Скільки вже говорено-переговорено на цю тему — та все не йметься! На перший погляд, їхні аргументи «залізні». Приміром, «вскрывая корни импириокритицизма, прикрытые поповщиной», кричать товариші і товаришки з піною у роті про держави з кількома державними мовами і обов’язково наводять приклади таких країн, як Швейцарія, Бельгія, Фінляндія, Канада, в яких все «путьом».
Ну що ж, давайте і ми, «развивая суб’єктивно-идеалистические взгляды на данную природу вещей, с яркими образцами творческого подхода», ще раз придивимося до цієї проблеми.
Почнемо зі Швейцарії, де дійсно існують три державні мови — італійська, французька і німецька (для прогресивної частини українства уточнюю: навіть чотири — з ретрогерманською), але наголосимо, що державні вони — тільки у «своїх кантонах». До речі, хто чув про таку націю — «швейцарець»? Її не існує в природі! У цій альпійській країні живуть частинки європейських народів, які мають свої національні держави. Така ж ситуація і з Бельгією.
Тепер Фінляндія, де шведська мова — друга державна. Це правда, але ж такою вона є тільки на Аландських островах, де мешкають на 100% шведи. Люблять «борцы за диктатуру пролетариата» посилатися на Канаду, забуваючи, що англійці і французи — це народи, які колонізували північноамериканську територію кілька століть тому. Спочатку вона була французькою колонією, а потім британською. Звичайно, що за час панування французи побудували свою культуру, та тільки більше ніж за століття боротьби вони здобули право, і то тільки в Квебеці, спілкуватися своєю мовою нарівні з англійською.
У Сполучених Штатах Америки, де 80% населення — вихідці з Англії, після приєднання іспаномовних Техасу і Каліфорнії довгих розмов про двомовність не було. Заговорили «інглишем» нові громадяни держави зразу ж, як пішли працевлаштовуватися.
Мабуть, апологети антиукраїнства не забули, що колись (ну, до братньої допомоги «туркестанським товаришам») існували Хівинське ханство, Кокандське ханство, Самарканд (державна мова — узбецька) і Бухарський емірат (державна мова — таджицька). Так ось, як людина, що прожила в тих краях більше двох десятків років і має родинні стосунки з тими корінними народами, стверджую, що проблем двомовності в ті часи у росіян не було. Всі вони за рік — два вивчали місцеву мову і достойно жили, не думаючи про завтрашній день і повернення в «единое отечество». Це після влади Рад у Середній Азії з’явилися проблеми з «русскоязычными гражданами», які кожного дня думають, як звідти втекти і як їх зустрінуть на історичній батьківщині.
Повернемося до України, де тисячоліттями проживає автохтонна українська нація, за винятком кримських татар. Інших корінних народів на українських землях НЕ БУЛО. Тому порівнювати Україну в національному плані з цими країнами некоректно.
Часто можна почути зневажливе: «Кто вас, хохлов, заставлял говорить по-русски?» Відповім на це декількома прикладами. Перший — Указ Петра І від 1780 року: «Щоб ніяких книг, крім церковних попередніх видань, НЕ ДРУКУВАТИ, а ті старі церковні книги з такими ж порівнювати і ПІДПРАВЛЯТИ, перш ніж друкувати, згідно з російськими книгами, щоб ніякої різниці і ОСОБЛИВОГО НАРЄЧІЯ в них НЕ БУЛО». Другий — Указ Катерини ІІ: «… Їх (українців) треба легким способом привести до того, щоб вони «ПООБРУСЄЛИ»… Третій — урядова програма нищення української мови (Валуєвський указ) 1863 року, де стверджувалося, що української мови не було, немає й бути не може.
У 1973 році Політбюро КПУ вирішило перевести всі наукові журнали і методичні розробки вузів, технікумів і т.д. на російську мову, а уже 1974 року постановили запровадити повсюдно російську мову, бо вона, мовляв, є доказом інтернаціоналізму.
НАТО: історична довідка
1954 року, «…стремясь возродить систему коллективной безопасности и учитывая опасность противостояния…», СРСР звернувся з офіційною пропозицією про приєднання до НАТО. Сесією НАТО радянську пропозицію було відхилено, і цим самим була «… подтверждена агрессивная направленность против СССР и социалистических стран». І от, щоб Європа не пережила період натовської агресії і дати «достойный ответ», 1955 року був створений Варшавський договір.
