Головна › Статті › Невідома Україна
Невідома Україна
СТАРЕЦЬ АЛІПІЙ ТА ЙОГО СТОЯННЯ ЗА ІСТИННЕ ПРАВОСЛАВ’Я (1881 - 1943 рр.)
30-Сер-08 3657 0.0 0
Преподобномученик Аліпій (в миру Яковенко Олександр Андрійович) народився в 1881 році в с. Плехтіївка, що неподалік від м. Любеча Чернігівської губернії. Дитячі та юнацькі роки Олександра пройшли в рідному селі, де він допомагав батькам по господарству та виконував тяжку селянську роботу. З самого малку він був вихований у щирій любові до рідної православної віри та благочесті. Старі люди, дивлячись на малого Сашка завжди радісно дивувались, що він замість того аби разом з однолітками даремно марнувати час та бешкетувати вночі по чужих городах захоплювався читанням житій святих, псалтирі та постійно відвідував церкву. На великі церковні свята він дуже часто пішки ходив до Любеча, де після богослужіння полюбляв залишатись на самоті в печері преп. Антонія Печерського і повністю віддаватись молитві. Саме тут, у Любечі, на батьківщині преп. Антонія Печерського - засновника чернецтва на Русі, під впливом благодаті місцевих святинь молодий хлопчисько і загорівся бажанням присвятити своє життя Богові і прийняти чернечий постриг. Однак доля розпорядилась трохи інакше. В 1903 році 22-х річного Олександра Яковенка, напередодні російсько-японської війни, призвали на дійсну військову службу і направили служити матросом в Кронштадт. Саме в цей період настоятелем Кронштадського собору св. Андрія Першозванного був великий старець Св. Іоан (Сергієв) Кронштадтський, який і став духовником молодого матроса. Кожну вільну хвилину матрос Яковенко намагався не втрачати даремно і проводив у бесідах зі старцем, від якого і перейняв благодатний вогонь щирої любові до істини та отримав благословення по закінченню військової служби прийняти чернецтво і священичий сан.
Та недовго продовжувалась духовна радість Олександра Яковенка від навчання у старця. В 1908 році помирає старець Іоан, смерть якого з біллю в серці переживала вся країна. Тяжко вболівав від втрати духовного батька і матрос Яковенко, на очах у якого разгорнулась уся ця трагедія. Незадовго до своєї смерті Св. Іоан Кронштадтський предрік молодому матросові його велике майбутнє, страждання за Св. Церкву Христову та мученицький вінець, навіть вказав точну дату його загибелі. Все наступне життя Олександра Яковенка пройшло у спогадах про цього великого старця, подвиг стояння в істині православ”я якого завжди надихав і підкріплював в тяжкі вирішальні хвилини його життя.
Невдовзі по смерті духовного батька Олександр залишає військову службу і повертається до рідного краю, де поступає на послух до монастирського господарства, що знаходилось неподалік від його села. Через деякий час його переводять до Чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря, де він згодом приймає чернечий постриг з ім”ям Аліпій - на честь Св. Аліпія Стовпника, а в 1914 році був висвячений у священничий сан. В монастирі ієром. Аліпій близько зійшовся з о. Лаврентієм (Проскурою), поруч з яким їм у двох і прийшлось пройти усі майбутні випробування.
Активна пастирська й проповідницька діяльність, а також аскетизм о. Аліпія дуже швидко привертають до себе увагу не лише чернігівців, а й мешканців інших місць. До нього на сповідь та за духовною втіхою почали приїздити паломники з усіх куточків країни. Однак саме це спричинило появу серед місцевого духівництва недоброзичливців, які неодноразово намагались його очорнити перед єп. Василієм (Богоявленським) і віддати під заборону. Не маючи серйозних обвинувачень, вони звинуватили о. Аліпія у приналежності до секти “іоанітів” та “вшануванні як святого прот. Іоана Кронштадтського”. На о. Аліпія було накладено заборону у священнослужінні, однак після протесту ченців Троїцько-Іллінського монастиря, серед яких був і о. Лаврентій (Проскура), єп. Василій зняв заборону і попросив вибачення. Отець Аліпій увесь час проводив в молитвах, повсякчас читав Ісусову молитву і досяг дуже високого рівня внутрішнього просвітлиння й молитовного споглядання, що навіть міг передбачати майбутнє.
Більшовицький заколот 1917 року ієром. Аліпієм, як і більшістю духівництва, було сприйнято вкрай негативно. Неоднаразово в своїх проповідях новий лад від характеризував як “богоборницький” та “антихристовий”. На противагу, з встановленням в Україні в 1918 р. правління Гетьмана П. Скоропадського він виступив на боці “гетьманців” і з благословення нового єпископа Чернігівського Пахомія (Кедрова) відслужив урочистий молебень “на честь дарування країні христолюбивого державного вождя”.
