Нищення української автономії. Меншиков на Стародубщині. Російські полковники. «Дуровщина». Використання російським урядом старообрядців. Зубожіння українського населення краю. Ліквідація Гетьманщини.

Поразка українського визвольного руху в битві під Полтавою вельми скоро призвела до небаченої раніш хвилі репресій, що обрушилася у тому числі й на Стародубщину. Небажання стародубського козацтва захищати російську державу під час вступу шведських військ на Україну, так само як і економічне багатство земель Стародубського полка, неабияка роль Стародубщини у суспільно-політичному житті Гетьманщини, усе це призвело російський уряд до прийняття рішення про встановлення імперського контролю над цими землями, про знищення тут усіма можливими методами українського духу, та встановлення російської гегемонії у Стародубському краї.

На Стародубщині ж, здавалося, сама природа оплакувала гірку долю українського народу. Літо 1709-го року було дощовим. А через рік велика засуха обрушилася на Україну. Це лихо посилила навала шкідників. «Саранча велика через Київ йшла — відмічено в одному з українських літописів. — Звідти майже по всій Малоросії розширювалася, і на сіверянській стороні в Стародубщині була, і шкоди великі в хлібі погнила, а від ікри оної народилася ще через два роки і шкоди чинила також». Почався падіж худоби. Епізоотія продовжувалася декілька років. Але до природної негоди приєднувалися рішучі дії російської адміністрації, що, користуючись людськими бідами, нищила залишки української державності. При чому тактика російського царату була, як і завжди, лукаво візантійською. Наставивши на стародубське полковництво покірного владі Лук’яна Журавка, що займав цю посаду цілих десять років, російська адміністрація дозволила йому значно обмежити права Стародубського міського магістрату, розпочавши таким чином наступ на демократичні європейські інститути Гетьманщини. Поступове нищення Росією магдебурзького права на Стародубщині та всій Україні, призвело до того, що у 1721-му році Стародубська ратуша уявляла собою напівзруйновану хатину, половина якої до того ж належала полковій старшині. Але не зважаючи на всі утиски з боку влади, магдебурзьке право на Стародубщині проіснувало до середини 19 ст.

Опасаючись народного незадоволення, та для контролю над козацькими землями, російська влада значно посилює свою воєнну присутність на Стародубщині. У Стародубі було розквартировано Мекленбурзький корпус та три роти гренадерів, утримувати яких було наказано коштом стародубських козаків. Тоді ж було створено й Стародубський воєнний полк російської армії, який також розміщався у Стародубі, підпорядковувався російському командуванню та набирався як з місцевих козаків, так і з солдатів-росіян. З того часу російське військо було присутнім на Стародубщині вже постійно, а стародубці-солдати брали участь майже в усіх імперських війнах Росії 18-початку 20 ст.ст. Уже 1709-го року полк проливав кров у Полтавському бою під керівництвом офіцера-росіянина Гаврила Кропотова. У той же самий час козаків-українців постійно висилають на важку працю на північ імперії – на будівництво Петербургу та Ладозького каналу, де стародубці просто вимирають від виснажливої роботи – так 1722-го року, на Ладозькому озері, Чернігівський та Стародубський полки навіть мусіли наняти на свій кошт бурлаків замість умерлих та слабих, що не могли кінчити своєї пайки роботи.

Але не менш жахлива ситуація складалася й на самій Стародубщині, особливо у Почепі та Мглині, де місцеве населення на цілих десять років перетворилося на справжніх рабів царського фаворита Олександра Меншикова. Побувавши на Стародубщині з російською кіннотою після того як її покинув Карл ХІІ, Меншиков, якого пов’язували, як вважається деякими спеціалістами, з Петром І й гомосексуальні стосунки, чудово зрозумів, наскільки є багатим цей край, та вирішив скористатися багатствами Стародубщини цілком для себе. Вже у 1709-му році Почеп втрачає своє вільне управління, раніше надане йому магдебурзьким правом. За наказом Петра І гетьман Скоропадський «за труди, понесені при вигнанні шведів з Малоросії», найкоштовніший дарунок підніс Олександру Меншикову, коханцю царя. Це були дві гетьманські волості — Почепська та Ямпільська. Віддані були при цьому всі ті поселення з селянами, які раніше належали «до двору гетьманського і... до ратуші почепської». Прийнявши в своє володіння селян, що згодом стали його кріпаками, Меншиков почав просити гетьмана, щоб були віддані йому і козаки всієї сотні. Задоволення цього прохання повинне було стати в протиріччя зі всім складом народних понять, за якими козак був синонімом вільної людини, зобов'язаної нести лише військову службу. Проте гетьман Скоропадський не міг відмовити царському коханцю. У червні 1710-го року виданий був гетьманський універсал про віддачу козаків «в державу і володіння його князевої світлості» і про виключення їх з «військової служби». Вістки про це викликали вибух народного повстання на Почепівщині, яке було жорстоко придушено посланим Меншиковим генералом Шидловським з військом, якому змушені були допомагати й генеральний хорунжий Сулима та стародубський полковник Журавко. Після цього прикажчики Меншикова наїхали на Почепщину, та почали розпоряджатися і козаками, і їх майном на свій розсуд. Городяни по суті справи стали його кріпаками. Було скасовано ратушне управління. Міщани використовувалися на роботах і службах при дворі князя. Були збільшені збори і податі. Торгівля прийшла до занепаду. Правління Меншикова привело людей до зубожіння.