За радянських часів численні партійні поводирі нас лякали й іншими, «не менш агресивними блоками». Пам’ятаю, як ми були перелякані АНЗЮСом (куди входили такі країни, як Австралія з Новою Зеландією), СЕАТОм (з Філіппінами), СЕНТОм (з Іраком, Іраном, Туреччиною і Пакистаном), хоча про них викладачі і слухачі знали не більше, ніж ми про теперішній ГУАМ.
Коли йдеться про перспективи вступу України до НАТО, то «народолюби» і «демократизовані» категорично заявляють, що треба вирішувати таке питання шляхом референдуму.
Покоління 50 — 80-их років з дитсадків і перших класів
усмоктувало байки про «натовські кирзові чоботи і наше ймовірне рабство». Ось чому роз’яснювати людям суть НАТО і важливість вступу до альянсу треба всіма доступними засобами, включаючи публічні дебати, а не розтрачувати себе по прапороносним бабусям з Феодосії, тому що це пуста і невдячна справа: вони не здатні ні слухати, ні розуміти — разом зі своїми академіками і бородатими одеськими лідерами навіть не вивчили за півстоліття кольори прапора Української РСР. (Щиро здивуються, коли дізнаються, що носять тепер і носили вони під носом у «натовських генералів» стяги не Української, а також покійної Азербайджанської РСР).
Тепер щодо вступу чи не вступу України до НАТО. Давайте спокійно розберемося і в цьому питанні. Порозмірковуймо щодо «плюсів».
Україна зміцнює свою політичну незалежність: виключаються зовнішньополітичні провокації (конфлікт Тузла); сепаратизму буде покладено край; НАТО не вимагає масового переозброєння і закупівлі своїми членами військового обладнання, виготовленого країнами альянсу; послабне економічний тиск з боку Росії, в результаті чого держава остаточно вийде з-під впливу Кремля; інвестиції з боку країн НАТО в Україну на відміну від Росії будуть легальними; НАТО не вимагає від своїх членів заборони військово-технічного співробітництва з іншими країнами; відкриються нові можливості для конкурентоспроможного оборонного виробництва, що покращить підприємницьку діяльність; гарантії на випадок застосування до України зброї масового ураження — ядерної, хімічної чи бактеріологічної, бо тоді альянс завдасть удар у відповідь; відносно невелика (40 млн дол.) вартість вступу до альянсу; достойна зарплатня військовослужбовцям, унаслідок чого будуть підвищені заробітки цивільного населення і пенсії. Поцікавтесь, як справи у поляків, естонців, болгар, латвійців, латишів або румунів.
Мінуси — це військова підтримка НАТО, якщо на територію союзників нападуть; підвищення витрат на оборону; вступ до альянсу буде стимулювати РФ відмовитися від вигідних для України кооперативних зв’язків і розміщення Москвою на кордонах з Україною військових формувань. Називають ще загрозу тероризму, але ж на це можна відповісти: Україна справедливо ставиться до мусульман — кримських татар, тому це малоймовірно.
Зі шкільної парти ми знаємо, що все пізнається в порівнянні. Тому на фоні «агресивного блоку НАТО» подивимося на СРСР і його союзників (беремо тільки післявоєнний період). Участь у бойових діях у Китаї, Північній Кореї, Угорщині, на острові Даманський, озері Жаланашколь, в Алжирі, Єгипті, Йєменській Арабській республіці, В’єтнамі, Сирії, Чехословаччині, Анголі, Мозамбіку, Ефіопії, Афганістані, Камбоджі, Бангладеш, Лаосі, Лівані.
Тільки в Алжирі за 2 роки і 9 місяців загинуло 3,2 тисячі наших співвітчизників, у Сирії за 6 років — 4,7 тисячі, у Північній Кореї за 4 роки — 76 тисяч. Скільки при цьому загинуло людей від «інтернаціональних допомог», точних даних не знає ніхто. Тільки Афганістан не дорахував більше 1млн 200 тисяч своїх громадян…