Головна › Статті › Суспільство
Суспільство
Про Ніжин, ніжинців через призму великої політики
10-Чер-15 5135 3.0 0
Невеликий старовинний Ніжин своїм неорганічним поєднанням віковічного й модерного дисгармонійного нагадує великий Київ. Відміна в тім, що в Ніжині незграбні частіше безграмотно змотновані дво-трьох поверхові котеджі бовваніють серед типових будинків або й занедбалених часом розвалених будівель на околицях. У Києві - у центрі, у Ніжині в основному збережене старе місто. На околицях два посталі кутки новобудов не змінюють його істотно. У Києві хмарочоси нівелюють своєю дисгармонією первинну красу міста.

Якщо Київ втрачає свою зелену природну красу, то Ніжин здається недоторканим не лише на околицях, але і в центрі. Весняні запахи квітуючих яблунь, груш, абрикос, особливо черемухи й аличі, а восени різнобарв’я листя та велика кількість обліплених жовтими й темно-синіми ягодами дерева аличі й обліпихи, плоди яблунь полонять всякого.
Зрозуміло, за багатьма чинниками Київ – не Ніжин, але й у Ніжина понадтисячолітня історія і потенціал туристичної галузі Ніжина великий.

Незважаючи на вже втрачені надії на організацію в місті туристичного бізнесу, все ж має актуалізуватися ця сфера. Дивує, що на вокзалі не має інформації про ексурсії. У місті епізодично на громадських засадах співробітники історичного факультету університету проводять екскурсії для учнів шкіл, але вони не стають систематичними. І це при наявності трьох музеїв у місті і двох у виші.

Автору розвідки бачаться кілька тематичних екскурсій: «Ніжин історичний і торговельний», «Освіта у Ніжині», «По Шевченківських місцях», «Митці Ніжина», «Гімназія вищих наук князя О. Безбородька», «Церкви Ніжина». Ймовірно, що в Краєзнавчому музеї має бути інформаційний центр, який прийматиме заявки на організацію екскурсій для гостей та громадян міста. Треба сподіватись, що міська влада за допомогою місцевого бізнесу реконструює не лише Поштову станцію, але й інші цікаві об’єкти.

У перспективі бачиться організація Інтуриста і залучення іноземних туристів. Піднесення статусу міста в інтересах тих, хто хоче відродити славу Ніжина як торговельного центру України. Старожили міста пам’ятають, що Покровська ярмарка здавна була другою після Сорочинського ярмарку. Налагодження внутрішнього ринку в Україні має супроводжуватись відродженням традиційних вітчизняних центрів. А саме відродженний місцевий малий та середній бізнес повинні потурбувтаися як про функціональне відродження міста, так і його зовнішній вигляд.

Не слід забувати й про давні демографічні й культурно-історичні зв’язки з Польщею, Грецією, які полегшують європейську інтергацію. Тим більше, що є відповідні громадсько-культурні об’єднання, а дехто з бізнесменів уже хоче налагодили зв’язки із сусідніми країнами. Люди бізнесу зацікавлені в тім, щоб слов’янські мови вивчалися на філологічному факультеті, і вже звертаються до ректора з проханням відродити колишні філологічні традиції. У даному випадку бізнес має ініціювати й надалі зв’язок із університетом.

Невеликий Ніжин сособливо прозоро відзеркалює не лише його, здавалося б, вузькі, але й загальнодержавні контрасти. Тут, як ніде видно хороше й погане, неприваблива сучасність й багатообіцяюче завтра, вади сьогодення й майбутні потенції.

