Ю.Костенко: в обмін на "ядерні" поступки Україна має отримати хоча б підтримку ЄС та США в діалозі з Росією

Україна за сприяння США вивезла залишки високозбагаченого урану в Росію. В зв'язку з цим, як "успішний" – оцінюють саміт ядерної безпеки в Сеулі в Адміністрації Президента України. Київ виконав свої зобов'язання та чекає чергову подяку світу за свої "безкорисливі устремління".
На моє переконання, нині треба вимагати від світової спільноти компенсації не за 100 кг високозбагаченого урану, а за все, що наша країна зробила для зниження ядерного протистояння в світі. В переліку добрих справ України – і відмова від ядерної зброї, і закриття ЧАЕС через вибухонебезпечні реактори РБМК (нині з такими реакторними установками ще працюють чотири АЕС – одна у Литві та три в Росії) і передача високозбагаченого урану Росії. За все це Україна повинна була отримати політичні та економічні можливості і щодо євроінтеграції, і щодо своєї енергетичної безпеки, і щодо іноземного флоту на своїй території, державних кордонів та багато іншого. Росія, яка без дозволу України вивезла всю тактичну ядерну зброю та не компенсувала її вартість, сьогодні прагне знову її розмістити на базі ЧФ РФ в Криму. Цими питаннями має займатися не тільки Україна, але й США та ЄС, політика яких щодо нашої країни чомусь донині формується під кутом зору виключно російських інтересів.
Чому ж Україна так бездарно позбулася своїх військово-політичних активів, якими можна було скористатися набагато розумніше та ефективніше?
Незалежна Україна, замість думати про себе з перших днів, почала догоджати всьому світові. Стверджую це як голова спеціальної комісії ВРУ, яка займалася проблемою ядерного роззброєння, а також – перший керівник урядової делегації на переговорах із Росією 1992-1993 рр. щодо умов передачі їй ядерних боєзарядів. Наша комісія розробила, а парламент – 18 листопада 1993 року ухвалив спеціальну постанову щодо того, як Україні потрібно рухатися до без'ядерного статусу. Ця постанова, яка на той час мала силу закону та була обов'язковою до виконання, задавала алгоритм всього процесу ядерного роззброєння. Але Президент та уряд діяли як за радянських часів – "закон, що дишло", що й призвело до нинішніх сумних результатів.
Що ж передбачала постанова?
По-перше, повернення Україні компонентів ядерної зброї для мирного використання або компенсацію Росією їх вартості. Умови щодо компенсації поширювались і на тактичну ядерну зброю, яка раніше була вивезена до Росії.
По-друге, згідно договору "СТАРТ-1" Україна брала на себе зобов'язання знищити лише 42% стратегічних озброєнь. Решта – 58%, включно із ядерними боєголовками, мали залишитись в Україні до вичерпання їх гарантійного терміну, тобто аж до 2003 року.
По-третє, виконання зобов'язань Україною пов'язувалось з "достатньою міжнародною фінансовою та технічною допомогою". Іншими словами, витрати України на демонтаж та ліквідацію ядерних арсеналів мали відбуватися за рахунок міжнародної спільноти, а не коштом українського бюджету, як це відбувається нині.
По-четверте, Президенту доручалося провести переговори з державами та міжнародними організаціями "щодо міжнародних гарантій національної безпеки України". Тобто ліквідація "ядерного щита" мала відбуватися паралельно з входженням України до загальноєвропейської системи колективної безпеки – НАТО за прикладом країн Балтії. Це убезпечувало молоду незалежну державу від територіальних та політичних претензій з боку Росії та сприяло б швидкій євроінтеграції.
Але виконавча влада повністю проігнорувала як цю постанову, так і подальші рішення ВРУ щодо ядерного роззброєння (зауваження при ратифікації договору "СТАРТ-1"), що й призвело до таких гірких наслідків та багатомільярдних втрат. Захід, який обіцяв золоті гори, відразу забув про свої політичні та фінансові зобов'язання, як тільки з України було вивезено останню ядерну боєголовку. Ми залишилися сам на сам з імперською Росією та фінансовими проблемами щодо виконання своїх зобов'язань.
Чи могла комуністична влада, яку Рух залишив незмінною після проголошення незалежності, діяти інакше у той час?
Ні, не могла, бо не було національного інтересу в діях тодішнього керівництва. Як і не було проукраїнської більшості у ВРУ, а уряд продовжував більше дивитися на Кремль, а не читав постанови ВРУ. Всі, без виключення, українські чиновники ще ментально не відділили себе від Москви й не готові були до політичної самостійності та національної відповідальності. Невеликою була й кількість військових та політиків, що тоді вважали ядерну зброю благом, а не злом для України.
І попри той факт, що законодавчі рішення щодо ядерного роззброєння на користь України ВРУ першого скликання все ж спромоглася ухвалити, українського виконавчого потенціалу тоді забракло. В результаті Україна втратила за безцінь увесь високозбагачений уран та плутоній (їх вартість виробництва відповідно оцінюється в 100 тис. та 1 млн дол. за 1 кг). А передали ми Росії десятки тон цих матеріалів разом із тактичними та стратегічними боєзарядами, а це сотні мільярдів доларів втрат.
Україна своїм коштом підривала всі шахтні пускові установки, попри той факт, що без ядерних боєголовок вони нікому не загрожували. До сьогодні залишається невирішеною проблема утилізації високотоксичних компонентів рідкопаливних ракет, а твердопаливні носії, складовані у Павлограді, представляють собою загрозу для всього міста. Паперові ж гарантії, надані Україні США, Росією та Великобританією за ліквідацію ядерних арсеналів, українське керівництво соромилося пред'явити навіть тоді, коли наш "вічно старший брат" забирав собі наш Чорноморський Флот, всі збереження українських громадян, долю наших активів у багатствах колишнього СРСР, а також нині здирає з нас найбільшу у світі ціну за свій газ.
Проте, хіба ж для широкої української душі це головне? Важливіше, аби ми подобалися світові своєю миролюбністю, та ще за свій власний кошт!!!

Юрій Костенко,
народний депутат України, голова Української народної партії