Сьогочасне наше ставлення до Росії – від непомірного захоплення, характерного для людей, що вийшли з імперії, до гнівних прокльонів, значною мірою, базованих на історичних фактах – цей шлях себе вичерпав. Бо непродуктивний. Він нічого не дає Україні: сліпе захоплення веде до нового ярма чи то у вигляді „ліберальної імперії” Чубайса чи у формі омріяної Жиріновським малоросійської губернії. А гірке виказування історичних претензій і образ вивищує стіну, якої не повинно бути між сусідами. Зрештою, французи і німці, поляки і німці також мали свої історичні конфлікти, але залишили їх історії, а не прокурорам.

Відвертання від сусідньої Росії неможливе для нас не тільки географічно, але й тому, що ми, українці, (перефразую відому думку Антуана Екзюпері) відповідальні за тих, кого приручили. Адже хіба не ми, русичі, що через століття переназвалися українцями, створили імперію – Київську Русь, куди включили і угро-фінські землі, які стали зародком наших історичних бід?! Хіба не ми, українці, прозивані тоді то черкасами, то малоросами, сумлінно будували Російську імперію? Імена Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, Розумовського, Безбородька, багатьох гетьманів ,зрештою, навіть Гоголя, говорять самі за себе – ми таки відповідальні і за цю імперію. Цілком поділяю думку відомого історика Ярослава Грицака:” „Забувається однак, з якою готовністю й запопадливістю українські еліти допомагали будувати цю імперію у ХVIII столітті – до тої міри, що історію постання Російської імперії можна назвати також й українською історією...”
Ярослав Грицак, передмова до книги Андреаса Каппелера „Росія як поліетнічна імперія”, Львів, Український католицький університет, 2005 р., стор. ХI

Кажуть, що історичний процес йде за промислом Божим. Якщо це так, тоді Бог явно має почуття гумору. Візьмімо, наприклад, постать практично першого справді московського святого митрополита Алєксія. Гумор не в тому, що він мав офіційний титул – митрополит київський і всієї Руси. Саме з таким титулом він отримав благословення константинопольського патріарха, інша річ, що в Києві був хіба проїздом. Гумор ще й не у тому, що цей московський святий – син чернігівського боярина Федора Бяконта. Більший гумор у терміні „бєлокамєнная” столиця –він виник завдяки зціленню митрополитом Алєксієм ханші Тайдулли, яка у віддяку подарувала стіни своєї стайні, що мали білий колір. Ось звідки походить один із символів московської гордості! До речі, це один з небагатьох саме подарованих, а вкрадених московських символів.

Бо, для прикладу, коли ми, православні чернігівці, кожного 3 жовтня вшановуємо пам’ять святих мучеників князя Михайла і боярина його Федора, забитих у ставці Батия, то обов’язково згадуємо, що мощі їх були вивезені московським царем Іваном Грозним із чернігівського Спасо-Преображенського собору до Москви, якій не вистачало своїх святощів. Пролежавши кілька століть в Архангельському соборі Кремля, їх обезголовлені мощі тепер, за свідченням соратника Горбачова Віктора Мироненка, засновника Ордена князя Михаїла у Москві, заховані під підлогу Успенського собору – певно, непотрібні стали, а повертати на батьківщину шкода.

...Хіба може Україна забути Санкт-Петербург, зведений на кістках українських козаків?! Хіба зможе свідомий українець відвернутися від гострого шпилю Петропавлівської фортеці, в якій карався і похований гордий гетьман Павло Полуботок? Хіба забудемо ми, що Тюмень і чи не весь Сибір освоєний таки нашими, українськими руками – зрештою, Далекий Схід і зараз має Чернігівку, Переяславку, Прилуки... Згадаймо принагідно, як у Багряного описано тамтешній Київський район („Тигролови”). А чи можемо забути Кубань або Стародубщину, які у часи УНР проголошували себе українськими таки територіями?! І всього лише 80 років, як Стародубщина була передана до складу Росії.

Хіба можемо ми забути, що вся російська література вийшла з гоголівської „Шинелі” і чи можемо ми віддати-відрізати від себе творчість Гоголя, Купріна, Буніна, Чехова, Лєскова, які неможливі без українських впливів? Хіба забули ми, що російське малярство творене нашим Боровиковським, а російська музика нашими Веделем і Березовським? Хіба російська архітектура Григоровича-Барського чужа українському бароко?