«Вся Почепщина зробилася як би удільним князівством Олександра Даниловича, для чого по кордонах її поставлені були княжі герби з титулом його» — пише про ті події український історик 19 ст. Олександр Лазаревський. У цьому новому князівстві, перш за все, було звернено увагу на податі. Меншиковське «сріблолюбство» довело цифри податків до ступеня, небувалого на Україні. Поспільство почепської сотні, що платило раніше річної податі 600 крб. 31 коп., за Меншикова повинно було щорік вносити по 4759 крб. 69 коп. За 12 років володіння козаками з них було узято чистими грошима, не рахуючи відрядної роботи і користування козачими лісами, 67808 крб., 13 алтинів та 2 гроші. Нелегке становище було і в міського стану - міщан Почепу. Меншиков розвернув у місті значне будівництво, яке обслуговувалося руками городян. Наслідуючи Олександру Македонському, колишній пиріжник, а тепер «світліший князь» вирішив побудувати у своєму «князівстві» гідну себе столицю, яку назвав Олександрополем, на грецький лад. З 1720-го року, протягом семи років, городяни постійно брали участь в зведенні нової фортеці, виконуючи справжню феодальну повинність. За цей період там було зведено «будови кам'яної в дві лінії, в тих лініях житлових палат - 26, під тими палатами лавок - 8, льохів - 3, поблизу того ж міста Олександрополя почата будуватися кам'яна церква». Аби повністю приборкати почепських міщан власній волі, Меншиков не лише знищив ратушу та магдебурзьке управління – замість війта, що раніш керував містом та обирався народом, Меншиков посадив у Почепі бурмістра, як це було у російських кріпосних селах.

За вказівкою князя Меншикова були збільшені збори з винокуріння, введені збори мостові, з рибних ловель, а орні землі міщан були конфісковані. Збільшилися податки з продажу на міському торзі хліба та дерев'яного начиння. В результаті на торг перестали приїжджати торговці з інших міст. Господарство почепських городян переживало кризу. Але Олександру Меншикову було начхати на важке становище своїх «рабів». Приїжджавши до Почепу, Олександр Данилович Меншиков розташовувався в будинку, побудованому для «його великокняжої світлості». Навпроти знаходилася двоповерхова дерев'яна церква Олександра Невського, також зведена по указу «світлішого». Ні палацу, ні церкви тепер вже немає, але парк, посаджений Меншиковим в північній частині міста, існує і понині. У ті далекі часи він називався «меншиковським», а нині «Верхнім садом» або «Верхнім парком». Біля входу в парк була поставлена дошка з написом про заборону входу стороннім і з перерахуванням повного титулу власника. До кінця своєї запаморочливої кар'єри Меншиков носив титул, що не вміщався в десяток рядків друкованого тексту: герцог Іжорський, світліший князь Римської імперії і Російської держави, генералісимус, таємний верховний дійсний радник, рейхсмаршал, президент Військової колегії, адмірал флоту, Санкт-Петербурзький губернатор, кавалер російських і іноземних орденів, та усіма цими титулами винагороджено його за вказівками царя Петра.

Певна річ, що почепські козаки та міщани не збиралися коритися цьому ярму. Вони сходилися на ради, та міркували, як їм позбавитися від меншиковського свавілля. Але ні в Україні, ні в Росії не було тоді сили, що змогла би чинити опір царському другу. Навіть навпаки – серед заможних козаків Стародубщини з’являлися такі, що вважали за краще принижуватися перед «світлішим» князем, аби заслужити на його вдячність. Серед них особливо відрізнялася така-собі «трійця» - Яків Булашевич, Семен Ходкевич та Андрій Гудович, колишній сотник бакланський, який потім зробився почепським "комендантом" Меншикова, тобто його головним прикажчиком. Ця продажна «трійця» почала підмовляти козаків записатися до князя «у вічність», тобто як і селяни, стати йому вічними кріпаками. Звичайно ж, козаки й слухати про це не хотіли, тоді їх садили у в'язниці, кували в кайдани, всіляко катували.

