«Есть два типа в народе. В одном преобладает Русь, а в другом – Чудь и Меря (…) Народ сам сказал про себя:» Из нас, как из древа, -- и дубина, и икона»,-- в зависимости от обстоятельств, от того, кто это древо обрабатывает: Сергий Радонежский или Емелька Пугачёв».
Іван Бунін.”Окаянные дни”. Москва., 1991р., стор.стор. 108-109.

З цього треба нам і виходити – виявляти оту „Русь” у Росії і всіляко з нею дружити. Шукати у них ознаки „наших”, шукати отой відгомін Києва і києвоцентризму, який є в Росії. Яскравий тому приклад – три єпархії Української Православної Церкви Київського патріархату в Росії. Так, вони моляться не українською, але за „господина и отца нашого Филарета, Патриарха Киевского и всея Руси”, бо переконані – саме з Києва прийшло до них світло Христової істини. Як і в тому переконані, що Московська патріархія – червона, бо утворена 1943 року НКВД за наказом Сталіна і ніякого стосунку не має до тихоновської церкви, розгромленої тими ж сталіністами, які погромили і українську автокефальну православну церкву.

У Ногінську під Москвою московська церква за допомогою омону штурмом взяла Благовіщенський собор Київського патріархату і розгромила дівчачу гімназію, благодійну їдальню, притулок для бомжів, монастир, а архієпископу Адріану навіть зламали руку. І що ж? У тому захопленому соборі служить якийсь піп -- п’яниця, туди мало хто ходить, а наша церква перебралася в покинуті казарми і наново створила і храм, і монастир, у якому 300 ченців (як правило, із недавніх московських кандидатів та докторів наук, всіх тих інтелігентів московських, які не витримали гайдарівсько-чубайсівської економіки), і їдальню. То невже ж ми, українці, маємо кинути оцих росіян, які пішли до нашої церкви?! А ще ж є парафії у Владивостоку, Іркутській, Курській, Воронезькій областях, навіть на Сахаліні одненька...

Нещодавно до Чернігова з ініціативи „Просвіти”, нашого мандрівника Олександра Волощука та єпископа Севастіана приїжджав архієпископ Тобольський і Єнісейський Варух – архієпископ Київського патріархату! Він, росіянин, служить у Кургані Літургію російською мовою, а жінки на кліросі співають українською. А до Києва, як він заявив на прес-конференції для здивованих журналістів, приїжджають набрати води з Дніпра для підтримки живого духу та землі, щоб засипати очі тим стареньким українцям, які вже не мають сили повернутися додому і лягають на вічний спочинок у землю сибірську. Владика Варух привіз до Чернігова частинку мощей святителя Іоанна, митрополита Тобольського, засланого туди скаженим Петром Першим з чернігівської кафедри. Ці мощі – променева кістка руки святого – стали приємно пахнути, коли поїзд з владикою, що їх віз, під’їхав до Хутора Михайлівського. Я сам особисто прикладався до мощей і чув запах, а кілька жінок зцілилися. Святитель Іоан Максимович повернувся на рідну землю!

«Смотрел на Владимир с низкого берега Клязьмы , -- писав соратник Твардовського по журналу „Новий мир” Владімір Лакшин у своєму щоденнику 1970 року, -- и вдруг увидел – да это Киев и днепровские откосы и золотые главы соборов в зелени садов! Князь, пришелец из Києва, пытался воссоздать здесь, на севере, свою южную столицу. И вишня владимирская, которая сей час вся в цвету, привезена сюда из Киева в память родных мест Андреем Боголюбским” .
Владімір Лакшин. „Дневник 1970 года”. Журнал „Дружба народов”, №9 за 2004р., стор. 110.

Цивілізаторська місія України щодо Росії ще не завершена. Так як у князівські часи, як у часи несамовитого Петра Московія не могла обійтися без України, так не може обійтися і зараз, хоч як би це дико не звучало для російського вуха. А ми теж, у часи глобального зіткнення цивілізацій, хіба можемо добровільно відмовитися від давно освоєних нами – духовно і фізично – територій?

На науково-практичному семінарі у Москві прозвучало цікаве зізнання, висміяне шовіністичним журналом „Москва”, але від того не постраждале:” Не надо забывать, что мы – бывшая колония Украины. Не надо забывать, что Россия – это освоенные территории, это то, что колонизировала Киевская Русь”. Зверніть увагу: тут нарешті є і визнання того, що Київська Русь – це таки Україна. Та головне: хіба ми не відповідальні за свою колишню колонію?!
Євгеній Сабуров. Виступ на семінарі Фонду „Территория будущего” 18 травня 2005 р.\\ Журнал „Москва”, № 4 за 2006 р., стор. 240

...Коли своєму петербурзькому другові – росіянину, з яким ми зійшлися ще в армії, я написав києвоцентричну теорію, де чітко вказав на цивілізаторську, місію України щодо Московії-Росії, він, бідака, так був вражений, що на цілий день і на роботу не пішов. З цього висновок: отаке українське ставлення до Росії перевертає їх уявлення з голови на ноги. При цьому буває боляче – в полоні імперських міфів жилося звичніше. Але ж мусимо витвережувати росіян, бо надворі новий світ. У якому Україна покаже новий світогляд, встановить власним прикладом нові правила співжиття. Світ, у якому Київ дійсно стане Другим Єрусалимом.

Василь Чепурний,
голова чернігівського обласного товариства „Просвіта” імені Т.Шевченка, редактор газети „Сіверщина”.

Надруковано в журналі „Київ” №1 за 2008 рік.