Та, найперше, як покажемо далі, справа за справжнім господарем. Автора як земляка задовго до його вимушеного повернення до рідного міста дивували почуті по радіо чи телебаченню украй дивовижні часом несумісні вісті. Скажімо, на всю Україну журналісти рознесли неславу місцевої міліції та суддів, що кришували наркоторговців. Відповідно вони ж стали на захист ніжинських робін-гудів, які боролися з наркобізнесом у Ніжині. З Ніжина дійшло до Луганська, що саме тут знайшовся ректор університету, який один з перших, власне один з сотень його колег у державі повідомив, що одержує, крім посадового окладу, один відсоток від прибутку з позабюджетних надходжень.
Ніжин здивує того, хто проїжджатиме у міському автобусі, що пенсіонери, не зважаючи на визнечені їм пільги, сплачують за проїзд. І робиться це не з примусу, а усвідомлено: пенсіонерам сплачують пенсію, тоді як у молодших немає грошей, бо ніде заробити. Хіба це не взірець для пошуку толерантності серед людей взагалі, бідних і багатих?
Автор далекий від підприємництва, а тому не збирається щось радити ніжинським середнім чи дрібним підприємцям. І все ж, об’їздивши всі регіони України, придивляючись до життя людей у великих промислових і невеликих містечках, оцінюючи поведінку чільників у різних місцях, робить побіжні зауваження й висловлює якісь побажання.
Поради ще не зайнятим, але бажаючим зайнятися дрібним бізнесом він десь між іншим дасть. Ось хоча б таке?

Будучи далеко від Ніжина, автор констатує, що на травневі свята він як земляк і багато інших людей у промисловому місті із задоволенням розкупляли квашені яблука антонівки. Пригадує, якою популярністю користувалися далеко поза Ніжином і так нехтувані у місті варення й консервації з аличі. Хіба б на Покровській ярмарці не запропонувати контракти на постачання у промислові центри, Київ такі ласощі.

Ніжин вразить всякого, хто потрапить уперше в місто, не лише понад десятком в основному діючих храмів, прекрасними Гоголівським та Шевченківським парками, двома вишами, зокрема одним з найдавніших університетів, академічним драматичним театром, але й традиційним віковічним ринком, підсумованим другою в Україні Покровською ярмаркою. Та заявляє він про себе щоденним овочевим передбазаром. Власті час від часу хочуть його розігнати, хоч доцільніше було б розчинити його у кооперації. Мабуть, Покровська ярмарка мала б започатковувати чи підсумовувати кооперативами реалізовану торгівлю природними дарами й виробами народних майстрів. Справді, чому б не відновити дореволюційні традиції Ніжина й не згадати при цьому про західно-українську кооперацію та каси самодопомоги. А може б, традиційне сходище якоюсь мірою замінити інтернетівським центром?

Парадоксальна строкатість житлових будівель свідчить про відсутність у держави кваліфікованої відповідальної влади й безтурботність її громадян-власників. Адже якщо нові будинки у новому масиві, значить потрібен новий водопровід, нові кабелі, нова каналізація. У випадку строкатості нових і старих осель потерпають власники перших і других, бо під’єднання нових потужніших споживачів посилює аварійність обслуговуючої інфраструктури. Або й таке. Заможніші власники неминуче мають облаштовувати дороги, бо своїм транспортом вони їх доконають. Та вони обмежуються асфальтуванням біля свого будинку, а від цього вулиця залишається аварійною. Зростання нових будинків і людей у них потребує з’яви пошти, магазину, а це неможливо реалізувати за таких умов.

Логічним стає, що треба планувати нові мікрорайони. Давні цегляні будівлі церков і багатьох збережених кількастолітніх будинків мають спонукати задуматися проїжджих багатих людей і місцевих успішних, чому б у Ніжині не постати на околицях красивим спальним корпусам. Доречі, початки появи новітніх рядів котеджів автор побачив у 1970-х роках в Івано-Франківську, у Луганську квартал Видний та інші – у кінці тисячоліття. Здається, близькість і зручність доїхати до столиці має підказати чільникам міста, що їх чекає неминучий будівельний бум. Строкатість же котеджів та будинків пересічних громадян світчить про відсутність будь-якої державної політики.

Як правило, у кількаповерхових котеджах живуть господар та його дружина, бо в людини зі статком діти вчаться якщо не у столиці, то за рубежем. Потім їм куплять квартиру й працевлаштують у Києві чи вони виїдуть за рубіж. Стає зрозумілим нині, чому заможні батьки вкладають великі гроші, з одного боку, аби куди. Не вірять банківській системі, а по-друге, податок за надлишкове житло й надлишкові комунальні послуги вони або не сплачують зовсім, або він все ще для них не відчутний. Отже, відсутня будь-яка державна політика: не доплачують ті, хто здатен сплатити, видушують останнє із зубожілих. Уже вищезгадане і щойно відзначене актуалізує роботу комунального господарства міста.

