"Зима люта и студена зело"

Пригадуєте картину зими у повісті «Фата моргана» Михайла Коцюбинського: «Село було засипане снігом до половини. Низенькі хати осіли під синею банею неба, немов баби у намітках на коліна стали у церкві; за коловоротом по полю око м’яко бігло снігами аж до крайнеба і не мало на чому спинитись».

Тепер заглянемо в історичний роман «Первоміст», де йдеться про часи князювання Володимира Мономаха, сучасного письменника Павла Загребельного: «Зими були довгі, мало не півроку, і ставали в пам’яті самими снігами. Сипало з неба сухою холодною потертю, било хугами, натрушувало злодійкувато, ліпило лапатим, валило таким білим, що чорніло в очах — заноси, замети, цілі стовпища снігові громадилися на мосту…»

Ще п’ятдесят з гаком років тому такі зими траплялися досить часто. А за тисячу років, як стверджують дослідники, було понад триста суворих зим. За свідченням найдавнішого літопису, така зима вперше зустрічається під 1000 роком. У 1108 році, очевидно, після рясних снігів, спостерігалось «большое половодье, вода бысть велика в Днепре, и Десне, и Припяти, которой давно не бувало».

Під 1168 роком записано, що «люта зима вельми». Під 1187 роком знаходимо у літописах, що стали «жестокие морозы, зима продолжалась до Вербного воскресенья». Під 1284 роком читаємо: «зима люта и студена зело… изумре все и кони, и скаты, и овцы, все помре, не осталось ничего». А у 1309 році «пришла мышь и поела рожь, и овес, и пшеницу, и всякое жито». Багатий на розповіді про клімат літопис Самовидця.
1671 року там зазначено: «Зима борзо великая, так снегами мела, як и морозами, и мало который день был без ветру, и тривала снегами и морозами великими близко до Святого Георгия, же людям на Северщине не только сино, але и соломы на хатах не ставало».

Цей же літопис свідчить, що у 1786 році сніг випав на Георгія (6 травня). А в 1707 році довідуємося: у травні , у червні і липні йшли щодня такі дощі, що вода в Дніпрі почала спадати тільки 7 серпня.

Загалом XVIII століття, про що свідчать очевидці, принесло Україні найбільше страждань. Скажімо, у 1739 році «без войны ляхи от морозов гинули многие», у 1760 році «зима жестокая была, от которой везде в Малой Руси все без остатка овощи повимерзали, а лесове деревья потресклись, а иные совсем засохли. Скот рогатый от больших и тяжких морозов пал, так как с 14 сентября до Пасхи зимовать должен… Лето было борзо мокрое и холодное, и голодное».

Були й інші природні лиха. Про сарану найдавніші літописи згадують ще у 1094 і 1103 роках. Є згадки про неї і у 1615, 1690 і 1748 роках. А ось як писали про неї у 1710 році: «Сарана великая через Киев шла, оттуда по всей Малороссии расширилася и на Северянских странах, в Стародубщине была и шкоды великой в хлебе наробила, а от икры оной родились еще через два годы и шкоды чинили також».

До цього у нашім краї додалися і моровиці. У селах, зокрема, і в моїй Рудці, ще століття тому височіли кургани з похованими у 1711 році людьми. Загалом, у Чернігівському полку тоді померли понад 12 тисяч чоловік, що по тих часах було дуже багато.
Допікала населенню й гусінь. Журнал Міністерства внутрішніх справ Росії у 1841 році писав: «У Чернігівській губернії у соснових лісах з’явилася гусінь. Вона об’їдала голки на деревах і залишала на них «мішечки» із зародками. Восени вона пропала. Навесні дерева, об’їдені гусінню, не пустили голки на тисячах десятин. У травні гусінь з’явилася знову, але уже набагато більше, за десять днів вона розповсюдилась на 6 тисяч десятин лісу. Гусінь об’їдала одні сосни. На думку академіка К. М. Бера, це був «великий сосновий шовкопряд».

Та повернемося до зим. Як свідчив К. С. Веселовський в книзі «О хлебе России», виданій у Петербурзі 1857 року, на Чернігівщині, «у травні під Батурином замерзло 30 солдатів». Через два роки у губернії почалися морози ще у серпні. У 1853 році у нашім краї були «необыкновенные снега. В течение всего декабря свирепствовали метели и ежедневно шел снег в таком изобилии, какого из тамошних старожилов никто не запомнил», писав уже згаданий нами журнал Міністерства внутрішніх справ Росії.

Але траплялися і теплі зими. Літопис Самовидця під 1696 роком писав: «Снегу не було, бо як в зиме святили воду (19 січня), то дети были босы… В марте люди орали…». А потім, як свідчить Самовидець, вдарив такий мороз, що лелеки, журавлі і жайворонки замерзали. Звісно, «зимы люты и студены зело» не так запам’ятовувалися, як повені, що були після них.

Про одну з них, яка була у Києві більше ніж 150 років тому, писав сучасник: «Коли повінь закінчилася, за розпорядженням влади, у всіх частинах міста, на всіх будинках, церквах, що були під водою, проведено смуги олійною чорною фарбою з написом «1845».
Не знаю, чи була вказівка влади, але смуга на Красному мосту через Стрижень у Чернігові ще була недавно — вона вказувала аж на 770 сантиметрів. Настільки піднялася вода у Десні навесні понад 40 років тому. Про ту повінь і досі ще пам’ятають чернігівці.

Здається, всі тоді побували на Валу, щоб побачити справжню повінь. Десна розлилася аж до Анисова, а внизу була затоплена Лісковиця. Ще кілька сантиметрів, і вода затопила б дорогу біля Красного мосту…

Давно на наших теренах не було таких багатосніжних і морозяних зим. І таких повеней…

Володимир САПОН