що виступ І. Мазепи проти свого патрона був типологічно надзвичайно подібним
до повстань залежних правителів проти своїх володарів наприкінці ХVII — початку
ХVIII століть: лівонської знаті на чолі з Йоганном Ренгольдом фон Паткулем проти
Шведської Корони у 1697 році, угорсько-трансільванського князя Ференца ІІ
Ракоці проти австрійських Габсбургів у 1703—1711 роках, молдавського господаря
Д. Кантемира проти Османської імперії у 1708 році тощо. Очевидно, цей ряд можна
продовжити за рахунок вивчення ситуації в інших країнах Центральної, Північної,
Східної та Південно-Східної Європи. На нашу думку, український правитель
у 1708—1709 роках свідомо чи підсвідомо хотів повторити вчинок курфюрста
Бранденбурга і герцога Пруссії Фрідриха Вільгельма (1640—1688 рр.), який заклав
основи для утворення незалежного Королівства Прусського за допомогою гнучкої
зовнішньої політики, що у світовій історіографії отримала назву Fuchspolitik. Адже
німецький володар неодноразово відмовлявся від складеної присяги на користь
іншого монарха та вдало лавірував поміж Польщею, Швецією, Австрією, а також
Францією та Голландією»( Мазепа продовжує завойовувати Росію// День. – №62-
63. – 8 квітня 2011 р.).
З рецензентом можна погодитися, що у долі гетьмана і вищезгаданих діячів було
чимало спільного у прагненні звільнитися від обтяжливої залежності. Однак васал
турецького султана Д. Кантемир, який перейшов на бік Петра І, не намагався взяти
царя у полон під час Прутського походу1711 р., коли російська армія потрапила в
оточення турків. Перебіжчик до росіян Паткуль був живим колесований шведами
у 1707 р., а потім четвертований. Та й у біографіях Ференца II Ракоці, Фрідриха
Вільгельма важко знайти дію, коли вони заради успіху власної справи намагалися
видати свого покровителя іншому, вигіднішому володареві.
У цьому зв’язку виникають логічні запитання. Мазепа завдяки такій ганебній
дії-акції вирішив повернутися у ярмо? Для нього було дорожче власне благополуччя,
ніж ковток свободи? То, виходить, праві ті історики, які вважали і вважають, що
І. Мазепа «не був представником ніякої національної ідеї»? На яку царську милість
міг розраховувати відступник? Що його Петро І залишить гетьманом? Що цар
дозволить йому і далі управляти Гетьманщиною, ніби нічого не сталося? Невже
Мазепа був таким наївним, відірваним від життя, що міг усупереч здоровому глузду
повірити у прощення Петра І, який і за менші провини карав смертю наближених,
стрільців? Хіба він не знав про долю того ж Паткуля, який ще раніше не раз
звертався до Карла ХІІ за пом’якшенням вироку?
Відповідати ствердно на поставлені запитання – це значить мислити по-
сучасному? Чи просто не розуміти І. Мазепу як людину, політичного діяча?
Фактично визнання фальсифікату Г. Головкіна 1708 р. усупереч фактам, джерелам
як реальної спроби гетьмана знову переметнутися на бік сильного сюзерена
зводить фігуру правителя Української автономії до вузьких рамок амбіційного
примітиву, діяча невисокого рівня, заклопотаного лише своїм буттям.
Т. Таїрова-Яковлева вважає, що «ідеалізованим борцем за вольність» (с. 371)
Мазепа виглядає лише в очах прихильників української національної ідеї. «Хочеться
вірити, – зазначає вона, – що настав час відмовиться від цих пошарпаних і банальних
штампів» (с. 370). Одне слово, в інтерпретації дослідниці Мазепа постає таким собі
справедливо ображеним на царя, О. Меншикова просвіченим володарем, котрого
обставини змусили піти на союз з Карлом ХІІ для збереження свого володарювання,
але він невдовзі зрозумів, що скоїв помилку і намагався її виправити, та вже не зміг.
Якби це було насправді так, то старшина на Бендерській комісії 1709 р. не писала
б про «гетьмана Мазепи прагнення, щоб руський нарід скинув московське ярмо
й був вільний». Маємо й низку інших свідчень, документів, які говорять про те,
що гетьман вирішив «проти ворогів москалів за добро отчизни в обороні законів і
свобод повстати». Ці джерела автор монографії знає. Його знамениту «Думу» теж.
Та не бере до уваги у своїх висновках.
«Здавалося б, і дивовижне багатство, і княжий титул, і величезна влада, – пише
вона, – все це у нього, 70-річного хворого і одинокого старця, було. Але хто знає, коли
переступається межа, втрачаються можливість і бажання зупинитися у людини, яка
потрапила на вершину. Або, може бути ним справді керувало бажання врятувати
свою вітчизну, захистити «дружин і дітей». Довести будь-що однозначно ніколи не
вдасться» (с. 355). Ось такий образ подає нам санкт-петербурзька архівістка. Так,
за її версією, це вже не «ізменник» (що дуже радує український загал!), але разом
з тим і не «український патріот». Одне слово, він вартий поважної монографії як
діяч, котрий «вніс видатний вклад у створення Російської імперії».
Позитиви наукової праці «Іван Мазепа і Російська імперія. Історія «зради»
(використання значного масиву архівного матеріалу) водночас затьмарюються
деякими авторськими узагальненнями, абсолютно не підтвердженими джерелами.
Так, Т. Таїрова-Яковлева стверджує, що в Україні «в останній період гетьманства…
Мазепу просто ненавиділи» (с.9). Можливо, це було і так. Але чим цю тезу
підтвердити? За версією доктора історичних наук, у 1708 р. на Гетьманщині
почалися «селянські повстання» (с.121). Усі відомості про них історик почерпнула
з листів гетьмана до царедворців. Насправді І. Мазепа у такий спосіб хитрував,
намагався повернути додому свої полки, які за наказами Петра І та його
наближених були виведені з України. Наближався вирішальний момент відступу
від царя, а тому гетьман згущував фарби щодо описів дій кримінальних елементів
– «бунтівників». Для стримування останніх і мали б повернути козаків у регіони
їхнього базування. Авторка монографії навіть за згаданою кореспонденцією
І. Мазепи не побачила у цих бунтах «жодного політичного підґрунтя» (с.313). Які ж
можуть бути «селянські повстання», коли повідомлялося про гультяїв та п’яничок,
грабіжників, що активізувалися через відсутність козацького війська? Так само
історик пише про «повстання Петрика» (с. 117). У ньому брали участь селяни,
козаки, міщани? Ні! То яке це повстання? Це скоріше були невдалі антимосковські
походи закликаних Петриком ординців та невеликого загону запорожців.
Незважаючи на ці зауваги, нова книга дає привід для роздумів та дискусії,
уточнення багатьох історичних сюжетів. Особливо цінним є поява монографії
в Російській Федерації для глибшого розуміння історії України доби гетьмана
І. Мазепи. Радує, що Т. Таїрова-Яковлева, висвітлюючи господарську, військову,
культурницьку діяльність гетьмана, знаходить у ній в основному позитив. І це,
ясна річ, дуже контрастує з тією звичною концепцією «злодея», від якої й досі
важко відступитися багатьом історикам, політикам. Привертає увагу і відверта
симпатія автора монографії до об’єкта дослідження. Вона подає його як здібного і
талановитого політика, господарника, діяча культури. Такий погляд на гетьмана із
Санкт-Петербурга, безумовно, викликає повагу.
Сергій ПАВЛЕНКО
(«Сіверянський літопис», №3, 2011 р.)

ХЕНРІКССОН: «У ЖИЛАХ БАГАТЬОХ ШВЕДІВ ТЕЧЕ УКРАЇНСЬКА КРОВ"

mazepinez — Thu, 18 Oct 2018 12:34:22 GMT

ХОКАН ХЕНРІКССОН: «У ЖИЛАХ БАГАТЬОХ ШВЕДІВ ТЕЧЕ УКРАЇНСЬКА КРОВ...»

