Злочин без кари: Угорщина має відповісти!
Військові злочини проти людства не мають терміну давності. Однак, попри те, що з часів Другої світової війни минуло вже 79 років, більшість із них лишається без належної спокути.
Відомо, що за 1941-1943 рр. на Сумщині окупанти повністю знищили 128 сіл. Серед яких Велика Берізка, Білоусівка, Зноб-Трубчевська, Нововасилівка, Жихове Середино-Будського, Гута Глухівського, Нова Слобода Путивльського районів та інші, і частково – 635 населених пунктів. Більшість цих злочинів проти мирного населення була вчинена карателями з числа 102-ї та 105-ї угорських піхотних дивізій.
Після війни, в 1945-1951 рр. в Угорщині було порушено 21 тис. судових справ проти 27 тис. осіб за воєнні злочини, за якими 477 осіб було засуджено до смерті, вироки виконані щодо 189 осіб. Однак,частка злочинів, скоєних угорськими військовими на окупованих територіях СРСР проти цивільного населення серед усіх справ коливалася в межах 1-2%. Вироки стосувалися майже 100 вищих офіцерів, у т.ч. командира 102-ї дивізії А.Тотоші, розстріляного 2 жовтня 1951 року.
В Україні став відомим Чернігівський процес, на якому восени 1945 р. було засуджено ряд угорських військових злочинців терміном на 25 років. Однак, з метою покращення відносин із соціалістичною Угорщиною, вже в 1950 р. на підпис Й. Сталіну почали готувати реабілітаційні документи і до Угорської революції 1956 р. військових злочинців, які пролили на нашій землі море крови, було звільнено! І це при тому, що знищення Корюківки та Нової Слободи разом із усім населення є безпрецедентними за масштабами жертв. Ба, більше: після демонтажу соціалістичного устрою у 1991-1992 рр. Вищий воєнний суд Угорщини реабілітував усіх засуджених угорських військових за злочини проти мирного населення на окупованій радянській території. Підставою для цього стало рішення Російської Федерації, правонаступниці СРСР, котра у 1991-1992 рр. реабілітувала вищих військових командирів Угорщини за злочини, вчинені ними під час перебування на території СРСР у роки війни, про що офіційно повідомив Президент РФ Б. Єльцин, перебуваючи у 1992 р. з офіційним візитом в Угорщині.
Що ж стосується компенсації за знищені мадярськими окупантами матеріальні цінності, наскільки мені відомо, репараційні вимоги до Угорщини з боку СРСР не висувалися взагалі.
З огляду на відверто ворожу політику сучасної Угорщини стосовно України, розпалювання сепаратистських настроїв на Закарпатті та з метою відновлення історичної справедливості, висунення нашим урядом офіційних вимог перед Міжнародним трибуналом щодо оцінки й належної спокути мадярських військових злочинів в Україні в 1939-1944 рр. виглядало б цілком справедливим. Адже за будь-який злочин має наступати невідворотне покарання.
Загалом, від 6 до 10 піхотних мадярських дивізій чисельністю 84-100 тис. осіб упродовж жовтня 1941 – кінця 1943, 1-ої пол. 1944 рр. несли окупаційну службу у північних областях України та південній Білорусі. Упродовж війни понад 900-тисячний угорський військовий контингент перебував чи проходив через територію сучасної України.
Забезпечені окупаційним режимом умови були прийнятні для цивільного населення, але ставали вкрай невигідними для більшовицької влади. На «Великій» Землі розгорнулася величезна робота по закиданню на територію окупованих територій диверсантів, партизанських груп, терористів, які шляхом терористичних акцій, спеціальних завдань мали зіштовхнути окупантів з місцевим населенням, підірвати довіру цивільного населення до політики окупантів, посіяти між ними ворожнечу і таким чином викликати масовий рух опору з боку населення і, як відповідь — масові каральні заходи зі сторони окупаційних військ. Для цього застосовувалися різні способи з боку червоних партизанів, що активізувалися, починаючи з весни 1942 року.
І чим сильнішим ставав радянський партизанський рух і частішали диверсійні акції у Центральній Україні, тим жорстокіше поводилися окупанти до терористів та населення.