У травні 1918 р. о. Аліпій спільно з ієром. Лаврентієм приступив до здійснення своєї давньої мрії — будівництва на Болдиних горах, метрів за 80-т південніше від огорожі Троїцького монастиря, нового печерного комплексу і підземного храму, які в народі одержали назву “Аліпієві печери”. В будівництві о. Аліпію допомагали ченці Троїцько-Іллінського монастиря, мешканці Чернігова і довколишніх сіл. З вечора люди молилися в монастирі, потім вночі йшли копати печери, а зранку знову йшли на молитву до монастиря. І так кожного дня на протязі більш ніж півтора роки.
Ідея будівництва нового печерного монастиря у о. Аліпія зародилась ще до революції 1917 р. під час його спільних з о. Лаврентієм подорожей на Афон, де від афонських старців-ісихастів він одержав на це благословення. Повернувшись з Афону ієром. Аліпій налагодив зв”язки з кол. афонськими схимниками, що проживали в горах Північного Кавказу, і поклав собі за мету відродити на Чернігівщині втрачену давньосхідну аскетичну практику - ісихазм (досягнення внутрішнього просвітлення за допомогою повсякчасного читання ісусової молитви). В зв”язку із тим, що в Російській імперії цей чернечий аскетичний рух помилково було зараховано до т. зв. “ім’яславництва”, а на його послідовників поліцією розпочато переслідування, о. Аліпій до самої революції не міг легально приступити до здійснення своєї мрії. Лише в незалежній Українській Державі він одержує дозвіл від гетьманського уряду і благословення єп. Пахомія Чернігівського на будівництво нового підземного монастиря, завершення й освячення якого відбулось вже через півтора роки – 25 листопада 1919 року. Новий печерний комплекс складався з багатьох різноманітних підземних приміщень і келій, розташованих упродовж основної галереї, яка в плані нагадувала вісімку. У центрі цієї “вісімки” знаходилася велика трибанна церква, яка нагадувала церву Феодосія Тотемського з Антонієвих печер. Усі підземні приміщення були пов”язані між собою ходами довжиною близько 130 метрів.
У числі найкрасивіших приміщень підземного лабіринту була ризниця, стіни і склепіння якої були розписані вигадливим українським орнаментом. В глибині знаходився просторий склеп з вирізаним на всю стіну великим хрестом. Розповідають, що це гробниця самого ігум. Аліпія, в якій він заповідав його поховати. Поруч знаходилися підземні келії, які були пристосовані до постійного проживання в них ченців, що прийняли практику ісихазму і затворницький стиль життя в підземеллі.
Але цій видатній пам”ятці українського підземного храмобудування не довго довелося слугувати потребам віруючих. З встановленням в Україні комуністичного режиму богослужіння в Аліпієвих печерах в 1920 р. було заборонено. Не дивлячись на заборону віруючі ще довгий час таємно збиралися в Аліпієвих печерах і відпраляли нелегальні богослужіння, в зв”язку із чим вхід до них за наказом влади було взагалі засипано. В такому стані цей печерний комплекс перебуває й до сьогодні, піддаючись руйнуванням і знищенню (останнім часом громада ІПЦ активізувала спроби з повернення Церкві “Аліпієвих печер” та їх відбудови, але з-за негативного ставлення місцевої влади до цієї Церкви поки що вони не увінчалися успіхом).
Заборонено було радянською владою і проживання в м. Чернігові засновникові печер ігум. Аліпію (Яковенко), в зв”язку із чим в 1921 р. єп. Пахомієм його було переведено в розташоване неподалік від міста село Свинь (нині Улянівка).
Прибувши до села Свинь о. Аліпій, не дивлячись на репресії, приймається за будівництво нової сільської церкви та заснування жіночого монастиря. В будівництві храмів впливову допомогу надав духовний син о. Аліпія Пожарський Кирило Юхимович з с. Тупичів. Спочатку було побудовано глинобитний молільний будинок-трапезну, потім невеличку Казанську церкву, а згодом, в 1923 р. збудували ще більшу - Вознесенську. Тут же було засновано і жіночий монастир, в якому нараховувалось 18 черниць.
Як свідчать очевидці, с. Свинь з цього періоду стає місцем паломництва багатьох віруючих з різних куточків країни. Ігумена Аліпія почитали як прозорливця, а тому віруючі намагалися посповідатися саме у нього, послухати його богодухновенні проповіді і настанови. Дуже часто сповідувався у старця Аліпія і о. Лаврентій (Проскура). Багато хто з духовних послідовників о. Аліпія стверджують, що він мав дуже велику силу молитви, завдяки чому Господь наділив його даром чудотворiння та зціленя недугів.
