А потом ей приказали и она пошла назад.
Эту роту расстрелял из пулемета
Свой же заградительный отряд.
И пока эта рота умирала, землю грызла,
Пот глотала, кровью харкала в снегу
Пожурили боевого генерала
И теперь он перед родиной в долгу.
Генералы все на подвиги отдали
И одели ордена и на пенсии давно.
Генералы мирно ходят городами
И не помнят этой роты и не помнят ничего…
Лежат все двести глазницами в рассвет,
А им всем в месте четыре тысячи лет.
И подснежник расцвел у старшины на голове.
Вперше цю пісню під гитару почув 30 років тому в студентському будівельному загоні підчас будівництва експерементально-показового колгоспного села Наумівка на Корюківщині. Спроба виконання цієї пісні делегацією нашого будзагону у м.Новозибкові (Стродубщина) перед учасниками традиційного зльоту будівельних загонів Брянської, Гомельської та Чернігівської ”братських” областей, несподівано для багатьох, викликала супротив комісара нашого будівельного загону, нині одного з чинних активістів обласної компартії. Тож на тому зльоті нам довелося співати не ”Роту”, а - ”За нашим стодолом видно чуже село…”
Ніхто сьогодні, мабуть, не буде заперечувати, що війна закінчується лише тоді, коли землі віддадуть прах останнього солдата. Тоді у двадцять років мені здавалось, що треба ще шукати по лісах і болотах прах тих хто лежить забутим і не похованим, в тому числі і з ”глазницами в рассвет”. 30 років тому якось не замислювався над тим, чому про тих хто ще залишився живим згадували не часто. Особливо про рядових колгоспників, які складали переважну більшисть серед учасників, як тепер кажуть, не війни, а бойових дій. Бо робітники і службовці, як правило, під час війни мали так звану ”бронь” від призиву у Робітничо-селянську Червону Армію.
Таке ставлення тоді до живих ветеранів було, можливо, й тому, що тим кому під час війни ледь виповнилося ”всем вместе четыре тысячи лет”, у 70-их роках було лише по п’ятдесят і їм вистачало власних сил. Тож, навіть, моєму батькові інваліду війни, який чудом вижив після того як визволителі без будь-якої військової підготовки в жовтні 1943 року кинули, щойно визволених від німців чернігівців, на Лоєвський плацдарм на Дніпрі, і який все-таки дійшов до Берліну, але, нажаль, так і не чекався Дня Незалежності України, хоч було і прикро за не щиру “увагу” до рядових ветеранів, але ставився він до цього спокійно. Бо добре знав правду про війну і про те, що розрекламованими пильгами ветеранів реально користувалися лише начальство та наближені до них.
Автором цією пісні, мабуть, був хтось з тих хто, що не міг як деякі генерали “мирно ходить городами”, але вирив в те, що саме цю “роту” розтріляли помилково.
Через майже шістдесят років після війни розумієш, що насправді війна закінчиться лише тоді, коли віддадуть землі не тільки прах останього її безпосереднього учасника, але коли про неї буде сказано всю правду. Так сталося з громадянською війною і Жовтневим переворотом 1917 року. Приходить час дізнатися українцям і всієї правди щодо голодомору 1933 року в Україні.
Навіть, культовий полководець Г.Жуков в кінці свого життя не приховував, що “історія Великої Вітчизняної війни абсолютно не правдива. Вона відповідає духу сучасності: когось треба прославляти, про когось змовчати…”
Сьогоднішня влада в Україні на всіх рівнях, незважаючи на падіння Радянської імперії, продовжує не тільки озвучувати і славити сталінсько-брежнівські міфи про Другу Світову війну, але й вперто приховує правду про неї. Наприклад, про ганебну поведінку у вересні 1941 році місцевої влади під час здачі німцям Чернігова і його повне руйнування. Досі мовчать історики про причини переховування першого секретаря обкому КПУ О.Федорова на окупованій території та знищення за його іниціативою голови Чернігівського міськвиконкому. “Білою плямою” залишається загибель другого секретаря обкому М.Попудренка і участь у вищезгаданих подіях В.Л.Капранова.
Тому не дивно, що на чергову річницю визволення м.Чернігова від німців, на відновлену на гроші платників податків за євростандартами, могилу Капранова В.Л. за наказом міської влади керівники Чернігівського управління Національного банку України зобов”зані покласти корзину живих квітів, а ще 5-ть установ і підприємств міста на чолі з головним управлінням сільського господарства і продовольства облдержадміністрації - квіти. Але навряд хтось з тих хто буде покладати живі квіти до “Могили Капранова”, як і більшисть чернігівців, зможе відповісти на питання про внесок у визволення нашого міста, похованого тут у 1950 році, Василя Логвиновича Капранова.
Дивує чому підчас реконструкції в минулому році парку, у відповідь на пропозицію представників громадськості міста винести цю могилу зі скверу ім.М.Попудренка, жодного слова не було сказано з вуст місцевих посадових осіб про заслуги В.Капранова?
І таких питань, які чекають на відповідь багато.
Наприклад, чому наш земляк, Герой Радянського Союзу, учасник 105-денної Радянсько-фінської війни Яків Руденок, який постійно жив і помер в Чернігові, ніколи не виступав і не ділився спогадами про цю начебто переможну для СРСР війну? Може тому, Червона Армія втратила, за різними оцінками, на ній від 130 до 300 тисяч бійців, а Фінляндія аж – 19576…
Доречі, за роки останньої Великої Вітчизняної війни, за підрахунками істориків, СРСР втратив 43(сорок три) мільйони 448 тисяч людей. 28 мільйонів з них військові. Втрати Німеччини – 4 мільйони військовослужбовців та 2 мільйони цивільного населення. Тож на кожного вбитого німецького вояка СРСР платив життям семи своїх червоноармійців.