Багато в чому проливає світло на складність тієї епохи конкретний приклад про перебування з жовтня 1941 до листопада 1942 рр. 2-го батальйону 32-го полку 102-ї угорської дивізії на чолі з підполковником Аладаром Тотоші на півночі Чернігівської області. У листопаді 1941 р. за його наказом було розстріляно 90 цивільних осіб, виловлених німецькою таємною польовою поліцією в районах залізничної станції м. Бахмач. Вони не мали документів про підтвердження своєї особи і тому були передані угорцям — розібратися з затриманими, оскільки вони охороняли цю територію. Без вивчення матеріалів затриманих А. Тотоші дав наказ їх розстріляти. Згодом цей командир знову відзначився під час розслідування донесення старости одного із місцевих сіл на вчителя, який, нібито, був радянським агентом. Не домігшись ніяких зізнань шляхом тортур, не маючи доказів, окрім голослівного доносу, А. Тотоші у кінці грудня 1941 р. наказав розстріляти жертву. На початку січня 1942 р. батальйон А. Тотоші отримав наказ знищити партизанський загін у с. Рейментарівка. Прибувши в село, він виявив, що партизанів там і сліду не було. Незважаючи на це, А. Тотоші наказав спалити село, мешканців схопити і знищити (250–300 осіб, частина втекла). Серед спалених були діти, жінки, люди старого віку.
Мешканці довколишніх сіл і міст, пригадуючи часи окупації, кажуть, що «мадяри були гіршими за німців, навіть перевершивши совєтів».
За наслідками Другої світової війни у 1945–1951 рр. в Угорщині було порушено 21 тис. судових справ проти 27 тис. осіб за воєнні та антилюдські злочини. 477 осіб було засуджено до смерті, вироки виконані щодо 189 осіб. Основна частина судових справ торкалася злочинів угорських офіцерів, керівників силових міністерств та відомств проти євреїв, проти єврейських батальйонів з Угорщини та Східному фронті. Третина таких справ стала наслідком доносів, безпідставних наклепів і звинувачень. Частка злочинів, скоєних угорськими військовими на окупованих територіях Закарпаття, України, Білорусі, Росії проти цивільного населення серед усіх 21 тис. судових справ коливається в межах 1–2%. Вони торкалися командирів угорських окупаційних частин на території СРСР, які були визнані винними у каральних операціях проти цивільного населення і були засуджені Вищим воєнним судом Угорщини упродовж 1948-1953 рр. до вищої міри покарання. Вироки стосувалися майже ста вищих офіцерів, командирів військових частин, які покарали на смерть цивільне населення. Серед таких був і полковник А. Тотоші, вина якого була доведена Вищим воєнним судом Угорщини у травні 1950 р. Його було засуджено до смерті через повішення, вирок виконано 2 жовтня 1951 року. Але ці матеріали лише через 50 років стали доступними для дослідників.
Після демонтажу соціалістичного устрою у 1991-1992 рр. Вищий воєнний суд Угорщини реабілітував усіх засуджених угорських військових за злочини проти мирного населення на окупованій радянській території. Підставою для цього стало рішення Російської Федерації, правонаступниці СРСР, яка у 1991-1992 рр. реабілітувала вищих військових командирів Угорщини за злочини, вчинені ними під час перебування на чолі окупаційних дивізій на території СРСР у роки війни, про що офіційно повідомив Президент РФ Б. Єльцин, перебуваючи у 1992 р. з офіційним візитом в Угорщині.
Історик Віктор Моренець в книзі «Чернігівський процес» зазначав: «Весь парадокс чернігівського процесу в тому, що цих людей засудили восени 45 року на 25 років, а 1950-го року на підпис Сталіну почали готувати документ про їхнє звільнення. І до Угорської революції до 1956-го року їх було всіх звільнено. Військових злочинців, які пролили на нашій землі море крови, – звільнено. 1992 року президент Росії реабілітував із політичних причин військових злочинців, засуджених за злочини в Україні! Угорські військові, які опинилися 1945-го року в себе на Батьківщині, пішли під суд угорського військового трибуналу, а «совецкая власть» відпустила та реабілітувала. Отже, поки ми самі не засудимо наших ворогів, поки ми не засудимо тих, хто ходив із колорадськими стрічками, в нас буде так постійно. Всіх наших ворогів ми маємо засудити, знищити та зруйнувати. І тоді ми зустрінемо новий рік на руїнах Кремля».
