Георгій Добрунов — людина незвичайної долі, в якій віддзеркалена драматичність подій 1968 року у Чехословаччині. Тоді він був молодим військовим лікарем, чия принциповість вплинула на все його подальше життя.
З того трагічного коловороту й досі не в змозі випорсатися ні він, ні його рідня...
Тоді з боку СРСР почалася активна політика тиску на Прагу і Леонід Брежнєв погодився на військове вторгнення.
«Я висловлюю свій протест, — заявив на оперативній військовій нараді радянський військовий офіцер Георгій Добрунов, перебуваючи у Німецькій Демократичній Республіці, коли його та інших військовослужбовців вирішили направити до Чехословаччини на придушення бунту. — Відмовляюсь виконувати наказ і не буду інтервентом братнього народу».
…Його арештували на світанку. І сказали: «Ти порушив військову присягу. Будеш покараний за зраду Батьківщині». А наступного дня «ворожі голоси Заходу» інформували радіослухачів про цей інцидент з радянським офіцером.
«Я Батьківщину не зраджував, — відповів молодий військовик. — Чехословаччина — не моя Вітчизна».
На диво, Георгія відпустили та переправили до Союзу. Але «органи» взяли від нього розписку про те, що ніколи і ні в чому не зашкодить інтересам Радянського Союзу. А в особистій військовій справі (про це він довідався згодом) записали: «Звільнити з військової служби по закінченні дев’ятнадцяти років включно… До військових звань не представляти. Накладати стягнення і заохочення не можна».
— Розрахунок був простий, — роз’яснює мені військовий ветеран, — або зіп’юсь після такого випадку та тиску, або дискваліфікуюсь , або дружина піде від мене… Розраховували на найгірше. Але і командири були різні. Вже в Союзі замполіт Окуньов сказав мені, що слухав «Голос Америки» і проінформований щодо мене. А тому через певний час представив до чергового звання, проігнорувавши «наказ» вищих командирів. Він погубив і себе — замполіта звільнили з військової служби…
Пам’ятаю тебе, кохана!
Коли дружині Георгія повідомили про те, що її чоловік буцімто зрадив Батьківщину, відмовившись від направлення до Чехословаччини, у неї стався перший інфаркт. Георгій Іванович з упевненістю стверджує, що це все через бесіду з працівником КГБ, від якого вона й дізналася про свого чоловіка. Торік вона пішла у світ небуття. «Ніколи не думав, що дружина раніше за мене помре, — роздумує сивий ветеран. — Це я у всьому винен…».
Своїй дружині він присвятив ще неопубліковану прозову книжку. А ще є написав багато віршів, також присвячених коханій.
«Останнім часом сили покинули мене. Знаю, що небагато мені залишилося», — долаючи біль, мовить співбесідник. — Скоро, напевно, зустрінуся з нею».
Та ще інколи вийде у двір, сяде на лавочку біля під’їзду будинку і мовчки про щось думає. І найчастіше він подумки зі своєю дружиною:
«Каждый вечер, тебя ожидая,
Сижу на скамейке один,
А кругом все поет, расцветая, —
Весна набирается сил….
Солнце скрылось, луна выплывает,
Светом нежно клубится, как дым,
Соловей на свирели играет.
Полон грусти, сижу я один…»
Що таке життя?
— На це важко відповісти,— замислено каже Георгій Добрунов. — Відчуваю кінець. Але… Ну, не буде мене. Так не було ж і раніше — до мого народження. Чи є в цьому трагедія? Напевно, немає. Світить сонце, птахи щебечуть, струмки дзюрчать, листя шелестить. Так воно ж шелестить тільки до осені, а навесні буде інше, хоч і на тих же деревах, таке ж.. І люди будуть такі, як і я, хоча з різними прізвищами, іменами. Але я житиму в них, як зараз у мені живуть мої мама, батько, бабусі, дідусі — предки. Як я вже живу в онуках. Адже я продовжувач життя свого діда. Я народився того дня, коли помер мій дід — Олексій Федорович Тур, навіть в той самий час, коли перестало битися його серце, о пів на восьму ранку 27 квітня 1936 року…
Я схожий на батька — зовні. З дванадцяти дітей в сім'ї він більше всіх любив мене, десятого. Підходячи до дзеркала, я бачу його таким, яким не бачив у житті ніколи, хіба, можливо, в ранньому дитинстві, до війни: вище середнього зросту, кремезний, з округлим чолом, в якому є, напевно, щось скіфсько-монголоїдне, блакитні очі і чорні брови. Одна відмінність є: я не вимовляю «р». Батько ж говорив чисто, виразно. Його любили слухати…
Проповіді його захоплювали, зачаровували. Послухати приходили його часто і не віруючі. А коли я читав лекції, то їх ходили послухати з усієї військової частини, де служив. І знаєте, мої лекції могли змагатися з проповідями мого батька. Я вдячний йому за такий дар. «У нас з тобою є спільне, сину, — говорив він мені, — ми обидва служимо: я — Богові і людям, а ти — Батьківщині і людям».