Чи не в цьому захована відповідь на ці і багато інших питань?
Багато німців поразку у війні і досі, мабуть, не безпідставно, покладає на біснуватого фюрера А.Гітлера, який взявся особисто керувати сухопутними військами третього рейху, маючи досвід лише ефрейтора І-ї Світової війни. Тому дивно, чому дехто й досі прославляє у нас геній полководця генералісімуса Й.Сталіна, взагалі цивільної людини без будь-якої освіти, військовий досвід якого, як наркома з національних питань, під час громадянської війни обмежувався лише інспекційними вояжами на фронт.
Не вже не зрозуміло, особливо на прикладі останніх подій у Світі, що перемога в цій війні не наслідок “геніального” керівництва радянських генералів та маршалів, іменами яких рясніють назви вулиць багатьох міст України, а в першу чергу, це - наявніть в СРСР гигантських природних та людських ресурсів.
Ось один з таких прикладів радянського військового мистецтва.
Літописець 4-ї німецької танкової армії зафіксував у журналі бойових дій атаки 17-ї та 44-ї кавалерійських дивізій Червоної Армії на свої позиції:
“...Не вірилося, що противник збирається атакувати нас на цьому широкому полі, яке більше підходить для проведення парадів... Та ось три шеренги вершників рушили на нас. Сяючим від сонця снігом хвацько мчали вершники з шаблями наголо, притиснувшись до ший своїх коней... Перші снаряди розірвались у самісінькій гущі атакуючих... Страшна чорна хмара зависла над полем бою. У повітря полетіли розірвані на шматки люди та коні... Нашому подиву не було меж, коли після першої атаки росіяни знову пішли в наступ. Неможливо уявити собі, що після загибелі перших ескадронів страшна вистава триватиме знову... Однак міцевіть уже пристріляна, і загибель другої хвилі кінноти відбулася ще швидше, ніж першої”. 44-та дивізія загинула майже вся, а 17-та втратила три чверті особового складу. Керував лобовими атаками наших кіннотників маршал К.К. Рокоссовський...
Хоча маршал Г.Жуков і присвятив свої “Спогади і роздуми”- біблію для сучасних сталіністів - сотням, тисячам і мільйонам бійців, а партійний письменник М.Шолохов у передмові до цих мемуарів навіть написав: “Жуков був великим полководцем суворовської школи. Він розумів, що на плечі солдата лягла найважча частина ратного подвигу” Все ж важко виправдати жахливі втрати військ якими командував Г.Жуков, керуючись головним гаслом війського мистецтва О.В.Суворова:“Не числом, а умінням”?
Можливо Сталіна і Жукова, як все комуно-радянське керівництво, дійсно ніколи не хвилювало це питання. 1/6 Землі забезпечувала Червону армію і матеріальними, і людськими ресурсами. І саме в цьому причина чому наша нація вимирає сьогодні не баченими у Світі темпами ?
Тож як не погодитись з Президентом Французької республіки Шарлем де Голлем. До речі, спочатку він став героєм французького опору німцям, генералом і лише потім був обраний Президентом. Така сама кар”єра ще у одного учасника Другої світової війни - Президента США Д.Ейзенхауєра. Чим здавалось не приклад для нас щодо підбору керівних кадрів у державі? Так ось яку він дав характеристику генерал Шарль де Голль генералісимусу Сталіну: “Він був успішний тому, що зустрів народ такою мірою живучий і терплячий, що найжорстокіше рабство його не паралізувало, землю, заповнену неабиякими ресурсами, союзників, без яких не можна було перемогти противника, але які без нього також не розбили б ворога”.
Мабуть, кожному з нас настав час прислухатись до думки письменника Ф.М.Достаєвського, який вважав, що воювати необхідно “не так зброєю, як розумом”, а Перемогу оцінювати залежно від того, якою ціною вона досягалася, — розумом чи кількістю жертв. “Розумом — це коли своїх втрат менше, ніж у противника. Але якщо трапляється навпаки і за кожного убитого ворога сплачено декількома життями переможців, то війна виграна не розумом, і в такому разі вшанування полководця - глум над мертвими, над тими, хто загинув через його некомпетентність...”
Тож чи варто на початку ІІІ-го тисячоліття продовжувати керуватись принципом азійських тиранів, що переможців – не судять?
Переконаний, що якби тирани і можновладці бачили, що рано чи пізно, ще на цьому світі їх, як і попередників, будуть судить нащадки, їх онуки і правнуки, і що правду не сховаєшь скільки не знищував свідків, то б на Землі було б набагато менше знедолених людей.
Чи не здається Вам, шановні читачі, що бучні відзначення днів визволення від фашистських загарбників міст і сіл України – це спроба діючої влади за святами з салютами і феєрверками приховати свою не патріотичність і не компетентність ?
Чи не аморально прославлення переможців, які сповідували культ соціальної демагогії та насилля над власним народом ?
Чи не перешкоджає це українцям піднятися з колін і навести лад у власній державі?
Тож чи не час припинити свякування Днів наших міст одночасно з днями їх визволення від німецьких загарбників, нащадки яких сьогодні живуть значно краще, ніж визволителі.?
Однією з головних причин цього, на мою думку, є те, що німці дізнались страшну правду про війну і вождів третього рейху від визволителів вже у 1945 році. На жаль, українцям і досі не дозволяють дізнатися всієї правди про війну і не тільки про неї.
Тож не дивно, що Друга Світова війна для українців продовжується, але тепер вже як війна – за правду, тобто за майбутнє українців серед вільних від тоталітаризму Об'єднаних Націй.
Сергій Соломаха
| Коментарі (0) |