По прочитанні Вашого допису в електронному варіанті газети «Сіверщина» вважаю за необхідне сказати про абсурдність ваших категоричних тверджень. Спробую побути Вашим опонентом. На жаль, доведеться багато Вас цитувати. Знову піднімати каламуть того бруду, вилитого Вами на авторів книги, на самих ічнянців, до речі, Ваших же кревних земляків. Пройдуся по Вашій статті майже поабзацно.
Отже, Ви розповідаєте, як пройшла в Ічні презентація книги. Ви пишете: «Захід організували і провели С.Г.Маринчик, Фонд Віталія Шевченка та Центр громадських ініціатив «Інформаційне суспільство», редакція газети «Трудова слава», Ічнянське районне об’єднання літераторів «Криниця» за сценарієм складеним, мабуть, самим С.Г. Маринчиком. Читати виділене мною твердження просто смішно, адже всі перелічені Вами особи були учасниками, а організовував презентацію саме Віталій Шевченко, і ніякого сценарію С.Г.Маринчик не складав.
За Вашою логікою виходить, що необхідно було обрати президію («яку ніхто не обирав і яку сходу очолив Маринчик С.Г.»). То що ж це, як не «совкова психологія», від якої Ви так посилено відхрещуєтеся і в якій огульно звинувачуєте всіх і кожного, хто посміє думати інакше, ніж ви?
Отже, перед тими, хто зібрався в залі, сиділи цілком достойні люди, яких Ви поіменно представили читачам «Сіверщини» (Siver.com.ua). Далі, замість того, щоб перейти, власне, до презентованої книги, Ви просто словесно знищуєте Маринчика, дорікаючи, що він «з допомогою дитячих конкурсів Фонду Віталія Шевченка порятував від політичного банкрутства свою радянську «Криницю», з якої почали виходити самостійно думаючі літератори». Знову ж таки, при чому Фонд Віталія Шевченка до «Криниці»?
Честь і хвала Фонду, який пропагує творчість обдарованих дітей. Вони помічені громадськістю, зрештою, у наш страшний час ласкаве слово й підбадьорення дитині багато чого варті. Вчасно помітити, підтримати, допомогти стати на крило – ось що робить Фонд Віталія Шевченка стосовно обдарованих дітей. «Криниця» ж – об’єднання літераторів Ічнянщини, незалежно від віку, політичних переконань, літературної майстерності й гучних титулів. В основі – любов до красного письменства. «Криниця» створена завдяки організаторським здібностям С.Г.Маринчика. І в цьому слід віддати йому належне. Який би він не був як людина, якими б неприємними не були його людські якості і вчинки як у громадському, так і в приватному житті – діяльності «Криниці» це не стосується. Там інше. Він зробив усе, щоб «Криниця» жила й розвивалася. А внутрішні чвари криничан і участь у них Маринчика – тема зовсім не нашої розмови.
Читаю Ваш допис далі. Розповідаєте про презентацію влітку 2011 року книжечки «Літературно-мистецька Ічнянщина. Імена та здобутки», яку знову ж таки привіз в Ічню Віталій Шевченко і яка, можна сказати, стала своєрідною візитівкою Ічнянського краю, бо розповідала і про земляків – лауреатів місцевих творчих премій, і про молоде покоління – талановитих діток. Не сподобалось Вам, дорікаєте за «зв’язок поколінь», за «радянський синдром» і т.п. Вибачте, а Ви особисто не жили в СРСР? Вибачте, а в дітей, «народжених уже після краху радянської тоталітарної системи» – батьки, дідусі й бабусі виникли нізвідки?
Страшний «час перемін» зачепив кожного. Про це можна говорити довго. Та я зараз про те, щоб Ви усвідомили, що на пустому місці нічого не з’явиться, що традиції – вони є, вони живуть і будуть жити, як буде жити наша благословенна Ічнянська земля.
Те, що Ви написали далі, я розцінюю як наругу над пам’яттю про полеглих земляків, як насмішку над тими, хто ще живий із фронтовиків, як блюзнірство стосовно всіх поколінь ічнянців, які вважають минулу Другу світову війну і Великою, і Вітчизняною, бо такою вона була для українців. Так, 9 травня школярі всіх ічнянських шкіл організовано йдуть до Меморіалу полеглим. Зауважу, що жоден із цих школярів не піде до Вічного Вогню смажити яєчню, бо знає, що вогонь – символ пам’яті про тих, хто не повернувся з війни, що це пам'ять про його, можливо, діда – прадіда, адже немає в Ічні сім’ї, якої так чи інакше не торкнулася б Велика Вітчизняна. Коли Ви буваєте в місті 9 травня, то бачите й багатолюдну процесію жителів Ічні, які йдуть з квітами до Меморіалу самі, за велінням серця, бо для багатьох із старшого нині покоління це єдине місце, де можна доторкнутися до вибитого в камені рідного прізвища, покласти квіти, бо батько похований десь у братській могилі на польській чи німецькій землі. На відміну від Вас я, випускниця сш № 5, знаю, хто була Нонна Погуляйло, шаную пам'ять про неї. Її рідна сестра вчила мене. Я читала книгу О.П.Балабая «Червоно танув сніг» і можу стверджувати, що це написано не для «вихваляння своїми подвигами», а для того, щоб пам’ятали про всіх, хто був із ним у партизанському загоні.
А ще не можна обминути Вашу думку про партизанів: «дії цих «героїв» спровокували Куруківську трагедію, де загинули невинні українці». І стосовно місцевих партизанів – звинувачуєте у «чорній справі фальсифікації ічнянської історії» покійного Василя Крицького, його книгу «Побачене й пережите». Думаю, що Ви цю книгу не читали.
Зараз стало багато чого відомо і про війну, і прорахунки командування, яке не жаліло людей, зосібно українців, бо вони ж, бач, були на окупованій території, от і посилали в бій не обмундированих і неозброєних. У Віталія Коваля є книга «До тебе, батьку». Прочитайте, може, дійде до Вас той біль автора.
Так, на території України діяли партизанські загони і з’єднання, підпільні організації. Так, була Корюківська трагедія, зумовлена акцією партизанів. Але були і Козари, і Срібне, і наша Ольшана, і сотні нещасних сіл і містечок, просто знищених, просто спалених з людьми «для профілактики». Вам, людині, яка має доступ до архівів, можна підняти документи з планами нацистів щодо України. А ні – почитайте Олександра Сизоненка, українського прозаїка, почитайте публіцистику в бібліотеках. Там страшні цифри. Певно, мене це найбільше зачепило – таке Ваше насмішкувате ставлення до народної трагедії.
Слідую за рядками Вашої публікації далі. Ось Ви пройшлися по Ю.Мушкетику. Закидаєте йому, що «став апологетом С.Маринчика», «не бажає бачити як Маринчик С.Г. правує свого воза разом з ічнянською «Криницею» московською путінською дорогою». Вам, очевидно, не сподобалось, що Ю.Мушкетик не звернув уваги на Ваш лист до нього, складений влітку 2011 року, де «розвінчувався» Маринчик, а з ним разом під один гребінець потрапили й наші знамениті земляки – видатні митці минулого.
Ось, нарешті, підійшли до головного – презентації книги Т.Чумак і В.Шевченка. Отут Ви розвернулися «на повну». Так роздаєте плювки в душу, що не могли проминути й Богдану Шевченко, талановиту дівчинку-фотохудожницю, її батьків, бо, бачте, її виховання Вам не сподобалось. (А фотоілюстрації її роботи у книзі – чудові! – Л.В.). Пройшлися Ви «незлим тихим словом» і по обкладинці видання. Колесо, бачте, не сподобалося. Чому ж Ви не запропонували свої ідеї щодо обкладинки? Всі можливості для цього у Вас були.
Добре Ви сказали про Сергія Титаренка, про Миколу та Юрія Добриловських. Кажуть, і відомості про них надали саме Ви. До речі, Ви закидаєте, що Добриловські не потрапили до кола ічнянських літераторів. Даруйте, один із них економіст, а інший медик, відомі у своїх галузях. Цілком закономірно, що їх імена – у розділі «700 відомих ічнянців». Згодна із зауваженням щодо відсутності Л.А.Дрофань у розділі «Літератори Ічнянщини». Але вона є у розділі «700 відомих ічнянців».
Поряд зі словами хоч якогось схвалення книги («У цій гарно оформленій книжці на 284 сторінках, начебто, зійшлися зовсім різні літератори усіх часів та відомі люди Ічнянщини») – знову далі по тексту Вашого допису «яд брызжет». Знову малороси – хохли, москалі – жиди, і кпини на адресу не тільки Маринчика, а й М.Терещенка, бо, бачте, «світогляд й політичні уподобання цих двох, видно, до вподоби авторам книжки та місцевим можновладцям, позаяк їм, та таким як вони, надано більше місця у книжці, ніж їх опонентам, українським патріотам». Так ось що Вас хвилює – кількість місця…
Дуже цікаво читати Ваші міркування про російськомовних письменників, що живуть в Україні. Коли Віктору Баранову Ви милостиво дозволяєте писати російською, бо він «виступив супроти радянщини (жидівства), яке нав’язують ічнянцям маринчики-терещенки й послідовно відстоює правду», то решті писати російською – зась, хоча вони і знані у світі: історик Оксана Захарова, прозаїк Михайло Рибка. Та пишатися треба цими людьми, їх творчістю, а не паплюжити мимохідь, навіть не читавши.
Читаю Ваш допис далі. Ось рядки про творчість Миколи Московки. Ви обурені тим, що С. Реп’ях порівняв його з «компартійними червоними П. Тичиною, В. Блакитним, В. Чумаком». А ось як насправді написав про нашого поета С.Реп’ях: «Микола Московка постає як син чернігівського лісостепу, як дитя землі, що породила Павла Тичину, Василя Чумака, Григорія Коваля, Василя Блакитного. Микола Московка із їхньої школи». Різниця є? Додам від себе: М.Московка – тонкий лірик, автор феєричних метафор, цікавий поет. Де в чому він і справді схожий на згаданих поетів, на ранній період їх творчості, аж ніяк не компартійний, а схожий тим захопливим ставленням до кожної травиночки, сонячністю своїх рядків. Ні, не можна так говорити: схожий. Усі вони зовсім різні. Єднає їх поетичне світобачення. Так, у Миколи Петровича є й громадянська лірика, але погодьтеся, в суворо обмеженому форматі видання просто не можна було навести досить прикладів. До речі, Василь Чумак належав до партії боротьбистів, не більшовиків. Це – для збагачення Вашої ерудиції. Бо знову ж таки Ви наголошуєте, що Іван Мартос «іде на службу російській імперії, зрадивши національні інтереси». Ви пам’ятаєте, у які роки жив І.П.Мартос? Україна ж тоді була частиною саме Російської імперії, принаймні та її частина, де ми з вами живемо. Одного разу я Вам пояснювала, що людина, яка не любить свою батьківщину, не згадує про неї – така людина не написала б на цоколі пам’ятника Мініну і Пожарському у Москві «Изваял скульптор Иоанн Мартос родом из Ични». Чуєте, через віки і кордони лине оте «родом из Ични»! Не забував Іван Петрович Україну, свою маленьку Ічню. Про те, якою він був людиною, є спогади його учнів і сучасників. Про рід Мартосів в історії України є історичні розвідки. Ви ж у Києві, навідайтеся в бібліотеку ім.. Вернадського чи Національну Парламентську, або Історичну бібліотеку. Почитайте!
Дуже прикро, що таку досить визначну подію в культурному житті Ічнянщини і не тільки, як відкриття музею художника М.М.Ге в Ічні, Ви зуміли теж обляпати брудом, бо він же – російський художник. А те, що він більшу частину свого життя прожив на хуторі під Івангородом, що у свій час його вважали совістю нації, що до нього на хутір приїздили відомі художники того часу, з ним дружили видатні люди, Лев Толстой аж до нього пішки приходив… Це все якось Вам не цікаво.
Краєзнавство сильне тим, що допомагає встановити історичні факти. І коли маститі енциклопедії твердять, що Іван Паскевич – уродженець Полтави, то ічнянець Микола Терещенко довів, посилаючись на джерела, що в Ічні народився Паскевич, в Ічні.
У його бурхливій біографії було всього, цього ніхто не замовчує. Придушував повстання поляків 1871 р.? Так, придушував. Має титул «кат» за розгром угорської революції 1849 р.? Має. А що ми ще знаємо про Паскевича як про людину, про видатного військового діяча в Миколаївській Росії? Читайте історичні розвідки, ідіть в бібліотеки, в архіви. Зрештою, читайте Терещенка, бо він серйозно попрацював над цими документами. І факт лишається фактом, чим і цінний: Іван Паскевич народився в Ічні. То яка тут крамола?
Знову Ви дорікаєте Терещенку за його нарис «Житіє Карла Бельциківського». З чим Ви там не згодні? Коли Ви щось шокуюче дізналися в ОГА СБУ, то чому б не процитувати, щоб громадськість знала, що ось ця людина помічена в тому і в тому. Бо ж, бачите, ічнянці зовсім старшого покоління, яке вже майже відійшло за межу, знали Карла Антоновича як кришталево чесну людину.
Ви у «критичному запалі» не могли пройти і повз постать відомого ічнянського лікаря Ф.Ф.Сидорука. і навіть сина його, Аркадія Федоровича, зуміли зачепити, затаврувавши ярликом «радянський». Певно, не знаєте, що відомий у широких світових журналістських колах А.Ф.Сидорук, журналіст-міжнародник, багато разів був спецкором у багатьох зарубіжних країнах, у т.ч. і в США, йому було з чим порівнювати наше життя, і чіпляти цій людині ярлик прорадянщини просто смішно.
Ви презирливо пишете про те, що на презентації книги Микола Терещенко «публічно подарував Віталію Шевченку копії нагородних документів, які свідчать про «радянськість» батька Віталія Федоровича». Фронтовик Федір Шевченко представлявся до нагородження орденом Леніна. Не забувайте, що він був українцем, і не всі фронтовики-українці отримали нагороди за свої ратні подвиги. То ж спасибі Терещенку – знайшов, розкопав. Рідні ж бо цього не знали. І не треба іронізувати над розчуленням сина, що наче звістку про батька отримав, хоча Федір Шевченко пройшов усю війну, повернувся, жив і працював у Ічні, виховав чудових дітей.
На Ваші обзивання такими епітетами, як «жидівське», скажу: нема поганих націй, є погані люди. І той, хто пережив геноцид український, розуміє тих євреїв, що пережили Голокост у війну. І ніколи, Ви чуєте, ніколи справжній українець не дозволить собі вжити слово «жид», хоч до революції цей народ так називали у побутових розмовах.
Я не торкнулася ще з десятка абзаців Вашого послання до «Сіверщини». У них те ж саме: огидне паплюження всіх, кого можна дістати. Навіть назву міста торкнули. Чому ж тоді не навели аргументовану цитату з праці про проукраїнське походження назви «Ічень»? до речі, В.І.Балабай пише про тюркське походження назви: «іч» – водопій, стоянка. Та що там говорити, навіть прізвисько «ічнянські Гармаші» Ви по-своєму трактуєте. А насправді – так говорять про людей, що не дадуть собі наплювати в кишеню, тобто образити, про людей, що міцно стоять на землі і знають, почім ківш лиха, про справжніх козаків і їх нащадків. І прізвище це є в Ічні, носять його нащадки древнього роду.
Єдине раціональне зерно у Вашому опусі – це те, що не врахували багатьох, не згадали, не занесли до книги. Але ж життя триває. Будуть і інші видання про Ічнянщину, де врахуються всі негаразди.
А книжка й справді гарна, це не тільки моя власна думка, а й відгуки багатьох моїх добрих знайомих, навіть з інших районів.
Олегу Івановичу! Полеміка – річ тонка. Коли немає вагомих аргументів, не треба опускатися до вуличних розбірок. Поливання всіх і вся брудом не робить Вам честі.

Любов Вакуленко,
колишній провідний бібліограф,
краєзнавець Ічнянської ЦБС,
нині на пенсії.