Тож РОСІЯ – ЦЕ ЗОНА СТРАТЕГІЧНИХ УКРАЇНСЬКИХ ІНТЕРЕСІВ!
МИ НЕ МОЖЕМО – ПРЕДКИ НЕ ДОЗВОЛЯТЬ – ВІДМОВИТИСЯ ВІД РОСІЇ НА КОРИСТЬ ЖОВТОЇ, КИТАЙСЬКОЇ, РАСИ. МИ ДОСІ ВІДПОВІДАЛЬНІ ЗА РОСІЮ! І ХІБА МОЖУТЬ ПЛАЧІ—СКИГЛІННЯ ЗАМІНИТИ ОТОЙ НАШ ВЕЛИКИЙ ОБОВ’ЯЗОК—ХРЕСТ МІСІОНЕРСТВА ЩОДО РОСІЇ?!

„Росія повернеться до історичних кордонів Московського царства” (прогноз Левка Лук’яненка 1988 року).

Совєтський Союз рухнув, але імперія ще лишилась у вигляді Російської Федерації. Саме імперія, бо про федерацію, як тип державного утворення, говорити наразі не доводиться. „Ерефія” – називають її деякі в’їдливі російські таки аналітики. І на територію Російської Федерації посунули претензії старих і нових держав. Якщо про чотири Курильські острови, яких давно домагається Японія, знають майже всі, то про вимоги інших – мало хто.

Нащо вже естонці маленькі поруч з гігантською Росією і ті вимагають повернення територій загальною площею біля двох з половиною тисяч квадратних метрів. Затиснута між Росією та Китаєм маленька Монголія все дужче подає голос про відібрання частини Туви та Бурятії. На нових латвійських картах Питаловський район Псковської області Росії фігурує як частина цієї республіки, бо з 1920 по час окупації 1944 року він був Абренським повітом Латвії.

...Мені довелося мандрувати по річці Вуоксі , що витікає з Фінляндії і впадає в російську Ладогу. На берегах широченної ріки там і сям виднілися руїни фінських хуторів – російські комуністи вигнали корінних жителів 1939 року під час війни і подосі не змогли заселити прекрасні місця та освоїти їх. На місці нашої туристичної стоянки біля острова Шапка ми натрапили на здичілі яблуні, порічки, погріб, який без дверей і без господаря
умудрований фінами залишатися сухим. А мій малий Арсен, змучившись у боротьбі з ордами ненаситних комарів, провів „археологічні розкопки” і познаходив патрон 1940 року випуску, залізяки з різних господарських речей та якийсь межовий знак часів Фінляндії. Чи ж забули фіни про свою відібрану батьківщину?

„В финской прессе, -- пише кандидат економічних наук, старший науковий співробітник Ради по вивченню продуктивних сил Росії Андрєй Горохов, -- все шире разворачивается кампания за объединение близких по языку карелов, саами, коми и вепсов, что подразумевает в том числе пересмотр существующих границ и
приведение их в соответствие с Тартусским договором 1920 года, по условиям которого Финляндии принадлежал Карельський перешеек, некоторые районы российской Карелии, а также район Печенги, обеспечивающий выход к Северному Ледовитому океану”.
Андрєй Горохов. „Российские границы и национальное развитие”. Журнал «Москва», №4 за 2002р., стор.стор. 139 – 153

Світлої пам’яті Алєксандр Фйодоровіч, житель прикордонного з фінами Свєтогорська, розповідав як попередні господарі цих місць будували: тоненькі дощаті стіни були всередині засипані сухим піском, що давало тепло у люті зими і захищало від холодних вітровіїв; скільки інструменту залишили вони, тікаючи від Красної Армії; показував острови, на яких фіни мали все до столу, а тепер тільки хіба грибів –лисичок та ягід - чорниць можна набрати, як ми й робили на острові Мідному у своїй мандрівці. У прикордонному Свєтогорську поширюється фінська газета російською мовою, де повільно, але методично всіх читачів переконують – землі по Вуоксі є фінськими і вони знову будуть фінськими. А мудрий і добрий Алєксандр Фйодоровіч мене переконував при своєму ж синові:” Ты пойми: русские – воры!” І хоч як це незручно було чути його синові, з яким ми вели постійні політичні дискусії, він ще раз із сумом повторював цю відкриту для себе істину. Таку неприємну для російського вуха...

А в суді Виборгу йде процес громадянина Фінляндії – колишнього жителя Віпурі (фінська назва Виборга), який вимагає повернення відібраної росіянами його родової землі в цьому місті. Суд, ясна річ, відмовить позивачеві, але позов характеризує цікаве – і невідворотне – явище.

Вільна республіка Кьонігсберг?

Згаданий автор з тривогою пише про ідею створення „вольной области” в Калінінграді (німецький Кйоніґсберг) під протекторатом Польщі, Литви, Німеччини і Росії. Загроза відторгнення області від Росії стає все більше реальною на фоні постійних проблем із
перетином росіянами кордонів відрізаної від Росії поки що російської області.