Понад 1000 козаків під час Північної війни перебували в полоні

Нещодавно Україну відвідав історик-архівіст Архівного центру міста Еребру (Швеція) Хокан Хенрікссон (на знімку). Він знайшов у шведських архівах невідомі листи, документи Пилипа Орлика, що нині опубліковані. Головна тема його пошуків — полонені під час Північної війни українські козаки. Їхні історії досі ніхто не вивчав. Тож дослідження має велику цінність, бо проливає світло на маловідому сторінку історії України. Перебуваючи в Чернігові, дослідник згодився дати інтерв’ю для «Голосу України».

Шведські успіхи
— Пане Хокане, як ви вийшли на «українську» тему?
— Я взагалі дослідник гірничої справи. Колись Швеція була однією з провідних країн із добування заліза. Уже тоді у нас було налагоджено чіткий облік звітності. Завдяки цій бюрократичній процедурі маємо безліч архівних документів різної тематики. Ось саме в одному звіті за 1720 рік я й натрапив на список військовополонених. Із 75 їхніх прізвищ 60 мали явне українське походження. Це й зацікавило: як вони по-трапили до нас? І я почав вивчати історію Північної війни.
На початку 1700-х років у короля Карла ХІІ було три вороги — Данія, Росія, Польща, що атакували Швецію. Шведам вдалося виграти перші битви. Хоча козаки брали участь із першого року в Північній війні, вони не встигли дійти до району бойових дій під Нарвою. Тому на початку війни й уникнули втрат, полону.
— А коли шведи взяли перших українців у полон?
— У квітні 1706 року багато російського війська було оточено в Гродно. Петро І наказав перекинути частину козаків у тил шведам. 13 березня 1706 року стався дуже серйозний бій між шведами і козаками Стародубського полку, які зайняли Несвіж. Козаків було до тисячі, їх очолював полковник Михайло Миклашевський. Шведів налічувалося 446 душ. Основне зіткнення відбулося рано-вранці на центральній площі міста. Атакуючі несподівано перебралися через фортечні стіни і зав’язали бій. Козаки були розсіяні. Частина з них сховалися в будинках, а решта — за стінами монастиря. У шведських документах усе ретельно зафіксовано: загинули — 24 і поранені — 43 шведи. А козаків полягло 800, 174 — в полоні.
— Чому такі жертви?
— Шведи напали дуже рано. Для козаків це стало несподіванкою. Шведська тактика у цьому й полягала — робити неочікувані напади. Козаки розбіглися по будинках. Але шведи їх підпалили. Врятувалися лише ті, хто сховався в монастирі. Вони й потрапили в полон. Тоді шведи захопили два прапори. Прапор Стародубського полку й досі зберігається у Військовому музеї Стокгольма.
— Коли шведи захопили наступну партію козаків?
— Наприкінці березня 1706 року Переяславський полк під орудою полковника Івана Мировича зайняв Ляховичі. Там дуже міцна фортеця, яку важко взяти. Шведські війська під командування Кройца оточили її, але не наважувалися на штурм. Мирович послав вістуна до гетьмана Мазепи з проханням виручити оточений полк. Гетьман зібрав великий (майже 5000) загін україно-російського війська і послав на поміч обложеним. Командували загоном миргородський полковник Данило Апостол і думний дворянин Семен Неплюєв. Уранці поблизу Клецка відбулася сутичка. На її початку козаки стояли на мосту, що вів до міста-фортеці. Там вони хотіли сховатися. Але завадили обози на дорозі. Довелося кинутися в болотисте місце, де козаки й російські стрільці ставали легкою здобиччю атакуючих. Неплюєв усю вину за поразку перекладає на Мазепу та Апостола, мовляв, гетьман надав невірну інформацію про ворога. Та Мазепа не помилявся в обрахунках щодо сил противника. Облогу Ляховичів вели 400 шведів, трохи більш як тисяча їх пішли в атаку. Загинули майже 3000 козаків та росіян, 70 потрапили в полон. Шведи втратила лише 15 душ.
— Чому знову такі великі втрати?
— Гадаю, у шведів була краща організація бойових порядків. Та й бойовий досвід більший.
Погане знамення
— Переяславський полк у цих реаліях вирішив здатися?
— Ні, спочатку переяславці думали, що шведи програли битву. Але коли їм показали полонених, зрозуміли, що нізвідки чекати допомоги. Та вони не здавалися. Через брак продуктів їли своїх коней. Облога тривала ще кілька тижнів. Шведам подарувала перемогу природа. Саме 2 травня (за шведським календарем) сталося повне сонячне затемнення, яке у фортеці сприйняли як погане знамення. Комендант Ляховичів Фон Мюнхаузен відкрив ворота шведам і впустив їх у фортецю. Переможцям дісталося 1360 полонених.
— Чи відомі вам загальні цифри військовополонених, яких мала Швеція?
— Уже в середині 1706 року їх, за різними джерелами, було від 4000 до 5000, росіян та українців. Їх пішки погнали до Штеціна. Але дорогою багато виснажених, поранених козаків померли. Частина — втекли.
— Як полонених доставляли далі у Швецію?
— На кораблях. Першу партію у 270 осіб привезли у вересні 1706 року до припортового міста Кальмар. Далі відправляли в інші містечка Швеції. До нашої країни тоді потрапили 884 військовополонені. Серед них і козаки Переяславського полку. Вони були дуже виснажені. Починалася люта зима, а бранці не мали теплого одягу, були обшарпані. Тож з місць надходили прохання якось профінансувати витрати з купівлі взуття, одягу прибульцям. В одному містечку одразу після прибуття померли 20 козаків. Старшини теж були в поганому стані. Їх доставили до Гьотеборга. І невдовзі після цього,
2 грудня 1706 року, тут помирає переяславський полковник Іван Мирович.
Невільниче життя
— Як годували полонених?
— Як для рядових козаків цілком нормально. На прожиття вони отримували щодня по три срібні монети (орі). За одну з них можна було купити 1,3 літра пива. Загалом на ці гроші можна було більш-менш непогано жити.
А ось старшинам було гірко, бо вони вважалися багатими людьми, які не потребують допомоги. Хоча в них насправді нічого, крім одягу, не було. Це змушувало старшин думати про втечу. Вони для цього були у сприятливіших умовах. Адже їх утримували поблизу кордону з Норвегією, що тоді входила до складу Данії. У 1707 році чотирьом сотникам — Логвину Рокитному, Денису Деркачу, Лук’яну Шульзі, Сергію Колибоченку — вдалося втекти. Вони дісталися Копенгагена, де зустрілися з російським представником Ізмайловим. Він дав їм відповідні листи, і старшини змогли повернутися додому.
— А рядові козаки тікали зі Швеції?
— Було таке. Я знайшов опис одного із втікачів. Це Ярема Іванко (мабуть, Іваненко. — Авт.), що втік до Норвегії. У нього були білий жакет, червоні штани. А головне — брита голова з оселедцем. Тобто за шість років у полоні чоловік не змінив своїх звичок. Однак таких щасливчиків, яким вдалося вирватися з полону, все-таки було мало. Селяни ловили втікачів.
— Їх сильно карали?
— На кілька днів саджали в тюрму. Та й усе. А коли бранець втікав удруге, тоді карали биттям палицями.
— Що робили полонені?
— Їх здебільшого використовували на фортифікаційних земляних роботах.
— Де жили?
— Їх розселяли по домівках місцевих людей. Вони могли вільно пересуватися, бути в пивничках тощо. Відомо, що козак Стародубського полку Степан Андрієнко, якого шведи звали Андерсоном, жив у родині священика на острові Тошьо і мав добрі з ним стосунки. Козак одружився, мав дитину. В одному документі зазначається, що він із війська Мазепи.
— Одне слово, деяким козакам пощастило вижити.
— Але не всім. На деяких островах, де їх поселили, мало було харчів. Невільники голодували і помирали від недоїдання. У 1710—1711 роках під час епідемії чуми в деяких шведських містах вимерло до половини населення. Від пошесті загинуло багато й козаків.
— Козаки змінювали віру?
— Для них це справді було великою проблемою. Адже вони — православні, а шведи — лютерани. Шведська влада вважала, що полонені мусять ходити у шведські духовні заклади на службу. Маємо документи, що козаки противилися цьому. На Великдень один із них не вистояв службу, бо перед цим добряче хильнув у пивничці. Його знудило під час святкової церемонії.
— Полонені в містечках вільно пересувалися. Як у них складалися стосунки з жінками?
— Козаки за кілька років перебування в полоні поступово вивчили шведську мову. А це їм полегшило спілкування з мешканцями. Зрозуміло, виникали й романи. Так, у 1709 році зафіксовано першу позашлюбну дитину від козака. У 1711 році зареєстровано перший шлюб між українцем і шведкою. Щоправда, тут був один клопіт. Для одруження з місцевою дівчиною бранець мусив стати лютеранином. Перехід в іншу віру не завжди сприймався однозначно. Козаки залякували таких, до них часто жорстко ставилися. А ще козак, який покохав шведку, мав довести, що він не був у шлюбі в Україні. Шведські архіви зберігають документи, де військовополонені козаки підтверджують, що такий-то їхній побратим справді не має на батьківщині дружини і дітей. У 1716 році Карл ХІІ заборонив полоненим одружуватися. Але тоді вже 10 козаків завели у Швеції родини. До речі, одружився зі шведкою козак з відомим в Україні прізвищем — Андрій Ющенко. Заборона Карла ХІІ діяла до 1718 року. Потім нова королева скасувала це рішення. Й утворилося ще понад 10 сімей.
— Чому після переходу Мазепи на бік Карла ХІІ полонених козаків не відпустили?
— Такий був принцип у шведів. Адже козаки потрапили в полон як супротивники. Це промовисто підтверджує справа охочекомонного полковника Петра Прийми, який у 1710 році звертався до короля з проханням відпустити його додому, бо Мазепа був на боці шведів. Та це залишилося без відповіді. Коли відпустили поляків, полковник знову спробував визволитися — писав до урядовців, що теж поляк. Не подіяло. Лише у 1714 році полковника обміняли на шведів. Він у Петербурзі отримав компенсацію за свої поневіряння в 10 рублів.
— Після поразки 1709 року понад 20 тисяч шведів потрапили в полон до росіян. Чи були спроби провести обмін військовополоненими?
— Переговори проводили, але завершилися вони нічим. Відбувалися лише незначні обміни хворих, яких не можна було використати на роботах.
— Коли ж козаки повернулися додому?
— Аж після підписання мирного договору між Швецією та Росією в 1721 році. Тоді 140 козаків було доставлено з росіянами в Ревель. А далі йшли додому пішки. Деяким козакам уже тоді було по 80 років. Уявіть, як вони добиралися до України. У 1722 році шведи повернули ще вісьмох козаків. Одружені не мали права брати із собою дружин, дітей. Тому вони, як правило, залишалися у Швеції. Отже, в жилах багатьох шведів тече й українська кров...
— Ви вже завершили своє дослідження?
— Поки що ні. Маю багато архівних документів, які треба проаналізувати, дослідити. Тоді всі свої напрацювання й викладу у великій студії.
Розмовляв Сергій ПАВЛЕНКО.
Чернігів.
Фото автора.

