Про демографічну ситуацію на Україні вже говорено й переговорено. Єдиний висновок із того – та ситуація загрозлива, особливо щодо сільської місцевості. Швидкими темпами йде обезлюднення сіл. Воно почалося ще з першого десятріччя радянської влади, коли в процесі так званого розкуркулювання село втратило основу свого найактивнішого людського потенціалу. Та встократ сильнішого нищіного удару завдав спланований Москвою голодомор початку 30-х років.Продовжили спустошливу дію смуги масових репресій та період другої світової війни. Наслідки того всього продовжують впливати на нас і нині.Вони пов’язані в першу чергу з міграційними потоками з Росії, що дало змогу сучасним твердолобим політикам розколоти український народ за мовними ознаками і діяти за принципом:”Розділяй і владарюй”.Через це за роки незалежності не вироблено ефективної національної політики, отож гальмується і розвиток економіки, і розвиток духовності , а це в свою чергу негативно впливає на демографічну ситуацію на Україні. І, звичайно ж, не допомагає намагання урядовців у певній мірі виконати передвиборні обіцянки щодо збільшення домоги матерям при народженні дитини .Те справи не покращує,бо по-перше, при економічній та політичній нестабільності, при безперервному зростанні цін на продукцію, при нестримному зростанні тарифів на газ , електроенергію воду і ін. ота допомога не адекватна затратам на вирощування дитини, по-друге, через низький моральний рівень частини жінок досить поширені випадки, коли ота допомога при народюженні дитини використовується не за призначеннням. А до того ж вона здебільшого приваблює жінок, яким не варто було б народжувати дітей – тих, які палять, зловживають спиртним та наркозалежних. У таких жінок діти нарорджуються з фізичними вадами чи розумово відсталі . Отож радості ( чи користі) від таких дітей суспільству не буде, тим паче, коли ті діти стануть дорослими. І якщо вони здатні будуть народжувати дітей, то їх діти стануть ще проблемнішими, аніж їхні батьки. Тобто прокладається пряма дорога до виродження.
Видно, такий спосіб боротьби за оптимальну демографічну ситуацію не досить ефективий, чи, точніше, досить неефективний.Тим паче, що при тотальній недовірі людей до влади у них є сумнів , чи ота допомога надійна. До того ж навіть благополуччя окремих сімей не впливає позитивно на демографічну ситуацію, адже серед сучасних заможних родин щось не помічається прагнення до багатодітності ( таке могло б бути лише при вищому загальному рівні заможності та ще й при усвідомленні, що таке прагнення пов’язане з громадянським обов’язком, тобто при вищому рівні патріотизму).
Слід сказати , що питання демографії на часі і в багатьох європейських країнах, і на американському континенті. Але там ця проблема розв’язується простішим способом : рівень життя там приваблює люд із менш заможних країн ( у тому числі і з України).
Але останнім часом стали проявлятись і негативи такого способу поповнення населення, бо частина емігрантів у ті країни порушує там соціальну стабільність . Водночас у країнах заможних , у тому числі і в США, збільшується кількість людей , що прагнуть усиновити дітей з інших країн, у тому числі і з України. І це також не сприяє покращенню демографічної ситуації на Україні. До того ж у нас із кожним роком росте кількість покинутих дітей чи таких, батьки яких позбавлені батьківських прав. Ліпше було б, щоб таке усиновлення відбувалося в межах країни , але цьому не сприяє низький матеріальний рівень більшості нашого люду та інші вже згадувані фактори.
Звичайно ж, бути свідком того, як на твоїх очах кількісно тане твоя нація, - дуже тривожно і некомфортно. Але ще тривожніше стає, коли усвідомлюєш – тане моральне і фізичне здоров’я поколінь. Задаєш собі таке, здається, крамольне запитання: „ А що краще – чи щоб у нас збільшувалася кількість люду за рахунок фізично, розумово і морально ущерблених людей, чи хай буде, як кажуть, менше, та краще?Адже ж від того, чи мешкає на Україні 47 чи 45 мільйонів, Україна існувати не перестане , якщо ті люди будуть фізично і морально здорові і виховані в патріотичному дусі. На перший погляд здається: чим більше люду, тим краще оброблятиметься земля, більше буде добуватися корисних копалин, ефективніше працюватимуть заводи, фабрики. Але ж ми живемо в 21 столітті. Цівілізація хоч на щось путяще хай буде здатна, зокрема на ефективний технічний прогрес.
Звичайно, коли зменшення люду набирає катастрофічного характеру, то це вже трагедія.Але водночас трагічним є і те, коли серед активної частини суспільства збільшується таких громадян, що не можуть позитивно впливати на демографічну ситуацію. Адже багато молодих людей мають серйозні проблеми зі здоров’ям через тютюнову, алкогольну та наркотичну залежність.А серед них значна частина дівчат та молодих жінок , яким навіть палити звичайні цигарки небезпечно, бо нікотин може негативно вплинути на їхніх майбутніх дітей, не кажучи вже про алкоголь та наркотики. А якщо ті діти доживуть до того віку, коли самі можуть стати батьками, то якитх дітей вони будуть народжувати? Отож неминуче виродження.Значить, SOS ?
Так! І кожен сам себе має рятувати, щоб врятувати націю. А як?
Ось саме це і буде темою нашої тривалої розмови (хоча й те, що вже сказано, може наштовхнути на правильні висновки).