При одвічній нелюбові росіян до євреїв, російська преса б’є тривогу не тільки про концентрацію влади в руках євреїв у Калінінградській області, де поки що росіяни становлять більше 80 відсотків населення, але й про те, що німці „скупают земли в сельской местности, строят дома, есть уже целые поселки с немецким населеним”
Андрей Старцев. ”Старая Пруссия или Новый Израиль?” Журнал „Наш современник” №4 за 2003р.

В Німеччині діє об’єднання „Спілка вигнаних” (в 1944-1948 роках ці землі змушені були покинути від 8 до 12 мільйонів німців), яка не може змиритися з рішенням країн-переможців у другій світовій війні про розподіл кордонів. Вони вимагають повернути їм право на батьківщину, не говорячи вже про матеріальну компенсацію. До речі, федеральний канцлер Німеччини Гельмут Коль демонстративно не брав участі у підписанні німецько-польського договору про кордони, який закріплює втрату східними пруссаками батьківських земель. Кажуть, що навіть у часи прорадянської Німецької демократичної республіки на вокзалі Берліна в розкладі руху поїздів було написано „Берлін – Кйоніґсберґ. Поїзд тимчасово не курсує”. Можливо, й анекдот, але схожий на справжнє ставлення німців до втрати своїх територій.

Кілька депутатів німецького бундестагу, певно, підштовхувані згаданою „Спілкою вигнаних” та Східно-пруським земляцтвом, звернулись до федерального уряду із запитом про створення євро регіону „Східна Пруссія”. Головне, на їх думку, домогтися заселення німцями, для чого вимагали передбачити переваги для членів згаданих організацій. Чим не крок до створення окремого анклаву, відрізаного від Росії не тільки територіально? Наразі активісти названих громадських організацій подають до Європейського суду претензії на повернення нерухомості, втраченої під час другої світової війни. І мало лишається сумнівів, що вони виграють – Європа ж бо так ревно слідкує за дотриманням права громадян на приватну власність.

Та що там казати про німецький Кйоніґсберг, якщо той же Андрєй Горохов говорить навіть таку єретичну для росіян річ, як відпадіння від Московії анекдотично висміяних чукчів:” В перспективе можно ожидать дальнейшего изменения геостратегического статуса таких регионов, как Камчатская область и Чукотский автономный округ”
Андрєй Горохов. Згадана праця.

Зрештою, не забуваймо, що ті, висміяні росіянами чукчі, більше 100 років воювали з ними! І навіть у „Своде законов” 1857 року Московія відносила їх до „не вполне покорённых”.
Роман Кісь. „Фінал третього Риму”. Інститут народознавства НАН України, Львів, 1998 р., ст.26.

Карельський національний фронт

На сайті kominarod. Ru повідомлено про створення Карельського національного фронту, який оголошує боротьбу з геноцидом карельського народу. Хто веде той геноцид, якщо карели – етнічні рідні брати фінів, тільки й живуть під Росією? Можливо, правда, що ініціатори його створення хочуть використати напружену ситуацію в Кондопозі, коли виникло протистояння з чеченцями. Але це слабе маскування – карели не забули ні про своє кровне братання з фінами, ні про Карело-Фінську АРСР при радянській владі. А відомо ж бо, що навіть декларативна ідентичність (як то було і з Українською РСР), коли тільки на позір є герб, прапор, голова уряду та інші атрибути державності, навіть така ідентичність пробуджує відрухові, чи, принаймні, самостійницькі почування.

Всякі порівняння шкутильгають, але згадаймо, що розвал радянського Союзу також починався зі створення прибалтійських фронтів. Зрештою, і прибалти і карели є угро-фінами.

Сибірська республіка

Доктор філософських наук Валентина Федотова переконана в об’єктивних причинах відпадіння Сибіру і Далекого Сходу:” Сепаратизм русских территорий – крайне редкое явление в истории России. Он был блокирован четырьмя факторами в царское время и прибавившимся к ним пятым фактором в советское: Россия имела статус великой державы и высокий вес в мире; она противостояла Западу; она обустраивала Сибирь, Дальний Восток и Крайний Север; только из центра шло распространение образования, науки, культуры; советская власть дотировала проживание в отдаленных и суровых условиях с помощью коэффициентов к зарплатам, имела плановую экономику, обеспечивающую отдаленные районы продуктами и товарами нередко лучше, чем центральные территории… Сегодня все эти факторы исчезли»
Валєнтіна Фєдотова. „Политический класс, население, территория”. Журнал «Москва» №6 за 2004р., стор. 158

Власне, авторка не зовсім знає російську історію, бо ще 1929 року Георгій Федотов писав:”И тут мы с ужасом узнаем, что сибиряки, чистокровные великороссы (це вельми сумнівне твердження – В.Ч.) – сибиряки, тоже имеют зуб против России, тоже думают о Сибирской Республике – легкой добыче Японии”.
Георгій Фєдотов. „Будет ли существовать Россия?”. З книги „О России и русской философской культуре. Философы русского послеоктябрьского зарубежья”. Москва, „Наука”, 1990 р., стор.. 451