Провінційний Ніжин за дві години їзди електричкою до столиці дивує спаплюженим ставленням депутата. Навіть не чинника міліції, суддів, не мера, а загальнотермінологічно тлумачуваного (від районного, міського, обласного і загальноукраїнського) депутата. Для більшості міщан депутат – це той, що гребе й наживається, діючи самоуправно. Мабуть, політикам і самим депутатам слід подумати, як змінитися на краще. Про загальноукраїнську ситуацію написано багато.

Підстави для цього у Ніжині були вагомі й зримі. Попередній мер своєю жадобою, а потім триманням на плаву, уже будучи у полі зору міліції, прокуратурою, судом від місцевого й до всеукраїнського рівня. Його бездіяльність і жадоба позбавила місто перспективи стати центром туристичного бізнесу.

Його бездіяльність відчувається у багатьох сферах міста. До речі, у калюжі на виході з парку імені М. Заньковецької до міської поліклінніки. Спростування парадоксів стане у даному випадку не словесне виправдання, а діло.

Дрібний і середній бізнес для виконання своєї державотворчої місії має самоорганізуватись. Найперше, час уже скластися партії, а потім і депутатській фракції у Верховній раді. Олігархічна влада не сприятиме цьому, як все ще не сприяла утвердженню в Україні дрібному і середньому виробнику. Середній клас має виділити своїх політиків. Поки що фракційні депутати – депутати партії якогось олігарха. На жаль, більшість позафракційних насправді такими не бувають.

Постає дилема: кого делегуватиме дрібний і середній бізнес в органи самоврядування та Верховну Раду. Уже відомі політики не ризикуватимуть в умовах засилля олігархів. Новим буде важко конкурувати з досвідченими і в багатьох випадках прагматично орієнтованими й безпринципними своєкорисними колегами. Очевидно, середні й дрібні виробники повинні внутрішньо ідеологічно й організаційно згуртуватись й з своїх рядів з числа освіченіших й сміливіших делегувати ідеологічно свідомих. Зрозуміло, останнім треба буде вистояти й не піддатись на заманювання до вже сформованих олігархічних партій, де депутатське місце більш гарантоване.

Думається, починати треба з виборів до органів самоврядування. Знову ж таки тут зіткнуться інтереси багатьох новачків з інтересами уже наявних депутатів від урядових та опозиційних партій. Мають перемогти корпоративні – свого прошарку. Тим більше, що все ще дається взнаки уже сформована думка про те, депутатами стають якщо не для того, щоб щось поцупити, то хоча б зберегти свій бізнес.

А тепер щодо парадоксів у функціонуванні головного Ніжинського вишу аж забагато. Пояснити їх не завжди можна. Це стосується як дожовтневого періоду, коли Гімназію вищих наук перетворюють спершу у Фізико-математичний, а потім Юридичний ліцей і, нарешті в Історико-філологічний інститут. У радянський період калейдоскопічно змінювалися Науково-педагогічний інститут, Інститут народної освіти, Інститут соціального виховання, Інститут професійної освіти, Педагогічний інститут з учительським інститутом завершується Ніжинським державним університетом імені Миколи Гоголя. Зміни й трансфомації навчального закладу, зрозуміло, пояснювалися здебільшого соціальними потребами, хоч перетворення Гімназії вищих наук у Фізико-математичний ліцей було реакцією на демократичну атмосферу вишу.

Парадоксальність первинного призначення наукового загально-культурного освітнього закладу в особі Гімназії вищих наук і нині вузько-територіального та вузько-фахового учительського провінційного псевдоуніверситету аж занадто очевидна. Справжнє європейське академічне студентське містечко, багатюща бібліотека з рідкісними книгами, споконвічні словяноруські та класичні традиції аж ніяк не співвідносяться з філологічним факультетом, де філологічна обізнаність завершується вивченням порівняльної граматики української та російської мови на відділенні української мови та перекладом з російської на українську мову, а відомий в Україні факультет іноземних мов якоюсь мірою функціонально наближається до кількарічних курсів, де готують перекладачів з англійської та німецької мов.