2. Ч и і с н у є ф о р м у л а ща с т я ?

Мабуть, кожен з тих, хто навчався бодай в середній школі,
чув такий вислів: „ Людина створена для щастя, як птах для польоту”. У цьому афоризмі – потужний підтекст. І перш за все він стосується поняття „щастя”, яке впродовж віків пробували розтлумачити , але до одної думки так і не прийшли. Тому й не було знайдено формули щастя. Натомість було знайдено і запропоновано безліч тих формул. Складається враження, що кожна людина творить свою формулу щастя. І багато з них оприлюднюється, наприклад: „щастя в грошах”, „щастя в горільці”,
„батьківщина там, де тобі добре”, „де здоров’я, там і щастя” і т. д. Отож є багато варіантів поняття „щастя”. Наприклад, людина щось загубила, а потім знайшла; була хвора, а потім видужала; пішла рибалити і наловила багато риби; посадила картоплю, і та добряче вродила; людині підвищили зарплату і т. д.
Можна до безкінечності продовжити перелік ситуацій , за яких людина певний час почувається щасливою. Але ота щасливість лише в якійсь мірі дотична до поняття „щастя”, хоча із того всього можна зліпити певну загальну формулу на зразок: „ Щастя – це стан душі”. А можна й детальніше розтлумачити назване поняття.
Для цього пошлемося на конкретного середнього громадянина конкретної країни ( у даному випадку – України).І створимо, так би мовити, віртуальний образ щасливого громадянина України. Із яких елементів складалося б щастя такого громадянина?
1.Безпроблемне здоров’я.
2.Душевна злагода і доброта.
3.Світлий розум.
4.Гордість за свою державу.
5. Довір’я до всіх владних струкур.
На тлі сьогодених реалій оті пункти здаються фантастичними. Отож мова про оте п’ятиелементне щастя , здається, не на часі.
Звичайно, теоретично досягти такого щастя можливо.
Щодо першого пункту, то можна стверджувати, посилаючись на східну медицину і на мислячих лікарів і науковців сучасності (Брехт , Норбеков, Ніші, Гаджанян та ін. ), що людина в значній мірі господар свого здоров’я. Адже вона обдарована унікальною самодостатньою енергетичною системою , яка здатна до певної міри сама себе захищати впродовж довгих років життя, до того ж та система знаходиться не ізольованою від енергетики природи, у тому числі і від космічної енергетики, підпорядкована загальному ритмові і спільним законам природи. І коли людина усвідомить те і не порушуватиме законів природи, може жити при оптимальному здоров’ї до глибокої старості.
Щодо душевної злагоди, доброти і світлого розуму, то теж у значній мірі людина спроможна розвинути в собі названі риси.
Що стосується останніх двох пунктів, то тут справа набагато складніша. Але людина таки може у значній мірі впливати на суспільну ситуацію. Хоча кожної миті ми переконуємось, що якість держави у значній мірі залежить від влади. Але ж від наділених конституційним правом громадян залежить, хто буде ними керувати і згідно тих же конституційних прав громадяни мають контролювати ту владу. Але щоб все те здійснити, потрібно за основу брати три попередні пункти, тобто бути фізично здоровим, мати душевну злагоду ( яка залежить і від доброти, і від віри в свої сили, і від громадянської свідомості).
Звичайно, дорога до щастя ( до того варіанту, який я прокреслив) легкою не буває. Вона вимагає зусиль ( часом колосальних), а також принциповості й сміливості , готовності поступитися чимось особистим задля загального ( без того душевної гармонії не досягти). Тут доречна буде ота апробована досвідом формула „Життя – це боротьба”. У даному випадку будемо мати на увазі боротьбу за свої людські права , за свою гідність і свободу , а паралельно – боротьба з самим собою.
