АПОСТОЛЬСЬКА САМОТА ЯКОВА
12-Груд-10 2442 0
АПОСТОЛЬСЬКА САМОТА ЯКОВА…
Володимир Лис. Століття Якова/ Передм. О.Забужко. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2010. – 240 с.
Можливо, що кращою назвою для цих міркувань про книгу Володимира Лиса є «Сто літ самоти». Але надто вже, скажуть, пряма алюзія на Маркесівський шедевр з явним натяком на щось подібне у нас.
Натяк – натяком, алюзія – алюзією, а роман є! Можливо, це той роман, якого треба було комусь давно написати, аби нарешті сказали, що українська проза таки дала твір, якого неможливо забути.
«Століття Якова» є не просто найкращою українською прозовою книгою останнього десятиліття. Це той камертон, по якому рівнятимемо свої здобутки і втрати.
Я не знаю, що сказати більше. Не знаю тому, що перебуваю під сильним враженням цієї незвичної і водночас дуже простої в задумі книги. Перед очима стоїть ще отой дивний поліщук Яків Мех, який зі свого столітнього досвіду оглядає-переосмислює власне життя.
Думаю, що Володимир Лис скористався Маркесівською формою з використанням біблійних притч про Велику Блудницю і Блудного сина, але надав їм індивідуально-національного звучання (магічного в своїй основі!).
Я не переповідатиму сюжет. Ця книга не для переповідання. Вона для читання. Її можна прочитати за вечір, а можна розтягнути задоволення на рік. Це унікальна книга про українське буття в ХХ столітті з його суспільними та індивідуальними трагедіями й непомітними людськими радощами. «Болі і радощі» (за Стефаником) переплелися у сій книзі міцним життєвом вузлом, якого не розрубати, не розв’язати. Недаремно композиційно-смисловим камертоном книги є дві цитати з першого послання апостола Павла до коринтян, які герой цієї української саги Яків прочитує наприкінці свого трудного і дивного життя: «Цього разу він прочитав: «І коли це тлінне одягнеться в нетління, а це смертне одягнеться в безсмертя, тоді збудеться написане слово: «Смерть поглинута перемогою. Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?»
Здивувався і подумав, не випадково на ці слова натрапив. Али ж далі були такі, котрі прочитав, трохи передихнувши: «Жало смерти – гріх, а сила гріха – закон. Нехай же буде дяка Богові, який дає нам перемогу через Господа нашого Ісуса Христа» (с.231)…
Якось дуже людською вийшла ця книга у Володимира Лиса. Неймовірно людською. Все у ній – від мовних партій (полонізми, жаргонізми, поліщуцький діалект, московсько-хохляцький суржик, літературна мова) до випуклих характеристик героїв – Якова, його батьків Платона і Параски, його дружини польки Зосі М’ялковської, його дітей – нерідної старшої доньки Параски, якій ніколи не розкрив їхньої сімейної таємниці, Зосі, Улянки, Ольги, Артема; сільської лікарки Вікторії, яка вважала його своїм батьком; жінок, з якими його зводила доля – Уляни, Неоніли, Ганни, Світлани, його друзів (Тиміш Вергун і Кшиштоф Собеський) і недругів (енкаведисти, які під виглядом бандерівців убили дружину і двох малолітніх доньок); його старечі прив’язаності – наркоманка Оленка, через яку він скоїв друге в своєму житті смертовбивство, – все у цій книзі зав’язане у міцний вузол, який називається просто і терпко – життям…
А ще вдале використання алегоричних образів – чорного ворона; червоного коня. А ще цілком обумовлена з’ява ангела-хоронителя (апостола Якова). А ще та проста і ненав’язлива сповідальна інтонація, в якій поєдналася розповідь про минуле і теперішнє життя Якова; його спомини, що є життям і його життя, що є спомином…
Ця книга перевертає уявлення про сучасну українську прозу, про штучні піарівські бренди у ній, й показує, що справжньою непроминальною цінністю у ній залишається Автор, який уміє виповісти Життя, надаючи йому універсального біблійного звучання. Таким Автором відбувся Володимир ЛИС.
Володимир Лис. Століття Якова/ Передм. О.Забужко. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2010. – 240 с.
Можливо, що кращою назвою для цих міркувань про книгу Володимира Лиса є «Сто літ самоти». Але надто вже, скажуть, пряма алюзія на Маркесівський шедевр з явним натяком на щось подібне у нас.
Натяк – натяком, алюзія – алюзією, а роман є! Можливо, це той роман, якого треба було комусь давно написати, аби нарешті сказали, що українська проза таки дала твір, якого неможливо забути.
«Століття Якова» є не просто найкращою українською прозовою книгою останнього десятиліття. Це той камертон, по якому рівнятимемо свої здобутки і втрати.
Я не знаю, що сказати більше. Не знаю тому, що перебуваю під сильним враженням цієї незвичної і водночас дуже простої в задумі книги. Перед очима стоїть ще отой дивний поліщук Яків Мех, який зі свого столітнього досвіду оглядає-переосмислює власне життя.
Думаю, що Володимир Лис скористався Маркесівською формою з використанням біблійних притч про Велику Блудницю і Блудного сина, але надав їм індивідуально-національного звучання (магічного в своїй основі!).
Я не переповідатиму сюжет. Ця книга не для переповідання. Вона для читання. Її можна прочитати за вечір, а можна розтягнути задоволення на рік. Це унікальна книга про українське буття в ХХ столітті з його суспільними та індивідуальними трагедіями й непомітними людськими радощами. «Болі і радощі» (за Стефаником) переплелися у сій книзі міцним життєвом вузлом, якого не розрубати, не розв’язати. Недаремно композиційно-смисловим камертоном книги є дві цитати з першого послання апостола Павла до коринтян, які герой цієї української саги Яків прочитує наприкінці свого трудного і дивного життя: «Цього разу він прочитав: «І коли це тлінне одягнеться в нетління, а це смертне одягнеться в безсмертя, тоді збудеться написане слово: «Смерть поглинута перемогою. Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?»
Здивувався і подумав, не випадково на ці слова натрапив. Али ж далі були такі, котрі прочитав, трохи передихнувши: «Жало смерти – гріх, а сила гріха – закон. Нехай же буде дяка Богові, який дає нам перемогу через Господа нашого Ісуса Христа» (с.231)…
Якось дуже людською вийшла ця книга у Володимира Лиса. Неймовірно людською. Все у ній – від мовних партій (полонізми, жаргонізми, поліщуцький діалект, московсько-хохляцький суржик, літературна мова) до випуклих характеристик героїв – Якова, його батьків Платона і Параски, його дружини польки Зосі М’ялковської, його дітей – нерідної старшої доньки Параски, якій ніколи не розкрив їхньої сімейної таємниці, Зосі, Улянки, Ольги, Артема; сільської лікарки Вікторії, яка вважала його своїм батьком; жінок, з якими його зводила доля – Уляни, Неоніли, Ганни, Світлани, його друзів (Тиміш Вергун і Кшиштоф Собеський) і недругів (енкаведисти, які під виглядом бандерівців убили дружину і двох малолітніх доньок); його старечі прив’язаності – наркоманка Оленка, через яку він скоїв друге в своєму житті смертовбивство, – все у цій книзі зав’язане у міцний вузол, який називається просто і терпко – життям…
А ще вдале використання алегоричних образів – чорного ворона; червоного коня. А ще цілком обумовлена з’ява ангела-хоронителя (апостола Якова). А ще та проста і ненав’язлива сповідальна інтонація, в якій поєдналася розповідь про минуле і теперішнє життя Якова; його спомини, що є життям і його життя, що є спомином…
Ця книга перевертає уявлення про сучасну українську прозу, про штучні піарівські бренди у ній, й показує, що справжньою непроминальною цінністю у ній залишається Автор, який уміє виповісти Життя, надаючи йому універсального біблійного звучання. Таким Автором відбувся Володимир ЛИС.
| Коментарі (0) |