Так що не сьогодні з’явився сибірський сепаратизм. Сьогодні він здобувається на свою ідеологію. Редактор альманаху „Тобольськ и вся Сибирь” Юрій Лошиц переконував у „Литературной газете”:”Эта сибирская идеология (она сложилась не сегодня, у нее
уже есть своя традиция, своя класика – это крупнейшие сибирские мыслители ХIХ века Григорий Потанин и Николай Ядринцев) состоит в том, что сибиряк чувствует себя каким-то лицом второго сорта в пределах России, и, как и в прошлом, так и по сей день, существуют крайне болевые вопросы». «Нет не то чтобы равенства, но хотя бы пафоса, попытки движения к выравниванию Европейской России и Сибири».
„Сибирский Конек-Горбунок”. «Литературная газета», № 34 за 2004 р., стор.8

Аварії в системі електромереж Далекого Сходу пройшли малопоміченими для москвичів, а в самих мешканців краю викликали ще один привід подумати – чи треба їм Московія, якщо поруч так вабить благополуччям Японія? Також давно відомо, що енергосистема – одна із зв”язуючих ланок держави і розпад її може дорівнювати розпаду держави. Владивостоцького сигналу російський Центр не сприйняв – тоді шарабахнуло в самій Москві. Пам’ятаємо, як чванлива столиця була шокована, залишившись без світла. А саме так місяцями живуть десятки регіонів Росії! „Не виключено, що в разі глибоких техногенних аварій у так званій нереформованій електроенергетиці, може статися розпад РФ як єдиної держави” – думка спеціалістів.
Олександр Гринкевич, Неллі Кузнєцова, Олександр Клітченко. „РФ: новий етап перерозподілу власности і влади”. Часопис „Ї”, № 31, 2004 р., стор. 116

Нащо вже якути здаються нам з чернігівських пагорбів тихими та мирними і аж ніяк не можуть вони, здавалось би, за щось там тягатися з великодержавною Москвою, а де там! Якутія – Саха все більше й більше вимагає самостійності, звісно, економічної. Тобто – поки що економічної. Алмази – основа економіки Якутії –Саха. І в компанії „Алроса”, що їх розвідує, добуває і продає, восьми улусам належать 8 % акцій, міністерству по управлінню держмайном Якутії – 32 %, трудовому колективу – 23% і тільки 37% -- Рос майну. Москва змістила зі свого поста довголітнього главу республіки, професора Якутського університету Михайла Ніколаєва, бо небезпідставно підозрювала його у сепаратистських настроях. Автор статті в московському журналі пише:” Откровенное насилие над выбором граждан привело тогда к первым после Гражданской войны всплескам якутского национализма”. Коли ж московське керівництво надумало відібрати контрольний пакет акції кампанії в державні, тобто московські, руки, у республіці було зібрано за два місяці більше 66 тисяч підписів жителів Якутії за збереження статусу кампанії.
Євгєній Тріфонов.” Доля «окаянного края». Москва подбирается к якутским алмазам”. Журнал «Новое время», № 3 за 2006 р., стор. 14

І ось уже солідні „Известия” б”ють на сполох – з 1989 по 2002 рік російське населення Якутії скоротилося з 550 до 390 тисяч, російські кадри вимиваються з управлінських кабінетів, з системи освіти і культури, автор почув навіть таке від якутів: ”Вы будете полы мыть, а мы с портфелями ходить”
Дмітрій Соколов – Мітріч. „Чингисхан, открой личико”. „Известия в Украине”, № 86, 21 травня 2007 р. стор. 7

Тобто кажуть Кремлю – не лізь, мовляв, до нас, лиши у спокої! Зауважте, мова йде саме про Якутію! Не про Татарстан, чи про Дагестан, а про Якутію!

Китайці йдуть!

Виявляється, всього 150 років тому територія Владивостоку була китайською (точніше – маньчжурською, але це окрема тема. Зараз все маньчжурське для нас ідентифікується з китайським) – тож хіба Піднебесна може забути про свої землі при такій перенаселеності у теперішніх кордонах? Тому щоденно – підкреслюю, щоденно – російсько-китайський кордон переходять сотні, якщо не тисячі китайців і поселяються на території РФ. На Далекому Сході навіть анекдот такий з’явився – китайці кажуть:” Будемо переходити кордон невеликими групами – по 2-3 мільйони чоловік”. Вже сьогодні реально в Росії не менше 5 мільйонів китайських емігрантів, китайці стають четвертою за чисельністю національною групою після росіян, татар, українців. Останніх, до речі, щораз меншає – хто вимирає, хто повертається додому.