З року в рік Меншиков округлював свої володіння захватом довколишніх до Почепу земель, закріпачував козаків і стягував з них нові повинності. Колишній пиріжник, чий достаток укладався колись у лоток, став власником 150 тисяч кріпаків, прекрасних палаців і величезних скарбів. Свавільно він приєднав до своїх володінь ще Мглин, велику частину Мглинської, Бакланської та Стародубської сотень. Серед мглинських козаків збереглася згадка про ті часи, що під час меншиковського володарювання вони працювали важче, ніж стародавні євреї під час єгипетського рабства. Зберігся у народній пам’яті і майже анекдот про те, яким чином меншиковські прикажчики відбирали у них землю. Робили вони це оригінальним і навіть комічним способом — за допомогою землемірної астролябії та її магнітної стрілки. Немудрящим сотникам і козакам, в яких Данилович відбирав землю, показували цей чудодійний інструмент, який нібито «за велінням зверху» вказував своєю стрілкою, які землі підлягають відчуженню на користь Меншикова. Вельми швидко Олександр Данилович відчув у собі таку силу, що перестав коритися навіть українському гетьману. Так у 1716-му році він забрав у значкових товаришів Павла й Семена Пучківських їхнє село Урянці. А гетьман Скоропадський, не маючи сил сваритися із «світлішим», змушений був віддати Пучківським у володіння інше село – Горяни. Коли ж новий гетьман, Данило Апостол, визвав до своєї столиці, у Глухів, Андрія Гудовича, на якого дуже скаржилися стародубці, цей меншиковський сатрап презирливо відповів, глузуючи над прізвищем гетьмана: «краще кланятися мені чоботу, ніж постолу», і Апостол аж нічого не міг йому вдіяти за це. Так нищилася гетьманська влада на Стародубщині. Але зі смертю Петра вельми скоро прийшов край і меншиковському свавіллю.

Почепські українці, що зросли та виховалися у демократичній Гетьманській державі, де міські та земельні адміністративні органи завжди були виборними, деякий час сподівалися, що у вищих державних установах Росії знайдуть вони можливість звернути увагу можновладців на свої злидні та зупинити меншиковські знущання, але даремно. З 1717-го року почепські козаки почали подавати багаточисельні скарги в російський Сенат про свавілля князя. Велика кількість скарг змусила сенаторів розпочати «почепську справу», але закінчилася вона знов-таки на користь царського улюбленця. Відправлений Сенатом на Україну межувальник Лосєв, діючи в догоду «світлішому князю», випрямив його володіння так, що вони стали ще обширнішими. Тоді на захист ображених козаків встав український гетьман Скоропадський. У чолобитній царю, поданій у грудні 1720-го року, він писав про «фальшиве» межування, яким був нанесений «всьому Стародубському полку збиток», оскільки більше 1000 козаків, а разом з ними поля, сінокісні угіддя, млини і бортневі ліси були приписані до володінь князя. Але знов прибулий межувальник, полковник Скорняков-Пісарев, підтвердив підсумки першого межування. Почепські козаки почали вже втрачати всяку надію на звільнення від меншиковського рабства, але знайшовся серед них зухвалий козак, Яків Білецький, що вирішив дібратися до самого царя та викласти перед ним вимоги почепців. Згодом Білецький згадував про це так: «Будучи в Москві, знаючи про біди почепчан, зустрів царя. Підійшовши до нього, я торкнувся його монаршої ризи, за праве плече, з такими словами: Надіжа-государ, чи по твоєму указу наші козаки в неволі сидять? І його величність запитав: — Які? Я мовив: — Почепські. І вийняв чолобитну із-за пазухи, і його величність узяв чолобитну до себе». Через три дні знов зустрів почепський козак царя і нагадав йому про земляків, що тужать у в'язниці. «Мовчи дурень! Буде Указ» — відповів Петро I. Розпочався третій етап «почепської справи». Два попередні межувальники були заарештовані й призналися, що вони з відома Меншикова «межували несправедливо і покрили його захвати». Переляканий Меншиков писав цареві: «Ні у чому у тій справі виправдатися не можу, але у всьому у вашої Величності всенижайше слізно прошу милостивого прощення». «Почепська справа» коштувала Меншикову великих втрат. Петро I зобов'язав його розлучитися з тим, що йому не належало: повернути козакам захоплені землі, а також оброчні гроші. Кредит «світлішого» дуже похитнувся, і йому довелося залишити пост президента Військової колегії.