Парадоксальна з’ява вищого навчального закладу на початку ХІХ століття у невеликому стародавньому Ніжині була зрозумілою. Канцлер Російської імперії О.І. Безбородько як високоосвічений патріот своєї держави клопочеться про піднесення цивілізаційного рівня дрібного дворянства в Малоросії. Домагається відкриття Вищої школи і робить це на йому належній землі за власні кошти. До речі, завершують справу брат та племінник. Можливо, підсвідомо він це робив, заперечуючи будь-яку автономію України, але будучи спадкоємцем козацької старшини.

Нинішнім же парадоксом є те, що прекрасне студентське містечко з винятково багатою бібліотекою, давніми класичними традиціями вишу не співвідноситься з нинішнім його функціонуванням. Контингент його – це випускники кількох районів Чернігівської та сусідніх областей. Колишній центр освіти у великій державі, нині фактично став обласним педагогічним малокомплектним інститутом. Безумовно, є ряд об’єктивних і суб’єктивних причин, що колишній культурний і науковий осередок став посереднім вишем з неповним контенгентом. Рівень вступників і викладачів ніяк не асоціюється з багатющими попередніми традиціями. Університетська база використовується неоптимально ні в аспекті кількісному (неповний набір студентів), ні якісно ( в основному посередні випускники сільських шкіл і не високий відсоток професорів). Крім соціально-економчних і демографічних чинників, на нівеляції вишу позначилася недостатня увага й, можливо, некваліфікована робота колективу університету.

Невміння й небажання зростати й пропагувати себе не компенсується навіть очевидними перевагами вишу. Адже, крім хороших учбових корпусів, вільних місць у гуртожитку, багатющої бібліотеки треба було б наголосити на близькості розташування університету до столичних наукових центрів.
Парадоксальність підсилюється тим, що крім університету у невеличкому містечку на базі технікуму механізації постав аграрний університет, нині підпорядкований одному із столичних вишів. Влада не протидіяла цьому, керівники класичного університету не спромоглися переконати у недоцільності його відкриття, МОН виявило повну некваліфікованість і безвідповідальність. Безумовно, у невеликому місті повноцінне функціонування двох університетів недоцільне й неоптимальне, навіть, під кутом зору неможливості сплатити заробіної сплати й стипендії через нестачу готівки у банку міста. МОН треба повертатися до оптимізації проблеми. Аграрний виш має бути перепорядкований МОН, студенти й викладачі мають підсилити природничий та фізико-математичний факультети. Наявний у місті аграрний ліцей знову ж таки має бути приєднаний до єдиного університету. Таким чином, сформується повноцінний, значною мірою самоокупний науковий і культурно-освітній комплекс.

Отже, нездатність реформувати Україну і в цій сфері не лише очевидна, але й зрозуміла. Уряд-рантьє поки що усе робить, балансуючи на життєздатності низів, щоб і надалі формувалися на всіх рівнях рантьє від Прем’єра до учителя, бібліотекаря. Правда, перебуваючи на роботі за тисячу гривень, люди відпочивають перед домашньою основною роботою.

Думається, що середній клас уже після чергових виборів до органів місцевого самоврядування має демократично взяти владу у свої руки на місцях. Урядовцям треба допомогти зрозуміти, що їх оплачено ринково наймають на високоплачувану роботу. Справжня люстрація буде тоді, коли нинішній Антикорупційний комітет проаналізує кожного з діючих членів Уряду А. Яценюка. Йому ж мають подякувати за початковий період приходу до влади, особливо за перші місяці бурхливої діяльності, спрямованої на інтеграцію України у Європейську співдружність. Але слов’янську риторику з приводу демократії і патріотизму чиновнику треба співставити з тим, що він за свою діяльність не просто удостоєний честі бути Главою української держави, але й одночасно самоокупно став співласником якоїсь частки «АтомМашу». Мабуть, на чергових виборах народ, зокрема середній клас, має визначитись щодо поставленої дилеми стосовно особи Арсенія Яценюка. Як на рівні глави держави, так і щодо його партії «Народного фронту». Отже, просто й зрозуміло: чи згоден український народ за всі його заслуги дати можливість бути йому олігархом. Те ж саме має відбутись стосовно старих і нових олігархів.