«Голос України», 29 травня 2012

Шведи залишили на Чернігово-Сіверщині не тільки могили

mazepinez — Wed, 20 Jun 2018 09:06:18 GMT

Учасники походу Карла ХІІ залишили на Чернігово-Сіверщині не тільки могили, а й села зі Шведами

У ході Північної війни шведське військо у жовтні-листопаді 1708 року пройшлося територією Чернігово-Сіверщини. Хоча цей похід відбувся 304 років тому, і досі на карті Придесення залишилися згадки про нього. Ця неординарна подія відобразилася у назвах могил, курганів, кутків і навіть населеного пункту (Шведчина).

Останній прихисток вояк

Зазначимо, що у регіоні у 1918-1920-их рр. та 1941-1943 рр. були значно екстремальніші бойові дії з участю далеко більших військових формувань, але вони не пригасили пам’ять про загиблих шведських учасників походу. Пояснення цьому криється у тому, що протягом двох століть після повстання Мазепи на території Чернігово-Сіверщини не було військового протистояння. А тому з уст в уста представників одного покоління того чи іншого села передавалося наступному поколінню згадка про існуючі поховання, названі, як правило, Шведськими могилками.

Ми відшукали понад 30 місць захоронень вояк Карла ХІІ. Шведські могили є у північних районах Чернігівщини: поблизу сіл Аткильня (Ріпкинщина), Альошинське, Ваганичі, Карпівки (Городнянщина), Воловики, Домашлина, Наумівки, Тютюнниці, Сядрине, Жуклі (Корюківщина), Руда (Щорсівщина), Городища (Менщина), Шаболтасівки (Сосниччина), Заріччя, Медведівки (Семенівщина), Розльоти (Коропщина). Ще більше їх на півдні у населених пунктах та поблизу: Білошапки, Бубнівщина, Крутоярівка (3 могили), Лутайка, Рудівка (18 поховань), Ряшки, Удайці (шведське кладовище), Смош (Прилуччина) Основа, Слобідка (Талалаївщина), Срібне, Гриціївка, Дейманівка (Срібнянський район), Варва (шведське кладовище), Кулишівка, Макіївка (Варвинщина).
Крім того, біля села Лубенець Корюківського району є Шведські вали. Недалеко від них є урочище Городок (с.Ховдіївка), де каролінці збудували оборонний табір. Був Шведський городок і біля Гніздища Городнянського району. Напевно, це були місця, де стояли якийсь час сторожові загони каролінців після проходження основного війська. У селі Жадове Семенівського району є куток Шведівка. За місцевими переказами, тут жили полонені шведи. У багатьох жадівських жителів не випадкові прізвища Швед. Так місцеві козаки переінакшували складні у вимові ймення прибульців із Скандинавії на зрозумілі, прості. У Гуті-Студенецькій Щорського району теж нагадує про ті часи назвою куток Шведівщина. За згадками старожилів села Шведчини Семенівського району, їхній населений пункт з’явився на місці розташування шведського лазарету. У Шведчині й досі є Шведська криниця ( «на Паску туди за водою ходили, це на виході із села»).
Бої на Придесенні

Насамперед дивує така несподівана велика кількість могил, мікротопонів, пов’язаних із походом Карла ХІІ. Із джерел відомо про те, що на Чернігівщині не було генеральних баталій росіян із шведами. Перша сутичка авангардних підрозділів обох армій сталася поблизу села Печенюги (Новгород-Сіверський район. – Авт.) о 14 годині 20 жовтня. Велика російська військова частина під командуванням генерала Миколи Інфлянта несподівано зіткнулась з піхотою Карла ХІІ. Відбувся жорстокий бій. "И за помощию Божиею, пехотный баталион збили, и оного ботолиона осталось только человек з 20…" – повідомляв генерал царя. 22-23 жовтня гарнізон Новгород-Сіверської та Топольської сотень отримав підкріплення. У фортецю увійшли Бутирський полк під командуванням Беліардія та сердюцький полк. Дещо пізніше тут розташувалась і велика російська частина генерала Ренне. 24 жовтня до міста підійшов 7-тисячний загін шведів. Карл ХІІ з прикрістю дізнався, що росіяни його знову випередили і посадили у місті великий гарнізон. Російський комендант наказав для пристрашення ворога підпалити з гармат передмістя, що і було зроблено. Це означало, що міські жителі з "ласки" гостей позбулись за годину-дві своїх жител.