Воронезький дослідник, кандидат історичних наук Станіслав Хатунцев переконаний:” Смертельную опасность для современной России представляет скрытая, но гораздо более масштабная (порівняно з ісламською – В.Ч.), тотальная «угроза с Востока» -- со стороны Китая… И если Россия ( в том числе и азиатская ее часть) становится все более безлюдной, то Китай – пухнет и пухнет многомиллионными массами». І робить висновок: ”При нашей теперешней слабости, политическом безволии и всеобщей жажде быстрой и легкой наживы любой ценой, преступной и недалекой, китайцы уже в ближайшие годы могут оттяпать бывшие союзные земли до Урала, Волги и Каспия».
Станіслав Хатунцев. „Три письма о современной России”. Журнал «Москва», №5 за 2005 р., стор. 150.

Що називається – приїхали! Власне, для повноти картини згадаємо Нерчинський договір між Китаєм і Росією, укладений 1689 року за активною участю нашого Сіверського гетьмана-засланця Дем’яна Многогрішного – Маньчжурській династії належала більша частина теперішніх Амурської області, Хабаровського і Приморського країв та Єврейської автономної області. І саме Нерчинський договір, до речі, єдиний договір з Росією, який Китай вважає справедливим і посьогодні.

У Красноярську вже зараз, за офіційними даними Федеральної міграційної служби Росії, 5 відсотків населення становлять китайці. Глава цієї служби Черненко заявляє:” Легализовав свое местонахождение здесь различными путями, включая институт брака, китайские граждане уже контролируют значительную часть собственности в разных регионах России. Т аким образом, создается своего рода экономический плацдарм».
Алєксандр Казінцев. „Симулякр”. «Наш современник» № 12 за 2003р., стор.

Аналітичні центри України, Європи, США давно вже пишуть про таємний план, затверджений комуністичним керівництвом Китаю, про сприяння переселенню китайців на територію Російської Федерації з тим, щоб через деякий час вимагати відкриття китайських дитсадків, шкіл, автономій, від чого один крок до об’єднання з Піднебесною. Це просто зробити не тільки при перенаселеності Китаю і безлюдді російських просторів, але й при споюванні російського населення, яке все більше переходить на дешеву рисову китайську горілку в целофанових пакетах.
Навіть армії вже не вистачає в Росії для належного утримання кордонів:” Сокращают кадрированные части на Дальнем Востоке... тепер в чрезвычайной ситуации быструю мобилизацию не провести... В ВВС сократят несколько полков истребительной авиации. Уже сегодня Сибирь, Дальний Восток, Северный Урал не защищены системой ПВО. Завтра вся страна будет открыта для ударов с воздуха. Ликвидируют несколько вертолетных полков армейской авиации. Значит, русские ребята в Чечне лишаются эффективного прикрытия”.
Алєксандр Казінцев. „Менеджер дикого поля”. „Наш современник” , № 12 за 2004 р., стор.стор. 223-224.

В Росії не отримало широкої преси рішення президента Путіна про передачу Китаю біля
600 островів на Амурі і понад 10 тисяч квадратних метрів сухопутної території. Свого часу це рішення пропонував ще Хрущов, але Мао Цзе Дун відмовився (було мало). Передано, до речі, і відомий старшому поколінню острів Доманський, де свого часу сталася кривава сутичка радянських та китайських прикордонників. А загалом же Китай, ще від Мао Цзедуна, претендує на 1540 тисяч квадратних кілометрів поки що російської території. Відмінусування якихось десяти тисяч, як розумієте, мало що міняє – хіба що розвиває апетит.

Архієпископ Хабаровський і Приамурський Марк розповів на офіційному сайті Московської патріархії „Православие. Ru”, що тільки церква виступила хоч якимось оберігачем теперішніх російських кордонів – коли стало відомо про намір повернути Китаю його острови на Амурі, мало не за місяць була зведена каплиця святого Віктора (все їм сняться перемоги! ), щоб хоч частину Великого Уссурійського острова затримати. І ось, „… когда часть острова передали китайцам, то по недосмотру нашего МИДа они провели границу прямо по паперти часовни. Сейчас идут согласования о том, чтобы отодвинуть колючую проволоку от дверей часовни хотя бы метров на пять»
www. Pravoslavie. Ru/ jurnal/060302161900

Лукавить архієпископ Марк – зовсім не в „недосмотре МИДа” справа, просто РПЦ хоче якось склеїти те, що розсипається, втримати те, що спливає. А спливає час Російської імперії.

Китай з традиційною непоспішністю, котячою вичікувальністю наступає на Росію.