І стосовно вишу. Інший варіант нівеляції освітнього парадоксу відродження справді державного (було б краще під егідою мецената-олігарха) історико-філологічного інституту. Крім уже наявних гуманітарних факультетів, доцільно відкрити художньо-графічний. Зручна матеріальна база, багата бібліотека, художня галерея та наявні просторі рекреації у новому й старому корпусах роблять реальним відкриття цього факультету і регенерацію вишу, стосорокаріччя якого святкує університет у 2015 році.
Нарешті, обидва варіанти можна поєднати, зробивши визначальним історико-філологічний класичний університет, а при ньому педагогічний інститут з відповідними факультетами пам’ятаючи про структуру другого в області педагогічного університету. До речі, МОН має організаційно співвіднести функціонування державних університетів: Ніжинського фактично педагогічного й також педагогічного Чернігівського. Безумовно, потрібно поєднати зусилля працівників МОН, місцевих чиновників і ветеранів вишу-ветерана.

Нинішнє підкилимне суперництво двох навчальних закладів не на користь справі. У конкуренції з Чернігівським педінститутом треба скористатись ректору Ніжинського вишу статусом університету. Ось, яким чином: домогтись приєднання аграрного університету і за рахунок його спеціальностей посилити природничий та фізико-математичний факультети. Адже у нинішнього природничого втрачено навіть колишній ботанічний сад рідкісних рослин. Ефективність прикладної науки викладачів майже нульова. Кооперування з фермерами фактично відсутнє. При факультеті немає підсобного господарства. І це все при тому, що потреба в учителях біології, хімії, георгафії зовсім відпала.

Зважаючи на педагогічне спрямування основного вишу, певні, що у конкуренції не лише за спеціальність герографії, але й хімії, біології переможуть працівники педагогічного. Зважмо, що у Чернігові наявні все ж якісь хіміко-технологічні підприємства, чого не стало в Ніжині. Саме тому, з об’єднанням двох навчальних закладів стане можливим підвищити господарську ефективність і посприяти зростанню самоокупності вишу. Зрозуміло, статус університету має дати можливість розширити перелік спеціальностей сількогосподарського спрямування різних рівнів. Всьому тому сприятиме організаційне підпорядкування сільськогосподарського ліцею з його виробничою базою і торговельною мережею.

Подібна ситуація з фізико-математичним факультетом. Учителів скорочувана школа не потребує. Готувати теоретиків як і фізиків-експериментаторів при відсутності державного асигнування – нереально. Залишається після об’єднання факультету зі спеціалістами аграрного вишу переорієнтуватися на непедагогічні спеціальності по обслуговуванню техніки, зокрема сільськогосподарської та електронно-обчислювальної. До речі, парадоксальність у ставленні до вищої школи колишніх властей і вітчизняних меценатів та нинішніх державних службовців, працівників МОН, а тим більше олігархів, у суверенній Україні явно не на користь останніх.

Наголосимо ще раз що уже відзначена неорганічна дисгармонія в архітектурі як Києва – столиці держави, так і Ніжина, свідчить про відсутність господаря або в особі тоталітарного вождя, або уповноваженого чиновника демократично відрегульованої державної системи, як у Європі. Цей зовнішній показник – це лише вияв відсутньої по-сучасному функціонуючої державної машини. Йдеться, про відсутність відповідального спадкоємного господаря не лише невеликого Ніжина, але й усієї держави. Безперечно, саме середній і малий бізнес, який складає біля 80% населення у європейських країнах – ось опора і надія українського народу в усій Україні і мешканців невеликого Ніжина.
Усі названі парадокси повинні мати позитивний розв’язок. Село вичерпується не лише демографічно, але і як база сердньовічного прозябання сердньовічного Ніжина, а Ніжин таким же чином вичерпується на користь неконкурентноздатного Києва й, нарешті, Київ – служить синтезуючим передавачем енергії цивілізованій Європі. Усе супроводжується величезними втратами для громадян України. Починати треба з відродження й такого старовинного торговельного і культурного як Ніжин. З його жалюгідного овочево-продуктового передбазару. Перетворення міста у центр туристичного бізнесу сприятиме ефективнішому використанню сільськогосподарського потенціалу. Це супроводжуватиметься цивілізаційною його структуролізацією. Міський ринок зусиллями бізнесменів має стати частиною внутрішнього державного. Зростання виробничих сільськогосподарських резервів потягне розвиток інфраструктури міста, а потім активізує й будівельну галузь. Східний напівзакритий кордон штовхатиме бізнесмена у Європу. Відповідно актуалізуються історичні зв’язки з Польщею, Грецією і взагалі, з Європейськими державами. За умови стабілізації України запрацює спочатку внутрішнє субсидування, а за ним у процесі зростаючого зарубіжного туризму прийдеі зовнішній виробничий капітал. Нинішнє індивідуальне виробництво молока, м’яса за умови його цивілізованого трансформування стане ефективним і конкурентноздатним у Європі.