Чи важко мені зараз, оцінюючи життя і міркуючи про нього, коли я знаю свій діагноз? Моя доля жахлива не через власну хвороба, а через хвороби й інвалідність найдорожчих мені людей. Дружина Таїсія все життя хворіла. І до цього ми якось звикли. Була трагедія, коли з'ясувалося, що в одного з наших синів природжена одна нирка, та й та хвора.
То чи тяжко мені усвідомлювати свій стан? Ні. Я від природи оптиміст, і це мені завжди допомагає. Онкологічний хворий я вже декілька років. Ось коли років двадцять тому дізнався про це — було як обухом по голові. Але знайшов сили, щоб приборкати хворобу, навіть коли світила вітчизняної онкології і гематології винесли вирок мені. Але я всупереч усьому вистояв. Знайшов спосіб лікування і вилікувався.
Якщо відверто — хвороба не стала для мене несподіванкою. Від цієї хвороби померли мої батько і брат. І що мене така доля чекає — я був упевнений. Зараз урологи відмовляються що-небудь робити, кажуть, що пізно. Але не міг же я, коли лікарі настійно рекомендували зробити операцію, кинути сина і зайнятися собою!
Але за себе я ще повоюю! Хоча, звичайно, роки вже не ті: «Эх ты, молодость шальная, юность страстная моя, пролетела удалая… Не вернуть уже тебя».
Травма сина
Через два місяці після знайомства з дівчиною другий син Георгія Добрунова Павло одружився. І хоча його батьки були проти такого поспішного рішення, нічого не змогли вдіяти. Хлопець кинув навчання в інституті, влаштувався працювати на Чернігівський завод радіоприладів учнем фрезерувальника з наміром працювати, поки дружина закінчить інститут. Але почалася епоха Горбачова, а з нею і страйки. Завод, як і всю тодішню країну, лихоманило. Робітники цехів, в якому працював Павло, страйкували.
14 лютого він вийшов на роботу, і коли решта протестували, майстер доручив Павлу виточити якусь деталь. Але як тільки хлопець включив верстат, на нього впав великий металевий щит, що стояв на верстаті.
Майстер і його помічники винесли хлопця ближче до технікуму, який поряд із заводом, і там його кинули. Потім подзвонили Георгію і повідомили: «Ваш син напився і лежить з розбитою головою недалеко від прохідної заводу».
Незважаючи на свідчення тих, хто бачив трагедію, довести, що Павло отримав серйозні каліцтва саме на роботі, було неможливо, бо чиновники стояли на своєму. На судах зводилося до одного: хлопець був п'яний. Хоча він взагалі не вживав спиртних напоїв. Рівно рік Георгій Іванович доводив протилежне. Справедливість восторжествувала лише після того, як батько Павла достукався до Михайла Горбачова, і той особисто доручив у всьому розібратися. Було доведено: син Георгія отримав травму на виробництві.
А в лікарні йшла боротьба за життя важкопораненого сина. Його паралізувало — руки і ноги не слухалися, осліпнув на одне око.
Після того, як дружина дізналася, що чоловік паралізований, жодного разу і не прийшла в лікарню до Павла. Через кілька місяців йому, лежачому, принесли документ, в якому Павло поставив свій підпис на згоду про розірвання шлюбу.
«Чи шкодуєте про це?» – запитав я у Павла і почув: «Усе повинно було статися так, як сталося».
Тепер колишня дружина Павла живе в одній з європейських країн з новим чоловіком. А їх спільна донька мешкає в Чернігові з бабусею. Часто приходить у гості до свого тата.
«Вона у мене така ж незалежна, з таким же гордим характером, і їй не дуже зручно в спілкуванні зі своїми однолітками», — ділиться враженнями Павло.
Закляття роду
/ Георгій Добрунов розповідає:
— Після знищення російською імператрицею Катериною Запорізької Січі і введення в Україні кріпосного права князь Рогозін вивіз до своїх поміщицьких володінь на Бєлгородщину і Харківщину кілька кріпаків — молодих козаків-запорожців. Серед них були і двоє міцних братів-близнюків: Куліш (умів готувати смачний козацький куліш) і Тур — якому за впертість, та за те, що міг багато випити, і дали таке прізвисько — потім стало прізвищем.
У родині Тура виріс єдиний нащадок, але кволий і хворобливий. Люди говорили, що це нібито покарання за якісь гріхи. Бо й далі пішло все шкереберть…
У квартирі хворого Георгія, коли я зайшов туди, знаходився він та його два сини-інваліди: один без нирки — інвалід третьої групи, а другий — після виробничої травми — інвалід першої групи.
Але згодом до помешкання вбіг веселий хлопчина (на фото) — це онук Георгія. А отже, треба вірити у те, що чорна смуга невдач для родини Турів (Добрунових) залишиться десь у глибині минулого. Попереду — світлий промінь надії…
| Читайте також |
| Коментарі (0) |