«Очи татарские мечут огни…»

Нащо вже серединна (територіально) Росія – і то далеко вона не російська, і то якщо не вогнем на Москву дише, то „косит лиловым глазом”. Навіть під час радянського перепису 1989 року частина росіян відмовилася відноситися до цього народу і назвалися козаками, камчадалами, держаками, колимчанами, колимськими, похошанами, пашенними, ямськими, марковцями, поморами, семейськими та каменщиками.
Деніел Ранкур-Лефев”єр, професор Каліфорнійського університету. „Чи розпадається Росія?” Часопис „Ї”, № 31, 2004 р., стор. 227

Тобто вже тоді люди, які для всіх нас, і автора цих рядків, в тому числі, „залізно” здавалися росіянами, відмовлялися ними бути! Нам важко встановити реальність такої самоідентифікації якихось „похошан”, але факт штовхає до роздумів. Та й етнографія підтверджує – не існує єдиного, цільного російського народу:” Культурные дистанции между различными географическими группами русских ( например, живущих на Поморье, на европейском Севере и на Кавказе) могут быть больше, чем культурные дистанции между русскими и теми народами, с которыми они пребывают в длительных исторических контактах. Русские-поморы, русские –терские казаки и русские- старожилы Сибири по материальной культуре ( жилище, пища, одежда), по хозяйственным занятиям и поведенческим нормам и даже по языку (имеются в виду сильные диалектические различия) – это фактически разные культурные комплексы».
Валєрій Тішков. „Обзор различных этнографических групп в русском этносе”. В книзі «Русские. 1997». Цитата за часописом „Ї”, № 31, 2004 р., стор. 227.

Хіба ж тоді варто дивуватися, що під час перепису 2002 року „ 140 тысяч русских записались казаками, 7 тысяч поморами” – за твердженням російського таки автора.
Міхаїл Назаров.”Вопрос к Президенту: Россия для нерусских?” Журнал „Наш современник”, № 9 за 2004р., стор. 198.

Не хочуть бути росіянами – і то статистичний факт!
Згадуваний часопис „Ї” переконує, що об’єднавчим фактором є домінування в країні етнічних росіян. Але ж ми бачимо, що це поняття поступово і неухильно розповзається. Помори мають свій рух, ідеологи якого говорять про Москву точно тими ж словами, що й українські крайні націоналісти. І навіть храми будують відмінні від суздальської архітектури! Кубанські козаки ніколи себе росіянами не вважали. Наш браницький козак з під Бобровиці розповідав мені, як мало не побили його в станиці на Кубані, коли він звернувся до них:” Русские!” А ось як пише російський автор у російському журналі про Кубань:” Да, к России здесь причисляют себя очень относительно. «Россия начинается там, за Ростовом», -- часто слышится эта расхожая фраза».
Максім Міронов. „Пороховая бочка России”. «Наш современник», №4 за 2003р., стор.

Автор, як кажуть росіяни,”без обиняков” пише далі:” Кубань может задуматься: а есть ли ей смисл находиться под опекой Москвы? Это уже будет грозить дальнейшему существованию России как единого государства. Тенденция, знаете ли...”
Згадана праця, та ж стор.

Читачу, а ви давно дивилися на карту Росії – на теперішню карту та ще й мисленно співвіднесену з картою покійного СРСР? Мене, наприклад, вразило, коли я побачив як близько Самара до кордонів іншої держави, не-Росії. Та Самара, яка зі шкільних карт сприймалася зримо глибинною центральною точкою на російській карті. Тепер – майже прикордоння!

А самі росіяни, певна річ, частіше дивлять на свої карти. Тому й помічають те, що просто таки кидається у вічі:”Посмотрим на карту: нерусские субьекты федерации ( Коми с Ненецким и Коми-Пермяцким округами, Удмуртия, Марий-Эл, Мордовия, Чувашия, Татария, Башкирия) единым массивом от Ледовитого океана до казахской границы, где уже (как между Вяткой и Пермью) – где шире (от западной точки Мордовии до восточной точки Башкирии), 1200 километров, распарывают надвое Россию не то как воспоминание о геополитической конфигурации эпохи Золотой Орды, не то как напоминание о том, что никакие вавилоны не вечны и нужно смотреть в будущее».
Сєргєй Завьялов. „Так что же нам делать? Мордовский взгляд на Россию”. «Неприкосновенный запас», №2. 2003р.

А чи є у Росії Росія?

„Вставай же Русь! Уж близок час!
Вставай, Христовой службы ради!
Уж не пора ль, перекрестясь,
Ударить в колокол в Царьграде?”
Фйодор Тютчєв.

Ми не знаємо Росії – це, може, і закономірно для нас, громадян суверенної держави. Щоправда, ми настільки болісно були припаяні смертями, Соловками і Сибіром, кров’ю і потом, що таки мусимо її знати. Хоча б з огляду на історію і на сусідство – якось незатишно жити, якщо ти не знаєш що собою твій сусід являє, що від нього можна чекати. А з другого боку, і це вдало підмітив поет Дмитро Павличко – для українців нема ніякої загадки „російської душі”. То вона є загадкою тільки для Заходу. Тому нас і не дивує, що „Солженіцин плаче за тюрмою, де він сидів, обгризений вошвою”, що „Ти розвалив найкращу на землі Імперію”, -- говорять Горбачову”...
Дмитро Павличко. „Ностальгія”//” Ялівець”. Поезії. Київ. „Веселка”, 2004 р., стор. 326.