У цьому процесі провінційний з великими культурними потенціалами виш знову інтегрується в європейську освітньо-наукову систему; у ньому викладатимуть по-європейськи освідчені вітчизняні або й європейські професори, а не суміжники сільськогосподарської сфери, а вчитимуться студенти не лише з України, але й зі слов’янських і неслов’янських держав. Адже, успадкований культурний потенціал, який нині гайнується, дає підстави для утвердження у виші європейського освітньо-наукового рівня.

Цей перший напрямок у відродженні України має доповнитись зворотнім, коли піднесення ефективності виробництва зумовить цивілізаційне зростання не лише відродженого стародавнього Ніжина, але й містечок і сіл з по-європейськи функціонуючими фермерськими господарствами. Зрозуміло, оптимізується зростання людності не лише у Києві, але й в обласних центрах. Залишиться надія на подальше функціонування по-європейськи розвинутого українського села.

Експеримент по-південноамериканськи, коли олігархи правили державою, виявився провальним. Залишається не всім приємний, але випробуваний успішними західно-європейськими державами демократичний варіант, коли економічно й політично повноправно утверджується середній клас. Тим більше, автор наголошує, що патріотизм національної й просто людської гідності глибинно притаманний локально визначеному дрібному і середньому виробнику.

У перспективі міністрами мають стати представники середнього прошарку. Нинішній Уряд має бути останнім фактично радянським, і бюрократичним, який керується бюрократично-тоталітарними принципами . Це Уряд, сформований з бюрократично-орієнтовних до того ж опущених у гіпертрофованих меркантильний ринок чиновників, з яких кожен нецивілізовано самоокупно шукає дохідне місце. Хтось через Майдан, хтось через депутатство. Два десятки років демократичний Захід своїми позиками, мимоволі даючи змогу самоокупно зростати українським мільярдердерам і мільйонерам субсидував, сплачуючи за енергоносії Газпрому й Нафтогазу Російської Федерації, російського агресора, сподіваючись на проєвропейську визначеність.

Але все ще не дочекались сподіваного. Відповідно від верху до низу сформувався бездіяльний некультурний рантьє. Резервом залишилися крайні низи, які живуть працюючи на землі. Та ще й напівнизи. До речі, напівнизами стали учителі. Їх зарплати вистачає на оплату ведення приватного господарства. Аналізуючи ситуацію у школі, зокрема сільській, автор констатує, що учитель сільської школи основну увагу приділяє приватному господарству, з якого він живе.

До речі, він як викладач уже провінційного вишу почув, що майже й усі викладачі університету зайняті домашнім господарством. В одних є магазин, присадибна ділянка, дача, в інших - дещо з названого або й більше. Про рівень наукової роботи й кваліфікації викладачів не приходиться вести мову, коли ректорат домагається того, щоб не було серед науковців викладачів, хто взагалі не має жодної публікації. Додати сюди студента села, містечка, що також має працювати у господарстві, і тоді зовсім стає зрозумілою потреба транформації вишів. На підготовку еліти у такому разі важко сподіватись.

