Обставини змусили мене звернутися до уряду з проханням прийняти мою відставку. Вважаю для себе неприйнятним брати участь у лицемірному фарсі, що розігрується нині на архівній сцені під назвою «політична доцільність». Закон «Про дер­жавну службу» і Кодекс етики архівіста не дозволяє мені обіймати високу посаду і виконувати свої професійні обов’язки під керівництвом «червоного комісара», поставленого на посаду їхньою партією. Я не можу дозволити собі власними руками руйнувати те, що створювалося роками моїми колегами, моїми попередниками і мною. Я не можу спостерігати за процесом «вичавлювання» з Держкомархіву професіоналів і порядних людей. Я не маю ані службового, ані професійного, ані морального права ставати провідником політизації, а тим більше — більшовизації архівів і перетворення центрального органу виконавчої влади на «заводоуправління».

Півтора року тому ми з командою колег і однодумців вважали за свій громадянський і моральний обов’язок протистояти спробам агресивного запровадження комуністичної ідеології, брутального насадження політичної цензури, перлюстрації службової кореспонденції, депрофесіоналізації центрального апарату, заохоченню невігластва. Ми вважали за необхідне зламати (або обійти) глухий спротив виконанню заходів, пов’язаних із дражливими для них темами — Голодомором, Реєстром меморіальних фондів, Українською революцією, політичними репресіями, тоталітаризмом, УПА тощо. Треба було зламати (або обійти) заборону навіть відповідати на офіційне звернення повпреда України при Європейському Союзі до Держ­комархіву з проханням надати копії документів про Голодомор 1932—1933 рр. для виставки, що її мали розгорнути в Європарламенті. Нагадаю, тоді цензуруванню, всупереч закону, був підданий не лише засіб масової інформації — розгромлений у рік свого шестидесятирічного ювілею часопис «Архіви України» (1947—2007), коли перша особа, перебравши на себе функції головного редактора часопису, брутально викреслила з оригінал–макету чергового (і останнього) числа журналу некрологи по бл. п. Надії Світличній і Омеляну Пріцаку, а також публікацію про «ворога народу» Гната Хоткевича. Цензуруванню було вперше піддано також офіційний веб–портал Держкомархіву — з інтернет–виставки «Окупація. 1941—1944: Невідома війна. Невідоме життя» було вилучено розділ «Поміж двома тоталітаризмами: Ідеологічна пропаганда на окупованій території» зі зразками радянських та нацистських пропагандистських плакатів часів окупації.

За півтора року спільним зусиллям нам з вами вдалося дещо зробити. Ми з гідністію боронили від них ті ціннісні демократичні орієнтири, що їх виробило суспільство за останні півтора десятиліття. Ми продовжували наближати архівну справу в Україні до європейських стандартів. Ми примусили їх виконувати доручення Президента і уряду щодо вшанування жертв Голодомору і комуністичного терору, більше того — ми змусили їх очолити масштабний проект «Український мартиролог», спрямований на увічнення пам’яті мільйонів жертв радянського тоталітарного режиму (у січні 2007 р. він був наглухо заблокований, незважаючи на наявність урядових доручень). Марними виявилися їхні зусилля нав’язати українським архівам концепцію голоду в СРСР 1932—1933 рр., запропоновану російськими ідеологами спільного архівного проекту. Ми довели жалюгідність їхніх публічних галасливих заяв та скандальних погроз обмежити доступ до архівів, передусім — до тих, що засвідчують злочини комуністичного режиму: наявні законодавчі перепони виявилася для них нездоланним бар’єром. Ми дали їм можливість переконатися у марності пошуків «компромату» в державних архівах на ненависних їм «бандерівців» та інших «буржуазних націоналістів». Ми примусили їх урочисто відсвяткувати 90–річчя державної архівної служби України, створеної за часів «буржуазно–націоналістичної» Центральної Ради, за два місяці до їхньої революції.

Навіть видання, яке побачило світ за сумнівної участі Держкомархіву і яке вони профінансували, — примітивний панегірик СРСР під назвою «Страна, которой нет, или О том, что было и больше может не быть» (Київ: Ашот Арутюнян, 2007) з передмовою тов. Симоненка — вони поширювали сором’язливо і потай, переважно поміж собою, так і не наважившися широко його оприлюднити серед колег–архівістів. Заборонені ними до друку фундаментальні архівні довідники, що готувалися упродовж кількох років за галузевою програмою «Архівні зібрання України», — «Реєстр розсекречених архівних фондів України» у трьох томах та «Національний реєстр втрачених та переміщених архівних фондів» (том перший) — побачили світ в електронному варіанті на веб–порталі Держкомархіву.

Брюссель вчасно отримав якісні копії документів про Голодомор, що демонструвалися на виставці «Невідомий геноцид українців» у березні минулого року. Вилучені ними з інтернет–виставки «Окупація. 1941—1944: Невідома війна. Невідоме життя» фотодокументи залишилися в іншому розділі порталу. Підцензурна стаття про Гната Хоткевича була опублікована в іншому виданні, а зняті з друкованої версії часопису некрологи про видатних українців побачили світ в он–лайновому варіанті того ж таки журналу «Архіви України». «Заарештовані» документи про Голодомор з одного із державних архівів, що містилися у перлюстрованій кореспонденції, згодом таки потрапили до адресата і були опубліковані на порталі Держкомархіву у відповідному розділі. Провалилися спроби утримати фінансовий контроль над діяльністю нещодавно створеного Українського інституту національної пам’яті, — з 2008 року він набув статусу головного розпорядника бюджетних коштів.

А головне — державні архіви залишилися відкритими публічними установами. Жодних ідеологічних коректив до планів роботи архівів їм так і не вдалося внести ані на 2007–й, ані тим більше на 2008–й роки. Неспроможними виявилися вони і у спробах поставити під компартійний контроль видавничу роботу в архівах — галузевої вертикалі в нас немає, а країна є надто великою, усіх не проконтролюєш! Ми примусили їх рахуватися з тим, що державна служба принципово відрізняється від партійної роботи. Зрештою, ми навчили їх бодай частково стримувати власне хамство і зважати на гідність підлеглих. Але за демократичної влади продовження «підпільної» роботи вважаю безглуздим. Я знімаю з себе відповідальність за подальші дії «червоного» керівництва.

Чому ж для них і досі є важливим контроль над національною пам’яттю, над історією, над ретроспективними інформаційними ресурсами держави? Півтора року тому на веб–порталі Держкомархіву було опубліковано блискучу пам’ятку епохи — статтю відомого радянського історика–марксиста Михайла Покровського «Політичне значення архівів» (1925). Вона починається глибокою сентенцією: «Архіви — як політично дуже важлива установа — перебувають у будь–якій країні в руках правлячого класу, який тримає їх дуже міцно, і в результаті, звісно, жоден марксист, жоден комуніст до управління, до завідування державними архівами ніде, крім як у СРСР, ні на постріл не допускається». Завершує статтю не менш цікаве нагадування, а по суті — застереження: «Архівна робота є суто марксистською роботою, а для партійних товаришів — частиною партійної роботи». Пам’ятаймо про це. На закінчення дозвольте нагадати: на вхідній сторінці веб–порталу дер­жавної архівної служби США як символічний логотип архівної системи виставлено стратегічне гасло: «Демократія починається звідси».