Зустріч на заправці

Під вечір, на заправці, десь між Києвом та Черніговом зустрілись два автобуси. З автобуса, який припаркувався першим, висипала юрба хлопців у військовій формі. Брудні, неголені, втомлені. Вони майже усі швидко запалили та суворо дивились на інший автобус. З іншого автобусу виходили чоловіки та жінки, які повертались з моря.

- Пацани, ви звідти? -крикнув хтось з автобусу, який повертався з моря.
- Звідти! – похмуро відповіли хлопці з першого автобусу.
- Ми теж, -кричали з автобусу, який прибув з моря. – Але вже давно.

З автобусу, який прибув з моря, повільно виходили пацани на протезах, їх дружини, сім’ї загиблих та їх діти. У деяких з них були футболки з надписом «Північний форпост» , у деяких «Ветеранський простір «Серцевір».

«Це наші», -подумали пацани з першого автобусу. – «Свої».

Чернігівський Ветеранський простір 'Серцевір' разом з яхт- клубом Київського палацу дітей та юнацтва, влаштували для ветеранів та членів їх сімей, для сімей загиблих військовослужбовців походи на яхтах під вітрилами, на Київському морі.

Яхта на морі, нехай навіть Київському, нехай навіть щиро зацвілому зеленими водоростями - це дуже круто.
Забратись на яхту на протезі неймовірно складно, а самостійно - не можливо взагалі. Але поруч завжди знаходяться свої. Свої – для ветеранів – це дружини, рідні, побратими, волонтери.

Після швартовки нашої яхти, я вибирався першим. Ну, майже сам.
- Яка ваша опора? - питає у мене капітан яхти, протягуючи милиці.
- Моя ось та, - посміхаюсь, вказуючи на дружину. – Ще не вилізла.

Свої з автобуса з моря та з автобуса з хлопцями у військовій формі кинулися в обійма один одному. Почалися сумісні фото, обмін шевронами, привітаннями.

Фото з незнайомими своїми солдатами, думав я, потрібно кинути у фейсбук, може хтось впізнає своїх рідних та близьких і їм стане також приємно, як і нам тоді, на той вечірній заправці між Києвом та Черніговом.

Юрій ВЄТКІН