Одег КОРНІЄНКО
Відомо, що за 1941-1943 рр. на Сумщині окупанти повністю знищили 128 сіл. Серед яких Велика Берізка, Білоусівка, Зноб-Трубчевська, Нововасилівка, Жихове Середино-Будського, Гута Глухівського, Нова Слобода Путивльського районів та інші, і частково – 635 населених пунктів. Більшість цих злочинів проти мирного населення була вчинена карателями з числа 102-ї та 105-ї угорських піхотних дивізій.
Після війни, в 1945-1951 рр. в Угорщині було порушено 21 тис. судових справ проти 27 тис. осіб за воєнні злочини, за якими 477 осіб було засуджено до смерті, вироки виконані щодо 189 осіб. Однак,частка злочинів, скоєних угорськими військовими на окупованих територіях СРСР проти цивільного населення серед усіх справ коливалася в межах 1-2%. Вироки стосувалися майже 100 вищих офіцерів, у т.ч. командира 102-ї дивізії А.Тотоші, розстріляного 2 жовтня 1951 року.
В Україні став відомим Чернігівський процес, на якому восени 1945 р. було засуджено ряд угорських військових злочинців терміном на 25 років. Однак, з метою покращення відносин із соціалістичною Угорщиною, вже в 1950 р. на підпис Й. Сталіну почали готувати реабілітаційні документи і до Угорської революції 1956 р. військових злочинців, які пролили на нашій землі море крови, було звільнено! І це при тому, що знищення Корюківки та Нової Слободи разом із усім населення є безпрецедентними за масштабами жертв. Ба, більше: після демонтажу соціалістичного устрою у 1991-1992 рр. Вищий воєнний суд Угорщини реабілітував усіх засуджених угорських військових за злочини проти мирного населення на окупованій радянській території. Підставою для цього стало рішення Російської Федерації, правонаступниці СРСР, котра у 1991-1992 рр. реабілітувала вищих військових командирів Угорщини за злочини, вчинені ними під час перебування на території СРСР у роки війни, про що офіційно повідомив Президент РФ Б. Єльцин, перебуваючи у 1992 р. з офіційним візитом в Угорщині.
Що ж стосується компенсації за знищені мадярськими окупантами матеріальні цінності, наскільки мені відомо, репараційні вимоги до Угорщини з боку СРСР не висувалися взагалі.
З огляду на відверто ворожу політику сучасної Угорщини стосовно України, розпалювання сепаратистських настроїв на Закарпатті та з метою відновлення історичної справедливості, висунення нашим урядом офіційних вимог перед Міжнародним трибуналом щодо оцінки й належної спокути мадярських військових злочинів в Україні в 1939-1944 рр. виглядало б цілком справедливим. Адже за будь-який злочин має наступати невідворотне покарання.
Загалом, від 6 до 10 піхотних мадярських дивізій чисельністю 84-100 тис. осіб упродовж жовтня 1941 – кінця 1943, 1-ої пол. 1944 рр. несли окупаційну службу у північних областях України та південній Білорусі. Упродовж війни понад 900-тисячний угорський військовий контингент перебував чи проходив через територію сучасної України.
Забезпечені окупаційним режимом умови були прийнятні для цивільного населення, але ставали вкрай невигідними для більшовицької влади. На «Великій» Землі розгорнулася величезна робота по закиданню на територію окупованих територій диверсантів, партизанських груп, терористів, які шляхом терористичних акцій, спеціальних завдань мали зіштовхнути окупантів з місцевим населенням, підірвати довіру цивільного населення до політики окупантів, посіяти між ними ворожнечу і таким чином викликати масовий рух опору з боку населення і, як відповідь — масові каральні заходи зі сторони окупаційних військ. Для цього застосовувалися різні способи з боку червоних партизанів, що активізувалися, починаючи з весни 1942 року.
І чим сильнішим ставав радянський партизанський рух і частішали диверсійні акції у Центральній Україні, тим жорстокіше поводилися окупанти до терористів та населення.