Нас не дивують і заяви російських поетів, скажімо, про те, як „кровоточит отрезанный Крым – указательный палец России”. Палець указує той для Росії куди? Таки на Константинополь, захопити який мріяв навіть великий гуманіст Достоєвський – що вже казати про Жириновського, який хоче, щоб російські солдати мили чоботи в Індійському океані...

«Русские в странном обольщении утверждали, что они «И восточный и западный народ», -- соединяет «и Европу и Азию в себе» , не замечая вовсе того, что скорее они и не западный, и не восточный народ, ибо что же они принесли Азии, и какую роль сыграли в Европе? На Востоке они ободрали и споили бурят, черемисов, киргиз-кайсаков, ободрав Армению и Грузию, запретив даже (сам слушал обедню) слушать свою православную обедню по-грузински… В Европе явились как Герцен и Бакунин и «внесли социализм» , которого вот именно не хватало в Европе. Между Европой и Азией мы явились именно «Межеумками», т.е., именно нигилистами, не понимая ни Европы, ни Азии. Только пьянство, муть и грязь внесли. Страхов мне говорил с печалью и отчасти с восхищением:» Европейцы, видя во множестве у себя русских туристов, поражаются талантливостью русских и утончённым их развратом «. Вот это – так. Но принесли ли семью? Добрые начала нравов? Трудоспособность? Ни-ни. Теперь, Господи, как страшно сказать… Тогда мы «и не восточный, и не западный народ», а просто ерунда, -- ерунда с художеством…»
Васілій Розанов.” Апокалипсис нашого времени”. Москва, 1990 р., стор.стор.36-37.

Ці гіркі слова ( „Господи, как страшно сказать...”) мовлені видатним російським мислителем Васілієм Розановим, якого, схоже, Росія й зараз читати не хоче, хоча й видала великими тиражами. Не хоче, бо не пасує він до сьогоднішнього ново імперського курсу російської політичної еліти. А курс той незмінний – до імперії, чи звалася б вона ліберальною, як хоче Чубайс, чи „цивілізаторською”, як хоче Дугін, -- ми, українці, знаємо: як ведмедя не назви, а він ні кігтів, ні шерсті не позбудеться... Природа його така... Або, коли згадати недавню фразу президента Росії Владіміра Путіна, „товарищ волк знает кого кушать”... Та чи такий „товаріщ” Україні товариш?!

У Росії йде дискусія – як зберегти російськість у так званій федерації? Є державні утворення якутів і чукчів, татар і башкир, тувинців і марійців, нема тільки власне російської держави. У складі Російської Федерації нема Російської автономної республіки! А для чого? „Где русский – там и Россия»? Тож і дискутують учені російські мужі.

І більшість сходяться до думки, що виділити Росію із Російської Федерації – це означає погубити її. Хоча є і оригінальні пропозиції:” Я уверен, -- пише в книзі „Каким будет новый центр России. Приволжье – сердце державы белого Царя» Максим Шевченко, керівник Центру стратегічних досліджень релігії і політики сучасного світу, -- что было бы целесообразно упразднить ряд поволжских субьектов Федерации как области и обьединить их, например, в Русскую Поволжскую национальную республику в составе РФ. Причем сделать это таким образом, чтобы границы этого образования включали в себя Оренбургскую область, отсекая Татарстан и Башкортостан от государственных границ Российской Федерации”.
Максім Шевченко.”Поволжье – сердце России” // А.В.Горохов.” Каким будет новый центр России. Приволжье – сердце державы Белого Царя”. Москва, «Восток – Запад», 2006р., стор. 30.

Ну, останнє застереження зрозуміле – у двох згаданих республіках дуже сильні відцентрові, самостійницькі позиції, які проводяться практично на рівні правлячих еліт.

Ми, як дійсно старші брати, повинні навіть зрозуміти імперську ностальгію росіян, щоправда, пильно слідкуючи, щоб вона не переходила в конкретні політичні дії. А щодо імперії – будьмо милосердними до братів наших менших, росіян: вони так довго звикли жити в імперії, що їм важко дишеться на свободі. Та й свободи вони ж іще не бачили.