Дрібний і середній виробничий бізнес не може обійти питання про децентралізацію, зокрема про передбачувану псевдоадміністративно-територіальну реформу, яку мають звести до перейменування області регіоном, а району – повітом. В інтересах виробничого бізнесу не лише посилення місцевих громад і налагодження самоврядування, але й регіоналізація! Автор обгрунтовує необхідність визначення, крім уже виділеного Криму й виділюваного Донбасу, в Україні десяти регіонів. Одні з них визначені історично, інші виділяються за природничо-кліматичними, а головне виробничими чинниками. Давно визначені Галичина, Закарпаття, Буковина, Волинь, Поділля, Сіверщина, Слобожанщина не просто історично, а за демографічним, природничо-кліматичним, виробничим чинником, посилених глобалізаційним впливом сусідів. Таким же чином виділяються Середнє Подніпров’я (асоціюється дещо з Переясловщиною), Нижнє Подніпров’я, Помор’я (Таврія). Регіони виділяються, найперше, за виробничою сферою. Інші чинники похідні. Вони, як правило, й визначали цей основний фактор. Молох федералізації (не регіоналізації) Криму й Донбасу хай не лякає нинішніх урядовців. Регіоналізація не порушує єдності унітарної України. Інший статус федерацій і регіонів, інший розподіл повноважень урядувань компонентів держави. Справжня регіоналізація й децентралізація з утвердженням місцевого самоврядування посилить, найперше, економічну централізацію України. Ефективнішою стане управління у федераційно визначених регіонах. Буде вибите підгрунтя нинішньої всеукраїнської – почергово Дніпропетровської, Київської, Донецької олігархічних мафій.

Дрібному чи середньому виробнику-патріоту за своїм функціональним призначенням і виробничою діяльністю потрібні гарантовані стабільні умови для функціонування його виробництва й юридично й фактично гарантовані зв’язки з суміжниками й споживачами інших регіонів у межах цілістої держави.

Державні гарантії середньому й дрібному виробнику потрібні як для регенерації у суверенній Україні внутрішнього ринку, так і за умови його складання й достатньої зрілості – для виходу на зовнішній ринок. Дрібний і середній підприємець своє виробництво не переведе у Каліфорнійську біржу й не сховає в офшорах, як це робили й роблять різні за етносом олігархи України. Промислове й сільськогосподарське оживлення держави зробить її такою ж політично (а значить і економічно) сильною, як нинішня федеративна Швейцарія.

Науковцю та автору цієї розвідки з усією очевидністю бачиться все ще хвостистська позиція підприємців, що утверджують чесний бізнес. Нечесні політики й брудне політиканство уже епохи незалежності України відбило у ділових людей охоту до політики. І ось більшості з цих бізнесменів хочеться бути поза політикою. Але цього робити не можна. Не хочете бути політиками й висувати своїх політиків, то представники іншого прошарку, олігархату в особі найнятих ними політиків будуть формувати вигідну їм політику. У пресі точиться, скажімо, дискусія, як уникнути засилля партій ( а вони - партії олігархів) й домогтися можливості самовисування кандидатів у депутати органів самоврядування. Поки що Парламент не приймає відповідного Закону, бо депутати – це депутати олігархічних партій. Залишатися поза політикою - значить не мати своїх депутатів, а значить не мати можливості законодавчо утвердити свої й справді українські інтереси, значить – не мати свого Уряду. Отже, самі себе знову прирікаєте на чергові Майдани або й знов війну з олігархатом. Адже переконалися (і все ще переконуєтесь) уже на функціонуванні багатьох скликань Парламентів, багатьох Урядів чотирьох різних Президентів, що без політиків партій середнього класу не можна утвердитися середньому й дрібному бізнесу. Інші політики не дадуть можливості Вам бути чесними у правовій демократичній державі.

Щодо організаційного згуртування. Поки що стало чутно про асоціацію дрібних та середніх підприємців міста та району. Поле її діяльності широке: від політичного згуртування до виробничої структуралізації. Думається, сформування асоціації бізнесменів має підсумовувати створення відповідного центру. Крім ділового офісу з інтернетом і комп’ютерами, там мають бути власне інформаційний центр, затишне кафе з вибором поліських страв, виставковий художній салон, де будуть представлені роботи місцевих митців та майстрів народних промислів. А головне, він стане місцем згуртування майбутніх господарів міста і держави у цілому. Відродження церков – справа важлива, але не важливіша за створення центру. До речі, автору бачиться його місце.

Анатолій ЗЕЛЕНЬКО, професор


Коментарі (0)
avatar