Головна › Статті › Культурний простір
Культурний простір
ІЧНЯ МОЯ РАДЯНСЬКА, КОЛИСЬ КОЗАЦЬКА
13-Бер-12 10164 4.5 0
Захід організували й провели: С.Г. Маринчик, Фонд Віталія Шевченка та Центр громадських ініціатив «Інформаційне суспільство», редакція газети «Трудова слава», Ічнянське районне об’єднання літераторів «Криниця» за сценарієм складеним, мабуть, самим С.Г. Маринчиком.
Президія, яку ніхто не обирав і яку сходу очолив Маринчин С.Г., розмістилась на сцені зали. Від органів влади на сцені були перший заступник голови Ічнянської РДА Віталій Семенець (виступав з вітальним словом) та Галина Ткаченко - головний редактор газети «Трудова слава», яка підконтрольна місцевій владі (нагороджувала переможців конкурсу «Оживає минувшина»). Міський голова Герасименко Г.В., на вимогу Маринчина С.Г., до президії долучитися відмовився і протягом усього дійства залишався сидіти у задніх рядах зали (на гальорці) серед дорослих та дітей – переможців та лауреатів конкурсів. За столом в президії сиділи також головні винуватці дійства Тетяна Чумак, Віталій Шевченко та гість з Києва поет Станіслав Шевченко.
Людей у залі зібралося не так багато, хоча запрошувалось більше 100 тільки безпосередньо причетних до конкурсів та тих хто допомагав у роботі над книжкою. На цей захід, нагородження переможців літературних конкурсів та презентації нової книжки про літераторів Ічнянщини, до Ічні були запрошені й ічнянці, що живуть у Києві, які цього разу таке «міроприємство» чомусь проігнорували (окрім Шевченків). Видно не сподобалось їм як у липні 2011 р. під час презентації книжечки «Літературно-мистецька Ічнянщина. Імена та здобутки» оригінальний академік Станіслав Маринчин за своїм сценарієм (люди кажуть, що такі сценарії він пише і для місцевої влади) оригінально поєднав літераторів «Криниці» зі старим радянсько-совковим світоглядом з дітьми та молоддю, народженою вже у незалежній Україні, яку і досі виховують, нажаль, у радянському дусі.
Тоді, спекотного липня 2011-го, так би мовити пахуче молоде літературне вино залили у старі вонючі радянські міхи. Тоді, у такий оригінальний спосіб він, Маринчик, з допомогою дитячих конкурсів Фонду Віталія Шевченка, порятував від політичного банкрутства свою радянську «Криницю», з якої почали виходити самостійно думаючі літератори [Віктор Баранов. Сумні таємниці ічнянської «Криниці».// «Сіверщина» 17 червня 2011 року; Лукавство з літературним акцентом. // «Трудова слава»]. Хоча, як на мене, справжні козаки так не поступають, не уникають бою…
Нині, як і тоді, таке антагоністично-штучне світоглядне поєднання, дітей та дорослих радянських, як у літоб’єднанні так і конкурсах, організаторами дійства подавалось як тяглість «славних» традицій. Традиції ці не природні, антиукраїнські, позаяк радянська влада для українців, ідеологію якої продовжує нинішня, вже не секрет, була владою окупаційною. Таке поєднання, не покаянних старих радянських людей з поколінням народженим вже після краху радянської тоталітарної системи, подається як начебто природне, вже чисто українське. Радянський синдром «непорушного зв’язку поколінь» антиукраїнського (радянського) та українського, у т.ч. сучасного, проглядається і у презентованих виданнях про ічнянських літераторів.
Досі в Ічні, як і 20 років тому, за часів тоталітарного режиму, ще не заангажованих радянськими стереотипами дітей стараються виховувати у радянському дусі, радянськими промосковськими патріотами. Так, у колишній школі № 5, де на подвір’ї відновлено бюст партизанки Нони Погуляйло, проводяться читання книжки «Червоно танув сніг» колишнього директора цієї школи Олександра Балабая про «подвиги» радянських партизан. Балабай О.П. був командиром партизанського загону ім. Чапаєва, який входив до партизанського з’єднання секретаря обкому компартії Олексія Федорова, і за його завданням написав ідеологічно заангажовану пропагандистську книжку. Причому дії червоних партизан подаються і досі як патріотичні щодо України. Причому й сьогодні замовчується те, що дії цих «героїв» спровокували Куруківську трагедію, де загинули невинні українці; що т.зв. ВОВ для українців не була вітчизняною…
До речі, справжньої правдивої патріотичної, української книги В.І. Балабая «На землі Ічнянській» (Ніжин-2004) у бібліотеці школи не знайти, а стенд з «подвигами» колишнього червоного директора школи і досі висить на видному місці.
Чомусь ічнянським дітям учителі не розповідають, що радянська влада в Україні була окупаційною. Що між радянським НКВС, яке знищувало українських патріотів та нацистським Гестапо був договір про співпрацю та взаємодопомогу, підписаний ще 1 листопада 1938 року. У цей час перший секретар Чернігівського обкому компартії Олексій Федоров підписував протоколи «розстрільних трійок» на знищення поляків та свідомих українців. Не розповідають, що під час війни за письмовими наказами Федорова ічнянські радянські партизани вбили ічнянців більше ніж німців. Що після війни він, Федоров, - голова комісії у справах колишніх партизан при Президії ВР УРСР, яка виконувала, зокрема, «фільтраційні» функції проти людей, у т.ч. ічнянців, що перебували на окупованій німцями території… Що громадянська війна в Україні переросла у геноцид щодо українців, який продовжується й нині. Українців зомбують, перетворюють у погній для інших націй.