Невдовзі генерал Ренне вислав з фортеці назустріч шведам піхоту, щоб та відігнала противника від міста. Протягом години між передовим загоном Карла ХІІ і росіянами відбувалась перестрілка. Шведське командування, побачивши значні московські сили, вирішило далі не вступати у бій і обминути палаючий Новгород-Сіверський.

Шведське військо, трохи відпочивши у Гірках та навколишніх селах від втомливого швидкого просування по Сіверщині, зібралося для рішучого маршу – кидка на зимову квартиру до гетьманської столиці. Прискорювало це рішення й оперативне повідомлення про рух корпусу Меншикова. Ще 30 жовтня, зробивши невдалу спробу переправитись біля Комані, Карл ХІІ звелів увечері будувати мости поблизу Мезина, але вдарив мороз. Десна вкривалась кригою. Це зашкодило проводити роботи. Наступного ранку на місці спроби переправитись супроти шведів було виставлено 8 гармат і 4 батальйони генерала Гордона. Шведи ж на вищому березі поставили 28 гармат у три ряди: їх вогонь був настільки щільним, що на протилежному рівнинному березі, як повідомляє тогочасне джерело, "только в один человек с нуждою за оным бруствером укрыться могли, а в четыре человека стать было не возможно от неприятельской стрельбы".

31 жовтня шведи з допомогою козаків Мазепи виготовили кілька плотів і, прив'язавши канати на іншому березі, почали під прикриттям артилерії по 15–20 чоловік переправлятися. Увечері, коли росіян послали атакувати ці сили, на другому боці було вже 200 вестландців та 400 фінів. Через кілька годин на інший бік Десни їх переправилось ще більше. Зайнявши плацдарм та, розстрілявши набої, вони пійшли у штикову атаку на російських піхотинців. Загалом же при цій та наступних атаках з різних боків (гренадери тричі намагалися скинути противника у воду) "Гордон втратив тоді до восьмисот чоловік ( за іншими даними 1200. –Авт.)і одержав стільки ж поранених, а з шведської сторони втрата становила дві тисячі мертвих та поранених" (Житие и славные дела Петра Великого с предложением краткой географической и политической истории о Российском государстве… – СПб., 1774. – Т. І. – С. 329). Але армія Карла ХІІ завойовувала дедалі більший плацдарм, все значніші сили з'являлися на протилежному боці Десни.

Кургани союзників не розорювали

Переправлене військо було прихильно зустрінуте населенням. Як записав у своєму подорожньому щоденнику учасник походу Даніел Крман, мешканці Лукнів (Коропський район. – Авт.) « пригостили свого воєводу й короля хлібом і сіллю, рибою, медом і сиром». За свідченням Зільтмана, в Атюші селяни доброзичливо подавали Карлу ХІІ «хліб, сіль й яблука». Ще й досі у цьому населеному пункті є Шведини ярки. За переказами, тут були льохи для зберігання зброї, пороху. Шведівщиною назвали місцеві жителі і яр поблизу хутора Дзвонкового.

Виявлені нами поховання засвідчують насамперед маршрути шведських полків, їх обозів. Армія Карла ХІІ прямувала у бік Новгорода-Сіверського, Батурина кількома шляхами. На нашу думку, у могилах на Городнянщині, Корюківщині, Менщині, Щорсівщини поховані насамперед померлі шведи, які отримали тяжкі поранення у ході бойових сутичок в Білорусії, на Стародубщині, у битві під Лісною.Так, під Наумівкою Корюківського району є могила –Кончемогиль, у якій, за переказами, зберігається прах якогось литовського генерала, учасника походу. Скалічених вояк везли услід за основним військом, поки вони подавали ознаки життя.

Зазначимо, що обоз головної армії, яка влітку 1708 року нараховувала понад 49500 чоловік, складався із кількох тисяч возів. З деякими шведськими вояками їхали їхні родини ( після Полтавського бою потрапили у полон 1657 жінок і дітей). Крім того, у полках налічувалося 3402 ремісників, робітників, челядників. В обозі перебували також понад 200 музикантів, 40 священиків. Обслуговували поранених, хворих 80 фельдшерів та їх помічників.

На території ж південних районів Чернігівщини явно стояли лазарети, обози шведів. Так, старожили Ряшків пригадують, що шведи брали воду з яру Водовизна. На Прилуччині, Варвинщині, Срібнянщині поховані теж сотні шведів, яких сюди перевезли ще ледь живими після боїв під Мезином, в інших місцях. Через сильні холоди, прогресування хвороб поранені помирали і їх ховали у курганах. У Гадячі шведське і гетьманське військо через брак квартир для постою мерзло, терпіло скруту. Майже 3000-4000 шведів померло у ті дні від обморожень.

Ворогуючі сторони раз по раз нападали один на одного невеликими мобільними загонами. Під селом Гурбинці є урочище Лободерне. У ньому, за місцевими переказами, солдати Петра І спійманим козакам-мазепинцям лоби дерли – підрізали шкіру під оселедцем і за ним.

Нащадки шведських вояк

Після Полтавської поразки частину полону шведів було відправлено на деякий час у Чернігів. Очевидно, калік, сильно поранених розселили у полкових сотнях, де згодом вони прижилися, завели родини.

У Ріпкинському районі у селах Яворці та Убіжичі нами виявлені нащадки колишніх полонених військовиків армії Карла ХІІ – Тамару Андріївну Маун та Миколу Олексійовича Маун. Їхнє прізвище – насправді поширене фінське ім’я Мауну, що означає «великий» ( у місті Або, наприклад, у 1293-1308 рр. був єпископ Мауну). «Мій прадід розповів діду, якого розкуркулили і вигнали з Убіжичів, -- повідомила Т.Маун із Яворців, – що ми шведи, які тут залишилися після ще тої війни...». Але оскільки у складі армії Карла ХІІ були й фіни, то, мабуть, найпевніше це їхні представники залишилися назавжди на Чернігівщині.

У Ріпкинському районі поширене також прізвище Швед. Знайшли ми й кілька родин Шведів, які проживали селах Лосівка, Чорний Ріг Семенівського району та Конятині Сосницького району.

... Переможені учасники походу1708-1709 рр., мабуть, і не сподівалися, що у чужому для них краї місцеві аборигени збережуть їхні могили, добру пам’ять про них як союзників, котрі намагалися звільнити Україну від царської залежності.

Сергій ПАВЛЕНКО.

Чернігівська область.
Від автора: буду вдячний усім, хто повідомить і про інші знані шведські могили

В ІТАЛІЇ Є ОДИН РИМ, А НА ЧЕРНІГІВЩИНІ — ДЕСЯТЬ!

