Пам’ятаю, як моє покоління в дитинстві захоплено дивилось кінофільми «Ленин в октябре», де апофеозом був так званий штурм Зимового палацу з крейсером «Авророю», стріляниною і солдатом з гвинтівкою Мосіна зразка 1898 року. Народ валом валив і всьому вірив. Тепер дізнаємося, що сам товариш Ленин назвав цей переворот «практически бескровным». Червоний терор заявили як відповідь на білий. Це також виявилося брехнею: його не було в природі, бо не було жодної офіційної політичної сили, яка б протистояла радянський владі. Далі — більше. Ніхто ще й досі не сказав правди про 300-тисячний загін, м’яко кажучи — шукачів пригод (по-комуністичному — «інтернаціоналістів»), зі всієї Європи і про китайців на чолі з героєм громадянської війни Чу Чин-лином, з їх звірствами на півдні України. Але, виявляється, що і це також не вся правда, тому що легендарні червоні командири не всі вписувалися в більшовицьку схему, ось чому за допомогою ревтрибуналів (Миронов, Думенко, улюбленці червоного козацтва — розстріляні) відбувалося «з’їдання» більш успішних (підступно вбили Щорса, зваливши на петлюрівців), та за таємничих обставин (Фрунзе, Котовський) сходили вони з арени братовбивчої драми. Правда, окремих із них за законами «классовой» літератури ( за редакціями товаришів Горького, Мехліса, Щербакова, Жданова) — скалічених, знівечених, посипаних нафталіном часу, інколи «висмикували» із забуття. І тоді розпочиналася звичайна совєцька комедія з масовим тиражуванням книжок про цих «народних улюбленців» і знімання кінофільмів, де самих героїв не впізнавали навіть близькі соратники і рідні.

Якщо класифікувати брехню, то вона буває двох типів: необразливо забавна (в дусі пригод Синдбада-морехода і барона Мюнхгаузена) і щільно замаскована під правду брехня, яка переслідує політичні цілі.

Чепай чи Чапаєв?
Василь Іванович Чапаєв – полководець з народної глибинки. «Большая советская энциклопедия», не соромлячись, додає: «Член КПСС с 1917 года», герой громадянської війни, ну і так далі… (Уточнення: «КПСС» — офіційна назва з 1952 року). Після книжки Фурманова, а особливо кінофільму «Чапаєв», ми його уявляємо «мчащимся на лихом коне» в бурці, з піднятою над головою шашкою, воюючого за «ленинскую правду». Всупереч цій «правді», мордвин з чуваської глибинки Чепай (це його справжнє прізвище) командував 25-ою стрілецькою, а не кавалерійською (!?) дивізією, і виключно через своїх підлеглих — царських військових фахівців. До речі, до його дивізії організаційно входив 222-ий самарський інтернаціональний полк, який мав на своєму озброєнні два аероплани і бойові отруйні речовини. (А ми грішимо тільки на Тухачевського за Тамбовщину!) Це правда, що Чапаєв був з лівими поглядами на життя, але «за большевиков али за коммунистов» — йому вирішити було важко. Бо при всій книжково-кіношній неосвіченості він досить грамотно недолюблював і зневажав комісарів. У нього були постійні сутички з комісаром Фурмановим, якого не тільки не поважав як мужчину, але й часто доповідав у вищі інстанції про його дармоїдство і бездарність. Комісар відповідав взаємністю і строчив телеграми-доноси в політвідділ Східного фронту: «…Недавно на совещании командного состава он с пеной у рта кричал о «комиссародержавии», о нашей власти. Чепаева считаю беспринципным и опасным карьеристом, в случае провала способным на авантюру». Під «авантюрою» розумілося «Советы без большевиков».

Ми пам’ятаємо з кінофільму знамениту каппелівську психічну атаку. Це також велика брехня і не тільки тому, що такий військовий прийом зовсім не ефективний (це розуміють навіть діти), але ще й тому, що блискучий офіцер, на той час підполковник Володимир Оскарович Каппель успішно воював у зовсім інших місцях, тому ніколи не зустрічався з чапаєвцями. А їхні чорні мундири з аксельбантами, прапор з черепом – просто брудна пропаганда.