Щорічно ічнянських дітей, як колись нас, дітей радянських, сучасні можновладці водять від пам’ятника «авторитету» Лєніна, через бредові ідеї якого загинув весь цвіт ічнянського українства, вулицею його - ката України - імені, до могили радянським солдатам, які прогнавши нацистських окупантів, на сталінських штиках повернули до Ічні окупантів радянських.
Настрій цих нещасних дітей, яких несвідомі радянські дяді і тьоті при владі заставляють збиратися біля комуністичного ідола й марширувати колонами на посміх свідомим ічняцям, підмітила Богдана Шевченко фотороботою «Щастя» [Богдана Шевченко. Ічнянщина. Крізь віки. Ічня. Київ – 2010. Ф. 348]. Цю фотографію у збільшеному виді показали на презентації. Богдана зафіксувала дівчинку з плакатом, на обличчі якої видно, що та думає про цей, так званий «День Ічні», радянський… Прикро, що талановитій Богдані, яка до свого повноліття збере усі лауреатства, батьки таким «аля-маринчик» вихованням не дадуть у подальшому повністю розкритися. Видно до душі припало життєве кредо Маринчина С.Г. «Скромність – шлях до забуття»…
Впадає у вічі, що усіх приїжджаючих до Ічні на площі Перемоги (назва, нажаль, не на честь перемоги козаків над москалями під Конотопом) і досі вітають московські однодумці: з бігборда біло-голубий Президент та червоний Лєнін на п’єдесталі. Останній від сорому почорнів, і чомусь від Януковича відвернувся. Юрій Мушкетик, побачивши ічнянського Лєніна, у передмові до книжки Маринчина С.Г. записав: «Ічня – провінційне містечко, де з великих об’єктів і досі стоїть монументальний пам’ятник Леніну, який показує шлях у світле майбутнє…» [Станіслав Маринчик. Сузір’я талантів (літературні портрети земляків). Ніжин – 2009. С. 3]. У такий спосіб Юрій Мушкетик підтримує світ ілюзій, яким є вигаданий комунізм, а заодно й нашого радянського Маринчика, який своєю брехнею, рекомендованою для шкільної молоді, спробував заслонити правду Володимира Балабая [2].
Юрій Мушкетик, як і інші радянські письменники, як ось Станіслав Реп’ях, Леонід Горлач тощо, пропагують свого колегу промосковського Станіслава Маринчика. Останнього прийняли до і досі радянської СПУ за твір «Біле латаття», де у головних героях виступає НКВД’ист. З того часу пан-товариш Маринчик, якому місцеві можновладці наоткуп віддали гуманітарну сферу Ічнянщини, вважається головним місцевим письменником та літературознавцем, і він тепер красується у всіляких президіях. Забули, мабуть, як у ті ж часи, радянські, його, «педагога», виганяли за аморальні вчинки зі школи та закладів культури. Кагебісти користувалися його, як сексота, послугами [Станіслав Реп’ях. «…Моє серце в Ічні…» (Станіслав Маринчик). Чернігів, 2003. С. 26, фото 1973 р.]. Нині ж, наш літературний дуб-патріарх Юрій Мушкетик не помітив, як на нього почепився пострадянський маринчиків омели послід. І став Юрій Михайлович апологетом Станіслава Гавриловича. Несвідомо ставить він свого радянського приятеля поряд аж з самим Степаном Васильченком [Юрій Мушкетик. По власній колії. // Літературна Україна. 16 лютого 2012 року], який, як виявилося, зовсім не радянський, як нам у школі подавали, а Петлюрівець. Мушкетик Ю.М. не бажає бачити як Маринчин С.Г. правує свого воза разом з ічнянською «Криницею» московською путінською дорогою. Дискредитується ним й сама назва «Криниця», яку мало патріотичне українське видавниче товариство у Києві, створене на початку ХХ ст. ічнянцями Васильченком, Титаренком...
ІІ
Після оголошення підсумків конкурсів та нагородження юних переможців і дипломантів та їх керівників учителів, дорослих учасників, відбулася презентація книги, яку до Ічні привезли в останній день, тому обговорення книжки не відбулося. Хоча можна було обговорити методичний посібник Тетяни Чумак «Духовні криниці Ічнянщини» (Ічня – 2011), який ліг в основу книги, до якої додана решта ічнянських літераторів та інші відомі ічнянці, зібрані Віталієм Шевченком у вигляді біографічного довідника. Нажаль, з посібника Тетяни Чумак до книжки не потрапила критика на адресу Станіслава Маринчина - літератора, якого вона вимушена була допустити до ічнянської шкільної програми, позаяк «Духовні криниці Ічнянщини» опубліковані пізніше «Сузір’я талантів», і тепер не відомо хто у кого списав…
Кинулося у вічі кольорове фото на обкладинці презентованої книжки: колесо з українського воза настромлене на ощепину дряхлого пенька [1]. Колесо на приколі, схоже, символізує кінець нашого національно-визвольного руху. Видно упорядник (редактор), видавець такою побачив нашу сучасну українську дійсність (на жидівському приколі)? Вийшла ця книжка в світ завдяки старанням знаного політика, письменника та видавця, ічнянця Віталія Шевченка.
На перший погляд автори книжки спробували у одному виданні поєднати літераторів Ічнянщини, як людей лояльних до радянської окупаційної (російської) влади в Україні, так і не лояльних, ворожих до окупантів та радянських колабораціоністів. Хоча перших у презентованій книжці звичайно набагато більше, позаяк така на сьогодні політична кон’юнктура, а головно через те, що багатьох ічнянців, які боролися проти радянської окупаційної влади ми ще не знаємо.
Перед презентацією, коли заходив до будівлі Школи мистецтв, то звернув увагу, що на фасаді висить мармурова дошка з нагадуванням про те, що на Ічнянщині діяв радянський партизанський загін. Задля справедливості треба повісити меморіальну дошку з написом: «На Ічнянщині під час Другої світової війни діяв осередок ОУН, організований полковником УНР Архипом Кметою».