«Нет ничего странного в том, что испытывается ностальгия по Империи. В точности так же можно сожалеть о мягкости света, который некогда излучали лампы на масле, о былом великолепии парусного флота, о прелестной, но уже не существующей возможности проехаться в экипаже. Но ведь не бывает политики, которая идёт вразрез с реальностью…» -- так говорив в одному зі своїх виступів 1960 року легендарний французький генерал де Ґолль. Франція пережила свої імперіальні болячки – невже Росія не зможе?
М. Арзаканян. „Де Голль и голлисты на пути к власти”. «Высшая школа», Москва, 1990 р., стор. 185
Росія розпадеться – до цього висновку приходять все більше й більше дослідників. Позірне зміцнення владної вертикалі за Путіна – тимчасове, та й неглибоке. Скажімо, у Татарстані зроблено все для проголошення незалежності. На підході – Якутія, Башкирія...
Навіть корінні жителі Архангельського краю, уже нащо б, здавалося, етнічні росіяни, -- і ті числять себе поморами. Ідеологи їх руху твердять, що вони самостійний етнос, основа якого – місцеві угро-фінські культури і культури першого „древнерусского (но не великорусского) населения”. В ході перепису 2002 року поморами, а не росіянами записалися не тільки 6,5 тисяч жителів Архангельської області, але й губернатор А.Єфрємов. Почали виходити томи Поморської енциклопедії, інформаційна програма „Вести Поморья”, Архангельський університет перейменовано в Поморський імені М.Ломоносова. Великий виученик київської школи, як ви розумієте, також помор. Архангельська і якутська преса жваво обговорюють книгу історика Юрія Тюріна по поморів, де він стверджує, що навіть Аляска відкрита і освоєна поморами – невипадково головне місто було назване Ново-Архангельськом. Ви ще сумніваєтесь у невідворотності розпаду Росії?
Ю. П. Шабаєв, доктор історичних наук, завідувач відділом етнографії Інституту мови, літератури та історії Комі (Сиктивкар). „Бунтующая этничность» на Европейском Севере России». Журнал «Общественные науки и современность» № 3 за 2006 р., стор. 101

Висновки для нас, українців, або Що нам робити з Росією?

«Есть два типа в народе. В одном преобладает Русь, а в другом – Чудь и Меря (…) Народ сам сказал про себя:» Из нас, как из древа, -- и дубина, и икона»,-- в зависимости от обстоятельств, от того, кто это древо обрабатывает: Сергий Радонежский или Емелька Пугачёв».
Іван Бунін.”Окаянные дни”. Москва., 1991р., стор.стор. 108-109.

З цього треба нам і виходити – виявляти оту „Русь” у Росії і всіляко з нею дружити. Шукати у них ознаки „наших”, шукати отой відгомін Києва і києвоцентризму, який є в Росії. Яскравий тому приклад – три єпархії Української Православної Церкви Київського патріархату в Росії. Так, вони моляться не українською, але за „господина и отца нашого Филарета, Патриарха Киевского и всея Руси”, бо переконані – саме з Києва прийшло до них світло Христової істини. Як і в тому переконані, що Московська патріархія – червона, бо утворена 1943 року НКВД за наказом Сталіна і ніякого стосунку не має до тихоновської церкви, розгромленої тими ж сталіністами, які погромили і українську автокефальну православну церкву.

У Ногінську під Москвою московська церква за допомогою омону штурмом взяла Благовіщенський собор Київського патріархату і розгромила дівчачу гімназію, благодійну їдальню, притулок для бомжів, монастир, а архієпископу Адріану навіть зламали руку. І що ж? У тому захопленому соборі служить якийсь піп -- п’яниця, туди мало хто ходить, а наша церква перебралася в покинуті казарми і наново створила і храм, і монастир, у якому 300 ченців (як правило, із недавніх московських кандидатів та докторів наук, всіх тих інтелігентів московських, які не витримали гайдарівсько-чубайсівської економіки), і їдальню. То невже ж ми, українці, маємо кинути оцих росіян, які пішли до нашої церкви?! А ще ж є парафії у Владивостоку, Іркутській, Курській, Воронезькій областях, навіть на Сахаліні одненька...

Нещодавно до Чернігова з ініціативи „Просвіти”, нашого мандрівника Олександра Волощука та єпископа Севастіана приїжджав архієпископ Тобольський і Єнісейський Варух – архієпископ Київського патріархату! Він, росіянин, служить у Кургані Літургію російською мовою, а жінки на кліросі співають українською. А до Києва, як він заявив на прес-конференції для здивованих журналістів, приїжджають набрати води з Дніпра для підтримки живого духу та землі, щоб засипати очі тим стареньким українцям, які вже не мають сили повернутися додому і лягають на вічний спочинок у землю сибірську. Владика Варух привіз до Чернігова частинку мощей святителя Іоанна, митрополита Тобольського, засланого туди скаженим Петром Першим з чернігівської кафедри. Ці мощі – променева кістка руки святого – стали приємно пахнути, коли поїзд з владикою, що їх віз, під