Та «опала» Меншикова за царювання Петра продовжувалася недовго. У нього відібрали тільки те, що він «незаконно» приєднав до свого почепського володіння, сама ж Почепська сотня з козаками, міщанами та селянами, що там жили, залишалася у повній власності Даниловича аж до смерті імператора. Лише у 1727-му році «мазунчик» Меншиков потрапив у опалу, назавжди поступившись місцем при царському дворі новим фаворитам. У нього було відібрано рухоме і нерухоме майно, у тому числі і місто Почеп із сотнею. Разом зі своєю сім'єю він був відправлений до заслання до Сибіру, до міста Березова, де й помер незабаром. Почепська сотня Стародубського полка була поновлена, але само місто Почеп, як «ласий шматочок» ще довго знаходилося під владою росіян, і магдебурзьке право було відроджено там лише у 1741-му році, коли російською імператрицею стала Єлизавета, коханка українського козака Олексія Розумовського. Меншиковський же блюдолиз, Андрій Гудович, тікав з Почепу до Петербургу, де незабаром знайшов собі нових господарів серед російської аристократії.

Але репресії, лихварства та свавілля петровської адміністрації на Стародубщині торкалися не лише Почепа та Мглина. Після повалення уряду гетьмана Мазепи та значного обмеження автономних прав гетьманської України, на кращі землі Стародубського полка, як голодні вовки на телицю, накинулися російські вельможі, і це нашестя було страшнішим від будь-якої сарани. Так, наприклад, багатющу Топальську волость Петро I подарував своєму сподвижникові графу Саві Рагузинському, сербському купцеві на російській дипломатичній службі. Зайнятий державними справами Сава рідко бував у Великій Топалі, довіривши управління нею своєму племінникові графу Гаврилі Івановичу, людині жадібній та безцеремонній. У 1718-му році Гаврила зумів провести на посаду топальського сотника не козака, а ніжинського грека, міщанина Клима Янжула. Услід за Климом у Стародубський полк полізли і його родичі. Мабуть, по намові Рагузинського Янжул у 1725-му році написав в Малоросійську колегію, що тоді керувала Україною, донос на наказного полковника Івана Лаврентійовича Бороздну, звинувачуючи його у "деякій важливості", яка так і не була публічно названа. Полковник Бороздна, виходець зі старовинного стародубського роду, з 1724-го року був сотником полкової Стародубської сотні, й «виправляв посаду» Стародубського полковника. І от, шановану на Стародубщині людину, за брехливим доносом ніжинського грека, заарештували, били, катували і в 1726-му році заслали до Сибіру. Гаврила Рагузинський, який був справжнім керівником цієї справи, уже в день арешту Бороздни, примчався зі своєю челяддю до маєтку стародубського полковника у Ведмедеві, і вивіз до себе всю його рухомість - гроші, коштовності, зброю, книги, посуд, одяг, постільну білизну, тканини, продукти, свиней, птицю і таке інше. Але стародубське суспільство відверто назвало графа Рагузинського звичайним грабіжником, і, не маючи можливості законно протидіяти цьому російському ставленикові, вирішило відмовити Рагузинському у спілкуванні. Стародубська козацька еліта перестала навіть зустрічатися із графом, і тоді Рагузинський вирішив «узаконити» свій грабунок, і як тільки Бороздна опинився в Сибіру, він увіз до себе дружину Бороздни та змусив її видати за себе молодшу дочку Ганну, перетворивши таким чином свій грабіж на "вивіз приданого". Лише після смерті Катерини I з Івана Бороздни було знято звинувачення і в 1727-му році йому дозволили повернутися з Сибіру. У порожньому ведмедівському будинку він знайшов лише голодного сина Івана. Куражившись над Бороздною, Рагузинський бив його посланців і багато місяців утримував не лише дочку, але і його дружину. Більш того, Гаврила глумливо відібрав у старого навіть ті дрібні речі, з якими той повернувся з Сибіру. Надломлений стражданнями Бороздна помер у 1728-му або 1729-му році. Обурення стародубського козацтва було настільки великим, що Рагузинський сильно перелякався за своє життя і навіть звертався до Генеральної канцелярії України, де для того, аби помиритися зі стародубцями, за великі гроші купив собі "грамоту про неосуджування" за скоєне, що викликала у козаків лише жорстокий сміх. Помер Гаврила Рагузинський 1739-го року, не залишивши після себе дітей.