Під час презентації книги поет Станіслав Шевченко, якому наступної п’ятниці випадало в Ічні з Маринчиком презентувати свою, про книжку Тетяни Чумак та Віталія Шевченка сказав, що це унікальна річ, яка є продовженням роботи Станіслава Маринчика «Сузір’я талантів»?.., і що вона може бути своєрідною енциклопедією Ічнянщини.
У цій гарно оформленій книжці на 284 сторінках, начебто, зійшлися зовсім різні літератори усіх часів та відомі люди Ічнянщини. Правда, далеко не усі. Зійшлися у ній з однієї сторони ічнянські письменники-класики та просвітителі, як то Степан Васильченко та Олекса Стороженко, які вказують українцям на їх одвічних ворогів москалів та жидів, і на козацький шлях національного визволення… З іншої в книжці ті (п’ята колона), хто цим ворогам пособляє робити з українців малоросів-хахлов, як то, наприклад, сучасні «письменники» Микола Терещенко та його літературний батько Станіслав Маринчик. Світогляд й політичні уподобання цих двох, видно, до вподоби авторам книжки та місцевим можновладцям, позаяк їм, та таким як вони, надано більше місця у книжці, ніж їх опонентам, українським патріотам.
Але треба дякувати авторам і за тих багатьох ічнянців, що є в книжці, про яких мало хто й догадувався. Справжнім відкриттям для ічнянців стала американська письменниця родом з Ічні Соня Грін, родини Шафиркіних. А скільки таких як Грін, які опинилися закордоном через комуно-радянський експеримент, який захопив і Ічнянщину. Нажаль, ще не всі наші відомі ічнянські письменники удостоїлись права бути представлені у розділі «Ічнянські літератори». Так, не побачите у книзі серед наших літераторів чомусь ічнянця Сергія Титаренка (згаданий у довіднику), автора української граматки-букваря «Сонечко» 1918 року, яка випадково уціліла під час репресій на українську книжку і знаходиться нині у НБУВ серед ще не так давно недоступних спецфондів. Він автор книги для дітей «Дитяча розвага», читанки «Наша стежка» і численних статей [Енциклопедія Українознавства]. Чомусь замовчується це ім’я і досі. Титаренко був неугодним радянським окупантам, які притягнули його до сфабрикованої «справи СВУ». Під час Другої світової Сергію Титаренку вдалося вирвався з табору СССР, як і Валер’яну Ревуцькому, Олександру Канюці, ... Нащадки їх живуть за кордоном. Не потрапили до книжки спогади В. Ревуцького про те, як в Ічні Дмитро Ревуцький порятував від смерті свого брата Левка від більшовиків; а в Києві від НКВД, порадивши написати разом з Максимом Рильським пісню про Сталіна… Як Володимир Кудряшов, майбутній «герой», на «честь» якого в Києві названі вулиця, дитяча бібліотека, училище… молотком вбив «буржуазного націоналіста» Д. Ревуцького та його дружину…
Багато книжок закордоном написали народжені в Ічні науковці брати Микола та Юрій Добриловські, «буржуазні націоналісти», але до кола ічнянських літераторів вони також чомусь не потрапили.
Не надано свого слова сказати про Ічнянщину, Тростянець й Гетьману Української держави Павлу Скоропадському з його «Спогадів»…
Письменниця, науковець Любов Дрофань, на відміну від Терещенка, не попала також до розділу книжки «літератори». Мабуть тому що, скромно працює над очищенням намулу радянського (без якого книжки у нас за радянських часів не видавались) у творах свого батька Анатолія Дрофаня. Вона має сумніви щодо письменства та порядності Маринчика С.Г., у якого, мабуть, опинився ічнянський архів А.П. Дрофаня…
У ногу з радянізацією крокує й русифікація. Була б наша, усіх ічнянців, сумна участь переродженців, як у сотень, чи тисяч ічнянців, які служать нині на імперію в Росії, якби 1991 року не з’явилась надія на порятунок від обіймів нашого «старшого брата», загребущого північного сусіда. Не знайшлося що-небудь україномовного до презентованого видання зі своїх творів у письменниці, науковця Оксани Захарової, яка народилася в сім’ї ічнянських педагогів, а нині працює в Українському морському інституті завідуючою кафедри гуманітарних дисциплін. Та сама біда і у російськомовних поетес Олени Останець та Віри Кириченко. Останню, дізнаємося з книжки, надихнув писати прозу сам Станіслав Маринчик. Своїм російськомовним уривком представлений у книжці й зрусифікований Михайло Рибка, з колись козацького роду, із с. Івангород… Як бачимо ічнянці легко переходять на мову свого історичного сусіда, чого не скажеш про росіян, які постійно живуть в Україні. Віталій Шевченко записав: «Українець переходить на російську – ознака того, що перетворюється на хохла» [1. С. 77].
Цього не можна закинути правозахиснику Віктору Баранову. Як кажуть, є винятки з правил. Виключення з цього правила русифікації ічнянців є Віктор Баранов, у книжці представлений як російськомовний поет. Він, мабуть, з парафіївських козаків (Баранів), який один з перших публічно виступив супроти радянщини (жидівства), яке нав’язують ічнянцям маринчики-терещенки й послідовно відстоює правду.
Представлені твори (уривки) в книжці не завжди сповна характеризують літераторів, не відображають світогляд авторів. Так, Микола Московка, Реп’яхом С. чомусь порівняний з компартійними червоними П. Тичиною, В. Блакитним, В. Чумаком, виглядає у книжці головно як лірик. Тоді як ічнянці знають нашого справжнього поета не байдужого до громадського та політичного життя:
Держак держави випав з рук народу,
Це катастрофа часу і людей.
Обдурених обіцянками водять,
В яких довіри більше, ніж ідей.

Людей гуртують, як овець на випас,
Наобіцявши соковитих трав,
А те, що із-під ніг трон волі випав,
Байдуже, що за нього хтось вмирав.

Та милостями хати не нагріти,
Добробут не зросте на хабарі.
О, де твої, країно, неофіти,
Із живодайним променем зорі?!

Микола Московка
Ічня. 17.10.10

У книзі уривки з творів Олександри Канюки, Анатолія Соломки, Михайла Загороднього, Віталія Шевченка та ін. більш-менш відображають їх погляди.
Цікаве бачимо поєднання особистостей в біографічному довіднику книжки. З однієї сторони серед сучасників: Володимир Балабай, Микола Московка, Михайло Загородній, Віктор Баранов та Михайло Кожедуб, - з іншої: Віктор Кичай, Микола Терещенко, Станіслав Маринчик... Також, з одного боку: Головацькі Петро і Степан, Іван Виговський, Іван Мазепа, Тарас Шевченко, Євген Ангел, Микола і Юрій Добриловські, Архип Кмета; а з другого: Іван Паскевич, Іван Мартос, Гнат Галаган, Іван Омельченко, Олександр Балабай тощо, яких теж пам’ятаємо, але не так як перших...
Відомі люди, імена яких пов’язані з Ічнянщиною не поміщаються у цифру 700 та у задекларовану автором класифікацію «митці, науковці, діячі культури». Як бачимо у довіднику представлені й козаки, військові, медики, педагоги тощо. Цей список у подальшому обіцяють доповнити меценатами, які дають пожертви на видання книжок. Такий великий список підприємців та бізнесменів є у Маринчина С.Г., якому влада надає «листи-прохання» до ічнянців, які залежать від можновладців і мусять «добровільно» надавати кошти місцевому письменнику (як за радянських часів купувати державні облігації). Є ще «Хто є хто на Чернігівщині…Ічнянський район», де згадані ічнянці, які не увійшли до довідкового розділу, і прізвища яких Віталій Шевченко обіцявся в подальшому поповнити.
До рудиментів, імперських установок, які консервують у ічнянців хохлацьку меншовартість, і чого не треба передавати новому поколінню, є видумка про походження нашої самоназви. Як за імперських російських та радянських часів, так і за сучасних «незалежних» старі і малі за «традицією» вважають, що нам ічнянцям, нашій річці Іченці та Ічні придумали назву зайшлі татари. Буцімто у наших далеких предків бракувало власних слів й не вистачило клепки в головах. В книжці читаємо:
Хоч татарською назвою зрощена,
Ічня мовою предків засіяна…(Ольга Штепа, 1936 р.н., член «Криниці»)
Вони тут коней напували,
«Іч, іч», - вони до них гукали.
Татарське слово «Ічень» -
Це значить водопій.
Назвали річку Іченька… (Яна Грицина, 1992 р.н., член «Криниці»)
[1. С. 219, 233]. Насправді ж «Ічня» праукраїнською – «володіння» [«Ніжинська старовина» № 8(11). Ніжин-2009. С. 181]. Тут ми бачимо як старе покоління передає свої «здобутки» молодому.
ІІІ
Помаранчева революція дала надію на прихід до влади українців в Україні у демократичний, мирний спосіб, без пролиття крові. У 2004 році в Ічні, мабуть, вперше з часів визвольних змагань отамана Євгена Ангела козацькі нащадки проявили справжню масову політичну активність. Під стінами райдержадміністрації ічнянці скандували: «Рубашку геть! Давай Сорочку», вимагали заміни редактора газети «Трудова слава» [Жук Оксана. Помаранчева революція в Ічні. // «Ічнянщина» № 29, січень 2005 р.]. Тоді в 2004-му в Києві на колонах Головпоштамту з’явилися написи: «Ічня, Бурімка - ТАК». Але вже згодом, коли Національну раду України з питань телебачення та радіомовлення ще очолював ічнянець Віталій Шевченко, під оргсклом залишилося захищеним тільки: «Глеваха за Ющенка!».
«Революції» передували публікації В.І. Балабая у газеті «Ічнянщина» про правдиву історію рідного краю, яка була спотворена імперськими та компартійними догмами. Побачила світ і його книжка «На землі Ічнянській», яка багатьом ічнянцям відкрила очі на історичну й сучасну дійсність та заставила задуматись про проблеми українського національного питання. Нажаль у презентованій Тетяни Чумак та Віталія Шевченка книжці подані другорядні уривки з роботи Володимира Івановича. А необхідно було, на мій погляд, подати те, що нині знову стає актуальним для виховання нового покоління у зв’язку з розбудовою «рускага міра» в Україні. Як то, наприклад, ставлення українців до тих, хто переслідуючи власні інтереси, іде на службу Російській імперії, зрадивши національні, українські. Про ічнянця Івана Мартоса, на якому Станіслав Маринчин у свій час заробив промосковські дивіденди, Володимир Балабай правдиво пише: «Цей надзвичайно талановитий художник, який збагатив не лише російську, а й світову культуру не був патріотом України. Русифікований українець бачив життя таким, яким бачили його мільйони рабів України та Росії… Система виховання відірвала геніального скульптора від України. Національна тема в його творчості зовсім відсутня.» [2. С. 95]. Івана Паскевича, якого нині Микола Терещенко, радянський шовініст, готовий канонізувати, теж не можна ставити за приклад служінні Україні: «За придушення польського повстання він став світлішим князем Варшавським (1831). 1849-го фельдмаршал Паскевич очолив 140-тисячну армію, і «грянув як грім» на угорську революцію, за що особисто одержав титул «Ката», а царській Росії приніс славу міжнародного жандарма» [2 . С. 26]…
Бажання у презентованім виданні висвітити відомих ічнянців тільки з однієї сторони, замовчуючи суттєве, приведе до справедливої критики й звинуваченні у суб’єктивності авторів. Так, наприклад, лікар Федір Сидорук подається «людиною з твердими моральними принципами, за що його дуже шанували ічнянці» [1; C. 267]. Насправді не всі в Ічні шанували його. Жінок, які робили заборонені у радянські часи аборти цей лікар не рятував доти, доки нещасні не видадуть для кагебістів своїх «помічників». Підписував він за вказівкою компартійного начальства фальшиві діагнози, як це було щодо вчительки Балабай О.З. Цікаві свідчення про свого батька подає Аркадій Сидорук, який, як видно, залишився радянським: «…Та, щиро кажучи, він, на противагу майбутньому тодішніх балтійських республік, скептично оцінював перспективи утвердження незалежності України. Адже він був свідком драматичної боротьби за українську незалежність початку ХХ століття, програної через політичну безпорадність тодішніх «державників» і відсутність прагнення українців до національної консолідації. Він не раз повторював саркастичні рядки поета Володимира Самійленка «Кожна піч українська – фортеця міцна, там на чатах лежать патріоти» [1. С. 198]. Таких скептиків і досі багато.
«Мене обурювало те, що колишній президент України часто просторікував про свого батька, який на початку війни опинився в Освенцімі й вижив у концтаборі за не зовсім зрозумілих обставин. Очевидне, принаймні, одне: перемогу здобував не він, а такі, як мій батько й брати.
І наприкінці про таке… Коли 9 травня, у День Перемоги, син дезертира з Червоної армії і колишній зек, який через своє кримінальне минуле жодного дня не служив у війську, нині Верховний головнокомандувач, приймав військовий парад на Хрещатику, а генерали «української» армії брали під козирок, я вимкнув телевізор. Як син ветерана війни та офіцер повітряно-десантних військ я не міг бути причетним до глумління над пам’яттю тих, хто загинув на полях битв, і тих, хто, відчувши гіркий присмак Перемоги, відійшов за вічну межу в мирний час. У мене немає сумніву, що саме так вчинили б, якби були живі, мій батько та мої брати» [1. С. 199]. Щодо зека-гловнокомандуючого, якого до влади привели «демократично» біло-голубі контрреволюціонери, треба погодитися. А щодо свята «Дня Перемоги» - перемоги СССР над нацистською Німеччиною в роки Другої світової війни, то його святкують радянські люди, які у нас, нажаль, ще не перевелися. У 2004 році Генасамблея ООН проголосила 8 і 9 травня днями пам'яті і примирення і запропонувала відзначати один із цих днів або обидва дні як данину пам'яті жертвам Другої світової війни.
Є заповідь «Прощай ворогам, переможеним». То спочатку необхідно ворога перемогти…
ІV
Плодами Помаранчевої революції скористалися ті люди, які у ній не брали участь і не захищали її завоювання. Біло-голуба контрреволюція в Україні у лукавий, жидівський спосіб привела до влади аморальних людей, які консервують залишки радянського режиму, допомагають північному сусіду розбудовувати у нас «російській світ», нищать на всіх рівнях усе українське, людське. Як ніколи активізувалася промосковська «п’ята колона» й на місцях.
Ічнянські можновладці, які заднім числом оформили документи на передачу Воскресенського храму московським попам (люди кажуть, що до цього руку приложив Кичай В.М.), «з’їли» Михайла Глущенка, ставленика з пасіки президента Ющенка, який тоді чомусь не помітив місцеву «отаманшу-рухівку» однопартійку Валентину Карпенко... Головою райдержадміністрації взамін Глущенка поставили Семенця В.В. (нині заступник голови райдержадміністрації). Це той, що будучи на посаді завідуючого Ічнянського Роно у всілякий спосіб упирався й не бажав виконувати наказ Міністра освіти і науки, укази Президента України щодо долучення школярів до Українського козацтва, виховання дітей у козацькому дусі. Нині влада підтримує тільки те козацтво, яке служить Московській церкві. Семенець-адміністратор увійшов в історію Ічні, як такий, що умудрився поза старовинною вулицею Гончарівкою прокласти асфальт до своєї хати.
Нині головою Ічнянської райради у результаті усунення у кадебістський спосіб неугодного голові райдержадміністрації Рубашці С.В. його єдинопартійця Кутового О.В., став регіонал Баранович Є.М. Люди кажуть, це той, якого у свій час за фіктивне влаштування свого сина на роботу вчителем у сільські школи щоби не забрали, мабуть, до війська, зняли з посади завідуючого Ічнянського Роно.
Заступник голови райради Присяжнюк З.І. була нещодавно директором школи. Люди кажуть, що будучи активною регіоналкою вона полізла у петлю, коли біло-блакитні бандюки прийшли за грошима, що давали їй на програшну тоді для кучмістів передвиборну компанію 2004 року.
В Ічнянському районі у «демократичний» спосіб прийшли до влади аморальні люди, виховані компартійно-радянською системою. Отака «авторитетна» нині влада підтримує й нав’язує ічнянцям окрім московської церкви, ще й таких же прорадянських, проросійськи налаштованих літераторів-шовіністів як то Маринчин С.Г., Терещенко М.Ф., які керують літоб’єднанням «Криниця» [3]. До «Криниці», з якої здоровий елемент виходить, заводять шкільну молодь за для її підтримки, задля долучення до антиукраїнських радянських традицій.
У Ічнянському музеї (колишній синагозі) у загашниках приховується від людей експозиція Київського «Музею совєтської окупації», яка розіслана по всім районам за розпорядженням Президента України. Натомість експонується «документ», який вказує на те, що нібито зайшлі татари назвали нам річку Іченьку, позаяк місцеві українці отакі недолугі… Меншовартість [http://tustan.io.ua/s93810] наша ічнянська була проявлена Рубашкою С.В., коли він за бюджетні гроші відкрив на догоду москвичам та регіоналам музей Миколи Ге в Ічні, нагнавши дітей на те відкриття. Це при тому, що не виділили не копійки на заміну ще радянської експозиції в основному корпусі Музея (Леніна, 27). Директор музею, регіоналка Вікторія Борщенко, кохається у радянській партизанщині, про що розвідки її з задоволенням друкує «Трудова слава». І все це називається патріотичним вихованням.
Такі ічнянські «авторитети» при владі – результат радянської селекції, і їм вигідно що би на Ічнянщині залишалась радянська (жидівська) система влади. Щоби нове покоління виховували патріотами не України, а імперської та радянської Росії. У мутній воді легше сховатися й золоту рибку піймати.
Тому «День Ічні» і досі приурочений подіям сталінської колоніальної пори, а не славної козацької, коли ічнянські козаки Петра Головацького у 1648 році вигнали жидів з Ічнянщини; чи коли козаки отамана Євгена Ангела у 1919 році визволили Ічню від московсько-більшовицьких (жидо-радянських) окупантів (див. Щоденники Самбурського К.І.).
Чомусь книжку В.І. Балабая «На землі Ічнянській», як правдиву літературу про Ічнянщину, на сайті Ічні та Ічнянського району не виставляють. Натомість там щодо нашої історії спочатку посилалося на дослідження Плошків з Вільшани, яку з їх допомогою перейменували на Ольшану, а нині на фотоальбоми Богдани Шевченко, за які вона отримала літературну премію ім. Степана Васильченка (до речі, текст фотоальбому В.І. Балабая). Перестали друкувати Володимира Івановича нові розвідки і у «Трудовій славі», на відміну від своїх маринчиків-терещенків.
Васильченка премією відзначена промосковська робота Миколи Терещенка, який за власною ініціативою та підтримкою місцевої влади могилу повстанців у Жадьківському лісі осквернив хрестом з червоною зіркою… Премія радянському шовіністу [«Отчий поріг» № 8, 2009. С. 13] й брехуну [«5 хвилин» № 10], як і пройдисвіту Маринчику, принижує й дискредитує великого класика Степана Васильченка, нашого козака Панасенка, якого і досі виставляють у школах чомусь за радянського.
Під час роздачі «Подяк» тим, хто допомагав авторам у збиранні матеріалу до книги випадково (а може і ні) зійшлися під сценою ідеологічні опоненти: дисидент, правозахисник Віктор Баранов та радянський шовініст Микола Терещенко, який за радянських часів був на іншій, протилежній стороні колючого дроту концтабору й служив системі. Коли розсипались календарики від Шевченка В.Ф. під ногами президії і опоненти почали їх збирати, подумалось, що це символічно. Це ж потаємна мрія Маринчика С.Г., коли усі перед ним будуть розшаркуватися і падати ниць. Задоволення від побаченого зі сцени він не приховував …
Після нагородження конкурсантів та презентації книжки Діна Омельченко запросила усіх до своєї хати, де у свій час на початку 20 ст. збирались перші ічнянські просвітяни, а під час війни націоналісти…
Для творчої молоді, яка підпирає «радянських» літераторів і прагне розібратися у світоглядному хаосі та амнезії історичної пам’яті старших, не легко визначитися у подальшому русі.
Мабуть, не треба наголошувати, наскільки важливими є такі книжки для пізнання малої батьківщини та пошуку оптимальної моделі пострадянської громади, нашого подальшого розвитку.
Ця книга буде цікава усім, хто не байдужий до нашої історії літератури загалом і перебігу сучасного літературного процесу в Ічнянщині. Вона спонукатиме читацьку аудиторію до самостійних роздумів та творчості, а також стимулюватиме наступні дослідницькі пошуки.

Посилання
1. Тетяна Чумак, Віталій Шевченко. Літератори Ічнянщини. 100 імен. 700 відомих ічнянців: митці, науковці, діячі культури. Ічня – Київ. 2012.
2. Балабай В.І. На землі Ічнянській. Ніжин – 2004.
3. Віктор Баранов. Черга за преміями. // «Трудова слава» 10 грудня 2005 року; Віктор Баранов. Сумні таємниці ічнянської «Криниці».// «Сіверщина» 17 червня 2011 року; Віктор Баранов. Лукавство з літературним акцентом. // «Трудова слава», …

Додатки:

Микола Терещенко, який за задумом Маринчика повинен був виступити від імені тих, хто прочитав книгу, публічно подарував Віталію Шевченку копії нагородних документів, які свідчать про «радянскість» батька Віталія Федоровича. За словами Терещенка Федір Васильович представлявся до нагороди орденом Леніна…Чому він це зробив?

Шевченко В.Ф. та Чумак Т.М. знаходяться під харизматичним впливом Маринчика С.Г., і в книжці це помітно. Вони допомагають Маринчику зібрати усіх овечок, у тому числі й «заблудлих», до його кошари… Окремі випади у книжці супроти думки Маринчика не згладжують загальної картини.

Чомусь матеріали до книжки підібрані таким чином, що акцентується і прославляється радянщина дітей війни, політпартію яких на Ічнянщині очолює Маринчик С.Г. (Ічнянська районна організація політична партія "Всеукраїнська партія "Дітей війни"). С.Г., якому відведено (не заслужено) чи не найбільше місця (порівняй хоча б з Анатолієм Соломкою), і згадують якого занадто часто, в книзі представлений прорадянським твором «Партизанська пам’ять».

Такої ж «патріотичної» промосковської направленості твори Микола Терещенко представлений «Житієм Карла Бельциківського». Краще б читач прочитав його «Не хочемо вашої крові» за споминами Дорошенка В.С. про Бандерівців [Микола Терещенко. Неможливо забути. Ічня-2010. С. 131], позаяк реальний Карл Антонович, «чесний дворянин», вижив під час НКВД-истських зачисток в Ічні не випадково (див. операція НКВД «Весна» // ОГА СБУ. Книга учета лиц состоящих на особом учете бывших белых офицеров в органах ГПУ Украины. Том І. Харьков. 2011).

Прикро, що до 700 відомих ічнянців не потрапив Віктор Омельченко, син Івана Федотовича Омельченка та дядько Діни Олексіївни Самойленко. Віктор Іванович був режисером Українського театру в Ічні під час Другої світової війни. Він входив до Ічнянського осередку ОУН, організованого на Ічнянщині кол. полковником Армії УНР ічнянцем Архипом Кметою. Переховував від Гестапо у своїй хаті (Набережна, 9, де нині проживає Д.О.) бандерівця «Романа», якого викрили німці серед поліцаїв Ічні. Талановитий ічнянець загинув у Мордовських таборах.
Нема у книжці про те, як Іван Омельченко привів до комуністів-боротьбистів (Василя Еланського) Василя Чумака.

Духовна криза:
Об’єднання несумісних течій проукраїнської та антиукраїнської в одній книжці дає надію на те, що ічнянці відкинуть неприродний варіант (антиукраїнський), і як завжди було в нашій історії приймуть наш -український. Люди рано чи пізно побачать хто несе світло, а хто темряву. Останніх, як правило зрадників, в Ічні називають гармашами. Виступ деяких ічнянців проти Гетьмана України Івана Виговського на стороні промосковського заколотника М. Пушкаря спричинив, мабуть, до образливої назви ічнянців – «гармаші».

Писанина маринчиків-терещенків позначені бездуховністю. У дітей, молоді не настільки міцні духовні сили, щоб протистояти гріховній, злій навалі, яка йде від них.
Вони проросійська частина в Ічнянщині, люди Путіна. Під його проводом ідуть кривими дорогами, хочуть повернути колесо історії назад до Російської імперії, служать інтересам чужої держави. Вони активні і агресивні по відношенні до українців у яких є та духовна сила, яка не зраджує Україні. Їм до душі припала ідея «рускага міра» - будівництва нової Російської імперії н теренах України.
Для них солдати Червоної армії, які воювали за Сталіна, проти українців Бандерівців є визволителями. Вони знаходять таких же як вони ічнянців однодумців, не свідомих «дітей війни», й вбивають в голови сучасних дітей та незаангажованої молоді радянський міф, що війна між Германією та Радянським союзом, у якому Україна була колонією, буцімто була для українців «Вітчизняною».
Противники Українського народу і прихильники радянського – це проросійські сили, які рано чи пізно помруть, або відійдуть, позаяк не зможуть співіснувати з проукраїнськими...
Розкручування маринчиками-терещенками фабули партизанського радянського героїзму, якого на Ічнянщині насправді не було, вводить в оману молодих людей…
Нісенітниця щодо знищення партизанами 7 німецьких офіцерів на дорозі в лісі під Ічнею, розтиражована М.Терещенком у «Трудовій славі» та в книжці «Неможливо забути» (С. 30-31. Хмара над Жадьківкою) не відповідає реальним подіям. За свідченням покійної старшої сестри Л.Ф. Гудименко Олени Сергіївни Книш, яка під час війни працювала у лісництві, у тому випадку був вбитий один німець, і то кимсь з прийшлих. Але тоді люди в паніці з дітьми та вузликами в руках тікали з Жадьківки, позаяк боялися помсти від німців. Якби тоді було знищено ічнянськими партизанами аж сімох німецьких офіцерів, то Жадьківка разом з Ічнею були б гітлерівцями спалена, як це сталося з Срібним, Корюківкою… Ічня пережила відносно спокійно німецьку окупацію (читай В.І. Балабая, Л.Ф. Гудимено), позаяк ічнянські партизани за донесенням їх командира Попка під час війни за наказами секретаря обкому Федорова вбили більше ічнянських буржуазних націоналістів, «прєдатєлєй родіни», ніж німців [ЦДАГО]…
М.Терещенко своїми публікаціями продовжив чорну справу фальсифікації ічнянської історії розпочату Василем Крицьким (див. Віктор Баранов. Вигадана партизанщина. // «Трудова слава») на догоду промосковським можновладцям «партії влади», Владіміру Путіну (див. Віктор Каспрук. В Україну повертаються часи Щербицького // Радіо Свобода). Він не помістив до своєї книжки наказ Федорова на знищення українців – «ворогів радянського народу»…
У них нема тієї духовної сили, яка не зраджує Україні.
Люди, як відомо, можуть також і перероджуватися. Буває злі люди стають на дорогу правди, починають служити ближньому, а не своїм амбіціям, наповнюють себе позитивом, добром, а не злом та неправдою. Тому є надія, що дехто з них стане на позиції збереження української державності та захисту інтересів українського народу.
На відміну від таких «письменників» праці Володимира Балабая та його однодумців направлені на утвердження українського патріотизму, а не радянського, промосковського…
Необхідно голосно висловлювати свої думки і викривати неправду навіть там, де слово не може вже нічого змінити, де справа здається від початку програшна.
Акцентування у книзі на прояви місцевого радянського патріотизму – це лити воду на путінський млин імперської ідеї «рускага міра» щодо нового закабалення України, ідею яку так р’яно впроваджують на Ічнянщині маринчики-терещенки на чолі з місцевою владою.
Чим більше накопичується брехні, тим жорстокішою буде розплата за неї.
Європарламент вже визнав, що російський більшовизм і німецький нацизм – однаково злочинні тоталітарні режими. Тому тих партизан в Україні, які співпрацювали з комуністичною імперією – Радянським союзом теж треба визнавати за колабораціоністів, як нині називають поліцаїв, що служили нацистській Германії…


Прояви окупаційної влади
Найменший з усіх пам’ятників в Ічні - пам’ятник Тарасу Шевченку, який років зо два тому поставили у парку навпроти Школи мистецтв, на місці, де колись сидів на лавочці Лєнін з Крупською. Освятили неказистий бюст Шевченка московські попи на «День міста». Найбільший, дебелий пам’ятник Лєніну, не освячений, стоїть на роздоріжжі…

Маринчик С.Г. колись давно задумав зробити музей ім. Василя Чумака у будівлі колишнього Іченського училища ім. Цесаревича Олексія Миколайовича (школа № 1). Станіслав Маринчик: «Моє серце в Ічні, Там, де спів солов’я, Де Чумак юним словом Нас до волі позвав!..». З цією метою він забрав меблі й меморіальні речі Чумаків з хати Книшів, родичів поета революціонера. Але через зміну чергової політичної орієнтації запал Маринчика згас («Не в ту партію вступив Василь». Лариса Гудименко. Родинне гніздо Василя Чумака. К., 2011. С. 16), і музей не відбувся, а старовинна хата Книшів, яка мусила б бути Музеєм Визвольних змагань в Ічні, так і стоїть пограбована, руйнується. Книші, на відміну від Чумаків, боролися за Українську Україну, а не за Радянську…

З мовчазної згоди почесного члена УТОПІК Маринчика С.Г. в Ічні під вікнами райдержадміністрації знищили двоповерховий будинок Маслових, де ймовірно народився видатний вчений Сергій Маслов, якого, разом з братом Василем, ґвалтовно поставили «на радянську платформу». Про це «забула» нагадати у презентованій книзі Олена Клочко, внучата племінниця літературознавців Маслових. Будинок батька вчених, Івана Маслова, так і не поставили під державну охорону, як історичну пам’ятку. Начальство районної міліції перебудовує конфіскований будинок окупаційною владою 1921 року у купця Івана Маслова на свій розсуд. Навіть меморіальної дошки не встановили. Надгробок з могили Масова І.В. не поновили на Іржавському кладовищі, а встановили не так давно з ініціативи того ж Маринчика біля Воскресенської церкви. Надгробок дядька братів, Михайла Маслова, і досі валяється під парканом Промбанку (ще одна не довершена ініціатива С.Г.)…

Руйнується колишній будинок академіка живопису дворянина Віктора Рєзанова на Гончарівці. Не під охороною, перебудовується й кол. будинок дворянки О.П. Еланської, пов'язаний з життям та трагічною долею почесного громадянина Ічні Василя Блакитного, заблукавшого між придуманою соціалістично-радянською та самостійною Україною… Подекуди пусті голослівні фрази упорядника подекуди бліднуть перед такими вставками як текст Г. Гречки про Еланських.

Чому упорядники не помістили до книжки у розділ літераторів співців радянської партизанщини Олексія Федорова та Олександра Балабая? Адже вони теж, як і Микола Терещенко з Станіславом Маринчиком писали про партизанську радянську Ічнянщину у книжках «Підпільний обком діє» та «Червоно танув сніг», які за радянські часи витримали не один тираж…
Необхідно було опублікувати наказ Федорова та уривок з О. Балабая через що німці спалили Корюківку…

Допомагають втягувати нове покоління до розборок, які тягнуться ще з часів громадянської війни, яка продовжилася під час Другої світової. Відійшли учасники ВОВ, відходять діти війни. Тепер афганці-інтернаціоналісти, чорнобильці… є ще на чому паразитувати.

Маринчика родичі служили окупантам. За царських часів на печі у них красувався імперський орел. Хату їх, описану як «буржуйську», радянська влада чомусь не відібрала... Свідчення проти ічнянців під час судового процесу по справі «Патріотичне кубло», проти Віктора Омельченка після повернення радянських окупантів тощо.
Тарас Шевченко про таких писав – «підніжки, грязь Москви», а їм влада надає премії Степана Васильченка…

Засилля «патріотизму» ВОВ та радянської партизанщини… упорядники могли б, при бажанні, віднайти й альтернативу цьому засиллю.
Була в українців Українська Держава, виборена на початку ХХ ст., - Українська Народна Республіка, самостійна, яку ми не зуміли захистити від російських окупантів, позаяк були розпорошені через комуністичну заразу і нині не можемо розібратися хто є хто. Не розібралися, що гарно, а що погано (за Володимиром Маяковським).

ПРО СЕБЕ
Батьки дали мені ім’я Арім у прочитанні «міра» в зворотному напрямку у 1953 році, коли була Корейська криза, і батько ще служив у Гусєві (колишня Східна Прусія) та відмовився знову іти на фронт, вже корейський. Бабуся пізніше охрестила мене таємно у Жадьківці Олегом… Батько встиг побувати у ічнянському партизанському загоні ім. Хрущова, коли фронт повертався до Ічні у вересні 1943 року. Шаповаленко Іван Васильович, колишній офіцер Червоної армії, вчителював в Ічнянських школах, викладав військову підготовку і багато хто з мого покоління його ще пам’ятає. Виховання патріотичне в школах тоді могло бути тільки радянським, промосковським. Ходили ми місцями «партизанської слави», які Маринчин С.Г. пізніше фільмував. Мені ж батько казав, що між ічнянськими партизанами та поліцаями (серед яких, як нещодавно сказала мама, був і мій дядько у других Микола Шаповаленко) з німцями була негласна домовленість не зачіпати одні інших. Батьку пізніше приходилось лукавити, що на окупованих територіях не було наших родичів …
Водили нас, радянських дітей та дорослих, двічі на рік на демонстрації по Мостіку в Ічні – від пам’ятника Лєніна, тоді гіпсового, до могили радянським солдатам «визволителям» на Червоній площі, які зібрані були з навколишніх місць, й закопані за радянським обрядом. А тих, хто був у Піонерському таборі водили з виховною метою ще й до «Бандитської Сосни», що за Жадьківкою…
Радянські учителі перед державними святами агітували вивішувати прапори на своїх хатах. У школі все обіцяли, що скоро буде комунізм, і заживемо ми як у раю. Йшов час, а «рай» все відкладався. Після того, як я, комсомолець, прибив над нашою хвірткою червоний прапор, батько почав розповідати мені правду про Самостійну Україну, Петлюрівців, Бандерівців.
Відбувалося це «У Анни Львовни» - так чоловіче населення Ічні називало закусочну, що й нині під вивіскою «Варенична» стоїть на вул. Лєніна біля базару. Заходили ми туди після бані. Батько купляв мені лимонаду, а собі фронтових «сто грам», і у прокуреній та гаміркій обстановці казав мені тихцем те, що тоді не можна було казати. Там я взнав, що не Єгоров і Кантарія повісили першими прапор над Рейхстагом, а наші – українці. Виявилося, що Бандерівці справжні герої, а не бандити, як казали нам у школі. Вони воювали за Батьківщину, а лівобережні українці - фронтовики та партизани, у тому числі й мій батько, за чиюсь там «родіну», за Сталіна. І що Гітлер переміг би нас радянських, якби німці не почали знущатися над людьми, які тоді не всі були ще радянськими…
Ще у ті далекі шкільні роки я побачив, що щось твориться не так, що чомусь люди вимушені брехати. Надумав вступити до партії, щоби навести там лад. Думав, що тоді людям буде жити краще, коли не буде брехні в партії, державі. Така думка у мене з’явилась при диспутах з Іваном Сквірою, з яким створили у 9 класі «підпільну організацію «Сатурн», після того як подивились декілька разів американський фільм «Золото Макени». І коли мені виповнилося 18 років, подав заяву до партії, перебуваючи вже у рядах Радянської армії. «Навести лад в партії» тоді мені не вдалося. Випередив Горбачов. За часів гласності побачив, що компартія є блюзнірська організація, яка тримається при владі на брехні та обмані і тримає усю штучно створену країну-монстра СССР у чорному тілі. За часів гласності та під час ГКЧП переконався, що друг Іван був правий, коли казав, що компартія – це бандитська організація.
Пізніше взнав, що у нас в Ічні були «шістедисятники». Василь Бараненко та його друзі, які були на один клас школи № 1 від нас, «підпільників», старшими. Гуртувалися вони проти несправедливої радвлади і опинилися у групі Солженіцина. На клас молодші, як то Віктор Баранов, Віталій Шевченко, теж не вірили, мабуть, що у 80-му буде комунізм, мали щодо радянської дійсності крамольні думки [1. С. 129, 74.].
Узнав я також, що я є онук «ворога народу» Василя Шаповаленка, який боровся за українську церкву в Ічні [1. С. 273], не дружив з радвладою (був позбавлений права голосу), не вступив до колгоспу й інших ічнянців відмовляв. Допомагав несправедливо розкуркуленим ічнянцям «шукати правду» аж у Москві, – нашого історичного ворога, де, як вияснилося, щодо українців та України ніколи справедливості не було і не буде. Спочатку заслали діда з Москви, куди він втік з в’язниці шукати правди, до БАМЛАГ’у, а невдовзі після чергової втечі розстріляли.
Ще до ГКЧП, природно, як «недобиток петлюрівський та бандерівський», опинився я у лавах Спілки офіцерів України та Українського Козацтва. За намагання зробити з залишків радянського війська в Україні Військо Українське мене, як і майже усіх однодумців, активістів СОУ та УК, зі Збройних сил України у різний спосіб «скоротили». «Послуживши» в ГК УК та МОН України, звідкіля мене теж «скоротили» за вільнодумство, пішов до архіву шукати істинну правду (батько навчив)…
Тепер знаю, що придумане жидами кучмівське «свято» 24 лютого – це свято захисника Радянської вітчизни, яка для України та українців була і є московською імперією, яка влаштовувала геноцид, і не один, щодо українців. Такі державні свята, як і «8 березня», це манівці лукавого, які є доказами того, що «провідниками» у нас є жиди, які ведуть до загибелі українську націю…
Коли реабілітовував діда (як виявилося передчасно) відчув і побачив, що після проголошення незалежності окупаційна радянська влада в Україні нікуди не зникла. Що влада як була окупаційною (радянською-паразитичною по відношенню до українців), такою вона й залишилася, незважаючи на зміну кольорів прапорів та вивісок. Дідусь з бабусею, мабуть спочатку повірили більшовикам. Під час непу збудували хату, жили зі свого господарства, мали семеро дітей. Бабуся Дуня (козачка Скрипченкова) мені казала, що в Ічні все було гаразд, поки не прислали жида Колосова, який почав заганяти ічнянців до колгоспу. Цікаво, що вона відрізняла жидів та євреїв. Казала, що євреї – це такі самі люди як і ми, тільки другої нації. Я тоді не міг того збагнути… Нині не можу збагнути, як тоді наші діди не стали одностайно за Україну і в результаті опинилися у Сибірі [1. С. 73], так і сьогодні не можемо порозумітися.
На заміну жидо-більшовикам, переможцям 20-х рр., прийшли їх нащадки, а комуністів 60-х нині змінили при владі, яка залишилася радянською (жидівською), ті ж «комуно-бандити», що назвалися нині регіоналами.
Тому я, колишній радянський офіцер, не хочу, щоби моїх дітей та онуків влада, ЗМІ, школа тощо виховували так як мене колись на брехні, у радянському «патріотичному» дволикому дусі. Не хочу щоби українці були погноєм для жидів* та москалів.
*) жид – людина-паразит любої національності.
Олег-Арім Шаповаленко
лютий-березень 2012


Коментарі (0)
avatar