Ну а що стосується «останнього дня з життя героя», то в ті часи подейкували, що «гражданская» дружина В.Чапаєва по-жіночому помстилася за всі його зради, в розпачі повідомивши «білим», що чапаєвський штаб не прикритий військовими підрозділами. Може, й тому начальник зв’язку і порученець Петро Ісаєв (денщик Петька) пережив тільки на рік книжкового Чапая, бо достеменно відомо, що його «кто-то стрельнул в сенцах».

Сам факт загибелі Чапаєва не доведений (свідків немає!), тому народ офіційну версію висміював і не визнавав. Зверніть увагу, що з усіх героїв громадянської війни героєм усної народної творчості чомусь став саме Чапаєв, а не Будьонний зі своїми карикатурними вусами, не герой-розбійник з великої дороги Котовський…

1927 року в рязанській газеті «Рабочий клич» уперше було надруковано свідчення якогось «Т.З.В.», який стверджував, що герой живий і здоровий. А 1937 року за редакцією Горького вийшла книга «Творчество народов СССР», де була надрукована стаття «Жив Чапаев!».

Переді мною — білоруська газета «Республіка» за 27 червня 1997 року, яка, посилаючись на багатьох свідків, стверджує те саме. Свідки в один голос заявляють, що «дійшов товариш» Василь Іванович аж до самого товариша Фрунзе, а той його — під арешт. Довго вирішували «наверху», що робити з воскреслим героєм. У підсумку партія вирішила, що мертвий товариш Чапай корисніший для виховання молоді. Довелося мовчати, поки 1934 року він через бідність і ображеність на таку несправедливість все ж проговорився. Цілком зрозуміло, що ним зайнялись лицарі без страху й докору з Луб’янки. Після епохи товариша Сталіна вже сліпого легендарного героя помістили до будинку інвалідів. Привозили туди «побратимів», усі в один голос підтвердили: Чапай, він самий! Газета «Республіка» пише: «…Большая группа бывших чапаевцев написала в адрес ХХІV съезда КПСС письмо с требованием сказать правду… Если же этого нельзя сделать по идеологическим соображениям, то хотя бы освободить 84-летнего человека из позорнейшего заточения и дать возможность прожить остаток жизни по его желанию». Прочитали, точніше — переказали суть усього «дорогому товарищу Брежнєву», і Леонід Ілліч прошамкав: «Пусть он останется мертвым. Живому чести меньше было бы».

…Ми знаємо, що в кожному вулику є трутні. Їхнє призначення — спаровування із бджоломаткою. Вони разом піднімаються високо-високо в повітря і можуть відлетіти на велику відстань від вулика, але трутень все одно падає і гине. Бджоли також виганяють або вбивають трутнів після того, як потреба минула…

Кривавий «мальчиш-Кібальчиш»

А ось інша історія – про письменника Аркадія Гайдара. На його книжках про хлопчиків і дівчаток, про правильну дружбу, про любов до радянської влади, про шкідників-«вредителей», про передчуття нових воєн і безперечних подальших перемог ми виховувалися. Підсвідомо відчуваєш: людина, яка написала такі добрі повісті, не здатна творити зло, а сам письменник асоціювався з характерами своїх героїв. Його біографія, на перший погляд, здається бездоганною. Народився 1904 року на Курщині. Пішов на війну в 14 років, у 20 — звільнений зі служби за станом здоров’я, а загинув у 37 років. Правда, був двічі жонатий, але навіть для «товаришів з ВР» це більше плюс, ніж мінус. У послужному списку Аркадія Голікова: «Комиссар отряда курсантов, усмирявших кубанских казаков в 1919 году, тамбовское восстание». Біограф-гайдарознавець Гольдін пише: «Партія передала на Тамбовщину лучших своих сынов, лучшие части…Среди них был командир 58-го стрелкового полка А.Голиков». Багато хто дивується: як це в 16 років хлопчина раптом став командиром полку?

Давайте запитаємо себе: кого представляли більшовики, коли окупували Тамбовщину? Адже нам забивали в голови, що народна влада прийшла! Там під проводом 34-літнього Олександра Антонова люди піднялися проти страшної радянської влади. Дотримуючись ленінської практики, обізвали більшовики цього Антонова «есером», а повстання — кулацько-есерівським (це 200 тисяч куркулів і есерів?!).