Коли ж 1722-го року помер український гетьман Іван Скоропадський, колишній стародубський полковник, Петро І вирішив знищити українську автономію вщент, заборонивши українцям обирати нового гетьмана. Вирішив Петро потрохи нищити й полкову адміністрацію на Україні, бо українські полковники, яких обирав народ, сильно мозолили очі російському імператору. А для початку цар схотів наставити на Україні полковниками росіян, аби ті помалу й ліквідували остаточно автономію на Україні. Для того ж, щоб по всій Україні разом не почалося антиросійське повстання у цьому випадку, лукавий цар рішив примусити козаків, щоби ті дали згоду від себе назначати полковниками росіян, нібито зовсім не примусово. Що було робити українцям – закону та справедливості на їхній землі після смерті гетьмана Мазепи давно вже не було. Довелося того ж самого року й стародубцям «бити чолом» государю, аби той «пожалував» їм полковника з «великоросійських персон». Використовуючи цю чолобитну, Петро велів призначати в українські міста росіян, спочатку під ім'ям комендантів, потім полковників, виключаючи поступово їх вибори козаками. Тоді ж у Стародуб був призначений полковником російський майор Іван Кокошкін, який і керував полком впродовж цілого року. На більше цього майора на полковничому уряді не вистачило, адже ні потреб Стародубщини, ні українського менталітету він не розумів, і 1724-го року його змінив інший росіянин – Ілля Пашков. Та нічого доброго, крім хабарництва та лихварства, полковники-росіяни на Стародубщину не принесли. Чотирьохлітнє панування Іллі Пашкова призвело увесь Стародубський край до такого зубожіння, яке відомо було раніш мабуть тільки мешканцям меншиковських волостей. У 1728-му році обструкція стародубцями російської влади досягла найвищого рівня, і для того, аби зберегти Стародубщину у складі імперії, уряд Росії вирішив повернути стародубське полковництво українцям, та тільки призначити полковниками у Стародубі відразу трьох осіб, керуючись принципом «розділяй та володій». Так стародубськими полковниками стали Опанас Єсимонтовський, Семен Галецький та Степан Максимович з наказом «аби тамошня старшина у всьому була слухняна». Але вже через два роки на стародубське полковництво було повернуто росіянина – відставного майора Олександра Дурова, який і прибув 1730-го року з Петербургу до Стародуба, отримувати тут стародубські полкові клейноди. Так розпочався для Стародубщини новий чотирьохрічний період свавілля та лихварства, так звана «дуровщина», проти якої рішуче постав Семен Галецький, що став у цей час вельми поважаною особою у краї. Допомогти Галецькому не міг навіть гетьман Данило Апостол, який скаржився, що йому над Дуровим «не можна було суду чинити для того, що він з російських полковників». Та наполегливість Галецького мала свої наслідки – у Петербурзі було привернуто увагу на «Стародубську замятню», і 1734-го року Олександра Дурова скинуто зі стародубського уряду, та навіть засуджено у Глухові за казнокрадство.

Насаджуючи на Стародубщині російські методи керування краєм, особливу увагу імперський уряд привертає на старообрядців, які відтепер стають чільною силою русифікації Стародубщини. Події Шведської війни, коли росіяни-старообрядці створювали партизанські загони та нападали на окремі частини шведської армії, змусили російський уряд задуматися над тим, що на протидію стародубським українцям, які не підтримували росіян у боротьбі зі шведами, їм потрібно створити у краї міцну російську базу саме зі старообрядців. З цього часу старообрядці, яких у самій Росії уряд цькував та прирікав на тортури й страти, становляться на Північній Україні пільговою категорією, яким уряд всіляко допомагає та дбайливо випестує. А старообрядці в подяку стають провідною силою та авангардом імперської колоніальної політики у знищенні української автономії.