Нам відомі різні форми суспільної боротьби , зокрема у пам’яті ще надійно тримається помаранчевий майдан, який засвідчив, що ми, українці, ще маємо порох у порохівницях , що в наших душах ще може прокинутись громадянський звитяжний дух.
Боротьба самого з собою – це також важливий і непростий процес.
До того ж він вимагає системності , невідступності й націленості на виразно окреслену перспективу. Часом про людину, яка досягла духовної і фізичної досконалості, кажуть:”Вона сама себе зробила”.
Тобто досягла названої висоти завдяки титанічним зусиллям, переборюючи в собі ( чи не допускаючи до себе) ледарства, прагнення тратити час на пусті забаганки, переборюючи кепські звички ( палити цигарки, тішити себе алкоголем чи наркотиками, тобто ставити під загрозу своє фізичне та духовне здолров’я і в такий спосіб робити себе людиною неповноцінною, а отже зайвою, не бажаною для суспільства і держави).
Слід сказати, що перемога над собою – це найсолодша перемога, вона робить людину впевненою в собі, гордою, незалежною, здатною протистояти лихим впливам.
Звичайно ж, у нормальній трудовій сім’ї, особливо в сільській, людина з дитячих літ перебувала в умовах, які спонукали переборювати в собі усяку нехіть, ледарство, дрібні примхи. Пригадую власне дитинство. ( типове дитинство воєнних і повоєнних років). Вранці так ще хочеться поспати, але мусиш швиденько схоплюватись, одягатись, умиватись, гнати корівчину до череди. До того ж холодна роса обпікає босі ноги , а ти мусиш переборювати той холод та інші незручності. І відчуваєш певну гордість, бо ти є рівноправний член родини, тим паче, що і мати, і дорослі сусіди не принижують тебе жалістю чи співчуттям – і це підносить тебе у власних очах. Так формується характер. Дитина готується до суворого дорослого життя. І слід сказати, що ми, сільські діти, рідко простуджувались, рідко чхали та кашляли, лише часом тріскалася шкіра на ногах , з’являлися так звані „ципки”, але це було звичним, до того ж , за порадою дорослих, вдавалися до простого природнього самолікування ( звичайно ж, ні про які пігулки чи мікстури ми і гадки не мали) – і це було черговою перемогою над болями, над життєвими прикрощами.
А скільки всякої роботи доводилося виконувати малим! Спочатку просо полоти, гусей пасти, рвати щавель для борщу чи добувати лугову їжу для птиці та поросяти. І чим більше додавалось (ще дитячих) років, тим примножувалося тих робіт, і вони ставали складнішими, наприклад, „товкти ступу”, взимку возити дрова саночками з-за Десни, рубати хворост, полоти вже не лише просо, а й картоплю та іншу городину, щось там ремонтувати (адже господар, хоч ще й малий). А згодом і працювати на лузі – гребти сіно, складати в копиці , тягати конем копиці до стога під суворим наглядом стогокладів
А сама природа здійснювала естетичне виховання: навчала любити красу, привчала слух до сприйняття розмаїтої пташиної музики ; до того ж, жили серед домашніх тварин і не могли їх не любити, отож самі обставини виховували доброту, жалість до скривджених істот, а також спостережливість. Не даремно ж серед видатних письменників , художників, музик, піснярів більшість тих, які були сільськими дітьми.