mazepinez — Wed, 20 Jun 2018 09:06:07 GMT

На Чернігово-Сіверщині багато цікавих назв місцевостей, населених пунктів, але серед них найбільш інтригуючим є топонім РИМ. Уперше згадується у літописах давнє місто під такою назвою у 1096 р . Є рядочок про нього і у «Слові о полку Ігоревім» : « Се у Римъ кричатъ подъ саблями половецкыми». У «Літописі руському» за Іпатіївським списком оповідається, що після поразки князя Ігоря, половці «пішли приступом до [города] Римова, а римовичі заперлися в городі. І коли вони вилізли на заборола, то тут, за божим промислом, упали дві городниці з людьми прямо до ворогів, і на інших городян найшов страх. І котрі ж городяни вийшли з города і билися, ходячи по римівському болоту, то ті уникнули полону, а хто зостався в городі, то ті всі взяті були» . Після татаро- монгольської навали 1239 р. від цього міста нічого не залишилося. Можна лише висувати гіпотези, де воно було. За однією із версій городище цього населеного пункту розміщувалося поблизу села Велика Бурімка Чорнобаївського району Черкаської області. Дослідник Володимир Грипась вважає, що у цьому плані «заслуговує на увагу Свиридівське городище, яке на 12 км північніше від м. Лохвиці» . Письменник Петро Ротач обстоював думку, що Римів – це місцевість біля села Харкове Талалаївського району, де стояв хутір Багреєві корчми . Але недалеко від цих місць у Варвинському районі Чернігівської області між Мармизівкою та Брагинцями є урочище Рим, до 1938 р. тут було невеличке поселення Рим. Краєзнавець з Варви Валентина Саверська-Лихошва небезпідставно теж вважає, що саме біля цього Рима Володимир Мономах у 1090-их рр. розгромив половців. Але... на Чернігіво-Сіверщині, виявляється, ще є чимало Римів. Так, між селами Лихолітки, Ставиське та Сивухи Козелецького району є урочище Рим ( колись там був хутір Рим). Біля села Кіпті цього ж району є ліс Рим. У «Календарі Чернігівської губернії на 1893 р.» згадується хутір Рим поблизу Шабалиніва Сосницького повіту . Є також урочища Рим біля Перепису Городнянського району, Рим Перший і Рим Другий поблизу села Антоновичі Чернігівського району. У донесенні Прилуцькій полковій канцелярії красноколядинського сотника за 1654 р. згадується Рим Іваницької сотні (колишній хутір Рими Южненської сільради) . Є і два поля, які називають Рим, у Чернігівському районі. Одне поблизу села Довжика, а інше – біля Андріївки. Таким чином нам вдалося відшукати на Чернігівщині 10 Римів! Зрозуміло, подібна назва урочищ, населених пунктів не випадкова. Як на нашу думку, така велика кількість Римів засвідчує певний логічний зв’язок між ними. Який? Можливо, під час небезпеки 1239 р. багато мешканців літописного Римова втекли у ліси подалі від загарбників. А тому й далі нові засновані поселення називали РИМами.
Ясна річ, загадкова назва породжує й інші версії. У тюркських мовах «рим» означає «щасливе передвістя» («счастливое предзнаменование») . Припускаємо, що Римів могло бути місто торків, які після 1060 р. поселилися під Києвом та на Переяславщині (південь нинішньої Чернігівщини підпорядковувався їй). Отож численні Рими – можливі невеликі поселення найнятих князями торкських військовиків, які несли свою службу.
Джерела:
Желєзняк І.М., Корепанова А.П., Масенко Л.Т., Стрижак О.С. Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі. – К. : Наукова думка, 1985. – С. 115.
Літопис руський. – К.: Дніпро, 1989. – С.341.
Грипась В. Стояв Римів край поля Половецького // День. – 2000. – 11 серпня. -- №144.
Ротач П. Талалаївщина. Короткий історико-краєзнавчий довідник // Трибуна хлібороба. – 1991. – 28 вересня. – С.4.

Список населенных мест Черниговской губернии по данным за 1892 г // Календарь Черниговской губернии на 1893 г.. – Чернигов, 1892. – С. 145.
Савченко А. Дорога вела в Рим // Трудова слава. – 1998. – 11 лютого. -- №12. – С.4.
Радлов В.В. Опыт словаря тюркских наречий. – СПб., 1905 . – Т.ІІІ. – Часть І. – С. 720.

На Чернігівщині археологи знайшли прадавній календар

mazepinez — Wed, 20 Jun 2018 09:06:03 GMT

На Чернігівщині археологи знайшли календар, який у сім разів давніший (!) від відомого календаря майя! Виникнення останнього вчені датують VI століттям до нашої ери. А календар, виявлений на Мізинській стоянці первісних людей, був вирізьблений на кістці мамонта понад 15 тисяч років тому!

...У ті суворі часи людям жилося нелегко. Та вони вже навчилися полювали на мамонтів. Велику тварину треба було загнати в прірву, щоб вона забилася.
Стародавні люди отримували не лише багато поживного м'яса про запас. З кісток мамонтів вони зводили свої житла, робили гострі знаряддя праці. Багаторазові археологічні розкопки дали чимало нової інформації про побут наших пращурів. Вони, як з'ясувалося, навіть мали примітивні музичні інструменти з тих самих кісток, що були своєрідними кастаньєтами доби палеоліту.
Серед людності Придесення вже були й майстерні виробники прикрас для жінок. Деякі з них наштовхнули ученого-археолога Б. Фролова на думку про те, що це насправді тогочасні календарі.
Справді, в основу орнаменту знайденого браслета покладено повторення груп однакових коротких і паралельних прямих рисочок, розташованих під кутом на краях пластин. За підрахунками дослідника, всі ці позначки відповідали наростанню диска Місяця до повні з подальшим зменшенням до нового Місяця протягом 28-29 днів місячного циклу.
На цій прикрасі вчений прочитав жіночий календар з десятьма місячними місяцями, що відповідає терміну вагітності - приблизно 280 діб. На іншому браслеті він розшифрував перехід десяти місячних місяців у кількість днів сонячного року - 365.

Отже, у ті давні часи вели календарні спостереження за Місяцем і Сонцем. Людська громада за ними розраховувала, коли полювати на мамонтів, птахів, биків (у залежності від пори року), проводила ритуали.
До речі
У 2005-2008 роках відомий дослідник Мізинської стоянки Василь Куриленко поблизу Десни знайшов ще кілька моделей палеолітичного протокалендаря. На одній із кісток зубра він розшифрував позначки, які виразно були поєднані в цілісну композицію. Підрахунки показали, що це - місячний календар.
В. Куриленко відшукав неподалік Мізина й кілька неолітичних календарів (Х--ІІІ тисячоліття до нашої ери).
Усе це дає підстави зробити висновок, що давні мешканці наших країв були не такими вже й забитими, відсталими. Вони добре розуміли, коли відбувається зміна тижнів, настає Новий рік. І явно жіноча половина користувалася прикрасами-календарями, щоб знати, в який день їхні чоловіки повернуться з кількаденного полювання, коли прийде час народжувати тощо.
...Пройшли тисячоліття. А якщо глянути на вишивку на українських сорочках, то дух перехоплює: окремі візерунки, ніби з палеолітичного календаря.