Відразу після Полтавської битви, у якій шведсько-українське військо зазнало поразки від росіян, уряд Петра І звертається до старообрядців Стародубщини з подякою за допомогу у війні зі шведами, «прощає» їх, та дозволяє офіційно мешкати на Стародубщині, там, де до того вони жили майже таємно, ховаючись від царської адміністрації, та дякуючи стародубським козакам та українським поміщикам, які дозволили їм будувати свої слободи на власних землях. У пам’яті старообрядців Клинців та Зибкої цей період залишився згадкою про те, що нібито сам цар Петро І зустрівся із ними у Стародубі, куди вони привели шведських полонеників, та пообіцяв їм свою ласку за те. Насправді ж дуже скоро мешканці Стародубщини на власні очі змогли побачити ту неабияку турботу, якою обволік російський уряд своїх колишніх ізгоїв. Уже в 1715-1716 рр. російська адміністрація видає накази, згідно з якими та земля, на якій мешкають старообрядці Стародубщини, відбирається від її колишніх власників – українських поміщиків та козаків, та передається під управління спеціально створених державних установ - Розкольницької Контори та Государевої волості описаних розкольницьких слобод Малоросії. З цього часу колишні землевласники, попри всі свої намагання, вже ніколи не зможуть повернути ці землі собі. В наступні роки, коли російська казна, спустошена довготривалою Північною війною, почне новий наступ на старообрядців Росії, обтягуючи їх новими податками, старообрядці Стародубщини знов таки, якимсь «чудодійним» засобом, будуть від тих податків звільненими. На них не будуть поширені ні двократний, ні чотирикратний подушний оклади, введені російським урядом у 1718-му та 1722-му роках. Навпаки, російський уряд буде навіть сприяти переселенню на Стародубщину нових колоній старообрядців, як з самої Росії, так і втеклих раніш до Польщі. Так у першій половині 18-го століття в слободі Зибкій з'явилися вихідці з Дона. Їхні перші скити поблизу Зибкої (на слободі Городище) появилися в 20-х роках 18-го століття. А у 1764-му році, коли старообрядців виганяли з їхніх поселень на острові Вєтка у Польщі, уряд дозволив їм самостійно обирати місце свого нового мешкання, і більшість старообрядців оселилася у Зибкій, Святську, Злинці, а також і в Климові, куди була перенесена Вєтківська Покровська церква і де був заснований Климівський Покровський Монастир. Так російський уряд, який засуджував старообрядців на смерть у Росії, на Стародубщині дозволяв їм будувати свої церкви та монастирі, адже старообрядці з’явилися вірними слугами російського колонізаційного режиму. Так за даними 1723-го року, в слободі Зибкій налічувалося 56 дворів та 12 самотніх хат, у 1736-му році вже була громадська каплиця, а у 1767-му році дві каплиці та скит з 25 келіями. 1771-го року в слободі заснована й церква Різдва Христового. Подібною була й ситуація у Клинцях, де 1723-го року було 17 дворів, а 1767-го 349. У 1782-му році за указом імператриці Катерини II слобода Клинці отримала статус посаду, а з 1785-го року в посаді відкривається друкарня для друкування старообрядської учбової і духовної літератури. У той же самий час, як відомо, українське друковане слово на Україні заборонялося.

Дозволяє російський уряд займатися старообрядцям і торгівлею, і завдяки різноманітним пільгам, старообрядські купці незабаром стають вагомою силою у стародубській економіці, звідки витісняються купці українські та іноземні. Так у Клинцях були широко розвинені різні промисли та торгівля. Місцеві жителі теслярували, виготовляли і продавали цеглину, шили одяг і взуття, робили сани і прості вози, торгували конопляною олією, прядивом, рогожею, медом, милом. А Єремєй Карпов, що з 1718-го року був слобідським бурмістром у Зибкій, скуповував і забирав за борги землі тростанських і засухівських козаків, владнував водяні млини, скуповував прядиво і коноплі, робив олію та продавав її у Стародубі. Завдяки узгодженої із державою спекуляції, добробут багатьох стародубських старообрядців неухильно зростав із року в рік.