3. Р о з д у м и п р о с п р а в ж н ю л ю д и н у.

Парадоксів вистачало і в радянські часи ( недарма ж Радянський Союз із сарказмов називали „страна чудес” , маючи на думці такі фактори, які суперечили здоровому глузду). Але в наш час парадоксів не поменшало, а навпаки – примножилось, тобто до старих додалися нові.
У попередньому розділі я говорив про умови , за яких формувалися неординарні особистості. По суті йдеться про парадоксальну ситуацію, коли із сільських хлопчаків, які виростали, здавалося, за несприятливих умов, формувалися яскраві особистості. Ясна річ, батьки мріяли про тепличні умови для своїх дітей, не розуміючи чи не бажаючи розуміти, що саме тепличні умови не сприяють формуванню кращих людських рис.
Слід сказати, що нині ми маємо досить несприятливі умови для формування особистості. Звичайно, у частини дітей-підлітків та юнаків є необхідність переборювати труднощі , долати перешкоди на життєвих шляхах. Але для багатьох ті труднощі і перепони подолані...не ними , їх зсунув зі шляху батьківський крутий протекційний бульдозер. Жаль таких пещених і нерозумно обезволених дітей. А як же їм доведеться далі жити, коли раптом через якісь причини зіпсується той бульдозер і вони зіткнуться із труднощами, переборювати які не підготовлені. Тоді можуть зламатися залишки їхньої сили волі і молоді люди шукатимуть порятунку в горілці чи наркотиках або ставатимуть на злочинні стежки – і у такий спосіб відбуватиметься деформація особистості. До того ж категорія молодих людей, поставлених у тепличні умови, негативно впливає на інших, викликаючи в останніх заздрість і прагнення бути схожими на них. А при відсутності фінансових можливостей ті, що хочуть користуватися „благами” життя, втягуються часом у злочинну орбіту, водночас прагнучи наслідувати згубний для здоров’я стиль життя отієї „золотої” молоді ( пиятика, наркотики, сурогатне кохання).
А як же бути тим, хто невідступно бажає користуватися дорогими благами життя , але не має для цього фінансових можливостей? Перш за все треба виробити в собі імунітет проти згубних впливів своїх розбещених ровесників. Для цього слід твердо визначитися щордо життєвих цінностей. У даному випадку, мабуть, перше місце серед тих цінностей має бути самоповага. А коли вона приходить і надійно приписується в житті? Перш за все коли людина доводить сама собі, що вона сильна, здатна боротися проти шкідливих звичок, проти згубних впливів, може стверджуватися як особистість у плані фізичному і духовному. Водночас слід виробити в собі виразні критерії оцінки людських особистостей, іншими словами, твердо уміти відповісти на запитання: „Хто така справжня людина?”
Ясна річ, за радянського часу на це запитання було легше відповісти, бо допомогти цьому могли кінофільми , твори художньої літератури ( напр. „Як гартуваася сталь”,”Повість про справжню людину”, „Молода гвардія” та ін.). У літературі і взагалі в мистецтві досить виразно виступав позитивний герой, і молодим людям хотілося бути схожим на нього. Інша справа, що частину позитивних героїв не можна було вважати позитивними стосовно загальнолюдських цінностей (напр., Павлік Морозов та под.). Але більшості позитивних героїв були притаманні такі риси, як патріотизм, мужність, здатність підпорядковувати особисті інтереси загальним, наполегливість в досягненні мети, принциповість і т. д.
Звичайно ж, вплив позитивних героїв послаблювався перш за все тим, що їх прототипи були позбавлені багатьох рис, притаманних позитивним героям літератури та кіномистецтва. А все ж таки позитивний вплив таких героїв не можна заперечити. Тим паче, що для посилення такого впливу працювало безліч ідеологічних структур, а також шкільних учителів та викладачів вищих і середніх спеціальних навчальних закладів.
Зараз же в нашій літературі ( не кажучи вже про кіномистецтво) важко знайти позитивного героя, пов’язаного з сьогоденними реаліями життя.
Не можна, правда, категорично стверджувати, що такого героя не існує. По-перше, є підстави гадати, що десь у письменницьких шухлядах вилежуються рукописи нових романів , ще не відомих читачеві ( свідченням цього є прозовий твір Ліни Костенко „Записки українського самошедшого”, над яким авторка працювала близько десяти років і який дійшов до читача лише в цьому, 2011 році, як і роман О. Шкляра „Чорний Ворорн”), по-друге, багато творів виходить нині , особливо у обласних видавництвах, досить обмеженим накладом ( 1000 – 500 екз.), отож більшості читачів вони не відомі. Пошлюся, наприклад, на мій роман „Закон-тайга”, у якому я спробував подати позитивного героя Дмитра Четвертака
на тлі часової смуги від початку 50-х років 20 століття по сьогоднішній день. Але виходив він в обласному видавництві частинами впродовж десятиліття тиражем в основному по 500 примірників – чотири частини, а п’ята, заключна частина ,і до цього часу ще не опублікована уже через сьогоденну замасковану цензуру. А коли до цього додати ще те, що нині зруйнована система книготоргівлі, рекламування і книгопостачання, то стає зрозумілим, чому книги ( може, серед них і унікальні) не доходять до читача. Отож і виховний вплив літератури зведений до мінімуму. До того ж нині відсутня на державному рівні концепція виховання, зокрема патріотичного та морального, коли щось і робиться у цьому напрямку, то на індивідуальному, самодіяльному рівні (свідченням цьому є і ось цей мій рукопис, адже нема жодної надії, що він буде виданий).