ПЕРШЕ СПАЛЕННЯ БАТУРИНА

mazepinez — Wed, 20 Jun 2018 09:05:59 GMT

[font='Times New Roman']
ПЕРШЕ СПАЛЕННЯ БАТУРИНА

У 1632 році почалася Смоленська війна. У наказі воєводам царМихайло Романов
назвав її причину: за «неправды полскому и литовскому королю
отомстить и городы б, которые отданы к Полше и Литве за саблею, поворотить по
прежнему к Московскому государству».Головна царська армія (24 тисячі душ, у
тім числі 3463 найманці— німці, шотландці, шведи), пішла на Смоленськ. Друга частина армії мала
повернути Чернігово-Сіверщину, яку Москва втратила 1618 року. Путивль,
Новгород-Сіверський, Чернігів, Любеч та інші міста краю царі вважали своїми,
хоча насправді вони їх загарбали у 1500-1503 рр.Вирушивши в похід «на Северу»,
московські війська атакуваликозаків 17 листопада 1632 року під Почепом та Стародубом. Місто Почеп росіяни
під командуванням Микити Оладьїна взяли. Наступного ранку 18 листопада їх
намагався вибити з містечка стародубський загін під командуванням Яна
Дроздовського (300 душ), але не вдалося. Було вбито 93 козака, 63 потрапили в
полон.Московський загін під командуванням нижегородця Семена Болтінаоточив
Новгород-Сіверський. Козаки зробили вилазку. У ній узяли участь до 200
бійців. Однак під час бою новгород-сіверці втратили багато людей. 25 з них
потрапило в полон.Удруге Новгород-Сіверський атакували 20 грудня «с вечера
дополуночи со всех сторон жестоким приступом, и Новгородок зажгли, и урядник,
который сидел в Новегородке, капитан Куницкой, с литовскими людьми (так
називали тоді лівобережних українців. — Авт.) пошли было на проход и государевы
ратные люди многих польских и литовских людей побили, а в языцех взяли урядника
Куницкаго и литовских людей с 400 человек».Путивльський воєвода Андрій Литвинов-Мосальський
15 листопададізнався від селянина з Тулиголового Степана Григорієва, що «литовские люди в
остроге Батурине хотят идти в Новгородок-Северской и приходить под Путивль». У
відповідь було вирішено здійснити каральну акцію. Зазначимо, що
Литвинов-Мосальський як керівник прикордонного містечка був сумлінним
виконавцем політики царя на порубіжжі. Дізнаємося з його послужного списку —
під його керівництвом «слободы литовских людей многия пожгли, и литовских людей
многих побивали и в языцех имали». Так 7 листопада він відрядив з Путивля під
командуванням Володимира Черепова донських козаків з отаманом Гаврилом
Єремеєвим, 300 ратників, щоб вони випалили 25 слобід, заселених українцями.
Батурин було взято 24 листопада. Як повідомляв воєвода, прицьому «многие люди
литовские в городе в избах и в погребах погорели». У Москву
надіслали воєводське повідомлення: «И государевы люди Батурин острог взяли и
выжгли, и многих литовских людей побили, и острог выжгли, и наряд, и зелье, и
знамена и барабаны поимали, а в языцех взяли литовских людей 48 человек, а иные
литовские люди многие в остроге погорели». За цю службу керівник військовоїакції
Никифор Яцина 26 січня 1633 року отримав від царя «жалованья 12 рублей да
сукно доброе англинское, да камка кармазин».Тоді Батурин ще був невеличким
прикордонним містечком.Батуринську фортецю закладено за королівським дозволом осадчим Матієм
Стахурським 1625 року. Її дуже швидко взяли росіяни, отже, укріплення не було
потужним. Хоча, очевидно, у Батурині передусім бракувало захисників. Їх було,
за дослідженням сучасного історика Петра Кулаковського, лише 200. Причому з 80
реєстрових козаків, яких найняв у Ніжині А. Вишневський для Батурина, у фортеці
перебувала половина: другу частину було відряджено до Риботина. Там теж хотіли
облаштувати невеликий оборонний замок. Туди з реєстровими козаками поїхав
сотник Сенька Хороший. Тож, імовірно, оборонці не мали чіткого керівництва,
їхні дії були неузгодженими. Припускаємо, що невеличку фортецю московити не
штурмували, а просто підпалили. Це і пояснює причину, чому «многие в остроге
погорели».Нападу росіян згодом зазнали й інші прикордонні й «тилові»містечка
Чернігово-Сіверщини. Так у Мені «острог выжгли», «литовский острожек
Блистову взяли и литовских людей побили».З іншого документа дізнаємося, що
подібної долі зазнали і «Ромон(Ромни. — Авт.), Иван-городище, Мекумир городок»,
було спалено також «Борзну,
Пропоеск и Ясеничи, и Косеничи». При цьому «визволителі краю», здійснюючи
навесні 1633 року рейди углиб території Придесення, старалися завдати
щонайбільшої шкоди не тільки опорним пунктам Речі Посполитої. Потерпали всі
прифортечні села: «острог, и посады, и села и деревни, и хлеб по полям и по
гумном около Иванагородка пожгли без остатка», «да ратные люди в Миргородку
большой острог, и башни, и во остроге дворы, и за острогом посады и слободы все
пожгли», «и город, и остроги, и посады выжгли, и около Борзны села и слободы
большия, дворов по 300 и по 400, пожгли и повоевали». Однак прагнення царя повернути
раніше втрачені землі завершилися 1633 року повною поразкою московитів
під Смоленськом. Воєводу Михайла Шеїна, який на початку 1634-го підписав
капітуляцію, у квітні того самого року стратили як зрадника в Москві. Частина
його війська ще під час виснажливої облоги Смоленська розбіглася. Поверталися
додому організовано лише 8056 осіб. Понад 2000 поранених та хворих переможці
відпустили пізніше.
Сергій ПАВЛЕНКО
Чернігівська область.
«Голос України» (15 травня 2013 р.)[/font]

ЩОДО 40 ЦЕРКОВ БАТУРИНА: ГІПОТЕЗИ ТА РЕАЛІЇ

mazepinez — Mon, 07 May 2012 12:00:18 GMT

ЩОДО 40 ЦЕРКОВ БАТУРИНА: ГІПОТЕЗИ ТА РЕАЛІЇ
У вивченні історії гетьманської столиці – Батурина нагромадилось чимало дискусійних питань,
на які потрібно звернути увагу. Останнім часом в науковій літературі, зокрема, поширюються відомості про великі масштаби церковного будівництва у головному місті Гетьманщини за доби І. Мазепи.
Так, В. Коваленко та В. Мезенцев стверджують, що гетьман «приділяв значну увагу зміцненню
та розбудові міста, спорудженню та ремонту храмів, що їх натоді в Батурині нараховувалось близько
40» 1. Ця цифра фігурує й у збірнику матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції з нагоди
295-ї річниці з дня смерті І. Мазепи та 10-річчя заповідника «Гетьманська столиця» 2.
Зрозуміло, у всякому дослідженні важливу роль відіграють гіпотези. За однієї умови – вони мають
бути ретельно удокументовані й аргументовані. Проте якраз аргументів шановним дослідникам бракує: «більшість батуринських храмів були, вірогідно, як і в інших тодішніх містах, невеличкими парафіяльними та садибними патрональними церквами, як, наприклад, дерев’яна церква Введення Богородиц
і – домовий храм на садибі генерального судді В. Кочубея» 3.
Ще до 1700 р. у гетьманській столиці та передмісті височіли Троїцький, Миколаївський, Покровський,
Воскресенський та Введенський храми 4. За документами Бендерської комісії, І. Мазепа виділив понад 20 000 золотих на побудову в Батурині кам’яного Троїцького собору, 4 000 золотих – на
зведення мурованого храму святого Миколи (у 1708 р. ще був незакінчений), 15 000 золотих – на
будівництво дерев’яних церков Воскресенської та Покрови Богородиці 5. На прохання гетьмана у
1700 р. до Батурина з Москви прислали відомого зодчого, «кам’яних споруд художника»
Д. Аксамитова, який привіз кіот, дві кам’яні різьблені слупи та інші дорогі деталі для новобудови
(очевидно, для Троїцького собору) 6. За пропозицією В. Ясинського у гетьманській столиці у 1692 р.
у Троїцькому соборі був висвячений протоієрей – намісник київського митрополита – «первый по
киевском протопопе, чести ради гетманской, яко же и киевский первый, чести ради столицы первобытной
» 7.
Таким чином, у джерелах залишилися повідомлення про 5 церков, що були за доби І. Мазепи у
гетьманській столиці. В опису Батурина 1726 р. згадуються на Гончарівці, «где он зменник Мазепа
сам жил», «церков древяная цела з некоторою частю иконостасу» 8, а також у фортеці «две церкви
каменніе пустіе Живоначалнія Тройци да Николая Чудотворца недостроено в половину» 9. Крім того,
повідомляється про шинок «церкви Покрова» 10. Опис згадує про «бившого замкового попа Василія» 11 і про те, що в Батурині мешкає «поп отц Лука» 12. У цьому важливому документі не згадуються
ні інші церковні споруди, ні двори церковнослужителів. З цього можна зробити висновок, що
після 1708 р. у місті діяв лише Покровський храм, у якому правив службу отець Лука.
Версія про наявність у Батурині великої кількості домових та парафіяльних церков, на нашу
думку, нічим не підтверджується. Навіть «домову» церкву В. Кочубея важко вважати такою, оскільки
у повідомленні про неї ієромонаха Севського монастиря Никанора фігурує такий контекст: «И, ночевав,
ходили они к заутрене в тое ж церков, что у ево, Васильева, двора» 13, «были они и у обедни в
той же церкви, которая у двора ево, Кочубеева» 14, «пришед к Васильеву дому Кочубея, вошли в
церковь Введенія Пресвятыя Богородицы, к вечерне» 15. Тобто з цього випливає, що двір генерального
судді був розташований поблизу церковного приміщення. Навіть якщо припустити, що йдеться
справді про домову церкву, то це був скоріше виняток, аніж правило. Більшість генеральних старшин
жили в інших містах – наприклад, генеральний обозний В. Дунін-Борковський мешкав у Чернігові. А
отже, дозволити собі збудувати персональну церкву поблизу власного помешкання міг лише впливовий
урядовець, яких у гетьманській столиці налічувалось зовсім небагато. Тому навіть за максимальними
підрахунками таких церковних споруд разом з документально «засвіченими» могло бути не
більше 10.
Втім, і ця цифра викликає сумніви. Впливові урядовці, як правило, будували «свої» церкви у
власних маєтностях, монастирях, якими опікувалися. Загалом, тогочасні джерела не фіксують великої кількості церковних споруд у містах Гетьманщини. Відтак, й історикам не варто давати волю
своїм фантазіям.
__________________________
1. Коваленко В., Мезенцев В. Відкриття церкви Живоначальної Трійці в Батурині // Батуринські читання. 2007: Збірник наукових праць. – Ніжин, 2007. – С. 108.
2. Коваленко В., Мезенцев В., Моця О., Ситий Ю. Батурин археологічний // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції з нагоди 295-ї річниці з дня смерті гетьмана України Івана Мазепи та 10-річчя заповідника «Гетьманська столиця».– Ніжин, 2006. – С. 79.
3. Там само. – С. 79.
4.Местечко Батурин // Прибавление к «Черниговским епархиальным известиям». – 1872. – № 23. – С. 583; Задко В.Церкви Батурина // Сіверянський літопис. – 1996. – № 5 – С. 101; Кіяшко Л. Батуринські церкви доби Івана Мазепи // Сіверянський літопис. – 2002. – № 1. – С. 23; Кіяшко Л. Церкви Батурина // Сіверянський літопис. – 2004. – № 4. – С. 17–21.
5. Возняк М. Бендерська комісія по смерті Мазепи // Мазепа: Збірник. – Варшава, 1938. – Т. 1. – С. 130–131.
6. Грабар І. Архітектурні взаємозв’язки України з Росією // Пам’ятки України: історія та культура. – 1995. – № 1. –С. 83–84.
7. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. – Чернигов, 1874. – Т. 6. – С. 336.
8. Мазепина книга / Упорядкування та вступна стаття І. Ситого. – Чернігів, 2005. – С. 81.
9. Там само. – С. 73.
10. Там само. – С. 74, 81.
11. Там само. – С. 79.
12. Там само. – С. 74.
13. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / Упорядник С. Павленко. – К., 2007. – С. 370.
14. Там само. – С. 371.
15. Там само. – С. 370.

( "Батуринська старовина", №2,2011)

І. МАКСИМОВИЧ ПИСАВ ВІРШІ, «ВИГАНЯВ МОСКОВСЬКИХ СВЯЩЕНИКІВ"

mazepinez — Thu, 29 Mar 2012 05:56:28 GMT

СВЯТИТЕЛЬ ІОАНН МАКСИМОВИЧ ПИСАВ ВІРШІ, «ВИГАНЯВ МОСКОВСЬКИХ СВЯЩЕНИКІВ» І ЗАЙМАВСЯ ПРОСВІТНИЦТВОМ

Минуло 360 років від дня народження відомого поета і церковного діяча

Після смерті архієпископа Ф. Углицького визначилися три претенденти на посаду керівника Чернігівської єпархії: ігумен Троїцько-Іллінського монастиря Лаврентій Крщонович, архімандрит Новгород-Сіверський Михайло Лежайський та настоятель Єлецького монастиря Іоанн Максимович.
У листопаді 1696 р. ігумен Л. Крщонович «покірно» просив І. Мазепу посприяти йому в здобутті вищої духовної посади: «Не зволь відкинути, ваша вельможність, од своєї патронської та добродійної ласки й мене, найнижчого підніжка свого, який безперервно дбає про панську вашої вельможності ласку». Та уповноважені представники гетьмана 24 листопада 1696 р. обрали зверхником єпархії архімандрита Іоанна Максимовича (Васильківського). Симпатії гетьмана до останнього не випадкові. Адже три представники родини майбутнього святого займали впливове становище в Гетьманщині. В універсалі від 1688 р. І. Мазепа називав батька І. Максимовича, Максима Васильківського, «выгодным нам чоловіком і в ділі войсковом около выбранья индукты працуючим». Його син Іван Максимович служив у Гетьманщині охотницьким полковником. Брат останнього Дмитро в Батурині фактично виконував роль скарбника.
Іоанн Максимович на той час уже заявив про себе як здібний церковний діяч. Він народився у 1651 році в Ніжині. Талановитого випускника Києво-Могилянської колегії керівництво навчального закладу запросило викладати спудеям латинську мову. Згодом він прийняв чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі й кілька років займав у ньому посаду економа, одночасно будучи проповідником колегії.
У 1678 р. ченці духовної обителі обрали його послом у Москву до царя Федора Олексійовича із проханням, щоби останній у разі татарської агресії, якої очікували, відрядив до Києва своє військо та надав прихисток монахам. З 1681 по 1695 рр. І. Максимович був намісником Брянського Свенського монастиря, який цар передав у підпорядкування Києво-Печерського монастиря «для тихаго и безмольнаго пристанища в нужное воинских браней время». Мешканці Брянська, місцеві поміщики скаржились на нього за те, що він вигнав з обителі «священиков московских и дияконов и крылошан», а на їхнє місце набрав українців. У монастирі намісник насаджував київські норми співіснування ченців, відправи релігійних обрядів. У 1695 р. Ф. Углицький за узгодженням із Батурином запросив його очолити Єлецьку обитель.
У вільний від богослужіння час І. Максимович писав вірші, проповіді. У Чернігові завдяки плідній співпраці з І. Мазепою таланти архієрея набули ще більшого розквіту, насамперед це виявилося у книговиданні, створенні в єпархії духовно-освітнього центру. На гроші, виділені гетьманом, і за його благословенням у 1700 р. І. Максимович заснував Чернігівський колегіум. Був збудований навчальний корпус із класами, дзвіницею, трапезною, службами, папірнею для друкарні.
І. Максимович, натхненний започаткуванням «чернігівських Афін», плідно займався віршописанням.
Його друковані поетичні твори-книги («Алфавит рифмами сложенный» — 1705 р., «Богородице діво» — 1707 р., «Отче наш», «Осьм евангельских блаженств» — 1709 р.), а також філософська праця «Феатрон» (1708 р.) призначалися передусім для спудеїв колегіуму й мали ознайомити їх із повчальними легендами, переказами, думками, ідеями. В них він закликав молодь ретельно вивчати надбання предків, батьків, а викладачів колегіуму — виховувати в спудеїв високі почуття, гуманність, любов до ближнього.
Авторитетного в Гетьманщині архієпископа, незважаючи на те, що він старався після поразки Карла ХІІ під Полтавою засвідчити у віршах свою радість від перемоги Петра І, у 1712 р., коли активізувались репресії проти родин мазепинців, було висвячено Тобольським і всього Сибіру митрополитом.
Старого архієрея, брати якого та племінник взяли участь у повстанні І. Мазепи, фактично в такий спосіб усунули з України. Він потрапив у Тобольськ, де перебували на засланні шведи, чимало родин мазепинців. І. Максимович і на новому місці подібно «чернігівським Афінам» зайнявся впорядковуванням, формуванням Тобольської слов’яно-латинської школи, яка дала можливість здобути непогану освіту дітям репресованих старшин. За його ініціативи була відкрита православна духовна місія у Пекіні. Не полишав він і літературних справ. У його перекладі в 1714 р. вийшла теологічна праця «Іліотропіон».
Перебування віддалік Батьківщини негативно позначилося на самопочутті митрополита.
10 червня 1715 р. він помер. Російська православна церква в 1916 р. визнала його святим.
Сергій ПАВЛЕНКО.
Чернігів.
На малюнку: Іоанн Максимович (із колекції автора).
Епіграми Іоанна Максимовича
* * *
Однакова чеснота царство заслужити
Й заслужене у світі потім не згубити.
* * *
З кожним ближнім не раджу надміру дружити,
Хоч не будеш радіти — не будеш тужити.
* * *
Хто скіпетром жорстоко в царстві управляє,
Той страханих страшиться, себе ж погубляє.
* * *
Тисячі людських облич, різні всі напрочуд,
І в людських шуканнях так — не одного хочуть.
Переклад із староукраїнської мови Валерія Шевчука

Зображення Батурина XVІІ століття

mazepinez — Wed, 01 Jun 2011 13:44:10 GMT

Торік оправа кіота ікони Іллінської Богородиці (1695) відреставрована фахівцями Національного науково-дослідного реставраційного центру України. Завдяки цьому витвір українських ювелірів могли оглянути відвідувачі Українського музею у Нью-Йорку та Національного музею історії України. Нині він виставлений у Чернігівському історичному музею імені В. Тарновського для широкого загалу.

Як з’ясувалося, шата (оправа) кіота містить у собі низку зображень, деякі з них несуть сенсаційну інформацію.
Що собою являло коштовне обрамлення чудотворної ікони?
На срібній шаті висотою 350 сантиметрів та шириною 158 сантиметрів внизу розміщений герб ктитора гетьмана Івана Мазепи, його ознаки сильної влади: гармати, діжки з порохом, ядра, рушниці, списи, козацькі клейноди.
Окрім цих промовистих деталей, привертають увагу й інші. Так, ліворуч гербового зображення — козацький табір. А праворуч герба — фортеця. Маємо описи тієї доби Києва, Полтави, Чернігова, Новобогородицька. Тож їх порівняння із контурами фортеці на шаті кіота дає підставу говорити про інше місто. Яке? Передусім воно не повинне бути випадковим у Троїцькому соборі Чернігова. По-друге, вміщення його біля герба мало б символізувати певну значимість для гетьмана. На щастя, маємо пояснення сучасника — що саме було зображене у нижній частині шат.
За згадкою канцеляриста С. Величка, «гетьман Мазепа, віддаючи хвалу Богу і пресвятій Діві Богородиці за з’явлені йому добродійства, що підняли його від злиденного гноїща, звільнивши від тісних запорозьких кайданів ... і посадили із земними князями, поставивши його гетьманом землі Малоросійської ... немалим коштом зробив срібнокований кіот пречистої Богоматері в Чернігівському Святотроїцькому Іллінському чудотворному монастирі». Отже, з цього випливає, що автор цього твору у нижній частині зобразив Запорозьку Січ та Батуринську фортецю гетьманської столиці?
Цитадель кам’яна, а міська стіна — дерев’яна?
Аргументи на користь цієї версії справді є. Козацький табір явно не похідний — обнесений валом, має, крім наметів, ще й у нижній частині дві громадські споруди тривалого користування.
Батуринська фортеця, на перший погляд, могутня і це ніби суперечить реконструкціям, що здійснені після археологічних розкопок. Водночас на зображенні шати є подробиці, що підтверджують результати останніх.
Відомо, що у гетьманській столиці у 1692 р. при Троїцькому соборі був поставлений особливий протоієрей — намісник київського митрополита — «первый по киевском протопопе, чести ради гетманской, яко же и киевский первый, чести ради столицы первобытной». За документами Бендерської комісії, І. Мазепа виділив понад 20 000 золотих на побудову цієї кам’яної церковної споруди. Трибанний Троїцький собор розміщений ліворуч вгорі зображення Батуринської фортеці. Його контури відповідають відшуканому археологами фундаменту. На шаті бачимо ще на цитаделі дві бані з хрестами. Очевидно, одна з них належить старій дерев’яній церкві Св. Миколи (Мазепа виділив 4 000 золотих на побудову нової, кам’яної, але не встиг реалізувати проект). А інша — високій дзвіниці, що стояла поряд.
Привертають увагу чотири вежі з прапорами на їхньому верхів’ї. Можливо, так позначалися гетьманські установи. Адже у фортеці були гетьманська скарбниця «в полатах каменных», «войсковой каменной малой дом у три полати», палац, де жив гетьман, канцелярія. До цитаделі прилягали три високі кількаярусні вежі. У 1691 р. гетьман повідомляв царям, що міська стіна в багатьох місцях обвалилася. У 1692 р. писав у Москву: «ныне вновь прошлые зимы то четыретысящное число бревен сыскав имеем сего летнего времяни города Батурина башни и где потреба выводы строить неоткладно».
Можливо, на шаті бачимо оновлені оборонні споруди, обмазані глиною. Хоча у 1692 р., мабуть, ремонтувалися насамперед башти «Большого города», тобто ті, які стояли на зовнішньому валу фортеці.
На шаті цитадель виглядає як мурований замок.
Маємо й інші авторитетні свідчення. У повідомленні англійського посла Чарльза Вітворта від 17 листопада 1708 р. йшлося про те, що «князь негайно послав полковника в батуринський замок, обнесений кріпкою кам’яною стіною». Дипломат був далеко від Батурина, міг і помилитися. Але є ще одне важливе свідчення. Шведський історик Георг Нордберг, учасник походу Карла ХІІ, занотував 11 листопада 1708 року: нападаючі «що лиш могли, пограбували, а бідних безборонних мешканців повбивали». «З руїн, — писав він, — можна припускати, що це було гарне, з цегли збудоване місто, яке своїми будівлями перевищувало інші міста в Україні».
Батуринці розібрали... залишки замку
У листі царів з Москви 1691 р. фортеця згадується як така, що має дві частини — «Большой город» і «замок», тобто «земляной город» та, швидше за все, муровану цитадель. Хоч археологічні розкопки практично не дали доказів останній тезі, варто згадати реалії ХVІІІ століття. Населення округи після 1708 р. часто користується дефіцитною дармовою цеглою для побудови льохів, печей. Цей будматеріал виймали навіть з фундаментів (окрім хіба що церковних). А ще у Батурині часів гетьмана К. Розумовського та опісля цегла з руїн цитаделі використовувалася при закладці фундаментів. Цим і можна пояснити ретельне «зачищення» території фортеці від цегляних решток.
У той же час у кінці ХVІІІ століття у Батурині розібрали так званий Мазепин стовп (явно кам’яну башту!), з котрого пізніше «одержано декілька тисяч пудів заліза і стільки ж цегли, що було достатньо для побудови церкви» (Прибавление к Черниговским епархиальным известиям. — 1872. — № 23. — С. 582).
Навпроти замку, як показують джерела, стояли старшинські кам’яниці, дім для приїжджих «особъ Ихъ Ц(а) рского Пресветлого В(е) л(и) ч(е) ства».
У фортецях також були порохові погреби, гарматні цехгаузи, в’язниці, льодовні, склади для продовольства, фуражу. У Батурині стояв російський полк, і його персональний склад проживав у відповідних приміщеннях.
Зрозуміло, мурована цитадель — лиш версія, що потребує підтверджень.
Водночас дослідники не відкидають й іншу версію. Мистецтвознавець Анатолій Адруг, досліджуючи архітектуру фортеці Чернігова, дійшов висновку: «укріплення... з дерева вкривались глиною і білились». Допускаємо, що подібним чином і в Батурині могли поліпшувати вигляд цитаделі й забезпечувати її вогнестійкість. Можливо, дерев’яні конструкції обкладалися глиняними плитами спеціального замісу.
Відкрите зображення Батуринської фортеці на кіоті ікони Іллінської Богоматері дає привід для нових розвідок архітекторів та істориків.

На знімках: Шата кіота ікони Іллінської Богородиці (1695). Батурин (1695)