Багато в чому проливає світло на складність тієї епохи конкретний приклад про перебування з жовтня 1941 до листопада 1942 рр. 2-го батальйону 32-го полку 102-ї угорської дивізії на чолі з підполковником Аладаром Тотоші на півночі Чернігівської області. У листопаді 1941 р. за його наказом було розстріляно 90 цивільних осіб, виловлених німецькою таємною польовою поліцією в районах залізничної станції м. Бахмач. Вони не мали документів про підтвердження своєї особи і тому були передані угорцям — розібратися з затриманими, оскільки вони охороняли цю територію. Без вивчення матеріалів затриманих А. Тотоші дав наказ їх розстріляти. Згодом цей командир знову відзначився під час розслідування донесення старости одного із місцевих сіл на вчителя, який, нібито, був радянським агентом. Не домігшись ніяких зізнань шляхом тортур, не маючи доказів, окрім голослівного доносу, А. Тотоші у кінці грудня 1941 р. наказав розстріляти жертву. На початку січня 1942 р. батальйон А. Тотоші отримав наказ знищити партизанський загін у с. Рейментарівка. Прибувши в село, він виявив, що партизанів там і сліду не було. Незважаючи на це, А. Тотоші наказав спалити село, мешканців схопити і знищити (250–300 осіб, частина втекла). Серед спалених були діти, жінки, люди старого віку.
Мешканці довколишніх сіл і міст, пригадуючи часи окупації, кажуть, що «мадяри були гіршими за німців, навіть перевершивши совєтів».
За наслідками Другої світової війни у 1945–1951 рр. в Угорщині було порушено 21 тис. судових справ проти 27 тис. осіб за воєнні та антилюдські злочини. 477 осіб було засуджено до смерті, вироки виконані щодо 189 осіб. Основна частина судових справ торкалася злочинів угорських офіцерів, керівників силових міністерств та відомств проти євреїв, проти єврейських батальйонів з Угорщини та Східному фронті. Третина таких справ стала наслідком доносів, безпідставних наклепів і звинувачень. Частка злочинів, скоєних угорськими військовими на окупованих територіях Закарпаття, України, Білорусі, Росії проти цивільного населення серед усіх 21 тис. судових справ коливається в межах 1–2%. Вони торкалися командирів угорських окупаційних частин на території СРСР, які були визнані винними у каральних операціях проти цивільного населення і були засуджені Вищим воєнним судом Угорщини упродовж 1948-1953 рр. до вищої міри покарання. Вироки стосувалися майже ста вищих офіцерів, командирів військових частин, які покарали на смерть цивільне населення. Серед таких був і полковник А. Тотоші, вина якого була доведена Вищим воєнним судом Угорщини у травні 1950 р. Його було засуджено до смерті через повішення, вирок виконано 2 жовтня 1951 року. Але ці матеріали лише через 50 років стали доступними для дослідників.
Після демонтажу соціалістичного устрою у 1991-1992 рр. Вищий воєнний суд Угорщини реабілітував усіх засуджених угорських військових за злочини проти мирного населення на окупованій радянській території. Підставою для цього стало рішення Російської Федерації, правонаступниці СРСР, яка у 1991-1992 рр. реабілітувала вищих військових командирів Угорщини за злочини, вчинені ними під час перебування на чолі окупаційних дивізій на території СРСР у роки війни, про що офіційно повідомив Президент РФ Б. Єльцин, перебуваючи у 1992 р. з офіційним візитом в Угорщині.
Історик Віктор Моренець в книзі «Чернігівський процес» зазначав: «Весь парадокс чернігівського процесу в тому, що цих людей засудили восени 45 року на 25 років, а 1950-го року на підпис Сталіну почали готувати документ про їхнє звільнення. І до Угорської революції до 1956-го року їх було всіх звільнено. Військових злочинців, які пролили на нашій землі море крови, – звільнено. 1992 року президент Росії реабілітував із політичних причин військових злочинців, засуджених за злочини в Україні! Угорські військові, які опинилися 1945-го року в себе на Батьківщині, пішли під суд угорського військового трибуналу, а «совецкая власть» відпустила та реабілітувала. Отже, поки ми самі не засудимо наших ворогів, поки ми не засудимо тих, хто ходив із колорадськими стрічками, в нас буде так постійно. Всіх наших ворогів ми маємо засудити, знищити та зруйнувати. І тоді ми зустрінемо новий рік на руїнах Кремля».
Одег КОРНІЄНКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |