Збереження місцевих традицій. «Замкова прислуга». Створення «козацьких хоругв». Пільги для козаків. Український характер стародубського козацтва.

Увага польсько-литовської влади до народних звичаїв та традицій стародубських, їхні намагання побудувати нове життя на Стародубщині з урахуванням та збереженням місцевих особливостей, особливо виразно відобразилося у взаємовідношеннях поміж владою та стародубським козацтвом. Влада змогла побачити в козаках Стародубщини потужну народну силу, за допомогою якої можна було разом відбудовувати Стародубщину, захищати край від нападів ворожих зайд, та налагоджувати взаєморозуміння між громадянами Речі Посполитої різних національностей та віросповідань – українцями, поляками, литовцями.

Згідно з проведеною адміністративною реформою, головним містом Стародубського краю ставав Стародуб. Тут знаходилася крайова адміністрація та органи керування краєм. Для захисту Стародуба місцевими силами з українських селян Стародубщини була створена «замкова прислуга», яка за свою службу мала грошове та земельне винагородження від уряду. Служити у цій «прислузі» стало настільки вигідно, що кількість селян, які вставали на захист рідного краю, збільшувалась з кожним роком. У 1620-му році замкової прислуги в Стародубі було не більше двох десятків чоловік. Декількома роками пізніше її кількість зросла вже до сотні. Побачивши бажання стародубських українців служити справі захисту своєї Вітчизни, уряд Речі Посполитої вирішує перетворити «замкову прислугу» на повноцінні козацькі формування, які б існували в усіх найповажніших населених пунктах краю. У 1625-му році польський король Сигізмунд ІІІ видає низку спеціальних актів – «Привілеїв стародубським козацьким хоругвам», згідно з якими на Стародубщині створюється власне козацьке військо, таке саме, як і в інших місцевостях козацької України. Військо складалося з чотирьох сотень, або хоругв – Стародубської, Мглинської, Почепської та Трубчевської. Кожна сотня складалася тільки із вершників, мала свого командира – ротмістра, та власну «корогву» (знамено). У Стародубській та Мглинській сотнях було по сто вершників, у Почепській – п’ятдесят, та у Трубчевській – тридцять. Формувалися козацькі хоругви тільки із селян, які з цього часу ставали «мирними, осілими, місцевими козаками». Кожному селянинові, що з'являвся на службу на своєму коні, видавалася від імені уряду земельна ділянка «на кожен кінь», яка дорівнювала 4 волокам, або 76 десятинам. Земля назавжди закріплювалася в козачій власності. У кожному місті («замку») козаки отримали місця для споруди будинків та під городи. Крім того козаки на 6 років визволялися від всіх повинностей. Надалі вони повинні були нести лише козацьку службу. На випадок війни та облоги міста ворожими військами, козакам належала платня у вісім злотих, раз на три місяці.

Як бачимо, бути козаком, стало на Стародубщині дуже почесним обов'язком. А найголовнішим було те, що на відміну від Московщини, де будь-яка «государева служба» трималася лише на примусі та насильстві, уряд Речі Посполитої використовував виключно демократичні засоби, такі, які б тримали козаків на службі різними пільгами, та виховували в стародубських українцях відчуття власної гідності, пошани до влади, та справжньої, а не примусової, любові до своєї Вітчизни. Символом цієї любові та відзнакою власного обов’язку у захисті рідної землі, ставали для стародубських козаків сотенні знамена – корогви, які шанувалися, та зберігалися під пильним наглядом старости замку. Стародубська сотенна корогва мала вигляд червоного прапору, із блакитним хрестом посередині.

Так відродилося стародубське козацтво, національне українське військо, єдине на теренах Великого Князівства Литовського у складі Речі Посполитої, і це знову-таки вказувало на те, що стародубські українці визнавали себе єдиним цілим з українцями всієї України, та бажали будувати своє життя на спільних засадах з усім українством.