4. Ш у к а й м о п о з и т и в н о г о г е р о я в ж и т т і.

Міркування про позитивного героя у літературі та інших видах мистецтва не є темою мого дослідження , це так би мовити, допоміжний матеріал для розкриття теми. А висновок із міркувань про позитивного героя можна зробити такий: коли в літературі та інших видах мистецтва важко знайти позитивного героя, то слід його шукати у житті. А чи є можливість там його знайти? Звичайно, є, але на тлі сучасних реалій не слід до нього ставити надмірних вимог, бо навіть поняття „ідеальна людина” неоднозначне і залежить від суспільних реалій. Воно, те поняття, може існувати в різних варіантах чи може мати кілька ступенів:
1.Людина, яка не прагне робити зла.
2. Людина, що прагне робити добро, але розраховує на певну компенсацію, бодай вдячність тих, для кого те добро робиться.
3. Людина, про яку йдетьтся у 2-му пункті , але яка ні на яку компенсацію не розраховує.
4.Людина, про яку йдеться у 3-му пункті, але яка, окрім робити добро, готова самовіддано боротися проти зла, наражаючи себе часом на серйозну небезпеку.
Звичайно ж, цими пунктами варіанти не вичерпуються, але вистачає бодай чотирьох, щоб читачеві зорієнтуватися в оцінці людей.
Як бачимо, названі пункти подані способом якісного наростання.
Перший варіант найдоступніший для наслідування. Але й він не такий уже простий. Адже оте „ не робити зла” вимагає достатньої твердості вдачі і значних затрат .
Уявимо собі хлопця, який ходить десь поміж людей, до кожного приязно посміхається і водночас палить цигарку. Дим від його цигарки мусять вдихати люди, серед яких той хлопець знаходиться, а отже труїти себе нікотином. Звичайно, такого „добрячка” не можна віднести навіть до першого ступеня ідеальної людини. А щоб йому досягти бодай названого ступеня, треба перш за все кинути палити. А це не так просто, особливо коли людина палить тривалий час. Але я переконанаий: коли людина глибоко усвідомить, що палінням підриває здоров’я , вкорочує життя ( і не лише собі), якщо зрозуміє, що поки палить, не може повноцінно насолоджуватися свіжим повітрям, пахощами квітів , до того ж водночас втрачає гостроту розуму і т. д., то знайде в собі сили, щоб кинути палити. Якщо ж вона цього зробити не зможе, відчує слабкість своєї сили волі, тобто ущербність, отож і нестиме по життєвій дорозі неповагу до себе і постійну роздратованість. А потім, коли ще не в досить похилому віці потрапить у безвихідь, тоді, може , й прийде каяття, та вже запізніле. А могла б людина і далі жити, якби мобілізувала свої внутрішні резерви і позбулася шкідливої звички. Ну , довелося б на певний час відчути дискомфорт, але ж потім те компенсувалося б чудовим відчуттям: таким цілющим здавалося б повітря, такі пахощі навколо , які ти з просякнутими нікотином дихальнии шляхами ніколи ( доколи палив) не відчував. Але найголовніше – почуватися переможцем.
Про те, як кидати палити, маю власний досвід.
Я почав був палити десь, може, у дванадцятирічному віці. Ми , хлопчаки, в часи війни мали підстави вважати себе дорослими. Отож і стверджували це , крім усього іншого, ще й палінням. Паперу для самокруток важко було дістати. Виготовляли дерев’яні люльки з металевими вставками, набавали їх самосадом і смалили. Період десь тривав 2 – 2,5 роки. Він закінчився, коли, після звільнення території від окупантів, пішов навчатись у семирічну, а потім у середню школи. Коли ж вступив до університету ( у 1950 р.), знову став палити. І цей курильний виток , окрім 2,5 університетських років ( стаціонарних) був продовжений чотирма роками ув’язнення і тривав десь до кінця 60-х років. Отож мав сумарний стаж курця понад 20 років. Кілька разів пробував кидати, але не зміг. Допоміг один випадок. Тоді я працював учителем у селі Полюшкине Н-Сіверського району. Мені стало відомо, що хлопці із класу, у якому я був класним керівником, на перервах курять у туалеті. Якось був звлишив їх після уроків і став „читати їм мораль”, доводячи, яку шкоду здоров’ю приносить нікотин.
І раптом один із хлопців зауважив:
„Миколо Петровичу!От ви нам розказуєте, що палити шкідливо, а самі на перервах смалите”.