Під час тривалого бурмістрування у Зибкій Єремєя Карпова місцеві старообрядці настільки відчули себе реальною силою, що стали чинити опір українській гетьманській владі, сподіваючись на підтримку російського уряду у своїй антиукраїнській діяльності. Взагалі, серед місцевих старообрядців почало з’являтися вельми багато всілякого роду пройдисвітів, які, користуючись турботою російської влади до старообрядців, оселялися тут та видавали себе за великих старообрядських проповідників. Так у слободі Зибкій з’явився ключар Ново-Єрусалимського монастиря з-під Москви Амвросій, що видавав себе у 1749-1753 роках за ієромонаха Афіногена, а сам займався звичайними крадіжками, і єпископ Лука, що став згодом католиком і капітаном польської армії. Але найбільшої популярності серед старообрядців набув овдовілий священик Патрикій, який перебрався до Зибкої з Вєтки, та мешкав тут з 1739-го по 1758-й рік. Завдяки великої обізнаності та начитаності у старообрядських справах, Патрикій вельми скоро став справжнім вождем місцевих старообрядців. Навіть російська влада вельми стурбувалася зростаючим авторитетом Патрикія, та видала наказ до стародубського полковника Федора Максимовича схопити проповідника. У травні 1753-го року до Зибкої було відправлено загін великотопальського сотника Лемешевича. Але старообрядці вчинили збройний опір. Лемешевича з козаками було пограбовано та побито. Сотника старообрядці посадили у в'язницю, а козаків, закутих у колодки, відправили до російського поручика Сергєєва на пограничний російський форпост у Тимошкиному Перевозі. Гетьман України Кирило Розумовський, довідавшись про таке старообрядське безчинство, вельми розсердився, та звелів негайно наказати злочинців. Стародубське козацтво справедливо вважало Єремєя Карпова головним винуватцем цієї справи, тому нанесло свій удар саме по старообрядській адміністрації слободи. Полковою владою був заарештований син Єремєя Карпова, Гаврила, та слобідський виборний при волосному управлінні. 11 травня 1753-го року гетьманським ордером було наказано покарати захоплених зибківських старообрядців батогами і стягнути з них вкрадене. Проте вже через кілька місяців, під тиском російської адміністрації, сотник і старообрядці прийшли до мирової угоди про припинення справи. У жовтні 1753-го року ця ж справа розглядувалася знов у суді по ордеру гетьмана і по проханню Гаврила Карпова та інших зибківських старообрядців. Старообрядці заперечували звинувачення у підбуренні їх до заколоту вустами Патрикія. І тільки 29 квітня і 16 червня 1757-го року проти Патрикія дав свідчення один зі старообрядців, Федір Чопов. На підставі цих свідчень Чернігівська Духовна Консисторія зажадала 7 січня 1758-го року арешту Патрикія. Але 20 лютого 1758-го року Патрикій помер, так і не дочекавшись власного арешту. Так старообрядці у черговий раз доказали свою силу та заступництво російської адміністрації проти гетьманського уряду.

Але на відміну від старообрядців, російський імперський гніт на українців Стародубщини лише посилювався з кожним роком. Для багатьох збіднілих селян, ремісників та козаків єдиним виходом залишалася втеча від державних податків, коли людина вже не мала ніякого доходу від свого господарства, кидала його, та уходила у дрімучі стародубські ліси, ховаючись там від жорстокого поневолення. Квітучий колись край гетьманської України перетворювався бажаннями російської адміністрації на звичайну колоніальну провінцію, бідну та зубожілу. А народ, що пишався колись своїм багатством, змушений був жебрачити, або займатися розбійництвом по лісах. Слава про стародубські ліси, що дають притулок покривдженій людині, ширилася не лише Україною, але й сусідніми землями. Все частіше траплялися випадки, коли у тоталітарній державі втеча та заколот залишалися єдиними можливостями боротьби людей за власні права. Було також і на Стародубщині.

У 1725-му році в Почепі стався незвичайний випадок. Один з солдатів розквартированого в місті Гренадерського полку, Олександр Семиков почав видавати себе за царевича Олексія, сина Петра І. Про появу самозванця доніс властям Андрій Барановський, війт села П'яний Ріг. Семикова схопили і відправили до Петербургу. «В Преображенській канцелярії оний злодій, самозванець Семиков, в тому своєму злодійському намірі і розпитах і з розшуків винився». Сенат виніс смертний вирок. Незабаром він був страчений, а його голову прислали до Почепу. На майдані було споруджено кам'яного стовпа із залізною спицею, на яку увіткнули голову самозванця. Нижче на щиті був написаний текст: «В нинішньому 1725 році листопада в 22 день в Санкт-Петербурзі страчений смертю гренадер Олександр Семиков...». Цей стовп простояв в місті майже 200 років. Наче у якомусь варварському королівстві, він повинен був нагадувати людям, що на них чекає у тому випадку, якщо вони спробують вчинити заколот проти ненависної імперської влади.

Але спинити моря руками неможливо. Завжди знаходилися такі люди, що вірили у власні сили та готувалися до боротьби. Чутки про те, що в лісах Північної України, серед волелюбного українського народу, можна знайти притулок і захист, ширилися Росією та Україною, доходили навіть до Дону. Так з’являється у стародубських лісах Омелян Пугачов, тікаючи зі служби у російській армії, і ховається тут за кілька років перед тим, як розпочне велике повстання проти російської влади на Уралі. Коли імператриця Катерина ІІ довідалася про те, що мешканці села Чубковичі під Стародубом дали притулок у себе цьому геніальному бунтівнику, вона наказала виселити всіх тих, хто жив у селі – селян та козаків, навічно до Сибіру. Але подолати тягу народу до свободи вона не змогла.

Руйнуючи та нищачи українську автономію, російський уряд з часів Петра І починає створювати паралельні органи управління Гетьманщиною, які, за думкою царського режиму, повинні з часом перебрати до себе всі головні функції керування краєм, перетворивши Україну на звичайну колонію. Відразу після переходу гетьмана Мазепи на бік шведів Петро І переносить на Україну губерніальну адміністративну систему, яка створюється у цей час в імперії. Уся територія Гетьманщини стає частиною Київської губернії, а російська адміністрація з міста Києва все більше втручається у внутрішнє життя українських полків. Декілька разів, користуючись смертю гетьманів Скоропадського та Апостола, Росія намагається остаточно скасувати гетьманське управління Україною, створивши так звані «Малоросійські колегії», але спрага українців до незалежності, змушує російський уряд знову дозволяти козакам обирати собі гетьмана. І тільки Катерина ІІ, ставши російською імператрицею, рішуче нищить останні залишки української незалежності. Спочатку від козацьких урядовців відбирається судова влада, а після цього й усяка інша, а козацькі полки зостаються лише військовими одиницями, під цілковитим керівництвом російського генералітету. Навіть українські національні військові строї нищаться, а взамін їх насаджуються російські мундири єдиного кольору та крою. А з 1783-го року українські козацькі полки в Російській імперії перестають існувати назавжди, і імперська влада досягає нарешті своєї мети. Не минула ця гірка чаша й Стародубщини.

З жовтня 1764-го року, з ліквідацією гетьманської влади, Гетьманщина перетворюється на Малоросійську губернію, до якої входить і Стародубщина, двома повітами – Стародубським та Погарським. Але, наслідуючи територіально Гетьманщину, навіть під російським керуванням, існування окремої губернії дуже непокоїло російську владу. Тому восени 1781-го року Малоросійська губернія розподіляється на три окремі намісництва, а козаки перетворюються на карабінерів – окрему частину російського війська. Стародубщина входить до складу Новгород-Сіверського намісництва, та ділиться тепер на три повіти – Стародубський, Мглинський та Новоміський. Центром Новоміського повіту стає колишнє сотенне село Стародубського полку Засуха, яке відтепер отримує статус міста під ім’ям Нового Міста. І тільки Павло І, який, ставши імператором, відмовляється від багатьох нововведень своєї матері, яку він страшенно ненавидів, знову, указом від 12 грудня 1796-го року, відроджує Малоросійську губернію в межах колишньої Гетьманщини. А Олександр І, після убивства батька, у 1802-му році знову її розподіляє, тепер уже на дві частини – губернії Чернігівську та Полтавську. Сучасна Стародубщина більш як на сто років, до 1919-го, залишається частиною Чернігівщини, і таким чином територіальний зв'язок її з Україною не переривається і у 19-му столітті. А від 18-го століття залишається тріумфальна арка у Новгороді-Сіверському, де серед інших гербів колишнього намісництва можна побачити й три стародубських – Стародуба, Мглина та Нового Міста.

Із знищенням української автономії, нищилося поступово і українське козацтво на Стародубщині, перетворюючись на звичайних селян-кріпаків. Ще з 1729-го року російський уряд починає вимагати від збіднілих козаків переходу до селянського стану, а Указом від 3 травня 1783-го року всім українським поселянам велено "залишатися у своїх місцях і у своєму званні" ( п. 8 ). Дуже часто Указ цей називають "указом про закріпачення України". Прості козаки указом від 16 листопада 1781-го року були переведені на положення російських селян-однодворців з одночасним накладенням на них подушної податі і забороною вільного переходу на інше місце проживання. Указом 1783-го року про перетворення лівобережних козачих полків в регулярні частини російської армії українських козаків звели до положення солдатів. З цих пір вони втратили козачі права та привілеї, і, хоча як і раніше називалися козаками, фактично стали селянами. Тепер вони несли всі селянські повинності, деякі з них навіть потрапляли в кріпосну залежність до поміщиків, а українська старшина отримала всі права і привілеї російського дворянства. Поміщики-кріпосники не лише володіли селянами, але гнобили і збіднілих козаків, прагнули привласнити собі суспільні козачі землі, вели з ними тяжби, заставляючи їх платити великі викупи за спійману худобу, навіть і на тих вигонах, які відвіку належа