З першим теплом білий сніг тане, і рано чи пізно все таємне стає явним. Хто б міг подумати, що за блискучим фасадом героїчної біографії — страшна медична і державна таємниця. Троцький повчав: «Нельзя строить армию без репрессий. Нельзя вести массы на смерть, не имея в арсенале командования смерной казни».ЧОНи не брали міст, не штурмували Перекоп, не обороняли об’єктів, вони знаходилися позаду воюючої армії. Вони не дозволяли Червоній армії відступати, а головне — розстрілювали дезертирів, полонених і заручників, тобто беззбройних людей.

Задумаймося: чому з’явився в Хакасії Аркадій Голиков, прослуживший 4 роки до цього в ЧОНі? За які заслуги йому довірили командувати полком (зрозуміло — ЧОНівським)? У 16 років бути командиром такого полку – це треба мати певний склад характеру і бути всебічно озброєним ленінською ідеєю, яка автоматично давала індульгенцію від мук совісті.

Командир ЧОНу має повноваження брати в заручники сім’ї, з усіма наслідками. Заручники — мирні жителі улусів і сіл. 2-ий боєрайон, де командував Гайдар-Голиков, – це шість південних районів Красноярського краю, де він безроздільно й нещадно хазяював. Коли Аркадія Петровича запитували, що означає його псевдонім «Гайдар», він казав – «командир». Звучить красиво. Але «освободитель-интернационалист» так і не спромігся дізнатися за життя, що то значить «гайдар» («хайдар»). Виявляється, це слово означає «Куди? В який бік?» — так говорили між собою хакаси, коли хотіли дізнатися, куди їде «товариш командир Голиков», щоб попередити про страшну небезпеку земляків. Що він робив? Брав у заручники жінок середнього віку і розстрілював… у потилицю. Тілами старих людей та дітей завалювали колодязі. Інколи для екзотики жертв не розстрілювали зразу, а не давали пити кілька днів, потім вели в лазню. Через деякий час виводили звідти і давали в руки склянку води. Хто не утримувався і пив — стріляли в серце. Ще раз підкреслимо: стріляли не білогвардійців, а селян. Про це по Абаканському радіо була радіопередача 20.10.1993 року «Чабан салгани». Зі зрозумілих причин — тільки один раз, бо в Абакані зайвого не патякають, «да и архивы не сохранились». Хакаси Гайдара прокляли. Про його звірства перекази передають через покоління.

З нової, вже «не підчищеної», автобіографії дізнаємося: Аркадій Петрович був жонатим на Руве-Лії Лазаревні Солом’янській. 1931 року вона від нього втекла з п’ятирічним сином Тимуром, а наш «герой-письменник» поїхав до Хабаровська працювати в газету «Тихоокеанская звезда». У спогадах Бориса Закса читаємо: «Он был «готов» до первой рюмки … Пытался покончыть с собой… Потом он жил в Москве, весь был в шрамах. Врач писал: маниакально-депрессивний психоз на фоне хронического алкоголизма, посттравматической энцефалопатии».

… Два Гайдари: кат і автор світлих дитячих оповідань. Йому слово… Лист Аркаші до рідної сестри Наталки, від 17.01.1923 р.: «…Врачи определили: истощение нервной системы в тяжелой форме на почве переутомления…с функциональным расстройством и аритмией сердечной деятельности». Дізнаємося з його щоденника, датованого 20.08.1931 р., що знаходився в Хабаровській психлікарні 10 разів, там і повість про «Мальчиша-Кібальчиша» написав. Запис від 8.04.1939 р. з лікарні в Сокольниках: « …Был туман в голове…»; від 14.02.1941 р.: «…Живу в больнице «Сокольники», … тревожит мысль – зачем так изоврался… образовалась привычка врать от начала до конца…»

Чому юний стрілок Голиков-Гайдар, якого навіть червоне командування карало за надмірну жорстокість, подорослішавши, залишив нам такі чарівні описи дитинства?

… Серед численної кількості комах живе мурашиний лев. У період своєї першої фази це гидотне створіння схоже на безхвостого скорпіона, яке сидить на дні піщаної ями і їсть мурашок, що необережно туди потрапили. Потім щось відбувається, монстр покривається оболонкою, і через два тижні вилуплюється з неї красива бабка. І коли вона пурхає до надвечірнього сонця, на яке ця істота в недавньому минулому житті дивилася з ями, чи вона пам’ятає про з’їдених нею мурашок? Може, сняться вони їй? Та чи з нею це відбувалось?! … Хто бачив? Хто підтвердить?

Анатолій ПОКРИШЕНЬ
м.Чернігів