У мене спонтанно вирвалось: „Ну, що ж., каюсь!Але давайте домовимось : відсьогодні я кидаю палити. Від вас вимагаю того ж. Згода?”
Хлопці погодились. Отак я й вийшов із неприємної ситуації. Проте легко сказати, та важко зробити, особливо курцю із двадцятирічним стажем. Кілька місяців мучився, поки звик. А коли звик – відчув себе зовсім іншою людиною. Як кажуть, немов знову на світ народився : ткак легко стало дихати , так виразно сприймав пахощі, так добре себе став почувати.
Відтоді минуло понад сорок років. І за цей час жодного разу не закурив. А якби не кинув, можливо, мене вже б не було серед живих, бо не зміг би справитися з хворобами , яких „подарували” мені роки ув’язнення ( та й напівголодні студентські роки).
Оцей епізод із власного життя я подав не як похвальбу, а щоб довести, що при бажанні кинути палити можна. Я ж таки зумів перебороти хронічну згубну звичку, і це додало мені впевненості в собі. До того ж у даному випадку моя агітація проти куріння може бути-таки переконливою.
Отож взято один епізод із процесу становлення особистості, який уже дотикається до поняття „мужність”. Нині для вияву мужності не обов’язково кидатися під ворожий танк ( до того ж, слава Богу, ще такого танка нема). Вона може виявлятися у часом не дуже помітній для людського ока боротьбі із усім тим негативним, що є у твоїй вдачі, серед твоїх звичок. У названому, здавалося б, буденному епізоді є кілька планів ( як часом у слові кілька значень). От, наприклад, кинув палити юнак, у якого, як кажуть, попереду все життя. Які переваги він має перед своїм ровесником, що не знвайшов у собі сили зробити подібний крок? Перш за все він буде здоровіший фізично і морально . А коли одружиться з дівчиною, що не має згубних звичок, то у них буде більше шансів мати здорове потомство. А якщо боротьба за здоровий спосіб життя набере широкого масштабу ( як у багатьох країнах Західньої Європи та США), то оздоровиться все суспільство.
Таким чином отой , на перший погляд, звичайний вчинок – хай підсвідомо – пов’язаний з патріотизмом, до того ж не показовим, трибунним, а , так би мовити, буденним. А ще треба мати на увазі, що факт позбавлення шкідливої звички є добрим прикладом для наслідування.
Отож я відтворив лише одну віху на шляху до пошуку позитивного героя. А впродорвж мого непростого життєвого шляху зустрічалося
(і нині зустрічається) немало людей, яких можна б назвати позитивними героями. Серед них і політв’язні, і письменники, і вчителі, і люди інших професій.
Останнім часом я познайомився з двома непересічними журналістами: киянином Миколою Хрієнком та чернігівчанином Олександром Волощуком, сучасними, я б сказав, героїчними мандрівниками , що долають десятки тисяч кілометрів по Сибіру та Далекому Сходу (і багато ще де), вивчають життя українців, яких доля закинула у ті суворі краї, і відшукують сліди загиблих земляків, потерпаючи від різних подорожніх прикрощів , наражаючи себе на серйозні небезпеки , але невідступно досягають своєї мети і підносять імідж україгнців серед люду, з яким зводить їх доля. Микола Хрієнко звітувався про свої мандри у часописі „Неопалима купина” (№ 1,2,3 за 2006 рік), назбирав достатньо матеріалу, щоб видати солідну книжку ( і збирається таку видати), а Олександр Волощук на основі зібраних матеріалів уже видав три книжки – дуже цікаві і повчальні.
Коли вже мова зайшла про журналістів , то до названих можна додати двох молодих журналісток із Сосниці – Ясинську Олену та
Душик Світлану, які вже 5-й рік , переборюючи безліч серйозних перешкод, лише удвох видають досить популярну незалежну газету „Час”.
Подібних прикладів у наш час можна відшукати багато , стверджуючи тим, що і нині вистачає мужніх, непересічних людей, які можуть стати прототипами позитивних героїв літератури, кіно та ін.
Отож коли читаєш художні твори про сучасність і не знаходиш там позитивних героїв, стає прикро. Бо ж хоч нині життя досить складне і в ньому вистачає негативу, але серед того всього увиразнюються непересічні особистості , які додають оптимізму.