Наприкінці 20-х рр. в середовищі церковної ієрархії сталося значне розмежування, пов”язане з визнанням купкою прообновленських архиєреїв на чолі з митр. Сергієм (Страгородським) т. зв. “богоданності” радянської влади (т.зв. Декларація митр. Сергія Страгородського про “лояльність”). Ігум. Аліпій (Яковенко), як і більшість чернігівського iстинно-православного духівництва сприйняв цей крок як зраду Христу та Церкві і категорично відмовився визнавати законність таких дій. На підставі канонічних норм він розірвав стосунки з офіційним совєтським церковним керівництвом і разом з ігум. Лаврентієм (Проскурою) та іншими приєднався до катакомбної Істинно-Православної Церкви (ІПЦ), створивши таким чином на Чернігівщині її осередок. За такий “антирадянський” крок ігум. Аліпія в 1927 році було заарештовано. Як свідчить прот. Іоан Пращур, який у той час служив пономарем у о. Аліпія, на Покрову приїхали чекісти і почали жорстоко бити батюшку прикладами гвинтівок так, що він впав на землю захльобуючись кров”ю. Після знущань батюшку затягли до машини і увезли. Його відправлено було до в”язниці Харківського ДПУ, де він відсидів чотири місяці. Як свідчила м. Рафаїла, о. Аліпій розповідав їй про ті знущання, які йому довелося пережити у в”язниці. Від батюшки під тортурами вимагали зректися своїх переконань і підписати декларацію Сергiя Страгородського про визнання радянської влади. Його жорстоко били, плювали у вічі, а щоб ще більш принизити, намагались обрізати його довге волосся – символ чернечої посвяти. Ігум. Аліпій благав не обрізати, однак безбожники його не слухали. Тоді старець почав посилено молитися і ножиці, якими почали різати волосся, несподівано зламалися. Обізвавши батюшку “клятим чаклуном”, вони таки залишили його у спокої…
Вийшовши із в”язниці о. Аліпій стає ще більш переконаним противником радянської богоборницької влади. Його позицію активно підтримував керуючий Чернігівською єпархією Істинно-Православної Церкви (ІПЦ) єпископ Ніжинський Дамаскін (Цедрик), який благословив о.о. Аліпію і Лаврентію здійснювати таємні постриги у чернецтво, а також призначив їх духовниками єпархії. Для єп. Пахомія (Кедрова) духовний авторитет о. Аліпія також був дуже великим, в зв”язку із чим в 1930 р. під його впливом владика приєднався до ІПЦ і видав послання проти “союзу” Церкви і богоборницького радянського режиму.
Приблизно в ці роки в с. Свинь радянською владою було закрито збудовані о. Аліпієм церкви. Комуністи повиносили з храмів усі ікони на свинарник, де їх попалили, а храм перетворили на зерносховище. З цього часу створений ігум. Аліпієм жіночий монастир переходить на підпільний спосіб існування, а сам о. Аліпій починає таємно відправляти богослужіння по хатах віруючих.
В 1931 році о. Аліпія по звинуваченню в “антирадянській діяльності” та створені “підпільних громад ІПЦ” було знову заарештовано. Його було заслано до Архангельська, де примушували працювати на лісозаготівлях. Як свідчив відбувавший покарання разом з о. Аліпієм ієром. Іннокентій, під час однієї з лісозаготівель з ними стався дивний випадок: коли вони в лісі сіли відпочивати, несподівано з”явилися вовки. Ієром. Іннокентій перелякався, але о. Аліпій перехрестився і сказав: “не бійся, вони нас не чіпатимуть”. І справді, вовки наблизилися до священиків, обнюхали, з”їли кинутий їм о. Аліпієм хліб, й зникли. Іннокентій неодноразово стверджував, що вони залишилися живими лише завдяки молитвам старця Аліпія, якого він вважав прозорливцем.
В 1935 р. закінчився строк покарання о. Аліпія і він таємно повернувся в с. Свинь, а згодом переїзджає до Чернігова. Він нелегально оселяється неподалік від о. Лаврентія (Проскури) на Верхній Лесковиці, де створює таємний домовий храм, який деякі віруючі між собою називали “Аліпієвим подвір”ям”. Трохи нижче, в Холодному яру (вул. О. Десняка) у дворі однієї із своїх духовних доньок о. Лаврентієм (Проскурою) після закриття в 1938 р. Іллінської церкви було таємно викопано невеличку печеру-храм, де він в роки гонінь разом з о. Аліпієм вночі нелегально відправляв богослужіння. Вхід до цього катакомбного храму ІПЦ ішов через коридор приватного будинку до комори, а з комори через погріб безпосередньо в храм. У цьому ж дворі жило кілька таємних черниць, які слідкували за порядком у катакомбному храмі, а за відсутності о.о. Лаврентія чи Аліпія самі вночі вичитували службу мирським чином. В умовах переховувань, конспірації і підпільності ігум. Аліпій і Лаврентій священнодіяли аж до початку Другої світової війни.
З приходом німців і оголошенням відносної свободи віровизнань о. Аліпій (Яковенко) виходить з підпілля і відновлює Іллінську церкву в Чернігові, а в 1942 р. переїздить до с. Свинь, де реставрує збудовані ним колись церкви і поновляє свій таємний монастир. Ігум. Аліпій до кінця свого життя залишався відданим заповітам Св. Іоана Кронштадтського, відстоюючи істинне православ”я та проповідуючи віру Христову серед погрузлого в беззаконнях безбожного оточення. Деякі з улянівських чорниць підозрювали, що о. Аліпій був таємним схимником, однак батюшка на подібні запитання завжди ухилявся від відповіді, а тому про це ніхто так і не дізнався. Непрямим підтвердженням таких припущень є напис на його склепі у Аліпієвих печерах, де написано, що тут поховано “схиігумена Аліпія”.
Загинув ігум. Аліпій (Яковенко) 7/20 вересня 1943 року на 62 році життя. На думку прот. Іоана Пращура, як це сталося ніхто не бачив. Однак, як засвідчила його двоюрідна сестра Марія Атрощенко, в той день ішов бій за село. Передчуваючи свою близьку смерть, яку йому предрік Св. Іоан Кронштадтський, старець Аліпій несподівано скликав черниць до церкви і почав служити Літургію. По закінченню богослужіння, попросивши у всіх пробачення та запричастившись, він відправив черниць до розташованого неподалік від церкви окопу, а сам рушив до мосту. Коли черниці побачили, що над селом з”явилася радянська авіація і почала скидати бомби, кілька з них побігли до о. Аліпія і почали переконувати сховатися разом з ними. Однак старець, вдруге попрощававшись, сказав: “Не турбуйтесь, на все воля Божа. Простіть мене за все ще раз, я залишаю вас...”, - і продовжив молитися. В цей час вздовж мосту пробігало кілька радянських військових разом з проводирем, мешканцем села Іваном Пантелеєнко, який в 30-ті роки був співробітником НКВС. Він обвинуватив о. Аліпія у “співпраці з німцями” і підбурив солдатів “розправитися з контрою”, що і зробили військові, кинувши в о. Аліпія гранату. Згодом було оголошено, що о.Аліпій загинув від “німецького снаряду”, який буцім то розірвався неподалік від нього. Поховав старця його сподвижник та однодумець, священник катакомбної ІПЦ прот. Олексій Ткаченко з с. Киселівка, який на прохання ігум. Дорофеї та інших черниць залишився в Улянівці окормляти паству старця Аліпія.
Як стверджувала мешканка с. Улянiвка Марія Атрощенко, винний у смерті старця Аліпія кум її чоловіка – Пантелеєнко Іван, після визволення села повернувся додому, де застав свого сина, що в день загибелі о. Аліпія збожеволів. Через тиждень збожеволіла і його мати Пантелеєнко Уляна. Сам же Іван Пантелеєнко по закінченню війни потрапив у автомобільну катастрофу і загинув. На думку деяких духовних чад о. Аліпія, це було покаранням йому та його родині за вбивство старця…
Невдовзі по тому НКВС по звинуваченню у “антирадянській діяльності” було страчено племінника ігум. Аліпія Петра Яковенка, розстріляно о. Іоана Шмонь з м. Ніжина, заарештовано єпископа Чернігівського Симона (Івановського) і багатьох інших. В 1944 р. було закрито і церкву в с. Улянівка.
Як засвідчили деякі духовні чада старця Аліпія, що вважають його за чудотворця і святого, по молитвах до нього вони неодноразово одержували зцілення від хвороб. Так вже згадувана Марія Атрощенко стверджувала, що вилікувалась від струсу мозоку та інших хвороб лише після молитов до старця Аліпія. За твердженням прот. Іоана Пращура, ігум. Аліпій ще в 40-ві рр. прозорливо передбачив майбутню канонізацію Св. Іоана Кронштадтського і наказав іконописцеві змалювати його ікону на стіні Вознесенської церкви (в 1947 р. єп. Іаковом цей вчинок старця було оголошено єрессю, а ікону наказано замалювати, однак вже в 1964 р. прот. Іоана Кронштадтського було кананізовано Арх. Собором РПЦ(з), а в 1990 році - Московською патріархією). Деякі інші очевидці також підтверджують випадки прозорливництва, чудотворінь та зцілень, що відбувались за життя старця Аліпія або по молитвах до нього після його мученицької загибелі.

Сергій Шумило



Коментарі (0)
avatar