5. П и т и ч и н е п и т и ?

Тож підемо далі дорогою здорового способу життя. Фіксуймо в собі згубні чи просто кепські звички, щоб борючись із ними, ставати ідеальними людьми, справжніми громадянами , патріотами України...
Часом хтось прагне, як він вважає, відірватися від сірої буденщини і шукає втіхи в горільці. Ой, то не туди дорога повела. Звичайно, про сухий закон поки що говорити не варто. Але, за моїми спостереженнями, останнім часом почастішало випадків, коли на якомусь застіллі той чи інший відмовляється від спиртного, натомість наливаючи собі соку чи мінеральної води. Правда, причин для такої поведінки за столом може бути кілька:
1. Людина допилася, як кажуть, „до чортиків”. Медицина, рятуючи пацієнта, щось там „ушила” і дала сувору психологічну установку:
„Якщо бодай ковтнеш спиртного, тоді вже тебе ніщо не врятує”.
2. У людини катастрофічно погіршився стан здоров’я ( може, й через надмірні дози спиртного), і вона, боячись смерті, сама взялася за розум.
3. Людина глибоко усвідомила, що алкоголь згубно діє на організм, і вирішила не ризикувати задля короткочасної втіхи , отож і відмовилась від повільного ( а часом і не дуже повільного ) самогубства.
Ясна річ, останній варіант найобнадійливіший, і можна сподіватися , що таких випадків має збільшуватися, по-перше, тому , що загальнолюдський розум усе-таки не деградує, по-друге, життя засвідчує безліч прикладів , які однозначно доводять, що алкоголь призводить до передчасної смерті.
Не секрет, що алкоголізм – це одна з найстрашніших суспільних бід. Адже трапляється, що навіть порядна , розумна, часом талановита людина „спивається”, стає алкоголіком – і зрештою втрачає свої позитивні риси, які були до того, за чарку горілки готова вдатися до непорядних вчинків, навіть до злочину. Про таку людину кажуть: „Дійшла до ручки, загубила себе”. Якщо ж вона має сім’ю, то здебільшого її втрачає. Таких прикладів у наш час можна відшукати безліч. І диву даєшся, чому вони не спонукають того, хто ще „ не дійшов до ручки”, але вже став на згубну стежку, своєчасно зупинитися. Це , мабуть , пов’язано з особливостями людської психіки і зокрема психіки тих, хто зловживає алкоголем. Скільки мені доводилося ( і доводиться) зустрічатися із такими, голови яких заполонила одна думка: „Де б випити?” І кожен із них може знайти багато прикладів передчасної смерті тих , хто зловживає спиртним, але не припускає, що таке може трапитимь із ним, тобто:

Літа прожиті вже літаютьлунами,
Бентежачи життєву течію,
А ми все ходим за чужими трунами
І не збираєм дощок на свою.

Слід сказати, що коли держава мала повну монополію на продаж спиртного, вона була кровно зацікавлена, щоб люди багато пили, бо від того залежало потужне грошове вливання до бюджету. Та й не лише те. Споєний народ легше тримати в керівних руках. На жаль, і нині не відпала залежність державної казни від виробництва і продажу спиртного, хоч у держави й з’явилися конукуренти , в тому числі й нелегальні. До того ж в смугу перманентних виборів певні політичні сили прагнуть використати алкогольну залежність електорату, щоб додати голосів до того чи іншого кандидата.
Отож тут таки доцільно повторити: „ Не жди рятунку ні від кого”.
Кожен мусить це усвідомити і рятувати себе , а водночас і націю
„на зло ворогам”( не розраховуючи на те, що „згинуть наші воріженьки, як роса на сонці”). На жаль, ми мусимо багато чого робити „ на зло ворогам”, тим паче , що тих ворогів не меншає, а може, ще й більшає. Це стосується і їжі , яку ми споживаємо, яка останнім часом ( це вже визнано фахівцями) стала напівотруйна.
Я згадую деякі фрагменти із свого дитинства. Наприклад, приходить у гості якась родичка чи сусідка і приносить гостинця: гарбузове насіння, піріжок з маком чи з квасолею, якісь домашні фрукти. Це такі були ласощі. Дивлюся на них з висоти ( чи провалля) сьогоднішнього дня і захоплююся тими ласощами. Це не чіпси, не шоколадні цукерки, не вафлі і таке інше, а по суті повноцінні, життєдайні дарунки природи. А якщо гостя принесе й кільце ковбаси, то таки справжня ковбаса – надійна, смачна, запашна, зі свіжоо м’яса.
Отож нині, рятуючи себе і своїх близьких від сурогатних продуктів зі смаковими шкідливими для здоров’я домішками, ми повинні протиставляти усьому тому природні, по можливості екологічно чисті продукти ( звичайно, у місті це більш проблематично, а в сільській місцевості є така можливість).
Зрозуміло, підприємці, що виробляють харчі, прагнучи розбагатіти, не мають наміру піклуватися про здоров’я споживачів. А контролювати їх за умов, коли „гроші вирішують усе” ( у тому числі й дозвіл на продаж неякісних продуктів) – важко . Та й законодавці, серед яких значне місце посідають названі підприємці, не зацікавлені їх контролювати.
Але можна припустити й ще страшніший варіант. Не є секретом істина: світ переповнений ідеями. Є серед них гумані, а є й людиноненависницькі , є й такі, що на перший погляд, здаються гуманними, а при їх реалізації перетворюються на людиноненависницькі.
Я назву ряд ідей, не вдаючись до їх аналізу:
1. Ідея продлетарської революції.
2 . Ідея загальної колективізації..
3. Ідея нейтралізації та знищення селян на Україні , які не вписувалися у плани побудови „раю на землі”.
4. Ідея створення штучних морів.
5. Ідея осушування боліт.
6. Ідея побудови комунізму і т. д.
Ясна річ, нема можливості назвати всі ідеї, які бродять по світу, у тому числі й по Україні. Але можемо припустити, що серед них є людиноненависницькі, може, підмасковані нібито благородними намірами їх носіїв, які можуть об’єднуватися в потужні організації (чи партії), на зразок масонських. Та й колишня більшовицька (нині комуністична) партія далеко від них не відійшла.
Звичайно ж, не секрет, що попри негативну демографічну ситуацію, в деяких країнах, світові таки загрожує перенаселення, а отже й нестача засобів існування. Учені прагнуть проблему харчування розв’язати різними способами. Але де гарантія того, що частина розумних, але злих, жорстоких людей не стане шукати найпростішого шляху розв’язання проблеми, у тому числі й через скорочення тривалості життя людей або навіть через масове їх знищення.
Звичайно, це гіпотетичні міркування, але вони не далекі від істини. Адже ж названі мною сім ідей – не вимисел. А їх же хтось проводив у життя, тим паче що результати здійснення частини із них очевидні: загибель мільйонів людей на території колишнього СРСР, зниження життєвих сил тих, що залишилися, через страх, зневіру, алкоголізм та ін. А хіба друга світова війна не стала здійсненням людиноненависницьких ідей? А якими ідеями керувалася Москва, ініціюючи побудову Чорнобильської атомної станції в серці України? А хіба останнє не наштовхує на думку про подібність отієї смертоносної АС і голодомору 1932 – 33 років? А її смертоносність полягає не лише в потужній руйнівній силі, а і в способах її будівництва – бракоробстві, використанні недоброякісних матеріалів , абсолютній відсутності гласності і під час будівництва, і під час аварії...
А в основі нафто-газових проблем чи не лежить якась подібна до названих ідей ( стосовно України)?
Отож під моїм припущенням лежить реальна основа. Тому й напрошується заклик: „Люди! Не будьте наївними! Навчімося жити на зло ворогам! Рятуймо себе, щоб врятувати націю!” А як?
Ну, мисляча людина (а такими мусимо бути, бо інакше не врятуємось), відштовхуючись від сказаного мною, може бодай схематично накреслити шляхи (чи бодай стежки) до порятунку.
До речі, чорнобильська біда дуже негативно вплинула не лише на наше фізичне здорорв’я, а й на нашу психіку ( щось подібне, може, у меншій мірі, відбилося на психіці американців після найпотужнішого в світі теракту). Багато людей відчули себе приреченими, почали втрачати віру в потенційні можливості нашого організму. Але ж у світі є приклад здатності організму пристосовуватись до змін середовища і виживати в найекстримальніших умовах. Я маю на увазі Японію, зокрема її острови Хіросимо і Нагасакі. Тому не слід усі негаразди ( у тому числі і стосовно здоров’я) списувати лише на Чорнобиль. При такій психологічній заангажованості ми не здатні будемо мобілізувати захисні резерви нашого організму. А без цього важко буде вижити.
Отож продовжимо шукати шляхи для порятунку. Про їжу я вже сказав. Слід перш за все мати на увазі таке: духовна радіація буває не менш страшніша за фізичну і може настільки перевищувати норму, що якби був винайдений прилад для її вимірювання, то його б зашкалювало.

Микола АДАМЕНКО,

письменник, політв'язень

см. Сосниця.

Чернігівська область

Кінець 1-ї частини

Далі буде.